2016.11.15 № 21-1959а16 ВСУ: знесення самочинне

Знесення об'єкту самочинного будівництва, цивільне судочинство
Знесення об’єкту самочинного будівництва, цивільне судочинство

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 15 листопада 2016 року

Знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише тоді, коли використано всі передбачені законодавством України заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності

При цьому, на думку колегії суддів, за змістом статті 177 ЦК об’єкти самочинного будівництва належать до об’єктів цивільних прав.

Колегія суддів судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого — Волкова О. Ф., суддів: Кривенди О. В., Прокопенка О. Б., Самсіна І. Л., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом Державної архітектурно-будівельної інспекції України в особі департаменту державної архітектурно-будівельної інспекції у Вінницькій області (далі — ДАБІ, ДАБІ в особі департаменту відповідно) до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, про зобов’язання вчинити дії, встановила:

У травні 2015 року ДАБІ в особі департаменту звернулася до суду з позовом, у якому просила зобов’язати ОСОБА_1 за власний рахунок привести об’єкт до попереднього стану шляхом знесення самочинно збудованої прибудови до квартири N 10 двоповерхового багатоквартирного житлового будинку по АДРЕСА_1.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відносно ОСОБА_1 за результатами позапланової перевірки винесені припис від 22 листопада 2013 року N 24 та постанова у справі про адміністративне правопорушення від 26 листопада 2013 року N 1439, відповідно до якої відповідач притягнута до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу в розмірі 187 грн., який ОСОБА_1 сплатила. Проте припис від 22 листопада 2013 року N 24 не виконала, у зв’язку з чим ДАБІ в особі департаменту звернулася до суду з цим адміністративним позовом.

Суди встановили, що 22 листопада 2013 року головний державний інспектор відділу по Центральному регіону управління контролю за будівництвом об’єктів, державного ринкового нагляду N 2 інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Вінницькій області К. Р. В. на підставі звернення ОСОБА_2 та наказу від 14 листопада 2013 року N 1192-ПП провів позапланову перевірку дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил ОСОБА_1 при будівництві добудови до двоповерхового житлового будинку по АДРЕСА_1.

За результатами позапланової перевірки складений акт від 22 листопада 2013 року N 1192-ПП перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил, згідно з яким ОСОБА_1 самочинно, без затвердженої документації в установленому порядку проектної документації збудувала прибудову до квартири N 10 за зазначеною адресою, чим порушила вимоги статті 9 Закону України від 20 травня 1999 року N 687-XIX «Про архітектурну діяльність» (далі — Закон N 687-XIX).

22 листопада 2013 року ОСОБА_1 видано припис N 24 про усунення порушення вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил, в якому зазначено про приведення об’єктів до вимог чинного законодавства у термін до 25 листопада 2014 року, який вона не виконала.

Крім того, за фактом правопорушення складений протокол про адміністративне правопорушення від 22 листопада 2013 року. У протоколі містяться пояснення відповідача, а саме: «порушила ненавмисно, не знала порядок оформлення дозвільних документів». ОСОБА_1 отримала другий примірник протоколу 22 листопада 2013 року, що підтверджується її підписом.

На підставі протоколу про адміністративне правопорушення від 22 листопада 2013 року винесена постанова від 26 листопада 2013 року N 1439 у справі про адміністративне правопорушення, якою ОСОБА_1 визнана винною у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 96 Кодексу України про адміністративні правопорушення, та накладене на позивача адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 187 грн.

ОСОБА_1 29 листопада 2013 року сплатила штраф у повному обсязі, що підтверджується копією квитанції.

Головний державний інспектор інспекційного відділу у Центральному регіоні департаменту ДАБІ у Вінницькій області Д. І. Г. 1 квітня 2015 року на підставі наказу Інспекції від 5 січня 2015 року N 1 з метою перевірки виконання вимог припису від 22 листопада 2013 року провів позапланову перевірку. За результатами перевірки складений акт N 255-ПП перевірки дотримання вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, державних будівельних норм, стандартів і правил. В акті зафіксовано, що на порушення вимог статті 9 Закону N 687-XIX ОСОБА_1 самочинно, без затвердженої в установленому порядку проектної документації збудувала прибудову до квартири N 10 за вказаною адресою та не виконала вимоги припису від 22 листопада 2013 року щодо приведення об’єктів до вимог чинного законодавства у термін до 25 листопада 2014 року. Крім того, зазначено, що відповідно до Єдиного реєстру отриманих повідомлень про початок виконання будівельних робіт, зареєстрованих декларацій про виконання будівельних робіт тощо дозвільні документи на цей об’єкт не зареєстровані.

Крім цього, за замовленням відповідача судовий експерт Д. В. О. провів будівельно-технічне експертне дослідження, за результатами якого складений висновок від 30 червня 2015 року N 194. У висновку експерта зафіксоване порушення пункту 2.13 ДБН В.2.2.-15-2005 «Житлові будинки. Основні положення», а також вказано про відсутність проектної та робочої документації на будівництво прибудови до квартири.

Пункт 2.13 ДБН В.2.2.-15-2005 «Житлові будинки. Основні положення» передбачає, що при всіх зовнішніх входах до житлових будинків слід передбачати тамбури глибиною не менше 1,4 м.

Експерт зазначив про можливість здійснення перебудови шляхом перепланування та переобладнання, а саме перенесення цегляної перегородки між тамбуром 4 та коридором 6 від фактичного знаходження на 0,4 м, а також необхідність перенесення опалювального приладу (батареї) із фактичного місця розташування у коридорі 6 у глибину коридору.

Вінницький окружний адміністративний суд постановою від 20 липня 2015 року, залишеною без змін ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2015 року, позовні вимоги задовольнив.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 17 березня 2016 року рішення судів попередніх інстанцій залишив без змін.

11 травня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 17 березня 2016 року з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС).

На обґрунтування заяви додано копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 29 квітня 2015 року (справа N 813/7393/13-а, К/800/19018/15), 31 березня та 7 квітня 2016 року (справи N К/800/46718/15; 813/718/15, К/800/37589/15 відповідно), які, на думку заявника, підтверджують неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень частини сьомої статті 376 Цивільного кодексу України (далі — ЦК), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

У справах, рішення від 31 березня та 7 квітня 2016 року в яких надано для підтвердження наведених у заяві доводів, Вищий адміністративний суд України погодився із висновками судів попередніх інстанцій про відмову в позовах, оскільки відсутні передбачені статтею 376 ЦК та статтею 38 Закону України від 17 лютого 2011 року N 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності» (далі — Закон N 3038-VI) підстави для зобов’язання відповідачів знести об’єкти самовільного будівництва у зв’язку з тим, що такі вимоги можуть бути задоволені за певних умов: істотність вчиненого порушення (відхилення від проекту або порушення будівельних норм і правил), суперечність суспільним інтересам або порушення права інших осіб, неможливість усунення таких порушень, неможливість проведення відповідної перебудови або відмова особи від такої перебудови. Таких умов суди не встановили.

Ухвалою від 29 квітня 2015 року, яка також додана до заяви, Вищий адміністративний суд України на підставі пункту 5 частини п’ятої статті 214 КАС відмовив у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ДАБІ на рішення суду апеляційної інстанції про відмову в позові. Тобто суд касаційної інстанції фактично погодився з правильністю правозастосування апеляційним судом та його висновком про те, що, враховуючи вимоги положень ЦК, Закону України від 20 квітня 2000 року N 1699-III «Про планування і забудову територій», Закону N 3038-VI, пункту 4 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року N 6 «Про практику застосування судами статті 376 ЦК України», позивач не довів повною мірою сукупності всіх умов та використання заходів, передбачених частиною сьомою статті 376 ЦК, для задоволення вимоги інспекції про знесення самочинного будівництва.

Натомість у справі, яка розглядається, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, суд касаційної інстанції погодився з їх висновком про те, що ДАБІ в особі департаменту застосувала всі можливі способи реагування на вчинене правопорушення. Разом з тим вимоги припису виконані не були.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, колегія суддів судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі — Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Розглядаючи справу, суди всіх інстанцій виходили з того, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.

На думку колегії суддів судової палати в адміністративних справах, такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм права з огляду на нижченаведене.

Відповідно до пункту 5 частини другої статті 17 КАС компетенція адміністративних судів поширюється на спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, встановлених законами України.

Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб’єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС).

Відповідно до частини четвертої статті 50 КАС громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об’єднання, юридичні особи, які не є суб’єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб’єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об’єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об’єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, встановлених законом.

У цій нормі процесуального права наведено вичерпний перелік випадків, за наявності яких фізичні чи юридичні особи можуть бути відповідачами в адміністративному процесі за позовами суб’єктів владних повноважень.

У пункті 5 частини четвертої статті 50 КАС зазначено, що в інших випадках, встановлених законом, фізичні чи юридичні особи можуть бути відповідачами у адміністративній справі за позовом суб’єктів владних повноважень.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори за зверненням суб’єкта владних повноважень, в яких одночасно можуть бути відповідачами фізичні особи, в чітко визначених законами України випадках.

Так, згідно із частиною першою статті 38 Закону N 3038-VI у разі виявлення факту самочинного будівництва об’єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису.

У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об’єкта та компенсацію витрат, пов’язаних з таким знесенням.

Разом з цим у положеннях спеціальної матеріально-правової норми, що міститься в частині першій статті 376 ЦК, поняття самочинного будівництва визначається через сукупність його основних ознак, за наявності яких об’єкт нерухомості може бути визнаний самочинним, зокрема якщо такий об’єкт: 1) збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; 2) збудований без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

У разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов’язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову.

Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов’язана відшкодувати витрати, пов’язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану (частина сьома статті 376 ЦК).

Знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише тоді, коли використано всі передбачені законодавством України заходи щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності

При цьому, на думку колегії суддів, за змістом статті 177 ЦК об’єкти самочинного будівництва належать до об’єктів цивільних прав.

З урахуванням норм частини першої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України, частини першої статті 15 ЦК України правом звернення до суду за захистом наділені: особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів; органи і особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Аналіз зазначених вище правових норм свідчить про те, що спір за позовом ДАБІ в особі департаменту про зобов’язання знесення самочинного будівництва підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки цей спір не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері публічно-правових відносин, а пов’язаний з вирішенням питання щодо речового права. А відтак його розгляд не належить до юрисдикції адміністративних судів.

З урахуванням того, що суди помилково розглянули справу в порядку адміністративного судочинства, відповідно до підпункту «б» пункту 1 частини другої статті 243 КАС всі ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а провадження в адміністративній справі — закриттю.

Ураховуючи наведене, керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року N 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» і статтями 241 — 243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України постановила:

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 20 липня 2015 року, ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2015 року, ухвалу Вищого адміністративного суду України від 17 березня 2016 року скасувати. Провадження у справі закрити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

 

Головуючий
О. Ф. Волков
Судді:
О. В. Кривенда
О. Б. Прокопенко
І. Л. Самсін