2001.01.31 № 01-8/98 ВАрСУ: Інфолист

ВИЩИЙ АРБІТРАЖНИЙ СУД УКРАЇНИ
ЛИСТ
від 31.01.2001 р. № 01-8/98
Арбітражні суди України
Про деякі приписи законодавства, яке регулює питання, пов’язані із здійсненням права власності та його захистом
Із змінами і доповненнями, внесеними
листом Вищого арбітражного суду України
від 7 травня 2001 року N 01-8/555,
листами Вищого господарського суду України
від 25 березня 2002 року N 01-8/340,
від 19 травня 2003 року N 01-8/537,
від 25 червня 2003 року N 01-8/711,
від 22 жовтня 2003 року N 01-8/1289,
від 22 листопада 2005 року N 01-8/2167,
від 21 липня 2006 року N 01-8/1609

У зв’язку з виникненням у судовій практиці питань щодо застосування норм законодавства, яке регулює питання, пов’язані із здійсненням права власності і його захистом, та на підставі вивчення матеріалів справ, розглянутих арбітражними судами, вважаємо за необхідне звернути увагу на деякі приписи відповідного законодавства, якими слід керуватися у вирішенні спорів.

(вступна частина із змінами, внесеними згідно з листом
Вищого арбітражного суду України від 07.05.2001 р. N 01-8/555)

1. Суб’єкти права власності та особливості здійснення ними цього права з урахуванням різних форм власності визначаються законодавчими актами України.

1.1. Зокрема, відповідно до статті 116 Конституції України Кабінет Міністрів України здійснює управління об’єктами державної власності відповідно до закону. Декрет Кабінету Міністрів України від 15.12.92 N 8-92 «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності» покладає управління цим майном на міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади (крім майнових комплексів підприємств, установ, організацій, управління якими здійснюють відповідні служби Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України).

1.2. Здійснення повноважень власника державного майна у процесі приватизації покладено на державні органи приватизації (пункт 3 статті 7 Закону України «Про приватизацію державного майна»). Разом з тим слід мати на увазі, що обсяг відповідних повноважень не може виходити за межі, визначені правовими актами, які регулюють діяльність згаданих органів, а саме: Тимчасовим положенням про Фонд державного майна України, положеннями про регіональні відділення цього Фонду та законами України про приватизацію державного майна. Зокрема, органи приватизації не вправі на власний розсуд здійснювати перерозподіл майна між підприємствами.

1.3. Право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти тощо належить територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах (пункт 1 статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»), які згідно зі статтею 143 Конституції України безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній власності. Як передбачено пунктом 5 статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», зазначені органи від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об’єктами права комунальної власності.

Представницькі органи місцевого самоврядування — сільські, селищні, міські ради — вправі приймати рішення про передачу іншим органам окремих повноважень щодо управління майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної громади, визначення меж цих повноважень та умов їх здійснення (пункт 31 статті 26 цього ж Закону). Зокрема, до відання виконавчих органів цих рад належить управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності.

Що ж до районних і обласних рад, то їх повноваження щодо користування і розпорядження таким майном має похідний від повноважень представницьких органів місцевого самоврядування характер, оскільки у вирішенні відповідних питань названі ради діють за дорученням сільських, селищних, міських рад (пункт 19 статті 43 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Оскільки від імені і в інтересах територіальних громад права суб’єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради, учасниками арбітражного процесу у спорах, пов’язаних із захистом права комунальної власності, можуть виступати ради, а також їх виконавчі органи (виконавчі комітети, управління, служби та ін.), за умови, що даний орган має статус юридичної особи і що відповідні повноваження передбачені нормативним актом, який регулює діяльність цього органу (положенням тощо).

Якщо державна виконавча влада здійснюється місцевою державною адміністрацією, остання в межах повноважень, делегованих їй згідно зі статтею 119 Конституції України відповідною радою, здійснює управління майном, що належить до комунальної власності.

1.4. Право колективної власності (стаття 21 Закону України «Про власність», далі — Закон) здійснюється колективним власником через створені ним органи управління: вищі (загальні збори, конференції, з’їзди тощо), які здійснюють повноваження колективного власника щодо володіння, користування і розпорядження належними йому об’єктами власності у повному обсязі, і органи, які створюються цими вищими органами для здійснення окремих функцій з господарського управління колективним майном (пункти 2 і 3 статті 30 Закону). У спорах, пов’язаних із захистом права власності, арбітражним судам слід ретельно з’ясовувати обсяг правоздатності відповідних органів щодо прийняття ними рішень, пов’язаних з користуванням і розпорядженням майном.

2. Згідно зі статтею 2 Закону усі форми власності рівноправні; Україна створює рівні умови для розвитку усіх форм власності та їх захисту. У зв’язку з цим арбітражним судам необхідно враховувати, що відповідно до частини п’ятої статті 15 Закону України «Про підприємництво» та частини другої статті 4 Арбітражного процесуального кодексу України (далі — АПК) акти державних органів, які визначають привілейоване становище суб’єктів підприємницької діяльності однієї з форм власності щодо суб’єктів підприємницької діяльності інших форм власності, не повинні застосовуватись арбітражними судами повністю або у відповідній частині.

3. Відповідно до статей 13, 22 — 29, 34 і 35 Закону у власності можуть бути будь-які об’єкти, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Не виключене перебування у власності і об’єктів незавершеного будівництва.

4. Чинне законодавство передбачає певні обмеження щодо користування та розпорядження майном, що належить державним підприємствам (на праві повного господарського відання), в тому числі казенним (яким майно належить на праві оперативного управління). Перші вправі відчужувати від держави засоби виробництва, що є державною власністю, виключно на конкурентних засадах у порядку, що визначається Фондом державного майна України, другі — лише з дозволу органу, уповноваженого управляти відповідним державним майном (пункт 3 статті 10 Закону України «Про підприємства в Україні»).

Відчуження державного майна може здійснюватись також відповідно до Закону України «Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності».

Порушення визначеного названими актами законодавства порядку відчуження державного майна є підставою для визнання укладених у зв’язку з цим угод недійсними на підставі статті 48 Цивільного кодексу України (далі — Цивільний кодекс).

Слід, однак, мати на увазі, що зазначені вище обмеження щодо відчуження майна державних, у тому числі казенних, підприємств, не стосуються підприємств, заснованих на комунальній власності, оскільки останні не є державними.

Відповідно до пункту 4 статті 10 Закону України «Про підприємства в Україні» джерелом формування майна підприємств є, зокрема, грошові та матеріальні внески засновника.

У вирішенні спорів слід мати на увазі, що з моменту передачі майна підприємствам їх засновниками (учасниками) у власність, зокрема, як внеску до статутного фонду згідно зі статтями 12 і 13 Закону України «Про господарські товариства», та державної реєстрації відповідних підприємств засновники (учасники) набувають права власності на статутний фонд (капітал) або його частку (пай), включаючи права на управління, отримання відповідної частини прибутку юридичної особи, а також активів у разі її ліквідації.

5. Судовий захист права власності та майнових інтересів власників — осіб, названих у статті 1 АПК (далі — підприємства і організації), здійснюється шляхом розгляду справ, зокрема, за позовами:

— про визнання права власності на майно, про витребування майна з чужого незаконного володіння (а в передбачених законом випадках і від добросовісного набувача) чи відшкодування його вартості;

— про визначення порядку володіння, користування і розпорядження майном, що є спільною власністю, про поділ спільного майна або виділ з нього певної частки;

— про визнання недійсними договорів, пов’язаних з відчуженням майна, а також про визнання зазначених договорів дійсними на підставі частини другої статті 47 Цивільного кодексу;

— про визнання недійсними актів державних та інших органів, що порушують майнові права та охоронювані законом інтереси підприємств і організацій;

— про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків, завданих порушенням майнових прав підприємств і організацій;

— іншими позовами, пов’язаними з охороною права власності підприємств і організацій.

Відповідні положення поширюються також на підприємства і організації, які хоча й не є власниками, але володіють майном з підстав, передбачених законом (на праві повного господарського відання або на праві оперативного управління) чи договором (наприклад, згідно з договором майнового найму).

6. Чинне законодавство презюмує добросовісне (правомірне) володіння майном, якщо інше не буде встановлено арбітражним судом (стаття 49 Закону).

Розглядаючи позови про витребування власником свого майна, арбітражні суди повинні враховувати таке.

6.1. Згідно зі статтею 50 Закону і статтею 145 Цивільного кодексу власник вправі вимагати повернення (віндикації) свого майна з чужого незаконного володіння, а також належного йому майна, придбаного володільцем від особи, яка не мала права його відчужувати.

Позивачем за таким позовом може бути власник майна, який на момент подання позову не володіє цим майном, і юридична особа, за якою майно закріплене на праві повного господарського відання або оперативного управління.

Відповідачем у справі виступає особа, що на момент подання позову фактично володіє майном без підстав, передбачених законом або адміністративним актом чи договором, які відповідають вимогам закону.

Власник вправі витребувати своє майно від особи, у якої воно фактично знаходиться у незаконному володінні. Позов про витребування майна, поданий до особи, у незаконному володінні якої це майно раніше перебувало, але у якої воно на момент розгляду справи в арбітражному суді відсутнє, не може бути задоволений, що, однак, не виключає можливості стягнення з цієї особи шкоди, заподіяної нею майну під час перебування останнього у її незаконному володінні.

Об’єктом віндикаційного позову може бути індивідуально визначене майно, яке існує в натурі на момент подання позову. Витребуване майно може належати і до категорії речей, що визначаються родовими ознаками (мірою, вагою тощо), але в такому разі має бути якимось чином індивідуалізоване (наприклад, цукор у мішках за певними цифровими або іншими характерними позначками). У разі загибелі індивідуально визначеного майна власник (законний володілець) може звернутися лише з вимогою про відшкодування збитків.

Питання про можливість повернення індивідуально визначеної речі, яка зазнала змін, переробки, має вирішуватись залежно від характеру таких змін, їх істотності. Якщо майно змінило своє початкове господарське призначення, слід визнати, що підстав для задоволення віндикаційного позову немає, і настають наслідки, аналогічні загибелі майна, тобто власник має право лише на відшкодування збитків. Якщо ж майно зберегло своє господарське призначення, то питання про зроблені поліпшення вирішується за правилами, передбаченими статтею 148 Цивільного кодексу.

Подання віндикаційного позову не виключає можливості пред’явлення вимоги про відшкодування збитків, завданих позбавленням володіння даним майном.

З огляду на те, що вимоги, пов’язані з віндикацією і з визнанням угод недійсними, виникають з різних правових підстав і тягнуть за собою різні правові наслідки, об’єднання названих вимог в одній позовній заяві може суттєво утруднити вирішення спору. У разі такого об’єднання позовна заява підлягає поверненню без розгляду згідно з пунктом 5 статті 63 АПК.

6.2. Майно від добросовісного набувача (тобто такого, який не знав і не повинен був знати, що особа, яка вчинила відчуження майна, не мала на це права) може бути витребуване власником лише за наявності підстав, зазначених у частині першій статті 145 Цивільного кодексу, а саме у разі придбання майна за плату та вибуття його з володіння власника чи особи, якій воно було передане власником, поза їх волею. Згадана норма не містить вичерпного переліку випадків вибуття майна з володіння поза волею володільця: вказівку на втрату майна чи його викрадення слід розглядати як окремі приклади. Гроші і цінні папери на пред’явника взагалі не можуть бути витребувані від добросовісного набувача ні за яких умов (стаття 147 Цивільного кодексу).

У процесі вирішення відповідних спорів власник повинен довести, що майно вибуло з його володіння чи володіння особи, якій майно було передане власником, через зазначені обставини.

Набувач має довести, що він набув майно оплатно і що він не знав і не міг знати про те, що воно придбане у особи, яка не мала права його відчужувати.

Набувач не може бути визнаний добросовісним, якщо на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна на відповідне майно обгрунтовано претендували треті особи, і про це набувачеві було відомо.

Якщо набувач одержав майно безоплатно від особи, що не мала права його відчужувати, власник вправі витребувати майно в усіх випадках, незалежно від того, чи є набувач добросовісним (частина третя статті 145 Цивільного кодексу).

6.3. Якщо особа володіла майном на законній підставі, яка згодом відпала (наприклад, у разі закінчення дії договору), то така особа є незаконним володільцем, і до неї може бути подано віндикаційний позов.

6.4. Статтею 50 Закону встановлено трирічну позовну давність стосовно вимог про повернення майна з чужого незаконного володіння, що відповідає загальному строку позовної давності, зазначеному у статті 71 Цивільного кодексу.

У спорах, пов’язаних з витребуванням майна з чужого незаконного володіння, наслідки закінчення строку позовної давності визначаються за загальними правилами, встановленими статтею 80 цього Кодексу, включаючи можливість захисту порушеного права у випадках подання позову після закінчення строку позовної давності.

Слід також мати на увазі, що відмова у позові про витребування майна у зв’язку із закінченням строку позовної давності не є підставою для виникнення права на це майно у незаконного володільця. Таке майно має вважатися безхазяйним (стаття 137 Цивільного кодексу).

6.5. У порівнянні з наслідками, передбаченими статтею 48 Цивільного кодексу щодо недійсних угод, чинне законодавство дещо інакше регулює питання розрахунків, пов’язаних з поверненням майна з незаконного володіння.

Таке питання постає, власне, лише у разі повернення майна власникові з чужого незаконного володіння. Якщо майно не може бути витребуване у добросовісного набувача (частина перша і друга статті 145, стаття 147 Цивільного кодексу), то й розрахунки між ним і власником не здійснюються.

Власник має право вимагати повернення чи відшкодування доходів за весь час володіння лише від недобросовісного набувача. Що ж до добросовісного набувача, то власник в разі повернення (віндикації) майна може вимагати відшкодування доходів лише з того часу, коли цей набувач дізнався або повинен був дізнатися про неправомірність свого володіння. Залежно від обставин справи, таким моментом може вважатися момент одержання претензії, а якщо претензія з передбачених законом підстав не пред’являлася або не була одержана, то момент одержання копії позовної заяви; а коли й вона з якихось причин не надійшла за адресою, то момент одержання ухвали арбітражного суду про порушення провадження у справі.

Лише добросовісний набувач має право на залишення за собою зроблених ним поліпшень майна, які можуть бути відділені без пошкодження майна, а у разі неможливості відділити поліпшення — на відшкодування зроблених на поліпшення фактичних витрат, але не більше розміру збільшення вартості речі. Що ж до недобросовісного набувача, то, беручи до уваги, що він повинен повернути власникові його майно, слід виходити з такого. Поліпшення, які можуть бути відділені без пошкодження майна, недобросовісний набувач може залишити собі. Невіддільні ж від майна поліпшення мають перейти до власника майна безоплатно.

Як добросовісний, так і недобросовісний набувач майна, що повертається власникові, вправі вимагати від останнього відшкодування зроблених ними необхідних витрат на майно, з того часу, з якого власникові належать доходи від майна. До поняття «необхідні витрати» слід віднести тільки ті, які необхідні для забезпечення нормального стану та збереження майна з урахуванням його зношуваності. Отже, інші витрати, тобто такі, що не є «необхідними», відшкодуванню не підлягають. Згадане право володільця майна може бути реалізоване ним, зокрема, шляхом подання зустрічного позову (стаття 60 АПК).

6.6. Якщо підприємство чи організація — позивач у справі про витребування майна з чужого незаконного володіння — набула права власності на підставі акта державного чи іншого органу, що не відповідає законодавству, або угоди, що не відповідає вимогам закону, у неї, як правило, немає правових підстав для витребування майна. У відповідних випадках арбітражний суд не застосовує такий акт (частина друга статті 4 АПК) або визнає угоду недійсною (частина перша статті 83 АПК).

На виняток із цього правила у випадках, коли в процесі вирішення спору про витребування майна з чужого незаконного володіння виявляється, що право власності позивача грунтується на угоді, яка може бути визнана недійсною лише за позовами осіб, зазначених у статтях 55 — 57 Цивільного кодексу, арбітражний суд не повинен у цьому же процесі за відсутності зустрічного позову відповідача давати правову оцінку угоди і визнавати її недійсною, оскільки це можливо виключно за позовом заінтересованої особи.

6.7. Належне до повернення майно може виявитись пошкодженим, і за таких обставин власник має право вимагати відшкодування шкоди, заподіяної цьому майну. У вирішенні спорів стосовно розміру відшкодування заподіяної шкоди арбітражному суду слід виходити із загальних засад відповідальності за заподіяння шкоди відповідно до статей 440 і 453 Цивільного кодексу. Так, перш за все необхідно, якщо це практично можливо, зобов’язати відповідальну за шкоду особу надати майно тих же роду і якості, виправити пошкоджене майно або іншим шляхом відновити його попередню якість. Якщо ж за обставинами справи відшкодування шкоди в натурі неможливе, з винної особи стягуються збитки, виходячи з реальної вартості майна або вартості робіт, які необхідно здійснити власнику для виправлення пошкодженого майна. Якщо після прийняття рішення арбітражного суду розмір збитків змінився в результаті зростання цін на майно або роботи, кредитор не позбавлений права пред’явити з цих підстав додаткові вимоги щодо відшкодування збитків.

(підпункт 6.7 пункту 6 із змінами, внесеними згідно з листом
Вищого господарського суду України від 25.06.2003 р. N 01-8/711)

6.8. Здійснене відшкодування шкоди не позбавляє власника права вимагати відшкодування доходів, не одержаних у зв’язку із заподіянням шкоди майну.

7. Відповідно до пунктів 2 і 5 статті 48 Закону власник може звернутися з позовом про усунення будь-яких порушень свого права, не пов’язаних з неправомірним позбавленням володіння (негаторний позов). Для подання такого позову не вимагається, щоб перешкоди до здійснення права користування й розпорядження були результатом винних дій відповідача чи спричиняли збитки. Достатньо, щоб такі дії (бездіяльність) об’єктивно порушували права власника і були протиправними. Позовна давність до відповідних вимог не застосовується, оскільки правопорушення триває у часі. Якщо ж на момент подання позову воно припинилося, то підстав для задоволення позову немає.

Захист прав і охоронюваних законом інтересів підприємств і організацій за негаторним позовом надається арбітражним судом у формі припинення дій, що порушують право, або відновлення становища, яке існувало до порушення права. Якщо негаторний позов визнано обгрунтованим, у резолютивній частині рішення необхідно чітко визначити дії, які повинен вчинити відповідач щодо усунення порушень права власника, і строк виконання цих дій. У разі невиконання такого рішення арбітражний суд видає наказ на примусове виконання рішення.

8. Підприємство чи організація, яка не є власником майна, але володіє ним на праві повного господарського відання, оперативного управління чи з інших підстав (наприклад, на підставі адміністративного акта), має такі ж права на захист свого права, як і сам власник, а також право на захист свого володіння від власника (пункт 5 статті 48 Закону). Зокрема, такий володілець майна може витребувати його з чужого незаконного володіння з тих же підстав і в такому ж порядку, як і сам власник. У певних випадках він вправі витребувати майно і у власника, який протиправно позбавив його права володіння, у тому числі всупереч умовам договору (наприклад, оренди, застави тощо). Однак в останньому випадку слід керуватися не згаданою нормою Закону, а нормами, які регулюють відносини за відповідним договором.

Якщо в разі порушення третьою особою права володіння, користування і розпорядження майном власник і володілець цього майна набувають однорідного права на подання позову, то у вирішенні питання про те, хто з них може подати позов про захист права, слід виходити з обсягу правомочностей обох названих осіб. Якщо право володіння належить не власникові, то позов вправі подавати володілець майна. Власник може звернутися з таким позовом лише після припинення у володільця згаданого права на володіння.

9. Вирішуючи спори, пов’язані з визнанням права власності чи усуненням перешкод у користуванні майном, арбітражні суди повинні мати на увазі, що підтвердженням наявності такого права можуть бути насамперед правовстановлювальні документи. Перелік таких документів наведено у додатку N 1 до пункту 2.1 Тимчасового положення про реєстрацію прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 N 7/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 28.01.2003 N 6/5).

(абзац перший пункту 9 із змінами, внесеними згідно з листом
Вищого господарського суду України від 19.05.2003 р. N 01-8/537)

Самі лише свідоцтва про право власності на певний об’єкт майна не є правовстановлювальними документами, хоча й можуть оцінюватися арбітражними судами у вирішенні спорів відповідно до вимог розділу V АПК в сукупності з іншими доказами у справі.

Зазначені свідоцтва не можуть виступати і предметом спору: таким може бути лише правовстановлювальний документ, на підставі якого видано свідоцтво, а у відповідних випадках — також акт про державну реєстрацію права власності на об’єкт нерухомого майна.

Арбітражним судам слід також виходити з того, що перебування майна, у тому числі приміщень, споруд, будинків, на балансі підприємства (організації) ще не є безспірною ознакою його права власності. Що ж до права державної власності, то незалежно від того, на балансі якого підприємства знаходиться майно, воно не втрачає статусу державної власності. Таким чином спір, як правило, виникає не про визнання права власності чи усунення перешкод, а про те, яке підприємство (організація) має право повного господарського відання (оперативного управління) державним майном.

Баланс підприємства (організації) є формою бухгалтерського обліку, визначення складу і вартості майна та обсягу фінансових зобов’язань на конкретну дату. Баланс не визначає підстав знаходження майна у власності (володінні) підприємства.

Одним з основних критеріїв визначення законності володіння майном і відображення його на балансі підприємства є джерела фінансування (централізоване або власні кошти підприємства), передача підприємству у володіння майна безпосередньо власником (уповноваженим ним органом) чи підприємством, яке володіє майном на праві повного господарського відання.

Аналогічні питання виникають і тоді, коли, наприклад, будинок побудований за участю декількох підприємств (організацій). За таких обставин позивач з метою підтвердження свого права на користування і розпорядження конкретним нежилим приміщенням, яке перебуває на балансі відповідача, повинен подати арбітражному суду документи, що підтверджують його участь у витратах на спорудження будинку для визначення його частки приміщення або рішення власника (органу, уповноваженого управляти майном) про закріплення за ним певної частки будинку на праві повного господарського відання (оперативного управління).

У вирішенні спорів, пов’язаних з оцінкою правомірності передачі або продажу державного майна, арбітражним судам слід виходити з вимог законодавства, яке діяло на момент вчинення зазначених дій. Так, якщо державне майно безоплатно передане або продане за рішенням державного органу після встановлення мораторію на зміну форм власності на державне майно (Постанова Верховної Ради України від 29.11.90 N 506-XII «Про захист суверенних прав власності Української РСР») та після прийняття Кабінетом Міністрів Декрету від 15.12.92 N 8-92 «Про управління майном, що є у загальнодержавній власності», то заява про визнання такого рішення недійсним або віндикаційний позов підлягає задоволенню.

10. У вирішенні спорів, пов’язаних із судовим захистом права державної власності, слід керуватись роз’ясненням президії Вищого арбітражного суду України від 02.04.94 N 02-5/225 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з судовим захистом права державної власності» (з подальшими змінами і доповненнями).

11. Якщо у встановленому порядку державне майно, зокрема, підприємство, передано в оренду підприємству іншої форми власності або організації орендарів, то це майно не втрачає статусу державної власності (хоча саме підприємство вже не є державним).

У цьому випадку ні орган, уповноважений управляти державним майном, ні орендодавець не мають права вимагати від орендарів частки доходу, одержаного внаслідок використання державної власності. Взаємовідносини сторін регулюються нормами договору майнового найму (оренди) та чинним законодавством, і оплата за здане в оренду державне майно повинна здійснюватись згідно з Методикою, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.95 N 786 (з подальшими змінами і доповненнями).

Наведене стосується не тільки прибутку, одержаного за рахунок використання державної власності, але й майна, придбаного підприємством за рахунок свого прибутку.

12. Згідно зі статтею 27 Житлового кодексу України жила площа в будинках, споруджених із залученням у порядку пайової участі коштів підприємств, установ, організацій, розподіляється для заселення між учасниками будівництва пропорційно до внесених ними коштів.

У вирішенні спорів, пов’язаних з визнанням права власності на жилу площу в цих будинках арбітражні судам слід враховувати таке.

12.1. Якщо для спорудження будинку пайовик перерахував основному замовнику кошти і у договорі, укладеному ними, передбачено кількість одно-, дво- та трикімнатних квартир, що підлягають передачі пайовику, останній у разі невиконання замовником свого зобов’язання вправі звернутись до арбітражного суду з відповідним позовом, зокрема про визнання права власності на приміщення відповідно до переданих на такі цілі коштів.

12.2. У випадку відсутності у договорі між пайовиком і основним замовником переліку квартир, що підлягають передачі пайовику, коли спір вирішується до видачі ордерів на квартири та заселення введеного в експлуатацію будинку, арбітражний суд приймає рішення про передачу замовником пайовику певних квартир з урахуванням здійсненого останнім фінансування.

12.3. Якщо в процесі спорудження будинку вартість його збільшилась хоча б і з незалежних від замовника причин, він вправі порушити питання про внесення відповідних змін до договору, укладеного з пайовиком. Якщо такі зміни не внесено, пайовик має право вимагати виконання зобов’язань за договором у повному обсязі.

12.4. Згідно зі статтею 7 Закону власник відповідає за своїми зобов’язаннями усім майном, на яке може бути звернено стягнення на вимогу кредиторів. Це правило стосується і частки у спільній власності.

Так, на всю спільну сумісну власність стягнення може бути звернено лише за спільними зобов’язаннями усіх учасників цієї власності, а також коли таку відповідальність передбачено законом.

(абзац другий підпункту 12.4 пункту 12 із змінами, внесеними згідно з
листом Вищого господарського суду України від 22.10.2003 р. N 01-8/1289)

12.5. З інших питань практики вирішення спорів, пов’язаних з сумісною діяльністю підприємств, установ та організацій, арбітражним судам слід керуватися роз’ясненням президії Вищого арбітражного суду України від 28.04.95 N 02-5/302 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з укладанням договорів про сумісну діяльність» (з подальшими змінами та доповненнями).

13. Відповідно до статті 114 Цивільного кодексу в разі продажу частки у спільній власності з порушенням передбаченого цією статтею права привілеєвої купівлі інший учасник спільної власності протягом трьох місяців після продажу долі третій особі може звернутися до суду з позовом про перевід на нього прав і обов’язків покупця.

Даний тримісячний строк є присічним, тому позовні вимоги, заявлені після його закінчення, задоволенню не підлягають. Поданий у такій ситуації позов про визнання угоди недійсною також не може бути задоволений.

Якщо позовні вимоги заявлено кількома співвласниками, що бажають здійснити своє право на переважну купівлю неправомірно відчуженої долі, перевагу має бути віддано тому з них, хто раніше за інших звернувся з позовом, а в разі подання позову одного й того самого дня різними особами — тому, хто з огляду на конкретні обставини справи більше за інших потребує набуття долі.

14. У вирішенні спорів, пов’язаних з визнанням договорів, у тому числі про відчуження майна, недійсними, арбітражним судам слід керуватися роз’ясненням президії Вищого арбітражного суду України від 12.03.99 N 02-5/111 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними» (з подальшими змінами та доповненнями).

15. З питань практики розгляду справ, пов’язаних з визнанням недійсними актів державних та інших органів, у тому числі таких, що порушують майнові права підприємств, установ та організацій, арбітражним судам слід керуватися роз’ясненнями президії Вищого арбітражного суду України від 26.01.2000 N 02-5/35 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів» (з подальшими змінами та доповненнями), від 12.05.95 N 02-5/451 «Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби» (з подальшими змінами та доповненнями) та ін.

(пункт 15 із змінами, внесеними згідно з листом Вищого
господарського суду України від 25.06.2003 р. N 01-8/711)

16. З питань практики вирішення спорів, пов’язаних з відшкодуванням шкоди, заподіяної майну, або заподіяних збитків, арбітражним судам слід керуватися роз’ясненнями президії Вищого арбітражного суду України від 12.10.93 N 01-6/1106 «Про деякі питання практики вирішення господарських спорів, пов’язаних з прийомкою продукції і товарів за кількістю та якістю»; від 12.11.93 N 01-6/1205 «Про деякі питання вирішення спорів, пов’язаних з поставкою продукції і товарів неналежної якості та некомплектних» (з подальшими змінами і доповненнями); від 01.04.94 N 02-5/215 «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з відшкодуванням шкоди» (з подальшими змінами і доповненнями); від 29.04.94 N 02-5/293 «Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов’язань» (з подальшими змінами і доповненнями) та ін.

17. Пунктом 3 статті 7 Закону передбачено, що власник не відповідає за зобов’язаннями створених ним юридичних осіб, а вони не відповідають за зобов’язаннями власника, крім випадків, передбачених законодавчими актами України.

Відповідний випадок передбачено зокрема пунктом 3 статті 39 Закону України «Про підприємства в Україні», згідно з якою за недостатності у казенного підприємства коштів та іншого майна, достатнього для відповідальності за їх зобов’язаннями, таку відповідальність несе власник.

Отже у разі відсутності або недостатності у казенного підприємства коштів для виконання ним своїх зобов’язань арбітражному суду слід у кожному конкретному випадку встановлювати державний орган, уповноважений управляти відповідним державним майном, та залучати його до участі у справі згідно зі статтею 24 АПК.

Якщо відсутність чи недостатність таких коштів виявлено на стадії виконання рішення, стягувач не позбавлений права звернутися до державного органу, уповноваженого управляти державним майном, у загальному претензійно-позовному порядку.

18. Відповідно до статті 1 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» відповідна державна реєстрація — офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень.

Отже, названі у цьому Законі органи єдиної системи реєстрації відповідних прав можуть бути відповідачами за позовами про офіційне визнання права власності на об’єкт нерухомого майна, пред’явленими згідно зі статтею 392 Цивільного кодексу України.

(абзац другий пункту 18 із змінами, внесеними згідно з листом
Вищого господарського суду України від 21.07.2006 р. N 01-8/1609)

Оскільки відповідно до пункту 5 розділу V «Прикінцеві положення» Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» до створення єдиної системи органів реєстрації прав, а також до формування Державного реєстру прав у складі державного земельного кадастру реєстрація об’єктів нерухомості проводиться комунальними підприємствами бюро технічної інвентаризації, останні можуть бути відповідачами у таких справах.

(пункт 18 із змінами, внесеними згідно з листом Вищого
господарського суду України від 19.05.2003 р. N 01-8/537,
в редакції листа Вищого господарського суду України
від 22.11.2005 р. N 01-8/2167)

19. У вирішенні спорів, пов’язаних із здійсненням та захистом права власності на винаходи (корисні моделі), промислові зразки, знаки для товарів і послуг, топографії інтегральних мікросхем, арбітражним судам слід враховувати, зокрема, таке.

Право власності на відповідні об’єкти посвідчується виданими у встановленому порядку патентами або свідоцтвами.

Частинами шостою і сьомою статті 28 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» передбачено можливість передачі власником права власності на винахід (корисну модель) або на використання винаходу (корисної моделі) за договором, який укладається у письмовій формі і підписується сторонами. Така передача та надання ліцензії на використання винаходу (корисної моделі) вважається дійсними для будь-якої іншої особи з дати публікації відомостей про це в офіційному бюлетені та внесення їх до Реєстру (частина восьма статті 28 названого Закону).

(абзац третій пункту 19 із змінами, внесеними згідно з листом
Вищого арбітражного суду України від 07.05.2001 р. N 01-8/555)

Аналогічні приписи вміщено у Законах України «Про охорону прав на промислові зразки» (пункти 4 — 6 статті 20), «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» (пункти 4 — 6 статті 16), «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» (частини третя і п’ята статті 16).

Визначення поняття «Реєстр» наведено у статтях 1 названих Законів.

Офіційний бюлетень видається центральним органом виконавчої влади з питань правової охорони інтелектуальної власності.

Порядок розгляду та реєстрації у цьому органі договорів про передачу права на відповідний об’єкт інтелектуальної власності (далі — об’єкт) визначається відомчими нормативними актами.

Ліцензійний договір на відміну від договору передачі права власності на об’єкт не позбавляє власника відповідного права: за ліцензійним договором передається лише право на використання об’єкта.

20. Відповідно до статті 5 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» право власності на знак для товарів і послуг засвідчується відповідним свідоцтвом. Тому тільки з моменту видачі свідоцтва України на такий знак у його власника виникає виключне право користуватись і розпоряджатись знаком та вимагати усунення будь-яких посягань на свої права власника свідоцтва.

Що ж до правового режиму пріоритету заявки, то він визначений статтею 9 названого Закону.

21. Згідно з частиною четвертою статті 4 Закону України «Про особливості правового режиму майнового комплексу Національної академії наук України» та організацій, що віднесені до її відання, не може бути звернено стягнення за претензіями кредиторів.

Отже вимоги, пов’язані із зверненням стягнення на зазначене майно, не можуть бути задоволені господарськими судами.

(лист доповнено пунктом 21 згідно з листом Вищого
господарського суду України від 25.03.2002 р. N 01-8/340)

Заступник Голови Вищого
арбітражного суду України

 
А. Осетинський