2016.05.25 № 6-605цс16 ВСУ: заінтересована особа, оспорення

067 86-244-17, юридична консультація, судова практика, юрист, адвокат, киев
067 86-244-17, юридична консультація, судова практика, юрист, адвокат, киев

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

 

25 травня 2016 року

                               м. Київ

Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України).

Згідно з частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли в зв’язку з вчиненням особами правочину та внаслідок визнання його недійсним.

При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, а також статей 1, 2-4, 14, 215 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов’язковий елемент конкретного суб’єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб’єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Статтею 124 Конституції України визначений принцип обов’язковості судових рішень, який із огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

Забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України). Тому той факт, що встановлені судом в ухвалі обмеження не було зареєстровано у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України № 1952-ІV від 1 липня 2004 року «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», сам по собі не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу достеменно відомо.

У справі, яка переглядається, позивачі в обґрунтування позову зазначили, що предмет оспорюваного ними договору – квартира, одночасно є предметом іншого їх позову до банку, який розглядається окремо та по суті не вирішений.

Однак спір, який слугував підставою звернення позивачів до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 12 вересня 2014 року, станом на час перегляду Верховним Судом України справи вже вирішений по суті, в задоволенні іншого позову позивачів до банку відмовлено й відповідне рішення апеляційного суду набрало законної сили, залишене без змін судом касаційної інстанції.

Отже, станом на час перегляду справи Верховним Судом України відпали підстави вважати порушеними права та інтереси позивачів укладенням оспорюваного ними договору купівлі-продажу квартири, оскільки судом визнано безпідставними їх претензії на предмет зазначеного договору — квартиру.

                         Судова палата у цивільних справах

                                   Верховного Суду України у складі:

 

головуючого Романюка Я.М.,
суддів: Гуменюка В.І.,

Лященко Н.П.,

Охрімчук Л.І.,

Сімоненко В.М.,

Яреми А.Г.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства «Банк «Камбіо», ОСОБА_3, третя особа – ОСОБА_4, про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним та визнання права власності на квартиру за заявою ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про перегляд рішення апеляційного суду м. Києва від 2 вересня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року,

                                           в с т а н о в и л а :

У березні 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що з 2005 року їм на праві власності належить квартира АДРЕСА 1, яку вони 18 листопада 2010 року передали в іпотеку публічному акціонерному товариству «Банк «Камбіо» (далі – ПАТ «Банк «Камбіо», Банк), виступивши майновими поручителями ТОВ «Східна мастильна компанія» щодо виконання останнім обов’язків із повернення узятих у кредит коштів згідно Генеральної кредитної угоди від 17 листопада 2010 року, укладеної між ТОВ «Східна мастильна компанія» та ПАТ «Банк «Камбіо».

Згодом, використавши іпотечний договір, відповідач ПАТ «Банк «Камбіо» незаконно привласнив квартиру АДРЕСА 1 й на початку 2014 року ними, ОСОБА_1 та ОСОБА_2, було ініційовано судовий розгляд спору щодо скасування реєстрації права власності Банку; під час розгляду такої справи Подільський районний суд м. Києва ухвалою від 30 травня 2014 року забезпечив їх позов шляхом установлення заборони проводити будь-які дії, пов’язані з відчуженням зазначеної квартири. Незважаючи на те, що Банк був обізнаний про забезпечення їх позову, він порушив відповідну заборону й у період її дії продав квартиру ОСОБА_3 згідно з договором купівлі-продажу від 12 вересня 2014 року; ОСОБА_3 у свою чергу 16 вересня 2014 року передав квартиру в заставу ОСОБА_4.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зазначали, що договір купівлі-продажу від 12 вересня 2014 року укладений із порушенням вимог закону та порушує їх права, й у зв’язку з цим просили визнати зазначений договір недійсним та визнати за ними право власності на квартиру АДРЕСА 1.

Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 5 червня 2015 року позов задоволено частково, постановлено визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА 1, укладений 12 вересня 2014 між ПАТ «Банк «Камбіо» та ОСОБА_3; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 2 вересня 2015 року рішення суду першої інстанції скасовано й ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 грудня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відхилено, рішення апеляційного суду м. Києва від 2 вересня 2015 року залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просять скасувати рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій та ухвалити нове рішення з підстави, передбаченої пунктом першим частини 1 статті 355 ЦПК України – неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, а саме статей 203, 215, 228 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача ОСОБА_2 — ОСОБА_5, представника позивача ОСОБА_1 — ОСОБА_6 на підтримання заяви, а також на її заперечення представника відповідача ОСОБА_3 — ОСОБА_7 та представника третьої особи ОСОБА_4 – ОСОБА_8, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що у задоволенні заяви слід відмовити з огляду на таке.

На підставі статті 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яке переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

У справі, яка переглядається, судами установлено, що 17 листопада 2010 року між ТОВ «Східна мастильна компанія» та ПАТ «Банк «Камбіо» була укладена Генеральна кредитна угода НОМЕР 1, за умовами якої TOB «Східна мастильна компанія» отримало в борг від Банку грошові кошти. Зобов’язання ТОВ «Східна мастильна компанія» за цією угодою були забезпечені іпотекою – 18 листопада 2010 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виступили майновими поручителями боржника та уклали з ПАТ «Банк «Камбіо» договір іпотеки НОМЕР 2, згідно з яким передали в іпотеку Банку квартиру АДРЕСА 1, що належала їм обом на праві власності.

З тих підстав, що ТОВ «Східна мастильна компанія» належним чином не виконувало своїх зобов’язань за Генеральною кредитною угодою, ПАТ «Банк «Камбіо» прийняло рішення задовольнити свою вимогу, забезпечену іпотекою, шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, а саме: звернулося до Реєстраційної служби Головного управління юстиції в м. Києві й зареєструвало за Банком право власності на квартиру АДРЕСА 1.

Вважаючи такі дії Банку незаконними, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у травні 2014 року звернулися до суду з позовом до ПАТ «Банк «Камбіо» та просили визнати недійсним правочин зі здійснення реєстрації права власності Банку на квартиру, скасувати запис про реєстрацію права власності, а також просили забезпечити їх позов.

30 травня 2014 року ухвалою Подільського районного суду м. Києва позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було забезпечено, постановлено заборонити проведення будь-яких дій, що пов’язані з відчуженням (купівля-продаж, дарування, застава, оренда та інші) та державною реєстрацією права власності на квартиру АДРЕСА 1.

За результатами розгляду справи по суті рішенням Подільського районного суду м. Києва від 11 серпня 2014 року позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був задоволений, заходи забезпечення позову згідно з ухвалою від 30 травня 2014 року – скасовані.

Банк оскаржив таке рішення в апеляційному порядку й 22 жовтня 2014 року апеляційний суд м. Києва рішення Подільського районного суду м. Києва від 11 серпня 2014 року скасував і ухвалив нове рішення, яким у позові ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовив.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 січня 2015 року рішення Апеляційного суду м. Києва від 22 жовтня 2014 року скасовано, справу направлено на новий апеляційний розгляд.

За результатами повторного апеляційного розгляду справи апеляційний суд м. Києва своїм рішенням від 18 травня 2015 року рішення Подільського районного суду м. Києва від 11 серпня 2014 року скасував і ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до ПАТ «Банк «Камбіо» про визнання недійсним правочину зі здійснення реєстрації права власності Банку на квартиру та скасування запису про реєстрацію права власності.

Судами також установлено, що до моменту первинного розгляду апеляційним судом справи по суті (відбувся 22 жовтня 2014 року), а саме 12 вересня 2014 року, ПАТ «Банк «Камбіо» здійснило відчуження спірної квартири – продало її ОСОБА_3, про що між ними було укладено договір купівлі-продажу. Станом на час укладення цього договору у відповідному державному реєстрі була відсутня реєстрація обтяжень щодо  квартири АДРЕСА 1, встановлених ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 30 травня 2014 року. При цьому ПАТ «Банк «Камбіо» було обізнане про постановлення судом цієї ухвали, про зміст заходів забезпечення позову, вжитих судом, і про час дії цих заходів.

Задовольняючи частково позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у справі, яка переглядається, суд першої інстанції виходив із того, що до 22 жовтня 2014 року діяли заходи забезпечення позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2, вжиті згідно з ухвалою Подільського районного суду м. Києва від 30 травня 2014 року, й щодо цієї квартири не могло бути укладено жодного правочину. Тому оспорюваний позивачками договір купівлі-продажу квартири від 12 вересня 2014 року підлягає визнанню недійсним із підстав, визначених статтями 203, 215-216 ЦК України, оскільки цей договір було укладено в період дії встановленої судом заборони на відчуження квартири, про яку Банку було достеменно відомо.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив із того, що ухвала Подільського районного суду м. Києва від 30 травня 2014 року про забезпечення позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 фактично не була виконана, запис про встановлені обтяження щодо квартири у відповідний державний реєстр внесено не було, тому на момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу від 12 вересня 2014 року квартира  АДРЕСА 1 під забороною відчуження не перебувала.

Апеляційний суд дійшов висновку, що такий спосіб захисту порушеного права як визнання правочину недійсним застосовується в тих випадках, коли необхідно відновити становище, яке існувало до укладення правочину з порушенням умов щодо його дійсності, при цьому метою такого позову є вимога про реституцію, яка може бути пред’явлена тільки стороні недійсного правочину.

З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні позову, мотивуючи відмову тим, що укладений відповідачами договір купівлі-продажу квартири від 12 вересня 2014 року права позивачок ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не порушує, адже вони не були сторонами зазначеного договору, не були власниками квартири АДРЕСА 1 на час ухвалення судом рішення і не є такими власниками на час розгляду апеляційним судом цієї справи, крім того, на момент продажу Банком квартири вона не була під заставою чи забороною.

Разом із тим, у наданих для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ суд касаційної інстанції за результатами розгляду в касаційному порядку справ із позовними вимогами про визнання договорів недійсними дійшов інших висновків.

Так, в ухвалі від 17 липня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (справа № 6-21250 св 13) дійшов висновку про те, що забезпечення судом позову у виді накладення арешту на об’єкт нерухомого майна означає, що цей об’єкт набуває правового режиму обмеженого в цивільному обороті. В тому разі, коли під час дії заборони відбувається відчуження такого майна особою, обізнаною про накладення арешту на майно, відповідний правочин може визнаватися недійсним і є таким, що порушує публічний порядок. При цьому не має правового значення і не може бути перешкодою для визнання договору недійсним той факт, що ухвала суду про накладення арешту не була зареєстрована відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2013 року (справа № 35523 св 13) суд касаційної інстанції зробив висновок, що укладення договору про відчуження незакінченого будівництвом будинку під час дії судової заборони на його відчуження (арешту) порушує публічний порядок, не залежно від того, що інформація про арешт була відсутня у відповідному державному реєстрі. При цьому оспорювати такий договір мають право не тільки його сторони, але й інша, заінтересована, особа, якщо права цієї особи можуть бути захищені в спосіб визнання правочину недійсним.

Згідно з ухвалою від 25 грудня 2013 року (справа № 6-37238 св 13) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ виходив із того, що договори купівлі-продажу квартири, укладені під час строку дії ухвали суду про заборону відчуження квартири, є такими, що не відповідають вимогам закону, і можуть визнаватися недійсними. При цьому вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норми матеріального права, а саме статей 203, 215, 216 ЦК України в поєднанні зі статтями 15, 16 ЦК України, статтями 151-153 ЦПК України та нормами Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

         Зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (частина перша статті 203, частина перша статті 215 ЦК України).

Згідно з частинами другою та третьою статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли в зв’язку з вчиненням особами правочину та внаслідок визнання його недійсним.

При цьому правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, а також статей 1, 2-4, 14, 215 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов’язковий елемент конкретного суб’єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб’єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 домагаються визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 12 вересня 2014 року, стороною (сторонами) якого вони не є.

В обґрунтування позову позивачки зазначили, що предмет оспорюваного ними договору – квартира АДРЕСА 1, одночасно є предметом іншого їх позову до ПАТ «Банк «Камбіо», який розглядається окремо та по суті не вирішений. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 посилалися на те, що вони є власниками зазначеної квартири та в іншому судовому провадженні оспорюють законність проведення реєстрації права власності на квартиру за Банком, тому відчуження ПАТ «Банк «Камбіо» спірної квартири під час дії судової заборони, накладеної на забезпечення їх позову, порушує їх права.

Статтею 124 Конституції України визначений принцип обов’язковості судових рішень, який із огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективного виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

З урахуванням особливостей мети забезпечення позову, заява про забезпечення позову розглядається судом у день її надходження, копія ухвали про забезпечення позову надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення, відповідна ухвала суду виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень, і крім того, навіть оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання та не перешкоджає подальшому розгляду справи (стаття 153 ЦПК України).

Забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України). Тому той факт, що встановлені судом в ухвалі обмеження не було зареєстровано у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України № 1952-ІV від 1 липня 2004 року «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», сам по собі не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу достеменно відомо.

З огляду на вищенаведене та встановлені судами в справі, яка переглядається, обставини і факти, є помилковим висновок судів апеляційної та касаційної інстанцій про те, що квартира АДРЕСА 1 станом на час укладення оспорюваного договору (12 вересня 2014 року) під забороною на відчуження фактично не перебувала.

Крім того, розумінні статті 215 ЦК України ОСОБА_1 та ОСОБА_2 можуть вважатися заінтересованими особами, які мають право оспорювати договір купівлі-продажу від 12 вересня 2014 року. Позивачки не були стороною (сторонами) цього договору, однак за цим договором Банк здійснив  відчуження квартири АДРЕСА 1 в порушення заборони, встановленої судом у порядку забезпечення іншого позову тих самих осіб, ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Тому позивачки мали власний інтерес вимагати визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири з метою забезпечення для них можливості в подальшому реально і без перешкод виконати рішення суду в іншій справі, за їх позовом до ПАТ «Банк «Камбіо» про скасування реєстрації права власності Банку на квартиру.

Таким чином, апеляційний суд, із яким погодився суд касаційної  інстанції, належним чином не вмотивував правильне застосування положень статті 215 ЦК Україні, за наслідками якого зробив висновок стосовно відсутності підстав вважати порушеними права ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладенням оспорюваного договору.

Разом із тим, установлено, що на час розгляду справи, рішення в якій переглядаються Верховним Судом України, було завершено розгляд по суті іншої справи за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2, в рамках якої Подільський районний суд м. Києва постановив ухвалу від 30 травня 2014 року та встановив заборону на відчуження квартири АДРЕСА 1.

Так, за результатами повторного апеляційного розгляду іншої справи апеляційний суд м. Києва своїм рішенням від 18 травня 2015 року рішення Подільського районного суду м. Києва від 11 серпня 2014 року скасував             і ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 та     ОСОБА_2 до ПАТ «Банк «Камбіо» про визнання недійсним правочину зі здійснення реєстрації права власності Банку на квартиру та скасування запису про реєстрацію права власності.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 листопада 2015 року касаційну скаргу позивачок відхилено, рішення апеляційного суду м. Києва від 18 травня 2015 року залишено без змін.

З огляду на таке, первісний спір, не завершений процес судового розгляду якого слугував підставою звернення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 12 вересня 2014 року, станом на час перегляду Верховним Судом України справи вже вирішений по суті, в задоволенні іншого позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено й відповідне рішення апеляційного суду набрало законної сили, залишене без змін судом касаційної інстанції.

Отже, станом на час перегляду справи Верховним Судом України відпали підстави вважати порушеними права та інтереси ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладенням оспорюваного ними договору купівлі-продажу квартири, оскільки судом визнано безпідставними їх претензії на предмет зазначеного договору  — квартиру АДРЕСА 1. Таким чином, позов ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у справі, яка переглядається, не може бути задоволений.

У справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанцій допустили неправильне застосування норм матеріального права, однак по суті вірно вирішили спір, відмовивши в задоволенні позову. Оскільки унаслідок ухвалення судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України власного рішення результат по суті спору не зміниться у задоволенні вимоги заявниць про скасування рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій слід відмовити.

Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою, другою статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

           п о с т а н о в и л а :

 

У задоволенні заяви ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовити.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

        Головуючий                                                                 Я.М. Романюк

 

       

        Судді:                                                                                     В.І. Гуменюк                                                        

 

                                                                                     Л.І. Охрімчук 

 

                                                                                     Н.П. Лященко

 

                                                                                     В.М. Сімоненко

 

                                                                                     А.Г. Ярема