2015.12.23 № 6-1654цс15 ВСУ: відшкодування працівником моральної шкоди

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

Відшкодування моральної шкоди працівником в порядку регресу. Застосування позовної давності
067 86-244-17, юридична консультація, судова практика, юрист, адвокат, киев

ПОСТАНОВА

від 23 грудня 2015 року

Спірні правовідносини у справі, яка переглядалася, регулюються положеннями Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП України), статтею 233 якого для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду встановлено строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди.

Як роз’яснено у пункті 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 року N 14 «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками», судам необхідно перевіряти, чи додержаний власником або уповноваженим ним органом встановлений статтею 233 КЗпП України річний строк з дня виявлення заподіяної працівником шкоди для звернення в суд з позовом про її відшкодування. Днем виявлення шкоди слід вважати день, коли власнику або уповноваженому ним органу стало відомо про наявність шкоди, заподіяної працівником. Право регресної вимоги до працівника виникає з часу виплати підприємством, організацією, установою сум третій особі і з цього ж часу обчислюється строк на пред’явлення регресного позову.

 

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Яреми А. Г., суддів: Гуменюка В. І., Охрімчук Л. І., Сеніна Ю. Л., Лященко Н. П., Романюка Я. М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом приватного підприємства «Вознесенськ Транзит» до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 травня 2015 року, встановила:

У січні 2015 року приватне підприємство «Вознесенськ Транзит» (далі — ПП «Вознесенськ Транзит») звернулося до суду із зазначеною позовною заявою, посилаючись на те, що з 1 квітня 2009 року в його користуванні перебував на підставі договору оренди автомобіль МАН 26410, що належить приватному підприємству «Ідеал» (далі — ПП «Ідеал»). 21 квітня 2009 року з вини працівника підприємства — ОСОБА_1, який керував указаним автомобілем, сталася дорожньо-транспортна пригода (далі — ДТП), внаслідок якої загинула ОСОБА_2.

Вироком Вознесенського міськрайонного суду від 2 грудня 2010 року ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 286 Кримінального кодексу України (далі — КК України).

Рішеннями Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 24 жовтня, 30 листопада, 9 грудня 2011 року ухвалено стягнути з ПП «Ідеал» на відшкодування моральної шкоди потерпілим загальною сумою 144 тис. 900 грн.

Оскільки ПП «Вознесенськ Транзит» відшкодувало ПП «Ідеал» витрати зі сплати вказаних коштів за рішеннями суду з урахуванням сплаченого виконавчого збору та витрат, пов’язаних з провадженням виконавчих дій, у сумі 157 тис. 202 грн., позивач просив стягнути на його користь з відповідача в порядку регресу, передбаченого статтею 1191 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України), вказану суму коштів.

Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 6 лютого 2015 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 9 квітня 2015 року зазначене рішення суду першої інстанції скасовано й ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПП «Вознесенськ Транзит» у порядку регресу 94 тис. 900 грн.; вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 травня 2015 року відмовлено у відкритті касаційного провадження в цій справі.

У заяві ОСОБА_1 порушується питання про скасування ухвали суду касаційної інстанції та передачу справи на новий розгляд до цього ж суду з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме статті 1191 ЦК України, частини першої статті 3, пункту 3 статті 134, частини третьої статті 233 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП України).

Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви заявник посилається на ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від:

7 серпня 2012 року у справі про відшкодування шкоди, завданої працівником при виконанні трудових обов’язків (N 6-24198св12);

2 квітня 2014 року у справі про стягнення коштів у порядку регресу та на відшкодування прямої дійсної шкоди (N 6-54716св13);

17 вересня 2014 року у справі про відшкодування шкоди, завданої злочином (N 6-22252св14).

Так, за результатами розгляду касаційних скарг у справах N 6-24198св12, N 6-54716св13, N 6-22252св14 суд касаційної інстанції залишив без змін у перших двох випадках рішення судів про відмову в позові, у третьому випадку рішення суду про часткове задоволення позову.

Постановляючи ухвалу від 7 серпня 2012 року у справі N 6-24198св12, суд касаційної інстанції, встановивши, що нестача коштів трапилася з вини відповідача, факт заподіяння матеріальної шкоди позивач виявив 27 червня 2009 року, а з позовом до суду звернувся 22 серпня 2011 року, дійшов висновку, що позивач пропустив строк звернення до суду з позовною заявою, а поважності причин пропуску не довів.

Постановляючи ухвалу від 2 квітня 2014 року у справі N 6-54716св13, суд касаційної інстанції, установивши, що внаслідок винних дій відповідача, який працював у позивача водієм, під час виконання ним трудових обов’язків відбулась ДТП, унаслідок якої фізичній особі було завдано майнової та моральної шкоди, яку позивач відшкодував за рішенням суду потерпілому, дійшов висновку, що до спірних правовідносин застосовується законодавство про працю, положеннями якого встановлено річний строк на звернення до суду з дня виявлення заподіяної працівником шкоди, яким суд вважав день здійснення позивачем виплати.

В ухвалі від 17 вересня 2014 року у справі N 6-22252св14 установивши, що відповідач, працюючи на посаді керівника відділення банку, скоїв злочин, у зв’язку із чим банк виплатив фізичній особі кошти, суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин положень КЗпП України.

У справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції погодився з висновками апеляційного суду, який, задовольняючи частково позов, виходив з того, що до спірних правовідносин застосовується частина перша статті 1191 ЦК України. ПП «Вознесенськ Транзит» має право зворотної вимоги (регресу) до відповідача виплаченого відшкодування моральної шкоди на користь потерпілих у сумі 37 тис. 450 грн. і 57 тис. 450 грн. Додержання позивачем строку звернення до суду з позовом апеляційний суд не перевіряв.

З урахуванням наведеного, а також з огляду на предмети указаних спорів, підстави позовів, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини справ, викладені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування судами норм матеріального права, покладені в основу судового рішення, яке переглядається, є неоднаковими з висновками, зробленими в указаному для прикладу судовому рішенні у справі N 6-54716св13.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Суди у справі, яка переглядається, встановили, що автомобіль МАН 26410 належить ПП «Ідеал» і на підставі договору оренди від 1 квітня 2009 року перебував у користуванні ПП «Вознесенськ Транзит».

21 квітня 2009 року з вини ОСОБА_1, який керував указаним автомобілем, сталася ДТП, унаслідок якої загинула ОСОБА_2.

Вироком Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 2 грудня 2010 року ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 286 КК України.

Апеляційний суд установив, що ОСОБА_1 на час скоєння злочину (21 квітня 2009 року) перебував у трудових відносинах з ПП «Вознесенськ Транзит», що підтверджується трудовою книжкою відповідача, а також формою 1-ДФ, згідно з якою саме це підприємство направляло в 2009 році відомості про доходи та податки свого працівника ОСОБА_1.

Рішеннями Вознесенського міськрайонного суду» Миколаївської області від 24 жовтня, 30 листопада, 9 грудня 2011 року ухвалено стягнути з ПП «Ідеал» на відшкодування моральної шкоди потерпілим кошти в загальній сумі 144 тис. 900 грн. (37 тис. 450 грн. + 57 тис. 450 грн. + 50 тис. грн).

Відповідно до квитанцій від 17 квітня 2012 року ПП «Ідеал» на виконання судових рішень перерахувало на рахунок відділу державної виконавчої служби Вознесенського міськрайонного управління юстиції 42 тис. 359 грн. і 64 тис. 843 грн.

Згідно з платіжними дорученнями від 10 липня 2012 року ПП «Вознесенськ Транзит» перерахувало вказані вище суми на рахунок ПП «Ідеал».

Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 8 лютого 2012 року кошти в сумі 50 тис. грн. вже були стягнуті з відповідача на користь ПП «Ідеал».

Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 9 липня 2012 року відмовлено в задоволенні позову ПП «Ідеал» до ОСОБА_1 про стягнення коштів у сумі 58 тис. 890 грн., з яких 57 тис. 450 грн. сплачено на відшкодування моральної шкоди.

ПП «Вознесенськ Транзит» повернуло частину коштів ПП «Ідеал», яке відшкодувало потерпілим моральну шкоду, завдану працівником ПП «Вознесенськ Транзит».

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до частини першої статті 1191 ЦК України особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом.

Це положення законодавства передбачає перехід права вимоги регресу від однієї особи до іншої при виникненні деліктного (позадоговірного) зобов’язання, а саме із заподіяння шкоди. Регрес регулюється загальними нормами цивільного права.

Згідно із частиною першою статті 1 ЦК України цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини).

За змістом частини першої статті 3 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулює законодавство про працю.

Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються також до трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

Для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди (частина третя статті 233 КЗпП України).

Як роз’яснено у пункті 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 року N 14 «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками», судам необхідно перевіряти, чи додержаний власником або уповноваженим ним органом встановлений статтею 233 КЗпП річний строк з дня виявлення заподіяної працівником шкоди для звернення в суд з позовом про її відшкодування. Днем виявлення шкоди слід вважати день, коли власнику або уповноваженому ним органу стало відомо про наявність шкоди, заподіяної працівником. Право регресної вимоги до працівника виникає з часу виплати підприємством, організацією, установою сум третій особі і з цього ж часу обчислюється строк на пред’явлення регресного позову.

Отже, спірні правовідносини у справі, яка переглядається, регулюються положеннями КЗпП України, статтею 233 якого встановлено строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди.

Однак суди апеляційної та касаційної інстанцій помилково керувалися цивільним законодавством і не перевірили, чи дотримався позивач установленого статтею 233 КЗпП річного строку для звернення до суду з відповідним позовом, і в разі його пропуску відповідно до статті 234 цього Кодексу не з’ясували, поважні чи неповажні причини такого пропуску.

За таких обставин, відповідно до підпункту «а» пункту 1 частини другої статті 360 4 ЦПК України судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 355, 360 3, 360 4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила:

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення апеляційного суду Миколаївської області від 9 квітня 2015 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 травня 2015 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий
А. Г. Ярема
Судді
Верховного Суду України:
В. І. Гуменюк
Н. П. Лященко
Л. І. Охрімчук
Я. М. Романюк
Ю. Л. Сенін