20190807 № 496/1561/16-ц ВС: недобросовісність

Недобросовісність, договір, припинення, розірвання, повернення, будівництво, втрата, заборона суперечливої поведінки, ЦКУПостанова

Іменем України

07 серпня 2019 року

м. Київ

справа № 496/1561/16-ц

провадження № 61-10850св19

У ч. 1 ст. 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов’язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов’язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку.

Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 212 ЦК України особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов`язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина). Якщо настанню обставини недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала.

У ст. 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право — обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при:

  1. розірванні договору за взаємною домовленістю сторін;

  2. розірванні договору в судовому порядку;

  3. відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом;

  4. припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України;

  5. недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду.

Добросовісність (п. 6 ст. 3 ЦК України) — це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

У постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 зроблено висновок, що «доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі — «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них».

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого — Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач), Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач — ОСОБА_1 ,

відповідач — ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_3 , на постанову Одеського апеляційного суду від 24 квітня 2019 року в складі колегії суддів: Комлевої О. С., Журавльова О. Г., Кравця Ю. І.,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2016 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу та звернення стягнення на житловий будинок.

Позовна заява мотивована тим, що у 2008 році ОСОБА_2 взяв у неї в борг 85 000,00 дол США, що на той час було еквівалентно 1 340 960,00 грн. Зазначені кошти були необхідні відповідачу для будівництва житлового будинку із надвірними спорудами, розташованого на земельній ділянці площею 0,050 га на АДРЕСА_1 . Із позичених коштів відповідач повернув позивачу 25 000,00 дол США. Розписку відповідач склав 15 січня 2015 року з урахуванням повернутих коштів у сумі

25 000,00 дол США. Сторони дійшли згоди про те, що решта позичених коштів буде повернута після продажу зведеного відповідачем будинку та земельної ділянки, на якій він розташований. Позивач дізналася про те, що відповідач не має наміру продавати указаний будинок та земельну ділянку, а отже, і повертати їй позичені кошти. ОСОБА_1 неодноразово зверталася до ОСОБА_2

з вимогою повернути кошти у сумі 60 000,00 дол США, проте він їх так і не повернув.

ОСОБА _1 просила стягнути з ОСОБА_2 заборгованість за розпискою у сумі 1 520 400 грн та з метою повернення цих коштів звернути стягнення на житловий будинок з надвірними спорудами на АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 0,050 га, на якій він розташований, що належать відповідачу на праві власності.

Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 24 червня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області

від 02 листопада 2016 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України

з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 липня 2017 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за розпискою у сумі 1 520 400 грн, що згідно із встановленим НБУ офіційним курсом гривні до долара США станом на час подання позовної заяви було еквівалентно 60 000,00 дол США. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішенні судів мотивовані тим, що наданою розпискою від 15 січня 2015 року ОСОБА_2 підтвердив факт отримання грошових коштів від ОСОБА_1 Проте належним чином свої грошові зобов`язання відповідач не виконав, а тому є обґрунтованими вимоги ОСОБА_1 щодо повернення суми боргу у сумі

1 520 400 грн, що було еквівалентно 60 000 дол США. Разом із цим вимоги позивача про звернення стягнення на житловий будинок є безпідставними.

Короткий зміст постанови Верховного Суду України

Постановою Верховного Суду України від 18 жовтня 2017 року ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

від 12 липня 2017 року, ухвалу апеляційного суду Одеської області

від 02 листопада 2016 року та рішення Біляївського районного суду Одеської області від 24 червня 2016 року в частині вимог про стягнення боргу скасовано, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова мотивована тим, що у справі, яка переглядається, з розписки, складеної 15 серпня 2015 року, вбачається, що правочин між сторонами укладено у 2007 році, витрати на будівництво будинку визначено у розмірі

170 тис. доларів США, відповідач отримав від позивачки 85 тис. доларів США на будівництво будинку, відповідач повернув позивачці 25 тис. доларів США, які залишилися після будівництва будинку, а також підтверджено обов`язок відповідача повернути позивачці 50 % від коштів, отриманих від продажу будинку. Отже, розписка свідчить про те, що відповідач зобов`язався повернути позивачці 50% від коштів, отриманих від реалізації побудованого за спільні кошти сторін будинку. На час розгляду справи будинок не продано. Таким чином, суди не встановили справжньої правової природи укладеного між сторонами договору та дійшли передчасного висновку про стягнення боргу за договором позики до настання події, з якою сторони пов`язали зобов`язання відповідача повернути кошти, а саме до продажу будинку. Отже суди неправильно застосували норми статей 1046, 1048, 1049 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Біляївського районного суду Одеської області від 11 червня 2018 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг у розмірі 1 520 400 грн, що еквівалентно сумі грошових коштів у розмірі 60 000,00 дол США.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що поняття «власність», яке передбачене першою частиною статті 1 Першого протоколу до Конвенції, має автономне значення, яке не обмежується правом власності на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у національному законодавстві, певні інші права та інтереси, які становлять майно (наприклад заборгованість), можуть також розглядатись як «право на власність» та відповідно як «власність» для цілей цієї статті. В даному випадку договір позики укладений між сторонами по справі, з якого дійсно вбачається факт отримання відповідачем в борг грошової суми в розмірі 85000 дол США, із зобов`язанням повернення позики. Оскільки встановлено факт отримання відповідачем грошових коштів та встановлено, що відповідач не виконує та не намагається виконати свого обов`язку по виконанню зобов`язання або поверненню коштів, тому суд вважав, що вимоги позивача щодо стягнення

з відповідача боргу за договором позики є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 24 квітня 2019 року рішення Біляївського районного суду Одеської області від 11 червня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 до

ОСОБА _2 про стягнення боргу відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що правочин між сторонами укладено у 2007 році, витрати на будівництво будинку визначено

у розмірі 170 000 дол США, відповідач отримав від позивачки 85 000 дол США на будівництво будинку, відповідач повернув позивачці 25 000 дол США, які залишилися після будівництва будинку, а також підтверджено обов`язок відповідача повернути позивачці 50 % від коштів, отриманих від продажу будинку. Отже, розписка свідчить про те, що відповідач зобов`язався повернути позивачці 50% від коштів, отриманих від реалізації побудованого за спільні кошти сторін будинку. На час розгляду справи будинок не продано. Таким чином, вказані докази у сукупності дають підстави дійти висновку, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 існувала домовленість щодо отримання ОСОБА_1 50 % від коштів, отриманих від продажу будинку, а тому, колегія суддів, дійшла висновку про те, що вказані дії щодо написання розписки не можуть свідчити про справжню природу існування позики, передбаченого статті 1049 ЦК України. При розгляді справи, суд першої інстанції не встановив справжньої правової природи укладеного між сторонами договору та дійшов передчасного висновку про стягнення боргу за договором позики до настання події, з якою сторони пов`язали зобов`язання відповідача повернути кошти,

а саме — до продажу будинку. Розписка, яка надана ОСОБА_2 , за своєю природою не відповідає договору позики, а тому позовні вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають.

Аргументи учасників справи

У червні 2019 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати судове рішення апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що згідно розписки грошові кошти в розмірі 85 000 дол США відповідач взяв в борг у позивача з метою будівництва будинку. Заперечуючи надану розписку як підтвердження укладення договору позики, апеляційний суд не надав правової оцінки цій розписці та не встановив правової природи правовідносин сторін. Сторони не погодили у розписці строк повернення позики, який має визначатись моментом вимоги. Водночас визначений строк повернення коштів ? продаж відповідачем будинку та земельної ділянки суперечить закону.

ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, у якому просить залишити її без задоволення. Зазначає, що постанова суду апеляційної інстанції є законною і обґрунтованою, підстав для її скасування немає.

Короткий зміст ухвал суду касаційної інстанції Ухвалою Верховного Суду від 10 червня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.

Ухвалою Верховного Суду від 03 липня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів частково приймає аргументи, які викладені в  касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що згідно з розпискою від 15 січня 2015 року, написаною ОСОБА_2 , відповідач у 2007 році отримав від ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 85 000,00 дол США для будівництва будинку на

АДРЕСА _1 .

Вартість будівництва будинку визначено у розмірі у 170 000 дол США. ОСОБА_2 зобов`язався повернути ОСОБА_1 50 % коштів, отриманих від продажу будинку, за вирахуванням фактично повернених коштів у сумі 25 000 дол США.

ОСОБА_2 згідно до свідоцтва про право власності № НОМЕР_1 від 15 вересня 2008 року та витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно

№ 20306050, належить житловий будинок загальною площею 192,80 кв. м., який розташований за адресою: АДРЕСА_1 . На час розгляду справи будинок не продано.

При скасуванні рішення суду першої інстанції та відмові в задоволенні позову апеляційний суд вказав, що розписка свідчить про те, що відповідач зобов`язався повернути позивачу борг лише після реалізації побудованого за спільні кошти сторін будинку.

Колегія суддів з цим висновком апеляційного суду не погоджується з таких підстав.

Згідно статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

У статті 16 ЦК України встановлено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема примусове виконання обов`язку в натурі.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Згідно частини другої статті 545 ЦК України якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це в розписці, яку він видає. Тобто кредитор має виконати свій обов`язок з повернення боргового документа, або видачі розписки при неможливості повернення боргового документа під час прийняття виконання.

Зміст розписки про одержання виконання у статті 545 ЦК України не встановлений, але, для забезпечення визначеності у відносинах суб`єктів логічним видається вказувати в ній, зокрема: підставу виникнення зобов`язання (наприклад, номер та дату укладення договору); ім`я (найменування) кредитора та боржника; суб`єктів, які здійснили виконання (боржник або інша особа) та які прийняли виконання (кредитор або управомочена ним особа); зміст зобов`язання (наприклад, сплата грошових коштів); дату або момент виконання зобов`язання; місце виконання зобов`язання; обсяг виконання (повний або частковий); місце знаходження (проживання) кредитора та боржника. дату

і місце складення розписки.

У частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку.

У контексті презумпції належності виконання обов`язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов`язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість довести той факт, що не зважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов`язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов`язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються

в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов`язки

з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов`язання, перерахованих у коментованій статті. Це пов`язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов`язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов`язку.

При частковому задоволенні заяви про перегляд у цій справі Верховний Суд України у постанові від 18 жовтня 2017 року вказав, що «суди дійшли передчасного висновку про стягнення боргу за договором позики до настання події, з якою сторони пов`язали зобов`язання відповідача повернути кошти, а саме до продажу будинку».

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Відповідно до частини першої та третьої статті 212 ЦК України особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов`язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина). Якщо настанню обставини едобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно, обставина вважається такою, що настала.

Тлумачення частини першої та третьої статті 212 ЦК України дозволяє зробити висновок, що в самому тексті закону з метою характеристики сутності умови в правочині вжито термін «обставина», а не «подія», що дозволяє вважати, що законодавець не обмежує коло умов виключно подіями. Тому допустимим є вчинення умовних правочинів, в яких умовою є дія/дії та/або волевиявлення сторін правочину і третіх осіб. Це слідує також із загальноцивілістичного принципу свободи договору — якщо сторони бажають домовитися саме про таку умову в правочині, то немає жодних підстав їх в цьому обмежувати. Звісно, за винятком загальних обмежень свободи договору як такої. Для сторони, яка недобросовісно перешкоджає настанню обставини, передбачено правовий наслідок у вигляді настання обставини.

Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) міститься висновок, що «у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право — обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) — це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зроблено висновок, що «доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі — «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них».

У справі, яка переглядається, очевидно, що дії відповідача, який отримав від ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 85 000,00 дол США для будівництва будинку на АДРЕСА_1 , та погодився повернути кошти після продажу будинку, а згодом не вчиняє дій по реалізації вказаного будинку суперечить його попередній поведінці (отриманню коштів та встановленню обов`язку їх повернути після продажу будинку) і є недобросовісним.

Суд першої інстанції встановив, що відповідач не виконує та не намагається виконати свого обов`язку по виконанню зобов`язання або поверненню коштів.

За таких обставин, з врахуванням змісту частини третьої статті 212 ЦК України та того, що відповідач будинок не продав, реальних дій щодо його продажу не здійснив, і йому це невигідно, колегія суддів вважає, що у відповідача існує обов`язок по поверненню отриманих грошових коштів і тому суд першої інстанції ухвалив правильне по суті рішення про їх стягнення, хоча й не застосував пункт 3 статті 6, статтю 212 ЦК України. Натомість апеляційний суд скасував обґрунтоване рішення суду першої інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Таким чином, доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм матеріального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, оскаржену постанову апеляційного суду скасувати, рішення суду першої інстанції змінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу частково, а рішення суду першої інстанції змінює виключно у частині мотивів його прийняття, то понесені ОСОБА_1 судові витрати за подання касаційної скарги підлягають відшкодуванню за рахунок відповідача.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Одеського апеляційного суду від 24 квітня 2019 року скасувати.

Рішення Біляївського районного суду Одеської області від 11 червня 2018 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення Біляївського районного суду Одеської області

від 11 червня 2018 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги в сумі 13 780 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І . О. Дундар

Є . В. Краснощоков

М . М. Русинчук