2013.09.18 № 6-95цс13 ВСУ: Прецедентне рішення

ПОСТАНОВА
І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И
 18 вересня 2013 року
 Правова позиція
Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України
у справі № 6-95цс13
 ВАС
За загальним правилом ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1–3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Згідно зі ст. 330 ЦК України майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Право особи, яка вважає себе власником майна, не підлягає захистові шляхом задоволення позову до чергового добросовісного набувача з використанням правового механізму, установленого ст. ст. 215, 216 ЦК України. Норма ч. 1 ст. 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.
У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача – з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України.

                               м. Київ

        

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого      Яреми А.Г.,

суддів:                 Григор’євої Л.І.,          Онопенка В.В.,  

                             Гуменюка В.І.,              Охрімчук Л.І.,            Романюка Я.М.,           

                             Лященко Н.П.,              Патрюка М.В.,           Сеніна Ю.Л., – 

                                                                                                            

розглянувши в судовому засіданні заяву ОСОБИ_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2013 року у справі за позовом ОСОБИ_2 до ОСОБИ_3, ОСОБИ_4, ОСОБИ_5, ОСОБИ_6, треті особи: приватний нотаріус Бердянського міського нотаріального округу ОСОБИ_7, Бердянська державна нотаріальна контора, про визнання недійсними довіреності та договорів купівлі-продажу квартири,

в с т а н о в и л а:

 

         У червні 2008 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБИ_3, ОСОБИ_4, ОСОБИ_5, ОСОБИ_6, треті особи: приватний нотаріус Бердянського міського нотаріального округу ОСОБИ_7, Бердянська державна нотаріальна контора, про визнання недійсними довіреності та договорів купівлі-продажу квартири: укладеного 17 лютого 2006 року між ОСОБОЮ_3, який діяв на підставі довіреності від 10 лютого 2006 року від імені ОСОБИ_8, і ОСОБОЮ_4; укладеного 10 березня 2006 року між ОСОБОЮ_4 і ОСОБОЮ_5.; укладеного 23 березня 2006 року між ОСОБОЮ_5 і ОСОБОЮ_6.

Позивачка зазначала, що її братові, ОСОБІ_8, на праві приватної власності належала квартира НОМЕР_1 у будинку НОМЕР_2 по АДРЕСІ_1. ІНФОРМАЦІЯ_1 її брат помер. 10 лютого 2006 року від імені її брата в нотаріальній конторі на ім’я ОСОБИ_3 була оформлена довіреність на право продажу вказаної квартири, яка останнім 17 лютого 2006 року була продана ОСОБІ_4. У подальшому спірна квартира двічі продавалась. Через зазначені перешкоди вона (ОСОБА_2) була позбавлена можливості прийняти спадщину за законом після смерті брата.

Указуючи на те, що довіреність на продаж квартири та договори купівлі-продажу від імені її брата укладені після його смерті, у зв’язку із чим 28 вересня 2006 року прокурором м. Бердянська за фактом шахрайства, підроблення                та використання підроблених документів порушено кримінальну справу, ОСОБА_2 просила суд визнати недійсними довіреність і договори купівлі-продажу квартири.

Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області            від 20 грудня 2010 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 14 березня 2013 року, позов ОСОБИ_2 задоволено.

Визнано недійсною довіреність, видану 10 лютого 2006 року від           імені ОСОБИ_8 на ім’я ОСОБИ_3, якого уповноважено продати квартиру НОМЕР_1 у будинку НОМЕР_2 по АДРЕСІ_1, посвідчену приватним нотаріусом Бердянського міського нотаріального округу ОСОБОЮ_7 за реєстровим НОМЕРОМ_3.

Визнано недійсними договори купівлі-продажу на квартиру НОМЕР_1 у будинку НОМЕР_2 по АДРЕСІ_1: укладений 17 лютого 2006 року між ОСОБОЮ_3, який діяв від імені ОСОБИ_8., і ОСОБОЮ_4, посвідчений нотаріусом Бердянської державної нотаріальної контори Запорізької області ОСОБОЮ_9 за реєстровим НОМЕРОМ_4; укладений 10 березня 2006 року між ОСОБОЮ_4 і ОСОБОЮ_5, посвідчений приватним нотаріусом Бердянського міського нотаріального округу Запорізької області ОСОБОЮ_10 за реєстровим НОМЕРОМ_5; укладений 23 березня 2006 року між ОСОБОЮ_5 і ОСОБОЮ_6, посвідчений нотаріусом Бердянської державної нотаріальної контори Запорізької області ОСОБОЮ_11 за реєстровим НОМЕРОМ_6.

Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2013 року відмовлено ОСОБІ_1 у відкритті касаційного провадження.

У заяві ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ       від 11 квітня 2013 року, ухвалу апеляційного суду Запорізької області              від 14 березня 2013 року та рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 20 грудня 2010 року, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції положень ст. ст. 121, 122, 125 Сімейного кодексу України (далі – СК України) та ст. ст. 215, 216, 330, 388 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

На обґрунтування заяви ОСОБОЮ_1 долучено копії судових рішень колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України як суду касаційної інстанції від 15 квітня 2009 року, від 20 травня   2009 року,     від 27 січня 2010 року, від 1 вересня 2010 року та копії судових рішень колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2011 року,    від 28 грудня 2011 року, від 11 січня 2012 року, від 20 червня 2012 року, а також постанови Верховного Суду України від 3 жовтня 2011 року, від 10 жовтня  2011 року, від 17 жовтня 2011 року, від 25 жовтня 2012 року.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБИ_1 і її представника, дослідивши матеріали справи та перевіривши викладені в заяві ОСОБИ_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно зі ст. 360-4 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається, з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо встановить, що воно є незаконним.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що ОСОБІ_8 на праві приватної власності належала квартира НОМЕР_1 у будинку НОМЕР_2 по АДРЕСІ_1. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 помер. Після смерті ОСОБИ_8 до Бердянської державної нотаріальної контори з питанням прийняття спадщини звернулась ОСОБА_2

10 лютого 2006 року приватним нотаріусом Бердянського міського нотаріального округу ОСОБОЮ_7 посвідчена довіреність від імені ОСОБИ_8 про надання повноважень ОСОБІ_3 продати квартиру НОМЕР_1 у будинку НОМЕР_2 по АДРЕСІ_1.

17 лютого 2006 року ОСОБА_3, який діяв за цією довіреністю, продав квартиру ОСОБІ_4 за договором купівлі-продажу, посвідченим приватним нотаріусом Бердянського міського нотаріального округу ОСОБОЮ_7 за реєстровим НОМЕРОМ_3.

Після першого продажу квартира двічі була перепродана, що підтверджується договором купівлі-продажу від 10 березня 2006 року, укладеним між ОСОБОЮ_4 і ОСОБОЮ_5, та договором купівлі-продажу    від 23 березня 2006 року, укладеним між ОСОБОЮ_5 і ОСОБОЮ_6.

28 вересня 2006 року прокурором м. Бердянська за фактом шахрайства, підроблення та використання підроблених документів порушено кримінальну справу.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що є недійсними довіреність від 10 лютого 2006 року, від імені ОСОБИ_8 на ім’я ОСОБИ_3 та договір купівлі-продажу квартири від 17 лютого 2006 року, укладений між ОСОБОЮ_3 і ОСОБОЮ_4, з тих підстав, що ці правочини були вчинені після смерті ОСОБИ_8 з метою незаконного заволодіння майном, яке належало покійному.

Такий висновок суду є правильним, тому рішення в цій частині слід залишити без змін.

Визнаючи недійсними укладені в подальшому договори купівлі-продажу квартири між ОСОБОЮ_4 і ОСОБОЮ_5, а також між ОСОБОЮ_5 і ОСОБОЮ_6, суд виходив із того, що оскільки визнано недійсним перший договір, то не мають правових підстав для подальшого існування інші договори купівлі-продажу.

Однак погодитись із таким висновком не можна.

В обґрунтування заяви ОСОБА_1 указує на неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права, а саме: ст. ст. 121, 122, 125 СК України та ст. ст. 215, 216, 330, 388 ЦК України.

Зокрема, щодо неоднакового застосування ст. ст. 121, 122,                       125 СК України заявниця посилається на судове рішення суду касаційної інстанції від 20 червня 2012 року у справі про встановлення батьківства.

Проте це судове рішення не може слугувати прикладом неоднакового застосування вказаних норм, оскільки ухвалене в значно відмінній за обставинами та предметом спору справі, ніж справа, яка переглядається.

Для прикладу наявності неоднакового застосування ст. ст. 215, 216, 330, 388 ЦК України заявниця посилається на:

судові рішення колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2011 року, від 28 грудня 2011 року, від 11 січня 2012 року та судові рішення колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України як суду касаційної інстанції від 15 квітня 2009 року, від 20 травня 2009 року, від 27 січня           2010 року, від 1 вересня 2010 року за подібних спорів, за якими суди касаційної інстанції дійшли висновків, що права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, установленого ст. ст. 215,     216 ЦК України. Норма ч. 1 ст. 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача – з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України;

у постановах Верховного Суду України від 3 жовтня 2011 року,               від 10 жовтня 2011 року, від 17 жовтня 2011 року, від 25 квітня 2012 року наведено аналогічну позицію щодо недійсності правочинів.

Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України встановлено неоднакове застосування (незастосування) судом касаційної інстанції ст. 388 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні однієї й тієї самої норми права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Згідно із ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення або оспорювання.

У відповідності до цивільного законодавства особа, яка вважає, що її речові права порушено, має право звернутися до суду як з позовом про визнання відповідної угоди недійсною ( ст. ст. 215–235 ЦК України), так і з позовом     про витребування майна з чужого незаконного володіння (ст. ст. 330,               338 ЦК України).

ОСОБА_2 звернулася з позовом про визнання недійсними довіреності та договорів купівлі-продажу квартири з підстав невідповідності їх вимогам закону.

За загальним правилом ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1–3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Згідно зі ст. 330 ЦК України майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Судом касаційної інстанції не враховано, в який спосіб підлягає захисту порушене право позивача, оскільки права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захистові шляхом задоволення позову до чергового добросовісного набувача з використанням правового механізму, установленого ст. ст. 215, 216 ЦК України. Норма ч. 1 ст. 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача – з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України.

За таких обставин заява ОСОБИ_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2013 року підлягає частковому задоволенню за наявності підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 355, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

 п о с т а н о в и л а:

         Заяву ОСОБИ_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2013 року задовольнити частково.

Ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 квітня 2013 року скасувати, а справу передати на новий касаційний розгляд до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий                                                                                   А.Г. Ярема

Судді:                                                                                               Л.І. Григор’єва                                                                                                             

                                                                                                          В.І. Гуменюк

                                                                                                          Н.П. Лященко

                                                                                                          В.В. Онопенко                                                                                                                                                                                                                                                                                                             

                                                                                                          Л.І. Охрімчук

                                                                                                          М.В. Патрюк

                                                                                                          Я.М. Романюк

                                                                                                          Ю.Л. Сенін