2014.07.02 № 6-79 цс14 ВСУ: Прецедентне рішення

П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ
   
ВАСВідповідно до норм ст. ст. 1046, 1047 ЦК України договір позики (на відміну від договору кредиту) за своєю юридичною природою є реальною односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов’язанням повернення) певної грошової суми, так і дати її отримання.
За змістом ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики на рівні облікової ставки Національного банку України лише у тому разі, якщо договір позики не передбачає інших умов. Передбачене у цій нормі право сторін на встановлення умов оплати за користування позикою з урахуванням норм ст.6, ч. 1 ст.627 ЦК України слід розуміти як право сторін на визначення саме розміру процентів та порядку їх сплати, а не обрання ними іншого способу оплати (наприклад, у твердій грошовій сумі безвідносно до суми боргу), оскільки закон – ст. ст. 536, 1048 ЦК України визначає, що плата за користування чужими грішми встановлюється і нараховується у вигляді процентів на основну суму боргу.
За змістом ст. ст. 526, 527 ЦК України належним виконанням зобов’язання є, зокрема, виконання його належними сторонами або уповноваженими особами, під якими слід розуміти будь-яку особу, яка має повноваження сторони зобов’язання, про що може бути зазначено у договорі або виданій відповідно до закону довіреності.
Аналіз норм ст. 99 Конституції України, ст. ст.192, 533 ЦК України дає підстави для висновку про те, що незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, в якій визначена сума зобов’язання) валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов’язання і його виконання є національна валюта України – гривня.
Відповідно, у національній валюті України підлягають обчисленню і стягненню і інші складові грошового зобов’язання (пеня, штраф, неустойка, проценти) та виплати, передбачені ст. 625 ЦК України.
2 липня 2014 року   м. Київ

  

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

 

 

головуючого Яреми А.Г.,

  суддів:Григор’євої Л.І.,  Гуменюка В.І.,Патрюка М.В.,

 Лященко Н.П.,Романюка Я. М., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л.,-

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від   29 січня 2014 року,

 

в с т а н о в и л а:

 

У січні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом до  ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що 29 вересня 2008 року між ним і       ОСОБА_2 укладено договір позики, згідно з умовами якого ОСОБА_2 отримав від нього окремими частинами грошові кошти в доларах США, що за курсом Національного банку України складало 2 млн грн. Погашення відповідачем позики за умовами договору повинно було здійснюватись щомісяця рівними частинами до повної виплати суми боргу – до 1 квітня 2009 року та зі сплатою     1 млн грн за користування позикою. Усі умови договору позики були погоджені сторонами та викладені в розписці, підписаній ОСОБА_2 29 вересня 2008 року.

30 квітня 2009 року відповідач позичив у нього ще 20 000 доларів США, а         17 червня 2009 року — 30 000 доларів США.

Посилаючись на те, що відповідач лише частково виконав свої зобов’язання за договорами позики, ОСОБА_1 просив стягнути з ОСОБА_2 за договором   від 29 вересня 2008 року 200 455 доларів США основного боргу, 56 800 доларів США процентів за користування позикою в розмірі облікової ставки Національного банку України, 22 720 доларів США — три проценти річних від простроченої суми, 38 086, 45 доларів США інфляції за весь час прострочення, що разом становить 318 061 доларів США, та 1 млн грн плати за користування позикою, установленої договором, і за договором позики від 30 квітня 2009 року — суму основного боргу в розмірі 50 тис. доларів США.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від       14 березня 2013 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Київської області від 27 листопада 2013 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 січня 2014 року, рішення                   Києво-Святошинського районного суду Київської області від 14 березня         2013 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 250 455 доларів США основного боргу, проценти за користування позикою в розмірі облікової ставки Національного банку України в розмірі 55 889, 20 доларів США, три проценти річних від простроченої суми за період з 17 грудня 2009 року до 6 грудня       2012 року в сумі 22 355, 68 доларів США, плату за користування позикою відповідно до договору від 29 вересня 2008 року в сумі 1 млн грн. У решті позову відмовлено.

У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 січня 2014 року ОСОБА_2 порушує питання про скасування оскаржуваної ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та залишення в силі рішення суду першої інстанції з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме: статей 527, 533, 1046, 1047 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України).

ВобґрунтуваннязаявиОСОБА_2 додав ухвалиВищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 лютого           2011 року, від 6 червня 2012 року, від 17 жовтня 2012 року, від 3 жовтня         2012 року, від 14 вересня 2011 року та від 20 березня 2013 року, в яких, на його думку, по-іншому застосовані зазначені правові норми.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 травня 2014 року справу допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України).

Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заявипропереглядсудовихрішеньуцивільнихсправахєнеоднакове   застосування   судом   (судами) касаційноїінстанціїоднихітихсамихнормматеріальногоправа, щопотяглоухвалення   різних   за   змістом   судових   рішеньуподібнихправовідносинах.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 29 вересня 2008 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики. За умовами цього договору ОСОБА_2 отримав від позивача грошові кошти в розмірі 2 млн грн зі строком погашення до 1 квітня 2009 року та сплатою 1 млн. грн. за користування позикою. Погашення відповідачем коштів повинно було здійснюватись щомісяця частинами до повної виплати суми боргу. Усі умови договору позики були погоджені сторонами та викладені в розписці, підписаній ОСОБА_2                   29 вересня 2008 року.

Відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні позову, суд першої інстанції, посилаючись на норми частини першої статті 261, статті 262, частини третьої статті 267 ЦК України, дійшов висновку про те, що позивач звернувся до суду за захистом порушеного права після спливу позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, що є підставою для відмови в позові. Що стосується доводів позивача про укладення іншого договору від 30 квітня       2009 року на суму 50 тис. доларів США, то суд виходив із відсутності фактичних доказів його укладення.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанцій, на підставі статей 527, 533, 549 – 552, 625, 627, 1046 — 1048 ЦК України, дійшов висновку про те, що позовна давність на час пред’явлення вимог не спливла, оскільки переривалася вчиненням відповідачем дій з виконання обов’язку за договором, а тому боржник не звільняється від відповідальності за виконання грошового зобов’язання відповідно до умов договору. Суд вважав, що передача боржником частини заборгованих сум іншій особі, яка не була уповноважена позичальником на їх отримання, є належним виконанням договору, і ці дії переривають перебіг позовної давності.

При цьому суд виходив із того, що 30 квітня 2009 року сторони уклали договір позики на 20 000 доларів США, 17 червня 2009 року ще на               30 000 доларів США, а у період з 30 квітня 2009 року до 15 жовтня 2012 року ОСОБА_2 у рахунок погашення боргу за договором позики передав           ОСОБА_1 та його дружині кошти в сумі 99545 доларів США, і це визнано позивачем.

Разом із тим у наданих для порівняння судових рішеннях у справах, які виникли в подібних правовідносинах, а саме ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ:

1       від 16 лютого 2011 року у справі (№ 6-2573св10) про стягнення боргу, скасовуючи судове рішення апеляційної інстанції та залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, суд на підставі положень статей 527, 545, 1046, 1047 ЦК України дійшов висновку про те, що повернення грошей особі, яка не є стороною договору позики, не є належним виконанням боргового зобов’язання, а наявність розписки в кредитора свідчить про існування невиконаного зобов’язання;

2       від 6 червня 2012 року у справі (№ 6-21888св12) про стягнення боргу за договором позики суд, застосовуючи статтю 527 ЦК України дійшов висновку про те, що розписка як борговий документ є підтвердженням факту укладення договору позики між особами та прийняття кожним із них відповідних зобов’язань і що передача боржником коштів особі, яка не є стороною договору позики, не свідчить про належне виконання ним своїх зобов’язань за договором позики;

3       від 17 жовтня 2012 року у справі (№ 6-20441св12) про стягнення боргу за договором позики суд з урахуванням положень статті 533 ЦК України погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що якщо особа, яка отримала позику в доларах США, не виконала своїх зобов’язань, то з неї судом стягується сума позики в гривні;

4       від 3 жовтня 2012 року у справі (№ 6-20919св12) про стягнення боргу за договором позики суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що позичальник зобов’язаний повернути позику у строк і в порядку, які встановлені договором. Разом із тим, коли грошове зобов’язання повинне бути виконане в грошовій одиниці іншої держави, сума боргу стягується в гривні за відповідним курсом (частина друга статті 533 ЦК України);

5       від 14 вересня 2011 року у справі (№ 6-2517св10) про стягнення боргу суд, застосовуючи норми статей 1046 – 1047 ЦК України, вважав, що розписка є підтвердженням укладання договору, а останній є укладеним з моменту фактичного передання грошей, який може не співпадати з часом складення розписки;

6       від 20 березня 2013 року у справі (№ 6-4342св12) про стягнення боргу суд, скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову, погодився з висновком суду першої інстанції про те, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми; договір є укладеним з моменту передання грошей.

Отже, доводи заяви та надані на їхнє підтвердження судові рішення свідчать про наявність неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 527, 533, 1046 — 1048 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Таким чином, предметом перегляду у справі є застосування:

по-перше, статей 1046, 1047, 1048 ЦК України щодо змісту договору позики, його умов, моменту укладення, вимоги до письмової форми договору та правового значення розписки позичальника про отримання грошової суми;

по-друге, статті 527 ЦК України щодо визначення поняття належного виконання боржником зобов’язання у разі передачі ним боргових сум за договором не кредитору, а іншій особі;

по-третє, статті 533 ЦК України щодо валюти виконання грошового зобов’язання за договором позики у разі, коли позика надана в іноземній валюті.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

I. Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, — незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша стаття 1049 ЦК України).

Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов’язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу (частина перша стаття 1050 ЦК України). За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

На відміну від договору позики, кредитний договір за своєю юридичною природою є консенсуальним, оплатним і двостороннім та відмінним за своїм суб’єктним складом, оскільки кредитором може виступати лише банк чи інша кредитна установа, яка має відповідну ліцензію.

Таким чином, договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.

За таких обставин будь-яка обіцянка позикодавця надати позику в майбутньому не має юридичного значення, оскільки саме факт передання коштів повинен бути підтверджений розпискою позичальника (частина друга статті 1047 ЦК України).

Отже, у разі пред’явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов’язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Дійшовши обґрунтованого висновку про укладення сторонами 29 вересня 2008 року договору позики на суму 2 млн грн за умови її повернення частинами протягом періоду з 1 жовтня 2008 року до 1 квітня 2009 року та зі сплатою           1 млн грн за користування грішми, що підтверджується розпискою позичальника від 29 вересня 2008 року, суд разом із тим помилково зазначив, що ці кошти передавалися позикодавцем не в момент укладення договору, а пізніше – у період з 1 жовтня 2008 року до 17 червня 2009 року частинами в доларах США. Цей правовий висновок суду не випливає ні зі змісту розписки позичальника від 29 вересня 2008 року, ні з аналізу норм статей 1046, 1047 ЦК України, які визначають договір позики як реальний договір, укладений в момент передачі грошей, який підтверджується письмовою розпискою позичальника.

Не ґрунтується на зазначених нормах закону й висновок суду про укладення сторонами 30 квітня 2009 року ще одного договору позики на 50 тис. доларів США, оскільки на звороті розписки позичальника від 29 вересня 2008 року про отримання 2 млн грн містяться лише записи дат (з 1.10.08 р. до 17.06.2009 р.) і розмірів грошових сум (зокрема, 30 квітня 2009 року – 20 тис. доларів США) на загальну суму 350 тис. доларів США й підписи двох осіб, що не є письмовим документом на підтвердження укладення договору позики та його умов у розумінні статті 207 та частини другої статті 1047 ЦК України.

У той самий час за змістом частин 1, 2 статті 207 і частини другої статті 1047 ЦК України дотримання письмової форми договору позики має місце у тому разі, якщо на підтвердження укладення договору представлена розписка або інший письмовий документ, підписаний позичальником, з якого вбачається як сам факт отримання позичальником певної грошової суми в борг (тобто із зобов’язанням її повернення), так і дати її отримання.

Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суди для визначення факту укладення договору, його умов та його юридичної природи з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України повинні виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки. Саме такий правовий висновок про застосування статей 1046, 1047 ЦК України міститься в постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63 цс13.

Проте суд зазначених вимог не дотримався й, визначаючи характер правовідносин сторін та справжній зміст письмового документа, залишив поза увагою доводи відповідача про те, що на звороті розписки від 29 вересня       2008 року містяться записи про погашення ним періодичними платежами боргу та плати за його користування відповідно до умов договору позики від               29 вересня 2008 року на суму 3 млн грн, що в еквіваленті складає                       350 тис. доларів США.

Крім того, застосовуючи норму статті 1048 ЦК України та стягуючи на її підставі з боржника як проценти на рівні облікової стави Національного банку України, так і передбачену розпискою від 29 вересня 2008 року одноразову оплату за користування коштами в сумі 1 млн грн, суд фактично стягнув із позичальника подвійну винагороду за користування позикою.

При цьому суд не врахував, що за змістом статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики на рівні облікової ставки Національного банку України лише в тому разі, якщо договором не встановлено інші умови. Суд також дійшов неправильного правового висновку про правомірність установлення сторонами плати за користування позикою в твердій грошовій сумі, оскільки законом у статтях 536, 1048 ЦК України визначено, що плата за користування чужими грішми встановлюється й нараховується у вигляді процентів на основну суму боргу.

За таких обставин передбачене в статті 1048 ЦК України право сторін на встановлення плати за користування позикою з урахуванням норм статті 6, частини першої статті 627 ЦК України слід розуміти як право сторін на визначення саме розміру процентів та порядку їх сплати, а не обрання ними іншого способу оплати, у тому числі й установлення оплати в твердій грошовій сумі безвідносно до суми боргу.

Отже, судом у справі, яка переглядається, неправильно застосовані норми   статей 1046, 1047, 1048 ЦК України, що призвело до ухвалення незаконного рішення.

II. Стаття 526 ЦК України встановлює загальні умови виконання зобов’язань та закріплює основний принцип виконання зобов’язань – принцип належного виконання, що стосується як суб’єктів, так і предмета, строку чи терміну, місця і способу виконання (статті 527 -545 ЦК України).

За змістом статті 526 ЦК України належне виконання зобов’язання – це передусім виконання його відповідно до умов договору і вимог ЦК України та інших актів цивільного законодавства.

Однією з умов належного виконання зобов’язання є його виконання належними суб’єктами.

Частина перша статті 510 ЦК України визначає, що сторонами у зобов’язанні є боржник і кредитор.

У частині першій статті 527 ЦК України сформульовано загальне правило, відповідно до якого боржник зобов’язаний особисто виконати зобов’язання, а інша сторона (кредитор) повинна особисто прийняти виконання, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов’язання чи звичаїв ділового обороту.

Згідно із частиною другою статті 527 ЦК України виконання зобов’язання належним боржником або прийняття виконання належним кредитором визнається і у випадках здійснення цих дій уповноваженими особами.

Таким чином, за змістом цієї норми переадресування виконання боржником іншій особі можливе, якщо кредитор уповноважить на ці дії іншу особу.

Аналіз норм частини першої статті 238, частини другої статті 527 ЦК України в контексті поняття «уповноважена особа» дає підстави для висновку, про те, що між нею і кредитором повинні існувати відносини представництва   (статті 237, 242, 244 ЦК України).

Отже, під уповноваженою особою слід розуміти будь-яку особу, яка має повноваження від кредитора на прийняття виконання обов’язку боржником.

За змістом частини другої статті 527 ЦК України кредитор має можливість уповноважити іншу особу на прийняття виконання за зобов’язанням, якщо зазначить про це у договорі чи у виданій довіреності.

У разі нездійснення боржником перевірки особи кредитора чи наявності необхідних повноважень у іншої особи ризик можливих наслідків, за змістом цієї норми, покладається на боржника.

У справі, яка переглядається, суд без достатніх правових підстав дійшов висновку про належне (згідно з вимогами статті 527 ЦК України) часткове виконання позичальником у період з 30 квітня 2009 року до 15 жовтня 2012 року своїх боргових зобов’язань за спірними договорами з посиланням на копію письмового розрахунку з підписами ОСОБА_3 (дружини позивача) і відповідача за відсутності оригіналу цього документа та посилань у ньому на те, якого саме зобов’язання і яких сторін у зобов’язанні стосується цей розрахунок, при запереченні цього факту відповідачем та наявності в матеріалах справи даних про існування між відповідачем і ОСОБА_3 (дружиною позивача) інших зобов’язальних правовідносин.

Оскільки від установлення факту належного часткового виконання зобов’язання боржником залежить правильне застосування судом норм               статей 264, 261, 267 ЦК України, то рішення суду й у цій частині є незаконним.

III. Перевіряючи доводи заявника в частині застосування статті 533 ЦК України щодо валюти виконання зобов’язання, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Згідно зі статтею 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

Гривня є законним платіжним засобом на території України (частина перша стаття 192 ЦК України).

Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 192 ЦК України).

Такими випадками є стаття 193, частина четверта статті 654 ЦК України, Закон України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року             № 15-93, Закон України від 23 вересня 1994 року № 185/94 ВР «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях.

Отже, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України.

Разом із тим частина друга статті 533 ЦК України допускає, що сторони можуть визначити в грошовому зобов’язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.

У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов’язанням, визначається в гривні за офіційним курсом Національного банку України.

Згідно з частиною третьою статті 533 ЦК України використання іноземної валюти як засобу платежу при здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями допускається лише у випадку, передбаченому законом (частина друга статті 192 ЦК України).

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку про те, що незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, в якій обчислена сума зобов’язання), валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов’язання і фактичного його виконання є національна валюта України – гривня.

Відтак, у національній валюті України підлягають стягненню і інші складові грошового зобов’язання, передбачені, зокрема, у статті 1048 ЦК України, та при застосуванні статті 625 ЦК України.

Отже, у справі, яка переглядається, суд неправильно застосував зазначені норми права, визначаючи суму погашення грошового зобов’язання в іноземній валюті.

За змістом статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

Ураховуючи те, що неправильне застосування судом норм матеріального права призвело до ухвалення незаконного рішення, заява про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 січня 2014 року підлягає задоволенню з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою   статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

 

Заяву ОСОБА_2 задовольнити частково.

Ухвалу ВищогоспеціалізованогосудуУкраїнизрозглядуцивільнихікримінальнихсправвід29 січня 2014року скасувати, передати справу на новий касаційний розгляд.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий                                      А.Г. Ярема

Судді:                                               Л.І. Григор’єва

 

                                                

                                                 В.І. Гуменюк

 

                                                   

                                                  Н.П. Лященко         

 

                                                  М.В. Патрюк

             Л.І. Охрімчук

             Я.М. Романюк

 

 

                                                           Ю.Л. Сенін