2013.01.30 № 6-125цс12 ВСУ: Прецедентне рішення

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
від 30 січня 2013 року
Правова позиція,
висловлена Верховним Судом України в постанові від 30 січня 2013 року в справі N 6-125цс12.
ВАСВідповідно до ст. 1, ч. 1 ст. 5, ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (далі — Закон) наймачі квартир (будинків) державного житлового фонду та члени їх сімей, які постійно проживають у квартирі разом із наймачем або за якими зберігається право на житло, мають право на приватизацію займаних квартир шляхом передачі їм цих квартир в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім’ї, які постійно мешкають у даній квартирі, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, на підставі рішення відповідного органу приватизації.
Згідно із ч. 3 ст. 9 ЖК України ніхто не може бути обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Виходячи з аналізу змісту Закону у поєднанні з нормами ст. ст. 1, 6, 9, 61 ЖК України, ст. 29 ЦК України місцем постійного проживання особи є жиле приміщення, в якому особа постійно проживає, має передбачені ст. 64 ЖК України права користування цим приміщенням і на яке за особою зберігається це право і при тимчасовій відсутності, а відтак і право на приватизацію разом з іншими членами сім’ї.
Усупереч наведеним положенням законодавства суди пов’язали право осіб на приватизацію з фактом їх реєстрації у спірній квартирі, яка здійснюється на підставі Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», а не з їх правом на житло та фактом проживання у квартирі.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Яреми А. Г., суддів — Гуменюка В. І., Лященко Н. П., Охрімчук Л. І., Патрюка М. В., Сеніна Ю. Л., Онопенка В. В., Романюка Я. М., розглянувши в судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України рішення Приморського районного суду м. Одеси від 18 листопада 2011 року, ухвали апеляційного суду Одеської області від 28 березня 2012 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 травня 2012 року у справі за позовом ОСОБА_1, яка діє у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, до департаменту міського господарства Одеської міської ради, Приморського районного відділу Одеського міського управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Одеській області, ОСОБА_3, третя особа — ОСОБА_4, про визнання приватизації недійсною, визнання незаконними постановлення та зняття з реєстраційного обліку та за позовом ОСОБА_4 до департаменту міського господарства Одеської міської ради, комунального підприємства «Міське агентство з приватизації житла» Одеської міської ради, ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи — ОСОБА_3, відділ опіки та піклування Приморської районної державної адміністрації Одеської міської ради, про визнання недійсними розпорядження управління житлово-комунального господарства Одеської міської ради й свідоцтва про право власності на квартиру та визнання права власності на квартиру, встановила:

У вересні 2004 року ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, пред’явила у суді позов до управління житлово-комунального господарства Одеської міської ради (далі — УЖКГ) про визнання приватизації недійсною.

Зазначала, що на підставі розпорядження Одеського міського голови від 8 грудня 2003 року НОМЕР_1 чоловіку, ОСОБА_5, було видано ордер на сім’ю у складі п’яти осіб, у тому числі: її, їхніх двох дітей і матері ОСОБА_5 — ОСОБА_6, на право зайняття чотирикімнатної квартири АДРЕСА_1 жилою площею 98,56 кв. м.

У лютому 2004 року вона та її малолітній син — ОСОБА_2, 2002 року народження, вселилися до указаної квартири, зареєструвалися в ній і постійно проживають до теперішнього часу.

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_6, а ІНФОРМАЦІЯ_2 чоловік ОСОБА_1 — ОСОБА_5 Згодом ОСОБА_1 дізналася, що на підставі заяви ОСОБА_6 від 26 березня 2004 року розпорядженням органу приватизації УЖКГ від 26 березня 2004 року НОМЕР_2 спірна квартира передана в приватну власність останній, про що того самого дня видано свідоцтво про право власності.

Проте ОСОБА_6 ніколи не вселялася до спірної квартири, жодного дня в ній не проживала, постійно мешкала в належному їй на праві власності будинку АДРЕСА_2, де й було зареєстровано її смерть.

Посилаючись на те, що вказаною приватизацією квартири порушені їхні житлові права, ОСОБА_1 просила позов задовольнити, визнати незаконними розпорядження органу приватизації УЖКГ від 26 березня 2004 року НОМЕР_2 та видане на його підставі свідоцтво про право власності на житло від 26 березня 2004 року НОМЕР_3 на ім’я ОСОБА_6.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 14 жовтня 2004 року позов ОСОБА_1 задоволено.

На виконання зазначеного рішення було видано розпорядження УЖКГ від 1 листопада 2004 року НОМЕР_4 про визнання недійсною приватизації спірної квартири на ім’я ОСОБА_6.

Розпорядженням органу приватизації від 1 листопада 2004 року спірну квартиру передано у власність ОСОБА_1 та неповнолітнього ОСОБА_2.

Ухвалою того самого суду від 13 вересня 2005 року вищезазначене рішення суду скасовано за нововиявленими обставинами.

У грудні 2004 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до УЖКГ, КП «Міське агентство з приватизації житла» Одеської міської ради, ОСОБА_1, ОСОБА_2, який у січні 2006 року уточнив, і просив: визнати недійсним розпорядження органу приватизації від 1 листопада 2004 року НОМЕР_4, яким скасовано розпорядження про приватизацію спірної квартири та свідоцтво про право власності на квартиру на ім’я ОСОБА_6; визнати недійсними розпорядження органу приватизації про передачу спірної квартири у власність ОСОБА_1 і її сина, ОСОБА_2, від 1 листопада 2004 року НОМЕР_5 та видане на його підставі свідоцтво про право власності на житло від 1 листопада 2004 року; визнати за ним у порядку спадкування право власності на квартиру АДРЕСА_1.

Зазначав, що спірна квартира отримана його братом — ОСОБА_5, в ній проживали та були зареєстровані брат, його син, ОСОБА_3, та мати — ОСОБА_6.

У березні 2004 року брат і племінник знялися з реєстраційного обліку, а ОСОБА_6 на законних підставах 26 березня 2004 року приватизувала спірну квартиру.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 померла й він є єдиним спадкоємцем, за заповітом прийняв спадщину в установленому законом порядку.

Відповідачка з неповнолітнім сином незаконно заволоділи квартирою, уже після смерті ОСОБА_6 зареєструвалися в ній та безпідставно приватизували квартиру на своє ім’я.

Справа розглядалася судами неодноразово.

У листопаді 2008 року ОСОБА_1 доповнила свої позовні вимоги та просила визнати незаконними зняття її разом із неповнолітнім ОСОБА_2 з реєстраційного обліку 26 березня 2004 року та реєстрацію 15 березня 2004 року в спірній квартирі ОСОБА_6.

Зазначала, що відповідно до п. п. 11, 15 Тимчасового порядку реєстрації фізичних осіб за місцем проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 січня 2003 року N 35, який діяв до травня 2006 року, для здійснення реєстрації та зняття з реєстраційного обліку за місцем проживання особа подає письмову заяву.

Проте з такою заявою до відповідних органів вона ніколи не зверталася, відсутня й заява ОСОБА_6 на реєстрацію її в спірній квартирі.

Останнім рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 18 листопада 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 28 березня 2012 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено, позов ОСОБА_4 задоволено: визнано недійсним розпорядження УЖКГ від 1 листопада 2004 року НОМЕР_4 «Про визнання недійсними розпорядження органу приватизації від 26 березня 2004 року НОМЕР_2 та свідоцтва від 26 березня 2004 року НОМЕР_3 про право власності на житло»; визнано недійсними розпорядження УЖКГ від 1 листопада 2004 року НОМЕР_5 та свідоцтво про право власності на житло від 1 листопада 2004 року НОМЕР_6, видане на ім’я ОСОБА_1 та ОСОБА_2; визнано за ОСОБА_4 право власності в порядку спадкування на квартиру АДРЕСА_1 за заповітом після смерті ОСОБА_6, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1.

Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 травня 2012 року відмовлено у відкритті касаційного провадження у справі.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 травня 2012 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвалених у справі рішень судів та ухвалення нового рішення про задоволення її позову з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України), — неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, зокрема, ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (далі — Закон).

Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судових рішень ОСОБА_1 посилається на ухвалу Верховного Суду України від 4 квітня 2007 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 липня 2011 року.

ОСОБА_1 указує на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування норм матеріального права, покладені в основу судового рішення, яке переглядається, не є однаковими з висновками, зробленими судами касаційної інстанції в указаних для прикладу судових рішеннях, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Судами встановлено, що на підставі розпорядження Одеського міського голови від 8 грудня 2003 року НОМЕР_1 ОСОБА_5 як співробітнику УМВС видано ордер на право зайняття чотирикімнатної квартири загальною площею 199,84 кв. м АДРЕСА_1 на сім’ю у складі п’яти осіб — на нього, його дружину — ОСОБА_1, їхніх двох дітей та матір — ОСОБА_6 (а. с. 115 — 116).

24 лютого 2004 року на підставі заяви, поданої ОСОБА_1, остання разом з її неповнолітнім сином були зареєстровані в зазначеній квартирі (а. с. 106 — 107, 306).

15 березня 2004 року у квартирі було зареєстровано ОСОБА_6 (а. с. 28, 191).

26 березня 2004 року ОСОБА_1 та її неповнолітнього сина ОСОБА_2 знято з реєстраційного обліку.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 та задовольняючи позов ОСОБА_4, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що ОСОБА_1 на час приватизації спірної квартири ОСОБА_6, 26 березня 2004 року, не була зареєстрована у ній, оскільки була знята цього самого дня з реєстраційного обліку за вказаною адресою, а отже, ОСОБА_6 правомірно здійснила приватизацію спірної квартири, тому що єдина була зареєстрована в спірній квартирі на час її приватизації.

Разом із тим у судових рішеннях, доданих до заяви ОСОБА_1 як приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, міститься висновок про те, що суд під час розгляду спору про визнання недійсним свідоцтва про право власності на жиле приміщення на підставі ч. 4 ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» повинен враховувати, що передача займаних квартир (будинків) здійснюється у спільну сумісну або часткову власність громадян за письмовою згодою повнолітніх членів сім’ї, які постійно мешкають у даній квартирі (будинку), у тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов’язковим визначенням власника квартири.

Таким чином, існує неоднакове застосування касаційним судом норм матеріального права, а саме Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні касаційними судами зазначеної норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Відповідно до ст. 1, ч. 1 ст. 5, ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (далі — Закон N 2482-XII) наймачі квартир (будинків) державного житлового фонду та члени їх сімей, які постійно проживають у квартирі разом із наймачем або за якими зберігається право на житло, мають право на приватизацію займаних квартир шляхом передачі їм цих квартир в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім’ї, які постійно мешкають у даній квартирі, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, на підставі рішення відповідного органу приватизації.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 вселилися до спірної квартири на підставі ордера НОМЕР_6, виданого, у тому числі й на їхнє ім’я, та були в установленому законом порядку зареєстровані за відповідною адресою 24 лютого 2004 року (а. с. 8, 106 — 107, 305).

Згідно із ч. 3 ст. 9 ЖК України ніхто не може бути обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Виходячи з аналізу змісту Закону N 2482-XII у поєднанні з нормами ст. ст. 1, 6, 9, 61 ЖК України, ст. 29 ЦК України місцем постійного проживання особи є жиле приміщення, в якому особа постійно проживає, має передбачені ст. 64 ЖК України права користування цим приміщенням і на яке за особою зберігається це право і при тимчасовій відсутності, а відтак і право на приватизацію разом з іншими членами сім’ї.

Місцем проживання дитини до дев’яти років є місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона проживає.

Усупереч наведеним положенням законодавства суди пов’язали право ОСОБА_1 та неповнолітнього ОСОБА_2 на приватизацію з фактом реєстрації вказаних осіб у спірній квартирі, яка здійснюється на підставі Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», а не з їх правом на житло та фактом проживання у квартирі.

Рішення суду у справі, яка переглядається, не ґрунтується на вимогах матеріального права, оскільки не містить будь-яких висновків щодо доводів ОСОБА_1 про її право на участь у приватизації спірної квартири у зв’язку з наявністю права на житло, постійним проживанням у квартирі разом із неповнолітнім сином та зняття її з реєстраційного обліку поза її волею.

За таких обставин заява ОСОБА_1 підлягає задоволенню, а ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 травня 2012 року — скасуванню з передачею справи на новий касаційний розгляд.

Керуючись ст. ст. 355, 360-2, 360-3, 360-5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила:

Заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України рішення Приморського районного суду м. Одеси від 18 листопада 2011 року, ухвали апеляційного суду Одеської області від 28 березня 2012 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 травня 2012 року задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 травня 2012 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий:
А. Г. Ярема
Судді:
В. І. Гуменюк
Н. П. Лященко
В. В. Онопенко
Л. І. Охрімчук
М. В. Патрюк
Я. М. Романюк
Ю. Л. Сенін