2013.02.06 № 6-116 цс13 ВСУ: Прецедентне рішення

П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ
6 листопада 2013 року
 
м. Київ
ВАССудові палати у цивільних та господарських справах
 
     ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ
   (у справі № 6-116 цс13)
 
Відповідно до ст. 261 ЦК України початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов.
Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами) починається стосовно кожної окремої частини, від дня, коли відбулося це порушення.
Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо по кожному простроченому платежу.
У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу – до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов’язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами – ст. 1048 ЦК України ), що підлягає сплаті.
Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню у межах позовної давності по кожному із платежів.
У разі встановлення у договорі різних видів цивільно-правової відповідальності за різні порушення його умов, одночасне застосування таких заходів відповідальності не свідчить про недотримання положень, закріплених у ст. 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.

 

головуючого Яреми А.Г.,    
суддів: Балюка М.І.,

Барбари В.П.,

Берднік І.С.,

Григор’євої Л.І., 

Жайворонок Т.Є.,

Колесника П.І.,

Лященко Н.П.,  

Патрюка М.В.,

Потильчака О.І.,

Сеніна Ю.Л., Гуменюка В.І.,

Ємця А.А.,Онопенка В.В.,

Охрімчук Л.І.,Фесенка Л.І.,

Шицького І.Б.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 травня 2013 року в справі за позовом  публічного акціонерного товариства «Перший Український міжнародний банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

 

в с т а н о в и л а:

 

У вересні 2012 року публічне акціонерне товариство «Перший Український міжнародний банк» (далі – ПАТ «Перший Український міжнародний банк»)  звернулось до суду з позовом до  ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Свій позов обґрунтовувало тим, що  25 липня 2008 року між ПАТ «Перший Український міжнародний банк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір НОМЕР_1, за умовами якого відповідач отримав кредит у розмірі 39 586 доларів США для придбання транспортного засобу, з терміном повернення до 25 липня 2015 року та зі сплатою відсотків за користування кредитом.

Враховуючи, що відповідач не виконав належним чином своїх зобов’язань за кредитним договором, у зв’язку з чим у нього виникла заборгованість, позивач просив достроково повернути виданий йому кредит та стягнути з відповідача на його користь: заборгованість за кредитом  у розмірі 53 573, 33 доларів США та 80 599,61 грн, а саме: заборгованість за кредитом в розмірі 36178, 77 доларів США за період з 8 квітня 2009 року, заборгованість із сплати процентів за користування кредитом за період з 2 березня  2009 року по 4 вересня 2012 року в розмірі 17394, 56 доларів США,  пеню в розмірі 57202, 70 грн, штраф за порушення зобов’язання в розмірі 3164,11 грн., штраф за невиконання умов страхування 20232,80 грн та судові витрати в розмірі 3219 грн.

Рішенням Енергодарського міського суду Запорізької області від 17 січня 2013 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 13 березня 2013 року позовні вимоги ПАТ «Перший Український міжнародний банк»  задоволено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 травня 2013 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження у справі.

 У заяві про перегляд судових рішень ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвали Вищого спеціалізованого   суду   України   з   розгляду   цивільних   і   кримінальних  справ від 14 травня 2013 року і направлення справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції з підстав неоднакового застосування   касаційним    судом  норм    матеріального    права,    а    саме:    ст. 61  Конституції  України, ч. 3 ст. 254, ст. ст. 256-258, чч. 1, 5 ст. 261, ст. 549 та ст. 1050 ЦК України.

         В обґрунтування заяви ОСОБА_1 додав ухвали Вищого спеціалізованого суду  України  з  розгляду  цивільних  і  кримінальних  справ  від  12 вересня 2011 року, від  3 серпня 2012 року, від 14 квітня 2012 року, від  7 листопада 2012 року, від 29 травня 2013 року та постанови Вищого господарського суду  України від 12 грудня 2012 року, від 7 березня 2013 року в яких, на думку заявника, по-іншому застосовані зазначені норми матеріального права.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 вересня 2013 року справу допущено до провадження Верховного Суду України в порядку гл. 3 розд. V ЦПК України.

Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України вважають, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями  п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове   застосування   судом   (судами)  касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права,  що  потягло ухвалення   різних   за   змістом   судових   рішень  у  подібних правовідносинах.

За змістом ст. 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається, з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що  25 липня 2008 року між ПАТ «Перший Український міжнародний банк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір за НОМЕР_1, за умовами якого відповідач отримав кредит у розмірі 39 586 доларів США для придбання транспортного засобу з кінцевим терміном повернення кредитних коштів до 25 липня 2015 року та зі сплатою відсотків за користування кредитом.

Згідно з пп. 1.4, 3.2.1 договору погашення кредиту і сплата процентів за користування кредитом здійснюється позичальником частинами — щомісячними платежами у розмірах та у строки, передбачені графіком платежів.

Пунктом 6.11 передбачений строк дії договору до моменту виконання сторонами взятих за договором зобов’язань.

Крім того, сторони передбачили у кредитному договорі (ст. 5) відповідальність позичальника за порушення зобов’язань у формі:

— пені за порушення строків сплати кредиту та/або процентів за — користування кредитом;

— штрафу у розмірі 1 % від суми одержаного кредиту за кожний випадок порушення   обов’язку    дострокового    повернення  кредиту  на  вимогу  банку  (п. 4.3.5, п. 5.5);

— штрафу у розмірі 10% від мінімальної страхової суми за договором страхування у зв’язку з невиконанням умов п. 4.3.2 договору про поновлення строку дії договору страхування транспортного засобу (п. 5.4).

Судами встановлено, що ОСОБА_1 своїх зобов’язань за договором не виконав: з 8 квітня 2009 року припинив погашення кредиту, а з 2 березня        2009 року – сплату процентів за користування кредитом; після закінчення   24 липня 2009 року дії договору страхування транспортного засобу договір страхування не поновив;  вимогу  банку  про  дострокове  погашення  кредиту  від  20  травня 2009 року не виконав, у зв’язку з чим виникла заборгованість за кредитом у розмірі 53 573, 33 доларів США та 80 599, 61 грн. Задовольняючи позов кредитора, поданий 18 вересня 2012 року, суд першої інстанції, з висновком якого погодились суди апеляційної та касаційної  інстанцій,   виходив з того, що він ґрунтується на умовах договору та вимогах діючого законодавства – ст. ст. 526, 527, 530, 610, 611, 1050, 1054 ЦК України.

За цим рішенням судом стягнуто: суму заборгованості за кредитом та процентами за користування кредитом за період з 8 квітня 2009 року (з моменту припинення погашення боржником  щомісячних платежів) до 4 вересня          2012 року (дня, який передував зверненню кредитора з позовом до суду); пеню за порушення строків сплати кредиту і процентів за користування кредитом в межах річного строку (за період з 5 жовтня 2011 року до 4 вересня 2012 року); штраф  згідно  з  п. 5.5  договору  та  штраф згідно з п. 5.4 договору, а також суму непогашеного кредиту разом з процентами, які підлягали погашенню згідно з графіком, починаючи з моменту звернення кредитора до суду і до 25 липня 2015 року.

При цьому доводи ОСОБА_1 про сплив позовної давності, щодо застосування якої він заявив, суд визнав необґрунтованими, дійшовши висновку, що строк дії  договору встановлено до 25 липня 2015 року, а відтак, на думку суду, з цієї дати починається перебіг позовної давності за вимогами банку.

Разом з тим, у інших справах, які виникли з подібних правовідносин –  про стягнення заборгованості за кредитним договором, суд касаційної інстанції:

в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 вересня 2011 року, суд на підставі ст. 258, 264 ЦК України дійшов висновку про те, що до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік (ч. 2 ст. 258 ЦК України), яка обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права, початком перебігу позовної давності є день, коли боржник повинен був сплатити черговий платіж, проте не сплатив;

в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 серпня 2012 року, суд дійшов аналогічних висновків та відмовив на підставі ч. 2 ст. 258 ЦК України у стягненні штрафу (неустойки) за кредитним договором, з кінцевим терміном його дії 1 січня 2009 року, оскільки право на позов у кредитора виникло з моменту порушення боржником строку внесення чергового платежа, з часу якого до пред’явлення позову річний термін збіг;

в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2012 року відмовляючи публічному акціонерному товариству комерційний банк «ПриватБанк» у відкритті касаційного провадження в справі про стягнення заборгованості, суд погодився з висновком апеляційного суду щодо перевищення суми пені над сумою боргу, оскільки вважав, що ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення, а тому одночасне стягнення пені і штрафу призведе до притягнення відповідача до подвійної цивільно-правової відповідальності;

в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 листопада 2012 року міститься висновок про те, що до вимог про стягнення неустойки застосовується позовна давність в один рік згідно із ст. 258 ЦК України, який обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням до суду, а починається за правилами ст. 253 ЦК України з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок та нараховується за кожен день у межах позовної давності за основною вимогою;

в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 травня 2013 року суд дійшов висновку про те, що пеня та штраф є різновидами неустойки, тобто одним і тим самим видом юридичної відповідальності, а не окремими видами штрафних санкцій, а тому не можуть бути застосовані одночасно, оскільки це призведе до застосування подвійної цивільно-правової відповідальності одного і того ж виду за одне і те саме порушення договірного зобов’язання, що суперечить вимогам ст. 61 Конституції України;

у постановах Вищого господарського суду України від 12 грудня 2012 року та від 7 березня 2013 року, суди застосовуючи ч. 3 ст. 254, ч. 5 ст. 261, ст. ст. 256, 257, 267 ЦК України дійшли висновку про те, що оскільки у кредитному договорі передбачено, що його виконання здійснюється частинами відповідно до графіку погашення кредиту, то початок перебігу позовної давності для стягнення кредиту і процентів за користування кредитом є день, коли боржник повинен був сплатити черговий платіж, однак не сплатив його, і відповідно загальна позовна давність застосовується до кожного щомісячного простроченого платежу, який був визначений графіком.

Аналіз наведених рішень дає підстави для висновку про неоднакове застосування судами касаційної інстанції окремих норм матеріального права, а відтак, предметом перегляду у зазначеній справі є неоднакове застосування касаційним судом: по-перше – ст. 61 Конституції України і ст. 549 ЦК України щодо можливості одночасного застосування пені і штрафів за порушення грошового зобов’язання; по-друге – ч. 3 ст. 254, ст. ст. 256-258, чч. 1, 5  ст. 261, ст. 1050 ЦК України щодо встановлення початкового моменту перебігу позовної давності за вимогами, що складаються із сукупності прострочених щомісячних зобов’язань; по-третє – ч. 2 ст. 258 ЦК України, в частині застосування спеціальної позовної давності до вимог про стягнення штрафу і пені, до розміру яких включені суми основного грошового зобов’язання,  які  підлягали  виконанню  поза   межами    зазначеного   строку.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, які призвели до ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, Судові палати у цивільних і господарських справах Верховного Суду України виходять з такого.

І. Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1           ст. 1048 ЦК України).

 Договір є обов’язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).

 Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків (ч. 1 ст. 626 ЦК України).

 Визначення поняття зобов’язання міститься у ч. 1 ст. 509 ЦК України.

 Відповідно до цієї норми зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Таке визначення розкриває сутність зобов’язання як правового зв’язку між двома суб’єктами (сторонами), відповідно до якого на одну сторону покладено обов’язок вчинити певну дію (певні дії) чи утриматись від її (їх) здійснення; іншій стороні зобов’язання надано право, що кореспондує обов’язку першої. Обов’язками боржника та правами кредитора вичерпується зміст зобов’язання (ст. 510 ЦК України).

Згідно з нормою ст. 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов’язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України).

Порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням  умов,  визначених  змістом зобов’язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов’язання є прострочення – невиконання зобов’язання в обумовлений сторонами строк.

При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов’язання» (ст.ст. 530, 631 ЦК України).

Якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Зобов’язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події      (ч. 1 ст. 530 ЦК України).

Наслідки  прострочення  позичальником повернення позики визначено у ст. 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу (ч. 2 ст. 1050 ЦК України).

Про правові наслідки порушення зобов’язання боржником йдеться також в ч. 1 ст. 611, ч. 2-4 ст. 612, ч. 1,2 ст. 220 ГК України, які передбачають відповідальність боржника.

 Цивільно-правова відповідальність – це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов’язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов’язку нового додаткового.

 Покладення на боржника нових додаткових обов’язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу).

 Відповідно до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання (ч. 2   ст. 549 ЦК України).  Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання (ч. 3 ст. 549 ЦК України).

У той самий час, згідно із ст. 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов’язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства. На відміну від процентів, які є  платою за користування чужими грошима, неустойка є засобом забезпечення виконання зобов’язання і одночасно способом цивільно-правової відповідальності.

За положеннями ст. 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Аналіз правових норм, зокрема, ст. ст. 536, 549 ЦК України дає підстави для висновку про те, що проценти та неустойка є різними правовими інститутами, обмеження можливості одночасного застосування яких законом не встановлена.

Що стосується доводів заявника про неправильне застосування судом касаційної інстанції норм ст. 61 Конституції України та ст. 549 ЦК України у зв’язку з одночасним стягненням пені і штрафів, то необхідно виходити з такого.

Умовами договору передбачено застосування пені як виду цивільно-правової відповідальності за порушення позичальником строків погашення кредиту і процентів за користування ним.

У той самий час, згідно з пп. 5.4 та 5.5 кредитного договору сторонами передбачена сплата штрафів як виду цивільно-правової відповідальності за інші правопорушення: один із них – за порушення обов’язку дострокового повернення кредиту на вимогу банку; інший – за порушення строків поновлення дії договору страхування транспортного засобу, придбаного за кредитні кошти.

За таких обставин доводи заявника в частині неправильного застосування судом вимог ст. 61 Конституції України і ст. 549 ЦК України та покладення на  нього подвійної цивільно-правової відповідальності одного і того ж виду за одне і те саме порушення договірного зобов’язання не знайшли свого підтвердження.

Разом із тим, ураховуючи, що при вирішенні питання про стягнення неустойки і штрафів суд невірно застосував норму закону щодо позовної давності, про застосування якої заявив боржник, рішення в цій частині не можна визнати законним.

ІІ. Перевіряючи доводи заявника в частині застосування судами норм закону щодо позовної давності, Судові палати виходять із такого.

Як зазначалося вище, сторони встановили як строк дії договору – до моменту  виконання  сторонами  в  повному  обсязі  взятих  на  себе  зобов’язань (п. 6.11), так і строки виконання зобов’язань зі щомісячним погашенням платежів,  останній  з  яких  у  визначеній  сумі  підлягав  виконанню  в  строк  до 25 липня 2015 року.

Таким чином, графіком платежів, який є складовою частиною договору, погашення кредитної заборгованості та строки сплати чергових платежів визначено місяцями.

Отже, поряд зі встановленням строку дії договору сторони встановили і строки виконання боржником окремих зобов’язань (внесення щомісячних платежів), що входять до змісту зобов’язання, яке виникло на основі договору.

Строк виконання кожного щомісячного зобов’язання згідно з ч. 3 ст. 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку.

Як  встановлено  судом,  ОСОБА_1 перестав виконувати щомісячні зобов’язання з погашення кредиту з 8 квітня 2009 року, а з 2 березня 2009 року – зобов’язання зі сплати процентів за користування кредитом, у той час як з вимогами про стягнення заборгованості за кредитом та з вимогами про дострокове повернення кредиту банк звернувся 18 вересня 2012 року, включивши до позовних вимог як всю заборговану суму, так і майбутні платежі.

Разом з тим, відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність — це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).

Перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов’язку.

Після  переривання    перебіг   позовної   давності   починається   заново (чч. 1, 3 ст. 264 ЦК України).

Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність.

Зокрема, ч. 2 ст. 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності пов’язаний з певними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою.

Так, за зобов’язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч. 5 ст. 261 ЦК України).

У зобов’язаннях, в яких строк виконання не встановлено або визначено моментом вимоги кредитора, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у ст. ст. 252-255 ЦК України.

При цьому початок перебігу позовної давності пов’язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України).

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

У справі, яка переглядається, судом встановлено, що згідно з умовами кредитного договору (ст.3.2.1) позичальник зобов’язаний здійснювати повернення кредиту частинами (щомісячними платежами) в розмірі та в строки, визначені графіком повернення кредиту та щомісячно сплачувати проценти за користування кредитом, а також встановлено відповідальність за порушення графіку повернення кредиту та процентів за користування ним.

Оскільки умовами договору (графіком погашення кредиту) встановлені окремі самостійні зобов’язання, які деталізують обов’язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов’язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а відтак і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається  з моменту порушення строку його погашення.

Таким чином, оскільки за умовами договору погашення кредиту повинно здійснюватись позичальником частинами кожного 8 числа місяця, а процентів — кожного місяця з 2 по 8 число, наступного за місяцем, в рахунок якого вносяться кошти, початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту  (місяця, дня) невиконання позичальником кожного із цих зобов’язань.

 У  зв’язку  з  наведеним висновок суду про початок перебігу позовної давності з 25 липня 2015 року – з визначеної судом дати закінчення дії кредитного договору та відсутність підстав для застосування позовної давності до вимог банку про стягнення заборгованих на час звернення до суду платежів ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення.

 Отже, аналізуючи умови договору сторін та зміст зазначених правових норм, слід дійти висновку про те, що у випадку неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежа.

 Аналогічні висновки містяться у  постановах Вищого господарського суду України від 12 грудня 2012 року та від 7 березня 2013 року.

 За таких обставин, з висновком  суду про  необґрунтованість  заяви  ОСОБА_1 про застосування позовної давності не можна погодитись, оскільки він ґрунтується на неправильному застосуванні норми матеріального права.

 Разом з тим, необхідно зазначити наступне.

Як встановлено судом, обставиною,  яка  стала  підставою  для  звернення 18 вересня 2012 року ПАТ «Перший Український міжнародний банк» до суду з позовом про дострокове повернення кредиту виявився факт порушення позичальником своїх зобов’язань за кредитним договором, а саме: припинення ним 8 квітня 2009 року передбачених договором  виплат  з  погашення чергового платежу за кредитом, а з 2 березня 2009 року – процентів за користування кредитом.

Право позикодавця вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилась, та сплати процентів у разі прострочення сплати чергових платежів передбачено ст. 1050 ЦК України.

Аналогічні положення містяться у з п. 3.5.7 кредитного договору, відповідно до якого банк набуває право вимагати від позичальника дострокового повернення всього кредиту або кредиту разом із розрахованими процентами у разі, зокрема, затримання сплати частини кредиту та/або сплати процентів за користування кредитом.

Таким чином, аналізуючи норми ст. ст. 261, 530, 631 ЦК України слід дійти висновку про те, що у разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України кредитор протягом всього часу – до закінчення строку виконання останнього зобов’язання (у справі, що переглядається – 25 липня 2015 року) вправі заявити вимоги про дострокове повернення тієї частини позики, що підлягає сплаті разом з нарахованими процентами, а також стягнути несплачені до моменту звернення кредитора до суду з позовом, щомісячні платежі (з процентами) в межах позовної давності щодо кожного із цих платежів. В останньому випадку, перебіг позовної давності буде починатись в залежності від закінчення строку сплати кожного із щомісячних платежів.

 ІІІ. Аналізуючи доводи заявника про неправильне застосування касаційним судом у справі, яка переглядається, норми ч. 2 ст. 258 ЦК при визначенні спеціальної позовної давності до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені), Судові палати виходять з такого.

Підставою, яка породжує обов’язок сплатити неустойку, є порушення боржником зобов’язання, яке визначається ст. 610 ЦК України.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 551 ЦК України та умов договору (п. 5.2) розмір пені за прострочення виконання грошового зобов’язання визначений у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у відповідний період від суми прострочених виконанням зобов’язань за кожний день прострочення. За загальним правилом, що випливає із Цивільного кодексу України, період, за який нараховується пеня за прострочення виконання зобов’язання, не обмежується.

 Відповідно до ч. 2 ст. 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік.

 Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок.

За правилами ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати  кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасного виконання грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

Тобто  пеня — це санкція, яка нараховується з першого дня прострочення й до тих пір поки зобов’язання не буде виконано. Її розмір збільшується залежно від продовження правопорушення.

Правова природа пені така, що позовна давність  до вимог про її стягнення  обчислюється по кожному дню (місяцю), за яким нараховується пеня, окремо. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права.

Стаття 266 ЦК України передбачає, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

За таких обставин включення для обрахування пені прострочених платежів, які мали місце поза межами позовної давності до основної вимоги, не ґрунтується на вимогах закону.

Аналогічні висновки містяться в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 вересня 2011 року та від 7 листопада 2012 року.

Отже аналіз норм ст. 266, ч. 2 ст. 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), з якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою.

Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до чч. 1, 2 ст. 3604 ЦПК України судове рішення підлягає скасуванню з направленням справи на новий касаційний розгляд.

Керуючись ст. ст. 3602, 3603, 3604 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України

 

п о с т а н о в и л и:

 

Заяву ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 травня 2013 року скасувати, і справу передати на новий касаційний розгляд.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий

 

 

СуддіА.Г. Ярема  

М.І. Балюк

 В.П. Барбара

 І.С. Берднік

 Л.І. Григор’єва

 В.І. Гуменюк

 А.А. Ємець

 Т.Є. Жайворонок

 П.І. Колесник

 Н.П. Лященко

 В.В. Онопенко

 Л.І. Охрімчук

 М.В. Патрюк

 О.І. Потильчак

 Ю.Л. Сенін

 Л.І. Фесенко

 І.Б. Шицький