2013.09.18 № 6-63цс13 ВСУ: Прецедентне рішення

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
від 18 вересня 2013 року
Правова позиція
ВАСПисьмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов’язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Яреми А. Г., суддів — Григор’євої Л. І., Онопенка В. В., Романюка Я. М., Гуменюка В. І., Охрімчук Л. І., Сеніна Ю. Л., Лященко Н. П., Патрюка М. В., розглянувши на засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договору позики таким, що не укладався, за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 грудня 2012 року, встановила:

У серпні 2011 року ОСОБА_1 звернувся до суду з указаною позовною заявою, посилаючись на те, що 29 листопада 2008 року між ним і ОСОБА_2 укладено договір позики, відповідно до якого відповідач взяв у нього грошові кошти в розмірі 300 тис. доларів США, які зобов’язався повернути не пізніше 5 грудня 2008 року. Підписання зазначеного договору та передача коштів у розмірі 300 тис. доларів США були здійснені в присутності двох свідків.

Оскільки відповідач борг не повернув, позивач просив стягнути з ОСОБА_2 борг за договором позики в розмірі 300 тис. доларів США, що за офіційним курсом Національного банку України на дату подання позову становило 2 млн. 391 тис. грн., а також три проценти річних від простроченої суми в розмірі 195 тис. 751 грн. 86 коп. та інфляційні втрати в розмірі 736428 грн. і судові витрати.

У грудні 2011 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічною позовною заявою, вимоги якої обґрунтовані тим, що восени 2008 року ОСОБА_1 і ним був складений проект договору позики, в якому зазначалась сума позики, можливий строк її повернення та вказувались особи, які повинні бути присутніми під час підписання цього договору як свідки, але фактичної передачі зазначеної в договорі суми коштів не було.

ОСОБА_2 просив визнати цей договір позики таким, що не укладався.

Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 29 серпня 2012 року ухвалено: позов ОСОБА_1 задовольнити, стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму позики в розмірі 2 млн. 391 тис. грн., три проценти річних від простроченої суми в розмірі 195751 грн. 86 коп., інфляційні втрати в розмірі 736428 грн. та судовий збір у розмірі 1700 грн., а всього 3 млн. 324 тис. 879 грн. 86 коп.; у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовити.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 4 жовтня 2012 року зазначене рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованості за договором позики скасовано й у цій частині ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики відмовлено; у решті — рішення залишено без змін.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 грудня 2012 року вказане рішення апеляційного суду залишено без змін.

У заяві ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 грудня 2012 року порушується питання про скасування ухвали суду касаційної інстанції і рішення апеляційного суду та залишення в силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України), — неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме: статей 1046, 1047 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України).

Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 грудня 2012 року ОСОБА_1 посилається на:

рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2013 року у справі за позовом про стягнення боргу (N 6-43423св12);

рішення колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2011 року у справі за позовом про стягнення боргу (N 6-2517св10).

Так, зазначеним рішенням від 20 березня 2013 року у справі N 6-43423св12 суд касаційної інстанції частково задовольнив позов про стягнення боргу. При цьому суд касаційної інстанції застосував до спірних правовідносин статті 1046, 1047 ЦК України й виходив із того, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Висновок апеляційного суду про те, що договір позики містить у собі лише пропозицію передати кошти, та про відсутність документа, що підтверджує фактичну передачу коштів, визнано незаконним і необґрунтованим, оскільки в спірному договорі позики вказано факт отримання позичальником грошових коштів у момент укладання договору.

Ухвалюючи рішення від 14 вересня 2011 року у справі N 6-2517св10 про часткове задоволення позову про стягнення боргу, суд касаційної інстанції застосував до спірних правовідносин статті 1046, 1047 ЦК України та виходив із того, що розписка є саме підтвердженням укладення договору, а останній є укладеним з моменту передачі грошей, і що висновки суду першої інстанції стосовно відсутності доказів на підтвердження укладення договору суперечать положенням статті 1047 ЦК України, оскільки розписка сама по собі є підтвердженням передачі грошей та укладення договору позики. Зазначена в розписці дата вказує лише на день її складання, який може не співпадати з моментом передачі грошей.

Постановляючи ухвалу у справі, яка переглядається, і залишаючи без змін рішення апеляційного суду про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 про стягнення боргу, суд касаційної інстанції погодився з висновками апеляційного суду, який застосував до спірних правовідносин статті 1046, 1047 ЦК України й виходив із того, що:

з договору позики не вбачається, що ОСОБА_2 взяв кошти та зобов’язався повернути їх до 5 грудня 2008 року, оскільки в договорі вказано, що ОСОБА_2 «бере» у ОСОБА_1 кошти в розмірі 300 тис. доларів;

договір позики не відповідає вимогам, установленим для правочинів, які укладаються в письмовій формі, а саме: договір позики в цій справі підписаний лише однією стороною — ОСОБА_2 — і не підписаний позикодавцем (позивачем); на другій сторінці договору біля запису щодо зобов’язання повернути кошти до 5 грудня 2008 року відсутній підпис ОСОБА_2; договір не містить назви та коду валюти.

Наведені правові висновки суду касаційної інстанції про застосування зазначених норм матеріального права, покладені в основу судового рішення, яке переглядається, є не однаковими з висновками, зробленими в указаних для прикладу судових рішеннях.

Судом першої інстанції встановлено, що між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 виникли правовідносини на підставі договору позики.

Від імені ОСОБА_2 написано документ, який названо договором позики та згідно з яким останній брав у ОСОБА_1 300 тис. доларів і зобов’язався в разі несвоєчасного погашення позики виплатити борг шляхом продажу свого майна тощо.

Позичальник свої зобов’язання не виконав, борг не повернув, про що свідчив наявний у позивача оригінал зазначеного договору позики.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши доводи заявника, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов’язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить зобов’язання повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Предметом договору позики у справі, яка переглядається, є іноземна валюта.

Відповідно до частини другої статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

В абзаці четвертому пункту 1 статті 1 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року N 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що іноземна валюта — це іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших фінансових установ за межами України.

Незазначення в договорі, якої саме іноземної держави валюта бралася в борг, а саме іноземної держави долара (США, Австралії чи Канади тощо), може вплинути на визначення розміру боргу, що підлягає доказуванню в установленому законодавством порядку, а не бути підставою для відмови в задоволенні позову про стягнення боргу.

Суд касаційної інстанції у справі, яка переглядається, передчасно погодився з висновками апеляційного суду, який:

не врахував, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику;

не визначився, який саме документ складений відповідачем — договір позики чи розписка про отримання від позикодавця грошових коштів, та не встановив справжньої правової природи зазначеного документа, незалежно від його найменування.

Таким чином, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України встановила, що ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 грудня 2012 року у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, а саме неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, є незаконною.

За таких обставин відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 і частин першої та другої статті 3604 ЦПК України ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 грудня 2012 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 3603, частинами першою та другою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила:

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 грудня 2012 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий
А. Г. Ярема
Судді Верховного Суду України:
Л. І. Григор’єва

В. І. Гуменюк

Н. П. Лященко

В. В. Онопенко

Л. І. Охрімчук

М. В. Патрюк
Я. М. Романюк
Ю. Л. Сенін