2013.12.11 № 133цс13 ВСУ: Прецедентне рішення

ПОСТАНОВА
І М Е Н Е М   У К Р А Ї Н И
 
11 грудня 2013 року
   
                               м. Київ
        
 
ВАСЗгідно зі статтею 541 ЦК України солідарний обов’язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов’язання.  
Відповідно до частини першої статті 544 ЦК України боржник, який виконав солідарний обов’язок, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього.
Отже, суд касаційної інстанції залишив поза увагою те, що частина друга статті 357 ЦК України застосовується тільки у разі, якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений.
У справі, яка переглядається, судом касаційної інстанції не було враховано, що в інвестиційному договорі в кожного учасника визначені частки.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого     Яреми А.Г.,                   Онопенка В.В.,  

суддів:                 Григор’євої Л.І.,           Охрімчук Л.І.,           Романюка Я.М.,

                             Гуменюка В.І.,             Патрюка М.В.,           Сеніна Ю.Л., –

                                        

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБИ_1 до ОСОБИ_2, треті особи: ОСОБА_3, закрите акціонерне товариство “Трест Київміськбуд-1”, відкрите акціонерне товариство “Банк “Столиця”, відкрите акціонерне товариство “Комерційний банк “Хрещатик” в особі Київської регіональної філії відкритого акціонерного товариства “Комерційний банк “Хрещатик”, про визнання майнових прав та виключення сторони з договору, за заявою ОСОБИ_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 квітня 2013 року,

в с т а н о в и л а:

У листопаді 2009 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБИ_2, треті особи: ОСОБА_3, закрите акціонерне товариство “Трест Київміськбуд-1” (далі – ЗАТ “Трест Київміськбуд-1”), товариство з обмеженою відповідальністю “Комерційний банк “Столиця”, правонаступником якого є відкрите акціонерне товариство “Банк “Столиця” (далі – ВАТ “Банк “Столиця”), відкрите акціонерне товариство “Комерційний банк “Хрещатик” в особі Київської регіональної філії відкритого акціонерного товариства “Комерційний банк “Хрещатик” (далі – Київська РФ ВАТ “КБ “Хрещатик”), про визнання майнових прав та виключення сторони з договору.

Позов мотивувала тим, що 11 квітня 2005 року між ЗАТ “Трест Київміськбуд-1” як забудовником, ВАТ “Банк “Столиця” як управителем і ОСОБОЮ_2, ОСОБОЮ_1 якучасникамиукладено договір інвестування в нерухомість та управління майном НОМЕР_1 (далі – договір інвестування), за яким забудовник зобов’язався своїми силами й засобами збудувати, ввести в експлуатацію та передати об’єкт інвестування учасникам: ОСОБІ_2 у розмірі A частин й ОСОБІ_1 у розмірі B частини, останні зобов’язались сплатити забудовнику грошові кошти за закріплений об’єкт інвестування та передати на період будівництва придбане майно в довірчу власність управителю. Управитель зобов’язався від свого імені та в інтересах учасників здійснювати управління майном, отриманим у довірчу власність. Об’єктом інвестування є група нежитлових приміщень НОМЕР_2 першого поверху житлового будинку за адресою: м. Київ, АДРЕСА_1, загальною площею С кв. м.

ОСОБА_1, указуючи на те, що лише нею сплачена повна вартість об’єкта інвестування в сумі 1 183 507 грн, просила суд визнати за нею майнові права на об’єкт інвестування та виключити з договору інвестування учасника – ОСОБУ_2.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 22 січня 2010 року позов ОСОБИ_1 задоволено. Визнано за ОСОБОЮ_1 майнові права на об’єкт інвестування – нежитлове вбудоване приміщенням першого поверху житлового будинку за адресою: м. Київ, АДРЕСА_1, загальною площею С кв. м.Виключено з договору інвестування учасника – ОСОБУ_2. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням апеляційного суду м. Києва від 31 березня 2010 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБИ_1 відмовлено.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ       від 24 квітня 2013 року рішення суду апеляційної інстанції в частині позовних вимог про визнання майнових прав скасовано й залишено в цій частині в силі рішення суду першої інстанції, в іншій частині рішення апеляційної інстанції залишено без змін.

У заяві ОСОБА­_2 просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 квітня 2013 року та направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 357, 541, 544 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).

На обґрунтування заяви заявницею додано копії судових рішень суду касаційної інстанції від 11 червня 2010 року, від 15 березня 2011 року,             від 5 січня 2012 року та від 1 серпня 2012 року.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши викладені в заяві ОСОБИ_2 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог статті 360-4 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо встановить, що воно є незаконним.

Судами встановлено, що 11 квітня 2005 року між ЗАТ “Трест Київміськбуд-1” як забудовником, ВАТ “Банк “Столиця” як управителем і ОСОБОЮ_2, ОСОБОЮ_1 як учасниками укладено договір інвестування, за яким забудовник зобов’язався своїми силами й засобами збудувати, ввести в експлуатацію та передати об’єкт інвестування учасникам: ОСОБІ_2 у розмірі А частин й ОСОБІ_1 у розмірі В частини, останні зобов’язались сплатити забудовнику грошові кошти за закріплений об’єкт інвестування та передати на період будівництва придбане майно в довірчу власність управителю. Управитель зобов’язався від свого імені та в інтересах учасників здійснювати управління майном, отриманим у довірчу власність. Об’єктом інвестування є група нежитлових приміщень НОМЕР_2 першого поверху житлового будинку за адресою: м. Київ, АДРЕСА_1, загальною площею С кв. м.

Пункт 2.6 договору інвестування містить зобов’язання учасників про відкриття ними в управителя на користь забудовника покритих, безвідкличних акредитивів для оплатити їх за графіком придбання вимірних одиниць об’єкта інвестування.

Вартість однієї вимірної одиниці об’єкта інвестування за 1 кв. м складає   4 700 грн (з ПДВ). Сума акредитива визначається виходячи з кількості вимірних одиниць та поточної ціни однієї вимірної одиниці на дату відкриття покритого безвідкличного акредитиву.

У травні 2005 року управителем передано в управління учасникамвимірні одиниці об’єкта інвестування площею D кв. м на суму 358 986 грн та площею    E кв. м на суму 824 521 грн.

Цього ж місяця ОСОБА_1 за об’єкт інвестування площею D кв. м перерахувала на розрахунковий рахунок ВАТ “Банк “Столиця” грошові кошти в сумі 358 986 грн.

У травні 2005 року ОСОБА_1 отримала в Київській РФ ВАТ “КБ “Хрещатик” кредит у розмірі 138 000 доларів США строком на 3 місяці з кінцевим терміном повернення 19 серпня 2005 року із щомісячною сплатою     10 % річних для оплати другого об’єкта інвестування площеюE кв. м на суму 824 521 грн.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 є власником об’єкта інвестування, тому розмір часток між учасниками управління неможливий, і оскільки нею повністю сплачена вартість об’єкта інвестування, то ОСОБУ_2 як другого учасника управління було виключено з договору інвестування.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБИ_1 у частині визнання майнових прав, апеляційний суд виходив із того, що спірні правовідносини між ОСОБОЮ_1 і ОСОБОЮ_2 виникли з їхнього спільного договірного обов’язку сплатити кошти на рахунок забудовника без визначення сум, які повинен сплатити окремо кожен з учасників. Тобто між ОСОБОЮ_1 та ОСОБОЮ_2 виник солідарний обов’язок, установлений договором, предмет зобов’язання якого є неподільним.

Скасовуючи рішення апеляційної інстанції в частині визнання за ОСОБОЮ_2 майнових прав на об’єкт інвестування, касаційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що розмір часток у праві спільної часткової власності визначається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання майна.

З наданих для порівняння ухвал суду касаційної інстанції в цій самій справі суд касаційної інстанції, відмовляючи у відкритті касаційного провадження, виходив із того, що висновок суду апеляційної інстанції             про можливість урегулювання спору учасників на підставі статей 541,             544 ЦК України є обґрунтованим.

Таким чином, за одних і тих самих фактичних обставин судом касаційної інстанції неоднаково застосовано одні й ті самі норми матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні однієї й тієї самої норми права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Скасовуючи рішення апеляційної інстанції в частині відмови ОСОБІ_2 у задоволенні позовних вимог про визнання майнових прав на об’єкт інвестування й залишаючи в цій частині в силі рішення суду першої інстанції, суд касаційної інстанції виходив із того, що розмір часток ОСОБИ_1 та ОСОБИ_2 у праві спільної часткової власності на об’єкт будівництва повинен визначатися з урахуванням вкладу кожного зі співвласників у придбання майна (частина друга стаття 357 ЦК України), а не на підставі розрахунків між солідарними боржниками.

При цьому суд касаційної інстанції залишив поза увагою те, що               частина друга статті 357 ЦК України застосовується тільки у разі, якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений, і що договором інвестування передбачено частки учасників: ОСОБІ_2 у розмірі А частин й ОСОБІ_1 у розмірі В частини.

Згідно зі статтею 541 ЦК України солідарний обов’язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов’язання.

Відповідно до частини першої статті 544 ЦК України боржник, який виконав солідарний обов’язок, має право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом, за вирахуванням частки, яка припадає на нього.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що у справі,                 яка переглядається, суд касаційної інстанції залишив поза увагою той факт, що в інвестиційному договорі в кожного учасника визначені частки.

Викладене свідчить про те, що суд касаційної інстанції неоднаково застосував в одній і тій самій справі частину другу статті 357 та статті 541,     544 ЦК України, що призвело до постановлення судом касаційної інстанції незаконної ухвали від 24 квітня 2013 року.

Крім того, слід зазначити, що провадження за касаційною скаргою ОСОБИ_1 від 10 серпня 2012 року відкрито та здійснено всупереч пункту         4 частини 4 статті 328 ЦПК України без урахування того, що ухвалою судді касаційного суду від 11 червня 2010 року цій особі вже було відмовлено             у відкритті касаційного провадження в цій самій справі на це саме рішення     від 31 березня 2010 року.

За таких обставин заява ОСОБИ_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ       від 24 квітня 2013 року підлягає частковому задоволенню за наявності підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України.

Керуючись статтями 355, 360-3, 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву ОСОБИ_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 квітня 2013 року задовольнити частково.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ       від 24 квітня 2013 року скасувати, справу передати на новий касаційний розгляд до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

 

Головуючий                                      А.Г. Ярема

Судді:             Л.І. Григор’єва    В.І. Гуменюк                                                                                           В.В. Онопенко                                                                                                                                                                                                                                                                                                            

                                                                                                          Л.І. Охрімчук

                                                                                                           М.В. Патрюк

                                                                                                          Я.М. Романюк

                                                                                                           Ю.Л. Сенін