2014.02.18 № 3-2гс14 ВСУ: Прецедентне рішення

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
від 18 лютого 2014 року
ВАСШтраф — це один із видів забезпечення виконання зобов’язання (статті 546, 549 ЦК), який має допоміжний (акцесорний) стосовно основного зобов’язання характер.
Якщо за рішенням суду з боржника стягнуто штраф, правова природа цієї заборгованості як штрафної санкції не змінюється: штраф не перетворюється на грошове зобов’язання у розумінні ч. 1 ст. 509 ЦК, а тому відсутні підстави для застосування положень ч. 2 ст. 625 ЦК

Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого — Колесника П. І., суддів — Балюка М. І., Ємця А. А., Берднік І. С., Жайворонок Т. Є., Гуля В. С., Фесенка Л. І., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву державного підприємства «Одеська залізниця» про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 23 липня 2013 року в справі N 905/909/13-г за позовом державного підприємства «Одеська залізниця» (далі — ДП «Одеська залізниця») до державного підприємства «Донецька вугільна енергетична компанія» (далі — ДП «Донецька вугільна енергетична компанія») про стягнення коштів, встановила:

У лютому 2013 року ДП «Одеська залізниця» звернулося до суду із позовом до ДП «Донецька вугільна енергетична компанія» про стягнення коштів. Посилаючись на невиконання відповідачем рішення господарського суду Донецької області від 9 листопада 2005 року в справі N 43/302 про стягнення на користь позивача штрафних санкцій в розмірі 10 335 грн., ДП «Одеська залізниця» просила стягнути з «ДП «Донецька вугільна енергетична компанія» 3 % річних від простроченої суми за період з 22 листопада 2005 року до 22 січня 2013 року та інфляційні витрати за період з листопада 2005 року до грудня 2011 року.

Рішенням господарського суду Донецької області від 6 березня 2013 року позов задоволено частково, стягнуто з ДП «Донецька вугільна енергетична компанія» на користь ДП «Одеська залізниця» 3 % річних у розмірі 2223 грн. 02 коп., інфляційні витрати в розмірі 10930 грн. 63 коп., а всього 13153 грн. 65 коп., та 1655 грн. 33 коп. витрат на оплату судового збору. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 15 травня 2013 року, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 23 липня 2013 року, рішення господарського суду Донецької області від 6 березня 2013 року скасовано в частині стягнення з ДП «Донецька вугільна енергетична компанія» на користь ДП «Одеська залізниця» 3 % річних у розмірі 2223 грн. 02 коп., інфляційних витрат у розмірі 10930 грн. 63 коп., а всього 13153 грн. 65 коп., та ухвалено в цій частині нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. У решті — рішення суду першої інстанції залишено без змін. Вирішено питання про судові витрати.

У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 23 липня 2013 року з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК України), ДП «Одеська залізниця» просить скасувати постанову Вищого господарського суду України від 23 липня 2013 року та передати справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове, на думку заявника, застосування касаційним судом положень ч. 5 ст. 11, ч. 1 ст. 509, ч. 1 ст. 533, ст. 625 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України).

Ухвалою Вищого господарського суду України від 18 грудня 2013 року справу допущено до провадження Верховного Суду України.

В обґрунтування неоднакового застосування касаційним судом норм матеріального права, що мало наслідком ухвалення різних за змістом судових рішень, заявник надав копію постанови Вищого господарського суду України від 9 жовтня 2013 року в справі N 8/5005/2535/2012 за позовом державного підприємства «Придніпровська залізниця» до публічного акціонерного товариства «ДТЕК Павлоградвугілля» про стягнення коштів, правовідносини в яких, на його думку, подібні до правовідносин у справі, яка переглядається.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника заявника, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява не підлягає задоволенню.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що невиконання судового рішення про стягнення штрафу, тобто грошового зобов’язання, тягне за собою застосування положень ч. 2 ст. 625 ЦК України, а саме: стягнення з боржника 3 % річних від простроченої суми та інфляційних витрат за весь час прострочення.

Частково скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в позові в частині стягнення 3 % річних та інфляційних витрат, апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що норма ч. 2 ст. 625 ЦК України не може бути застосована до спірних правовідносин, оскільки штрафні санкції не є грошовим зобов’язанням у розумінні ст. ст. 509, 625 ЦК України; а рішення суду про стягнення штрафу не породжує зобов’язальних правовідносин.

Разом з тим, в основу доданої для порівняння постанови Вищого господарського суду України від 9 жовтня 2013 року в справі N 8/5005/2535/2012 покладено висновок про те, що коли судовим рішенням з боржника стягнуто суму неустойки (штрафу, пені), то правова природа відповідної заборгованості саме як неустойки залишається незмінною, і тому на неї в силу припису ч. 2 ст. 550 ЦК України проценти не нараховуються, інфляційні ж нарахування на цю заборгованість можуть здійснюватись на загальних підставах відповідно до ст. 625 ЦК України.

Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень ч. 5 ст. 11, ч. 1 ст. 509, ст. 625 ЦК України.

Усуваючи розбіжності у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із такого.

За положеннями ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Визначаючи правову природу грошового зобов’язання, необхідно, перш за все виходити з правил ч. 1 ст. 509 ЦК України, відповідно до яких зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

В той же час правова природа штрафу зовсім інша, оскільки штраф — це один із видів забезпечення виконання зобов’язання (ст. ст. 546, 549 ЦК України).

За приписами ч. 1 ст. 230 ГК України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання.

Тобто, штраф носить допоміжний (акцесорний) до основного зобов’язання характер.

Викладене підтверджується положеннями ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», відповідно до якої грошове зобов’язання — зобов’язання боржника сплатити певну грошову суму відповідно до цивільно-правового правочину (договору) та на інших підставах, передбачених законодавством України… До грошових зобов’язань боржника … не включаються неустойка (штраф, пеня) та інші фінансові санкції, визначені на дату подання заяви до господарського суду.

Таким чином, системний аналіз норм матеріального права дає підстави для висновку, що обов’язок сплатити штраф за невиконання зобов’язання не є зобов’язанням в розумінні положень ч. 1 ст. 509 ЦК України, тому що штраф є одним із видів забезпечення виконання основного зобов’язання, в тому числі й грошового.

Отже, оскільки у справі, що розглядається, рішенням господарського суду Донецької області від 9 листопада 2005 року в справі N 43/302 на користь ДП «Одеська залізниця» було стягнуто штраф, правова природа цього боргу як штрафної санкції з прийняттям рішення не змінилася, штраф у грошове зобов’язання не перетворився, а тому відсутні підстави для застосування до цих правовідносин положень ст. 625 ЦК України.

Таким чином, у справі, що розглядається, суд касаційної інстанції правильно застосував норми матеріального права, а обставини, що стали підставою для її перегляду, не підтвердились.

З огляду на викладене заява ДП «Одеська залізниця» про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 23 липня 2013 року в справі N 905/909/13-г задоволенню не підлягає.

Керуючись ст. ст. 11123, 11124, 11126 ГПК України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України постановила:

Відмовити в задоволенні заяви державного підприємства «Одеська залізниця» про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 23 липня 2013 року в справі N 905/909/13-г.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п. 2 ч. 1 ст. 11116 ГПК України.

Головуючий
П. І. Колесник
Судді:
М. І. Балюк
І. С. Берднік
В. С. Гуль

А. А. Ємець

Т. Є. Жайворонок

Л. І. Фесенко