2014.01.15 № 6-145цс13 ВСУ: Прецедентне рішення

ВАСВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
від 15 січня 2014 року
Правова позиція,
висловлена при розгляді справи N 6-145цс13
Задовольняючи позов про визнання права власності на частку житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями на підставі статей 120, 123 ЦК УРСР, суди виходили з того, що спірний будинок відносився до суспільної групи господарств — колгоспний двір, посилаючись на витяг із погосподарської книги та свідоцтво про право власності на цей будинок.
Порядок введення погосподарського обліку в сільських радах визначався Вказівками по введенню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів (далі — Вказівки), затвердженими постановою Державного комітету статистики СРСР (далі — Держкомстат СРСР) від 12 травня 1985 року N 5-24/26, а згодом — Вказівками, затвердженими постановою Держкомстату СРСР від 25 травня 1990 року N 69.
Згідно із зазначеними Вказівками суспільна група господарства визначалась залежно від роду занять голови господарства (сім’ї). Особи, які працювали у колгоспі, але не були членами колгоспу, відносились до суспільної групи робочих або службовців залежно від займаної посади.
За таких обставин застосування судами норм статей 120, 123 ЦК УРСР без з’ясування питання щодо правильності віднесення будинку до суспільної групи господарств — колгоспний двір, є помилковим.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого  — Патрюка М. В., суддів — Григор’євої Л. І., Гуменюка В. І., Лященко Н. П., Охрімчук Л. І., Сеніна Ю. Л., Сімоненко В. М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання свідоцтва про право власності на житловий будинок частково недійсним, за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року, встановила:

У травні 2012 року ОСОБА_1 звернулась до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що вона перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3. У період спільного проживання вони побудували АДРЕСА_1 житловий будинок, після прийняття будинку в експлуатацію на підставі рішення виконавчого комітету Кіцманської районної Ради народних депутатів від 9 серпня 1989 року НОМЕР_1. 9 квітня 1993 року видано свідоцтво про право власності, в якому зазначено, що будинок належить на праві власності колгоспному двору, главою якого був ОСОБА_3. До складу колгоспного двору входили також вона та їхні двоє дітей, кожному з них належить по S_1 частині будинку. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, після його смерті відкрилась спадщина на S_1 частину житлового будинку.

Позивачка просила визнати за нею право власності на її частку в колгоспному дворі — S_1 частину житлового будинку, що розташований АДРЕСА_1.

У березні 2013 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом, в якому зазначала, що в період з 1982 року до 1991 року ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у члени колгоспу не приймались, а оскільки в їхньому господарстві членів колгоспу не було, то й будинок до колгоспного двору відноситись не може, і просила визнати недійсним свідоцтво про право власності на житловий будинок від 9 квітня 1993 року в частині належності будинку до групи господарств — колгоспний двір.

Рішенням Кіцманського районного суду Чернівецької області від 4 квітня 2013 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено; зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено, визнано недійсним свідоцтво про право власності на житловий будинок від 9 квітня 1993 року, що видане виконавчим комітетом Нижньостановецької сільської Ради на ім’я ОСОБА_3, у частині належності будинку до колгоспного двору.

Рішенням апеляційного суду Чернівецької області від 22 травня 2013 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено, визнано за нею право власності на S_2 частину житлового будинку АДРЕСА_1; у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, а рішення суду апеляційної інстанції залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_2 просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статті 120 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі — ЦК УРСР).

На підтвердження своїх доводів ОСОБА_2 додала до заяви ухвали Верховного Суду України від 14 лютого 2007 року та від 17 листопада 2010 року й ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 березня 2012 року, від 23 травня 2012 року, від 7 листопада 2012 року та від 13 березня 2013 року.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 листопада 2013 року справу допущено до провадження у Верховному Суді України.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України визнає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно зі статтею 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав:

1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;

2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.

Судами під час розгляду справи встановлено, що згідно із записом у погосподарській книзі житловий будинок АДРЕСА_1 станом на 1 січня 1991 року відносився до суспільної групи господарств — колгоспний двір.

Станом на момент набрання чинності Законом України «Про власність» головою колгоспного двору був зазначений ОСОБА_3, який обіймав посаду голови профспілкового комітету колгоспу. Членами колгоспного двору були його дружина — ОСОБА_1, яка працювала нянею в дитячих яслах колгоспу, та їхня неповнолітня дочка — ОСОБА_4.

Скасувавши рішення суду першої інстанції, задовольнивши позовні вимоги ОСОБА_1 і відмовивши ОСОБА_2 у задоволенні зустрічного позову, апеляційний суд, з яким погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що наявні в матеріалах справи докази, у тому числі: витяг із погосподарської книги та довідка Кіцманського бюро технічної інвентаризації від 29 жовтня 2010 року НОМЕР_2, дають підстави для висновку, що спірний будинок відносився до суспільної групи господарств — колгоспний двір, а тому особи, які були членами цього двору, мають право на частку в праві сумісної власності на підставі статей 120, 123 ЦК УРСР.

Проте в наданих для порівняння ухвалах Верховного Суду України від 14 лютого 2007 року, від 17 листопада 2010 року та ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 березня 2013 року суди касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій про визнання за позивачами права власності на частку в майні колишнього колгоспного двору, зазначали, що без належного з’ясування питання щодо правильності віднесення будинку до суспільної групи господарства — колгоспний двір таке рішення не може бути визнано таким, що ґрунтується на правильному застосуванні положень статей 120, 121 ЦК УРСР.

Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 120, 123 ЦК УРСР, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Відповідно до частини першої статті 120 ЦК УРСР (у редакції, що була чинною на час виникнення правовідносин) майно колгоспного двору належить його членам на праві сумісної власності.

Згідно із частиною другою статті 123 ЦК УРСР (у редакції, що була чинною на час виникнення правовідносин) розмір частки члена двору встановлюється виходячи з рівності часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних.

Відповідно до роз’яснень, що викладені в пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року N 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності», спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме:

а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба);

б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами в господарстві двору. Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося.

Порядок ведення погосподарського обліку в сільських радах визначався Вказівками по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів (далі — Вказівки), затвердженими постановою Державного комітету статистики СРСР (далі — Держкомстат СРСР) від 12 травня 1985 року N 5-24/26, а згодом — Вказівками, затвердженими постановою Держкомстату СРСР від 25 травня 1990 року N 69.

Згідно із зазначеними Вказівками суспільна група господарства визначалась залежно від роду занять голови господарства (сім’ї). Особи, які працюють у колгоспі, але не є членами колгоспу, відносяться до суспільної групи робітників або службовців залежно від займаної посади.

Задовольняючи позов ОСОБА_1 про визнання права власності на S_2 частку житлового будинку з господарсько-побутовими будівлями на підставі статей 120, 123 ЦК УРСР, суди виходили з того, що спірний будинок відносився до суспільної групи господарств — колгоспний двір, про це свідчать витяг із погосподарської книги та свідоцтво про право власності на цей будинок.

Проте судами не з’ясовано питання щодо обґрунтованості віднесення будинку до зазначеної суспільної групи господарств, хоча правильність цього визначення та відомості в цій частині, зазначені у свідоцтві про право власності на будинок, оспорювались ОСОБА_2 у зустрічному позові.

За таких обставин застосування судами норм статей 120, 123 ЦК УРСР без з’ясування питання щодо правильності віднесення будинку до суспільної групи господарств — колгоспний двір, є помилковим.

Ухвали колегій суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 березня 2012 року, від 28 травня 2012 року та від 7 листопада 2012 року, які надані ОСОБА_2 як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, не є прикладом неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки в них зазначені інші фактичні обставини справи.

Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

Ураховуючи викладене, ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила:

Заяву ОСОБА_2 задовольнити.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 липня 2013 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий
М. В. Патрюк
Судді:
Л. І. Григор’єва
В. І. Гуменюк
Н. П. Лященко
Л. І. Охрімчук
Ю. Л. Сенін
В. М. Сімоненко