2014.09.18 № 21-279а14 ВСУ: штрафна санкція застосовується за затримку сплати податків

ВАС
ВСУ: Податковий кодекс, застосування штрафу в розмірі, визначеному в ст. 126 ПК України
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
від 18 вересня 2014 року
ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ
18 вересня 2014 року Справа N 21-279а14
Колегія суддів дійшла висновку про те, що передбачена підпунктом 17.1.7 пункту 17.1 статті 17 Закону України від 21 грудня 2000 року N 2181-III «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (чинного на час виникнення спірних відносин; далі — Закон N 2181-III) штрафна санкція може бути застосована до платника податку лише тоді, коли податкове зобов’язання є узгодженим і таким, що сплачене із затримкою на визначені цим пунктом терміни.
Закон N 2181-III не містить винятків для застосування штрафу за порушення граничних строків сплати узгодженої суми податкового зобов’язання залежно від того, як платник податку її сплатив — добровільно чи на підставі рішення суду, в тому числі і у випадку розстрочення його виконання.

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого — Кривенка В. В., суддів — Гриціва М. І., Гусака М. Б., Коротких О. А., Кривенди О. В., Маринченка В. Л., Прокопенка О. Б., Тітова Ю. Г., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом комунального підприємства «Міський водоканал» (далі — Підприємство) до державної податкової інспекції у м. Нова Каховка Херсонської області Державної податкової служби України (на сьогодні — Новокаховська об’єднана державна податкова інспекція Головного управління Міністерства доходів і зборів України у Херсонській області; далі — ОДПІ) про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, встановила:

У червні 2009 року позивач звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати недійсними податкові повідомлення-рішення від 13 березня та 8 травня 2009 року NN 0000321501/0, N 0001311501/0 та N 0001301501/0, якими встановлено порушення Підприємством граничного строку сплати узгодженої суми податкового зобов’язання за платежем «земельний податок з юридичних осіб».

На обґрунтування позовних вимог Підприємство послалося на те, що заборговані суми земельного податку було постановлено стягнути з нього в судовому порядку, проте в подальшому суд розстрочив виконання рішення на 14 місяців. Позивач зазначив, що кожного місяця після винесення рішення суду про розстрочення боргу погашав заборгованість рівними частками у розмірі, визначеному судом, а тому вважає, що підстав для нарахування штрафних санкцій за порушення строків сплати податкових зобов’язань немає.

Суди встановили, що Херсонський окружний адміністративний суд постановою від 29 жовтня 2008 року постановив стягнути з Підприємства заборгованість по земельному податку: в дохід місцевого бюджету м. Нова Каховка в сумі 108703 грн. 75 коп. та в дохід місцевого бюджету Райської сільської ради в сумі 36605 грн. 49 коп.

Ухвалою цього ж суду від 25 грудня 2008 року виконання рішення від 29 жовтня 2008 року було розстрочене на 14 місяців із щомісячним погашенням боргу в сумі 7764 грн. 55 коп. та в сумі 2614 грн. 68 коп. до відповідних місцевих бюджетів.

Протягом січня-травня 2009 року позивач сплачував платежі відповідно до ухвали суду від 25 грудня 2008 року.

За результатами проведених податковим органом невиїзних документальних перевірок своєчасності сплати узгодженої суми податкового зобов’язання із земельного податку, результати яких відображено у відповідних актах від 11 березня 2009 року N 14/15-3, 7 травня 2009 року NN 69/15-3, 70/15-3, встановлено терміни фактичного погашення Підприємством податкових зобов’язань із земельного податку за червень-вересень 2006 року, березень-квітень 2007 року та червень 2008 року, які склали 913, 733 та 303 дні відповідно.

На підставі цих актів перевірки податковий орган прийняв спірні рішення про застосування штрафних санкцій.

Херсонський окружний адміністративний суд постановою від 21 липня 2010 року у задоволенні позову відмовив.

Одеський апеляційний адміністративний суд постановою від 20 червня 2012 року рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове — про задоволення позову: визнав протиправними та скасував спірні податкові повідомлення-рішення.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 2 квітня 2014 року скасував постанову суду апеляційної інстанції та залишив у силі рішення суду першої інстанції.

У заяві про перегляд судового рішення Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України, Підприємство зазначає, що в доданій до заяви ухвалі суду касаційної інстанції від 2 липня 2013 року по-іншому, ніж в оскаржуваній ухвалі, застосовано положення підпункту 17.1.7 пункту 17.1 статті 17 Закону України від 21 грудня 2000 року N 2181-III «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (чинного на час виникнення спірних відносин; далі — Закон N 2181-III). Просить ухвалу Вищого адміністративного суду України від 2 квітня 2014 року скасувати та прийняте нове рішення — про задоволення позову.

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного рішення Вищого адміністративного суду України не підлягає задоволенню з таких підстав.

Вищий адміністративний суд України, допускаючи справу до провадження Верховного Суду України, виходив із того, що в доданому до заяви рішенні суду касаційної інстанції по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосовано положення підпункту 17.1.7 пункту 17.1 статті 17 Закону N 2181-III.

Так, у справі, рішення суду касаційної інстанції в якій додано до заяви, цей суд дійшов висновку, що оскільки борг зі сплати земельного податку стягнуто в судовому порядку, виконання рішення суду в подальшому було розстрочене, а боржник щомісячно сплачував визначену судом суму боргу, немає підстав вважати, що він порушив граничний строк сплати узгодженого податкового зобов’язання, а відтак немає підстав для застосування до нього штрафних санкцій.

Натомість у справі, що розглядається, Вищий адміністративний суд України дійшов іншого висновку та зазначив в оскаржуваній ухвалі, що Закон N 2181-III не містить винятків для застосування штрафу за підпунктом 17.1.7 пункту 17.1 статті 17 цього Закону залежно від того, як сплачував платник податків свої податкові зобов’язання — добровільно чи на підставі судових рішень. А тому, зважаючи на те, що сплата позивачем узгоджених податкових зобов’язань із земельного податку до місцевих бюджетів здійснена Підприємством з порушенням визначених законодавством термінів, а також беручи до уваги те, що судові рішення не змінювали встановлених законом строків сплати податку, нарахування позивачу штрафних санкцій є обґрунтованим.

Аналіз наведених рішень суду касаційної інстанції дає підстави вважати, що цей суд неоднаково застосував зазначені норми права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Згідно з підпунктами 1.2 та 1.3 статті 1 Закону N 2181-III податкове зобов’язання — це зобов’язання платника податків сплатити до бюджетів або державних цільових фондів відповідну суму коштів у порядку та у строки, визначені цим Законом або іншими законами України, а податковий борг (недоїмка) — податкове зобов’язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), самостійно узгоджене платником податків або узгоджене в адміністративному чи судовому порядку, але не сплачене у встановлений строк, а також пеня, нарахована на суму такого податкового зобов’язання.

Згідно з підпунктом 5.3.1 пункту 5.3 статті 5 Закону N 2181-III платник податків зобов’язаний самостійно сплатити суму податкового зобов’язання, зазначену у поданій ним податковій декларації, протягом десяти календарних днів, наступних за останнім днем відповідного граничного строку, передбаченого підпунктом 4.1.4 пункту 4.1 статті 4 цього Закону для подання податкової декларації.

Відповідно до підпункту 17.1.7 пункту 17.1 статті 17 Закону N 2181-III у разі коли платник податків не сплачує узгоджену суму податкового зобов’язання протягом граничних строків, визначених цим Законом, такий платник податку зобов’язаний сплатити штраф у таких розмірах:

при затримці до 30 календарних днів, наступних за останнім днем граничного строку сплати узгодженої суми податкового зобов’язання, — у розмірі десяти відсотків погашеної суми податкового боргу;

при затримці від 31 до 90 календарних днів включно, наступних за останнім днем граничного строку сплати узгодженої суми податкового зобов’язання, — у розмірі двадцяти відсотків погашеної суми податкового боргу;

при затримці, що є більшою 90 календарних днів, наступних за останнім днем граничного строку сплати узгодженої суми податкового зобов’язання, — у розмірі п’ятдесяти відсотків погашеної суми податкового боргу.

На підставі аналізу зазначених норм права колегія суддів дійшла висновку про те, що передбачена підпунктом 17.1.7 пункту 17.1 статті 17 Закону N 2181-III штрафна санкція може бути застосована до платника податку лише тоді, коли податкове зобов’язання є узгодженим і таким, що сплачене із затримкою на визначені цим пунктом терміни.

Закон N 2181-III не містить винятків для застосування штрафу за порушення граничних строків сплати узгодженої суми податкового зобов’язання в залежності від того, як платник податку її сплатив — добровільно чи на підставі рішення суду, в тому числі і у випадку розстрочення його виконання.

У справі, що розглядається, суди встановили, що на момент звернення ОДПІ з позовом до суду про стягнення податкового боргу Підприємство затримало сплату узгоджених податкових зобов’язань на строк, що є більшим, ніж 90 календарних днів, наступних за останнім днем граничного строку їх сплати.

За таких обставин висновок суду касаційної інстанції про правомірність застосування до Підприємства штрафу за порушення граничних строків сплати узгодженої суми податкового зобов’язання ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права.

Керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України постановила:

У задоволенні заяви комунального підприємства «Міський водоканал» відмовити.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, передбаченого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий
В. В. Кривенко
Судді:
М. І. Гриців
М. Б. Гусак
О. А. Коротких
О. В. Кривенда
В. Л. Маринченко
О. Б. Прокопенко
Ю. Г. Тітов