2014.03.19 № 6-15цс14 ВСУ: Прецедентне рішення

ВАСПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ
19 березня 2014 року  м. Київ
ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ,
 висловлена Верховним Судом України
в постанові від 19 березня 2014 року
(справа № 6-15цс14)
Виходячи зі змісту статей 24 та 25 Закону України “Про оренду землі”  (далі – Закон) припинення орендарем господарської діяльності з безпосереднього цільового використання орендованої земельної ділянки та передача третім особам функцій з її обробітку й оплати орендної плати орендодавцю, виходить за межі господарської діяльності, яку може здійснювати орендар без погодження з орендодавцем, та є підставою для розірвання договору оренди земельної ділянки за статтею 32 Закону.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого    Яреми А.Г.,
суддів:    Григор’євої Л.І.,    Гуменюка В.І.,     Лященко Н.П.,
Онопенка В.В.,     Охрімчук Л.І.,      Патрюка М.В.,
Сеніна Ю.Л.,    Сімоненко В.М., —

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю (далі – СТОВ) “Лан” про розірвання договору оренди землі за заявою СТОВ “Лан” про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 липня         2013 року,

в с т а н о в и л а :

У квітні 2012 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 1 березня 2007 року між ним та СТОВ “Лан”  було укладено два договори оренди земельних ділянок, відповідно до умов яких він передав відповідачу дві земельні ділянки площами  S_1 га та S_2 га.  Проте відповідач не здійснює господарську діяльність та не використовує особисто земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а передав земельні ділянки без його згоди іншому сільськогосподарському товариству.
Позивач просив суд розірвати договори оренди та зобов’язати відповідача повернути  земельні ділянки.
Рішенням Калинівського районного суду Вінницької області               від 19 лютого 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 30 травня 2013 року, позов ОСОБА_1  задоволено, постановлено:  розірвати договори оренди земельних ділянок площами       S_1 га та S_2 , укладені 1 березня 2007 року між ОСОБА_1 та СТОВ “Лан”, зобов’язано СТОВ “Лан” повернути орендовані земельні ділянки ОСОБА_1.
Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 липня 2013 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою СТОВ “Лан” на вищенаведені судові рішення на підставі пункту 5 частини четвертої        статті 328 Цивільного процесуального кодексу (далі – ЦПК) України.
У поданій до Верховного Суду України заяві   СТОВ “Лан” просить скасувати ухвалу судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 липня 2013 року та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права,  а саме: статей 24, 25 Закону України від 6 жовтня       1998 року № 161-XIV “Про оренду землі” (далі – Закон “Про оренду землі”)  та статей 16, 204, 651 Цивільного кодексу (далі – ЦК) України.
На підтвердження своїх доводів СТОВ “Лан” наводить рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 жовтня 2013 року та від 20 листопада 2013 року.
Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ  від 10 лютого 2014 року справу допущено до провадження у Верховному Суді України.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України визнає, що заява задоволенню  не підлягає з таких підстав.
Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав:
1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;
2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої  визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.
Судом першої інстанції під час розгляду справи встановлено, що            1 березня 2007 року між ОСОБА_1 та СТОВ “Лан” було укладено договори оренди двох ділянок землі площами S_1 га та S_2, які розташовані на території Пиківської сільської ради Калинівського району Вінницької області. Відповідно до умов зазначених договорів орендар зобов’язався безпосередньо обробляти орендовані земельні ділянки.
Однак орендар усунувся від виконання вимог договору щодо безпосереднього використання спірних земельних ділянок та  виплати орендної плати.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з яким погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшов висновку про те, що договорами оренди земельних ділянок не було передбачено їх передача у суборенду іншим особам,  письмової згоди на її передачу позивач не надавав, сам відповідач не здійснює господарської діяльності з 2009 року, фактичне виконання обов’язків орендаря щодо користування земельних ділянок і виплату орендної плати здійснювало ТОВ “Лан-Агро”, тому позивач має право на розірвання договорів оренди  на підставі статті 32 Закону “Про оренду землі”.
Разом із тим у наданих для порівняння СТОВ “Лан” рішеннях колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 жовтня 2013 року (справа № 6-32830св13) і від 20 листопада 2013 року (справа № 6-40358св13) суд касаційної інстанції, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовів, виходив із того, що укладені орендарями з ТОВ “Лан-Агро” договори про виконання робіт та надання послуг свідчать про доручення однієї юридичної особи іншій провести  певні дії, а саме: виконати роботи з обробітку землі, сплатити кошти третім особам, і не може розглядатись як договір суборенди землі, який потребує проходження державної реєстрації, а тому підстави для розірвання договорів оренди відсутні.
Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статей 24, 25 Закону “Про оренду землі”, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.
Відповідно до статті 25 Закону “Про оренду землі” орендар земельної ділянки має право самостійно господарювати на землі з дотриманням умов договору.
Згідно з частиною першою статті 24 Закону “Про оренду землі” орендодавець має право вимагати від орендаря безпосереднього використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди та своєчасного внесення орендної плати.
За змістом частини першої статті 32 Закону “Про оренду землі” договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі невиконання сторонами обов’язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору.
Залучення третіх осіб до обробітку землі та оплати орендної плати орендодавцю у зв’язку з припиненням орендарем господарської діяльності з безпосереднього цільового використання орендованої земельної ділянки виходить за межі діяльності, яку може здійснювати орендар без погодження з орендодавцем.
З огляду на наведене суди дійшли правильного висновку про те, що вимоги позивача про розірвання договорів оренди земельних ділянок є обґрунтованими, оскільки орендарем були порушені вимоги статей 24, 25 Закону “Про оренду землі”, що відповідно до статті 32 зазначеного Закону є підставою для розірвання укладених договорів.
Саме з таких міркувань виходив й суд касаційної інстанції, залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення.
Відповідно до статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.
Керуючись статтею 3603  ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

У задоволенні заяви СТОВ “Лан” про перегляд ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ  від 5 липня 2013 року відмовити.
Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій  пунктом 2 частини  першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий                                           А.Г. Ярема
Судді :                                                                    Л.І. Григор’єва
В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко
В.В. Онопенко
Л.І. Охрімчук
М.В. Патрюк
Ю.Л. Сенін
В.М. Сімоненко