2014.05.20 № 3-17гс14 ВСУ: Прецедентне рішення

ВАСВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
від 20 травня 2014 року
Приписи спеціального Закону України «Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію» надають окремим суб’єктам, визначеним цим Законом, можливість реструктуризувати заборгованість за спожитий природний газ та електричну енергію, що утворилася за визначений період. За наявності певних умов така можливість може бути реалізована у вигляді двостороннього зобов’язання в межах договірних правовідносин, що з урахуванням приписів статті 181 Господарського кодексу України, статей 641 — 644, 646 ЦК України потребує відповіді контрагента.

Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого — Барбари В. П., суддів — Балюка М. І., Берднік І. С., Гуля В. С., Ємця А. А., Жайворонок Т. Є., Колесника П. І., Потильчака О. І., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву Харківського обласного комунального підприємства «Дирекція розвитку інфраструктури території» (далі — КП «Дирекція розвитку інфраструктури території») про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 30 січня 2014 року в справі N 922/660/13-г за позовом КП «Дирекція розвитку інфраструктури території» до дочірньої компанії «Газ України» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» (далі — ДК «Газ України») про визнання договору укладеним, встановила:

У лютому 2014 року до Верховного Суду України звернулося КП «Дирекція розвитку інфраструктури території» із заявою про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 30 січня 2014 року в справі N 922/660/13-г із підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК України), у якій просило вирішити питання про скасування постанови суду касаційної інстанції та залишення в силі постанови Харківського апеляційного господарського суду від 4 листопада 2013 року.

Заяву мотивовано тим, що суд касаційної інстанції у цій справі, залишаючи в силі рішення господарського суду Харківської області від 4 вересня 2013 року про відмову в задоволенні позову, застосувавши до спірних правовідносин пункт 2.6 статті 2 Закону України «Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію», дійшов висновку про встановлення цією нормою права, а не обов’язку суб’єктів господарювання, визначених у статті 1 цього Закону, реструктуризувати заборгованість за природний газ та електричну енергію, яка утворилася станом на 1 січня 2011 року і не сплачена на дату набрання чинності цим Законом.

На обґрунтування неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, внаслідок чого, на думку КП «Дирекція розвитку інфраструктури території», ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах, заявником надано копії постанов Вищого господарського суду України від 26 грудня 2012 року у справі N 5011-65/8159-2012 та від 24 січня 2013 року у справі N 5011-69/4973-2012.

Розглянувши касаційну скаргу в справі N 5011-65/8159-2012 і застосувавши до спірних правовідносин ті самі норми матеріального права, Вищий господарський суд України дійшов протилежного правового висновку про обов’язковість укладення сторонами, визначеними у статті 1 Закону України «Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію», договору про реструктуризацію заборгованості за спожитий природний газ.

Вирішуючи питання про допуск справи N 922/660/13-г до провадження Верховного Суду України, Вищий господарський суд України не взяв до уваги постанову цього ж суду в справі N 5011-69/4973-2012 на підтвердження підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 11116 ГПК України, оскільки зазначеною постановою судові рішення попередніх судових інстанцій скасовано, а справу передано на новий розгляд, що не свідчить про остаточне вирішення спору.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

При вирішенні справи судом установлено, що 23 вересня 2009 року між ДК «Газ України» (постачальник) та КП «Дирекція розвитку інфраструктури території» (покупець) укладено договір N 06/09-1482БО-31 поставки природного газу для вироблення теплової енергії для потреб установ та організацій, що фінансуються з державного та місцевих бюджетів, а також інших суб’єктів господарювання.

Відповідно до умов цього договору постачальник зобов’язався передати у власність покупцю природний газ, за наявності його обсягів, у період із 1 жовтня 2009 року по 31 грудня 2009 року в обсязі до 5220,0 тис. куб. м, а покупець зобов’язався прийняти від постачальника та оплатити поставлений природний газ.

У подальшому сторони уклали додаткові угоди до договору від 23 вересня 2009 року N 06/09-1482БО-31 щодо збільшення обсягів і періодів поставки газу.

На виконання умов договору ДК «Газ України» у жовтні — грудні 2009 року та січні — травні 2010 року було поставлено КП «Дирекція розвитку інфраструктури території» природний газ на загальну суму 31428331 грн. 77 коп., що підтверджується актами передачі-приймання природного газу, складеними сторонами відповідно до пункту 4.4 договору від 23 вересня 2009 року N 06/09-1482БО-31.

КП «Дирекція розвитку інфраструктури території» належним чином не виконало своїх зобов’язань з оплати поставленого відповідачем природного газу, внаслідок чого утворилася заборгованість у сумі 12473219 грн. 97 коп., що підтверджується актами звіряння розрахунків від 31 грудня 2011 року та від 26 листопада 2012 року.

На виконання положень Закону України «Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію» КП «Дирекція розвитку інфраструктури території» 22 травня 2012 року направило ДК «Газ України» два примірники договору про реструктуризацію заборгованості у сумі 12473219 грн. 97 коп., проте відповідач не повернув позивачеві підписаний примірник угоди, не направив протоколу розбіжностей та не надав будь-якої відповіді на пропозицію укласти договір, що стало підставою для звернення позивача з позовом до суду за захистом порушеного права.

Вищий господарський суд України, застосувавши до спірних правовідносин положення пункту 2.6 статті 2 Закону України «Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію», витлумачив зазначену норму як таку, що передбачає право, а не обов’язок суб’єктів господарювання реструктуризувати заборгованість, і з цих підстав погодився з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову.

Проте з таким висновком погодитися не можна.

Відповідно до частини першої статті 174 Господарського кодексу України (далі — ГК України) господарські зобов’язання можуть виникати, зокрема, безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську діяльність; з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частиною сьомою статті 179 ГК України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України (далі — ЦК України) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

4 червня 2011 року набрав чинності Закон України «Про деякі питання заборгованості за спожитий природний газ та електричну енергію» від 12 травня 2011 року N 3319-VI, згідно зі статтею 1 якого дія цього Закону поширюється на підприємства незалежно від їхніх форм власності, що виробляють, транспортують і постачають теплову та електричну енергію, надають послуги з диспетчерського управління об’єднаною енергетичною системою України, суб’єктів господарювання, що здійснюють постачання природного газу та електричної енергії за регульованим тарифом, Національну акціонерну компанію «Нафтогаз України» та її дочірні підприємства ДК «Газ України», ДК «Укртрансгаз», ДК «Укргазвидобування», ДАТ «Чорноморнафтогаз» та ДП «Енергоринок».

Відповідно до підпункту 2.1.1 пункту 2.1 та пункту 2.2 статті 2 Закону N 3319-VI на умовах, визначених цим Законом, підлягають списанню заборгованість за природний газ (у тому числі реструктуризована) підприємств, що виробляють, транспортують та постачають теплову енергію, у тому числі ліквідованих підприємств, суб’єктів господарювання, що здійснюють постачання природного газу за регульованим тарифом, Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» та її дочірніх підприємств ДК «Газ України», ДК «Укртрансгаз», ДК «Укргазвидобування», ДАТ «Чорноморнафтогаз», що обліковувалася станом на 1 січня 2010 року і не сплачена станом на дату набрання чинності цим Законом. Заборгованість (у тому числі встановлена судовими рішеннями) з пені, штрафних та фінансових санкцій (три відсотки річних та індекс інфляції), які нараховані підприємствам, визначеним у статті 1 цього Закону, на заборгованість за природний газ, спожитий ними у період з 1 січня 1997 року по 1 січня 2011 року, і не сплачена станом на дату набрання чинності цим Законом.

Згідно з пунктом 2.6 статті 2 Закону N 3319-VI суб’єкти господарювання, визначені у статті 1 цього Закону, реструктуризують заборгованість за природний газ та електричну енергію, яка утворилася станом на 1 січня 2011 року і не сплачена на дату набрання чинності цим Законом, відповідно до чинного законодавства.

Отже, зважаючи на суб’єктний склад, характер правовідносин та наявність відповідних умов для застосування механізму врегулювання питань щодо заборгованості за спожитий природний газ, дія цього Закону поширюється на сторін у справі, яка переглядається.

Аналізуючи нормативно-правові акти у цій сфері суспільних відносин, зокрема Закон N 3319-VI, Закон України «Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу», слід дійти висновку, що метою цих спеціальних законів є вирішення проблеми сплати боргів, забезпечення умов для підвищення рівня поточних розрахунків за спожитий природний газ та електричну енергію, а також створення умов для поліпшення фінансово-економічного стану підприємств, що виробляють, транспортують і постачають теплову та електричну енергію, а також суб’єктів господарювання, що здійснюють діяльність, пов’язану з постачанням природного газу та електричної енергії за регульованими тарифами, запобіганню їх банкрутству тощо.

Відповідно до частини третьої статті 179 ГК України укладення господарського договору є обов’язковим для сторін, якщо, зокрема, існує пряма вказівка закону щодо обов’язковості укладення договору для певних категорій суб’єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування.

За змістом частини першої статті 187 ГК України спори, що виникають при укладенні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладення яких є обов’язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом.

З огляду на загальні положення про правочини (договори) та зобов’язання, закріплені у ГК України та ЦК України, спеціальний Закон N 3319-VI надає окремим суб’єктам, визначеним цим Законом, можливість реструктуризувати заборгованість за спожитий природний газ та електричну енергію, що утворилася за визначений період, і за наявності певних умов, при цьому така можливість може бути реалізована у вигляді двостороннього зобов’язання в межах договірних правовідносин, що з урахуванням приписів статті 181 ГК України, статей 641 — 644, 646 ЦК України потребує відповіді контрагента для визначення підстав відмови у прийнятті пропозиції.

Таким чином, у своєму висновку про звільнення відповідача від обов’язку укласти договір про реструктуризацію заборгованості, Вищий господарський суд України не врахував вищенаведених норм законодавства, не дав відповідної правової оцінки умовам для проведення реструктуризації заборгованості між учасниками цих правовідносин.

Позивач скористався наданим йому спеціальним законом правом на звернення до відповідача з пропозицією укласти договір про реструктуризацію заборгованості, проте не зміг реалізувати це право, оскільки не отримав відповіді.

Суд касаційної інстанції в справі, що переглядається, неправильно витлумачив положення Закону N 3319-VI і не проаналізував можливості реалізації такого права позивача та підстави відмови відповідача укласти цей договір з урахуванням того, що загалом реструктуризація заборгованості передбачена спеціальним Законом, а відповідач не вчинив жодної із дій, передбачених чинним законодавством, спрямованих на повідомлення позивача про результати розгляду його пропозиції.

Крім того, додаткового з’ясування потребує питання стосовно звернення позивача до суду з відповідним позовом у лютому 2013 року, оскільки відповідно до пункту 1 статті 3 Закону N 3319-VI цей Закон набирає чинності з дня його опублікування та діє до 30 червня 2012 року.

Таким чином, суд касаційної інстанції при вирішенні цієї справи неправильно застосував норми матеріального права, що суперечить висновкам цього ж суду, викладеним у судовому рішенні у справі N 5011-65/8159-2012, а отже, заява КП «Дирекція розвитку інфраструктури території» підлягає частковому задоволенню, постанова Вищого господарського суду України від 30 січня 2014 року — скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Також підлягає задоволенню і вимога КП «Дирекція розвитку інфраструктури території» щодо стягнення на її користь із ДК «Газ України» судового збору, сплаченого за подання заяви про перегляд судового рішення Верховним Судом України, виходячи із того, що відповідно до статті 11114 ГПК України Верховний Суд України переглядає рішення господарських судів виключно на підставі і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частини четвертої статті 49 ГПК України стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує мито за рахунок другої сторони.

Керуючись статтями 49, 11114, 11123 — 11125 Господарського процесуального кодексу України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України постановила:

Заяву Харківського обласного комунального підприємства «Дирекція розвитку інфраструктури території» задовольнити частково.

Постанову Вищого господарського суду України від 30 січня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Стягнути з дочірньої компанії «Газ України» Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» (04116, м. Київ, вул. Шолуденка,1, код 31301827) на користь Харківського обласного комунального підприємства «Дирекція розвитку інфраструктури території» (61022, м. Харків, Держпром, 3 під’їзд, 5 поверх, код 03361721) 852 грн. 60 коп. судового збору за подачу заяви про перегляд судового рішення Верховним Судом України в справі N 922/660/13-г.

Видачу наказу доручити господарському суду Харківської області.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України.

Головуючий
В. П. Барбара
Судді:
М. І. Балюк

І. С. Берднік

В. С. Гуль

А. А. Ємець

Т. Є. Жайворонок

П. І. Колесник

О. І. Потильчак