2012.12.20 № 3-13гс12 ВСУ: Прецедентне рішення

ВАСВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
від 20 березня 2012 року
Статтею 257 ЦК України встановлюється загальна позовна давність тривалістю у три роки.
Спеціальна позовна давність в один рік відповідно до приписів пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
Згідно з положеннями статті 549 ЦК України штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання, а пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.
Отже, неустойка, стягнення якої передбачено частиною другою статті 785 ЦК України, є самостійною майновою відповідальністю у сфері орендних правовідносин і визначається законодавцем як подвійна плата за користування річчю за час прострочення, а тому застосування до неї спеціальної позовної давності є неправильним.

Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого — Барбари В. П., суддів: Балюка М. І., Берднік І. С., Гуля В. С., Ємця А. А., Колесника П. І., Потильчака О. І., розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву Регіонального відділення Фонду державного майна України по Донецькій області про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 3 листопада 2011 року у справі N 40/117 за позовом Регіонального відділення Фонду державного майна України по Донецькій області до відкритого акціонерного товариства «Укртелеком» про стягнення суми, встановила:

До Верховного Суду України звернулося Регіональне відділення Фонду державного майна України по Донецькій області із заявою про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 3 листопада 2011 року у справі N 40/117.

На обґрунтування неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права заявник надав постанови Вищого господарського суду України N 35/422, N 18/29-531, N 16/35, у яких висловлено правову позицію про те, що, зокрема, неустойка, стягнення якої передбачено частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України), є самостійною майновою відповідальністю у сфері орендних правовідносин (право на яку виникає в орендодавця у разі несвоєчасного повернення орендованого майна орендарем) та підлягає стягненню за весь час прострочення зобов’язання щодо повернення речі.

Сторони не використали наданого їм законом права на участь представників в судовому засіданні.

Заслухавши суддю-доповідача та перевіривши наведені заявником обставини, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню з нижченаведених підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, 27 серпня 2007 року між сторонами укладено договір оренди N 3294/2007.

Згідно з пунктом 10.6 вказаного договору у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну цього договору після закінчення строку його чинності протягом одного місяця, договір вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором.

Пунктом 10.8 зазначеного договору однією з підстав його припинення визначено закінчення строку, на який його було укладено.

28 квітня 2009 року орендодавець надіслав орендареві лист N 11-06-04-04465, у якому повідомляв про закінчення 27 червня 2009 року строку дії договору оренди від 27 серпня 2007 року N 3294/2007 та про обов’язок повернути майно балансоутримувачу за актом приймання-передачі. Зазначений лист відповідачем отримано 7 травня 2009 року.

Проте орендар об’єкт оренди не звільнив і продовжував ним користуватися до 9 лютого 2010 року.

Згідно з частиною шостою статті 283 Господарського кодексу України до відносин оренди застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Статтею 291 Господарського кодексу України передбачено, що договір оренди припиняється, зокрема, у разі закінчення строку, на який його було укладено. Правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму ЦК України.

За статтею 785 ЦК України у разі припинення договору найму наймач зобов’язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

При цьому згідно з частиною другою цієї ж статті якщо наймач не виконує обов’язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Відповідно до вимог чинного законодавства за захистом свого цивільного права або інтересу особа може звернутися до суду у строк, визначений статтями 257, 258 ЦК України.

Статтею 257 ЦК України встановлюється загальна позовна давність тривалістю у три роки.

Спеціальна позовна давність в один рік відповідно до приписів пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Згідно з положеннями статті 549 ЦК України штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання, а пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

Отже, неустойка, стягнення якої передбачено частиною другою статті 785 ЦК України, є самостійною майновою відповідальністю у сфері орендних правовідносин і визначається законодавцем як подвійна плата за користування річчю за час прострочення, а тому застосування до неї спеціальної позовної давності є неправильним.

Таким чином, Вищий господарський суд України, погодившись з рішеннями судів попередніх інстанцій, на вказані обставини уваги не звернув та неправильно застосував до спірних правовідносин пункт 1 частини другої статті 258 ЦК України.

За таких обставин постанова Вищого господарського суду України від 3 листопада 2011 року підлягає скасуванню як незаконна та необґрунтована, а справа — направленню на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись статтями 11123 — 11125 Господарського процесуального кодексу України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України постановила:

Заяву Регіонального відділення Фонду державного майна України по Донецькій області задовольнити частково.

Постанову Вищого господарського суду України від 3 листопада 2011 року у справі N 40/117 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 11116 Господарського процесуального кодексу України.

Головуючий
В. П. Барбара
Судді:
М. І. Балюк
І. С. Берднік
В. С. Гуль
А. А. Ємець
П. І. Колесник
О. І. Потильчак