2013.05.21 № 21-87а13 ВСУ: Прецедентне рішення

ВАСВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
від 21 травня 2013 року
Аналіз норм земельного законодавства свідчить про те, що право власності на земельну ділянку в особи може виникнути лише після прийняття уповноваженим органом відповідного рішення, якому має передувати розробка та погодження проекту відведення земельної ділянки.
У справі, що розглядається, рішення щодо передачі чи відмови у передачі спірної земельної ділянки у власність позивача не приймалося, проект відведення земельної ділянки, відповідно, не розроблявся та не погоджувався.
За таких обставин з огляду на відсутність відповідного рішення органу місцевого самоврядування суди вправі були розглядати по суті лише вимогу щодо бездіяльності відповідача та за наявності доказів надходження заяви позивача про надання у власність земельної ділянки та залишення її без розгляду — зобов’язати відповідача розглянути цю заяву та прийняти відповідне рішення.
Натомість суди, прийнявши рішення про визнання за позивачем права власності на спірну земельну ділянку, перебрали на себе повноваження органів місцевого самоврядування та вийшли за межі своїх повноважень. Таким чином, висновки суду першої інстанції, з якими погодився суд касаційної інстанції, про визнання за позивачем права власності на зазначену земельну ділянку для індивідуального дачного будівництва не відповідають вимогам законодавства

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого — Кривенка В. В., суддів — Гусака М. Б., Коротких О. А., Кривенди О. В., Маринченка В. Л., Панталієнка П. В., Прокопенка О. Б., Терлецького О. О., Тітова Ю. Г., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБИ_1 до Одеського міського управління земельних ресурсів Одеської міської ради (далі — управління Міськради; Міськрада відповідно), управління земельних ресурсів при Державному агентстві земельних ресурсів України в м. Одесі (далі — управління земельних ресурсів), Одеської регіональної філії державного підприємства «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті по земельних ресурсах» (далі — ДП), треті особи — ОСОБА_2, ОСОБА_3, про визнання дій і бездіяльності неправомірними, зобов’язання вчинити певні дії, встановила:

У серпні 2007 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до управління Міськради, управління земельних ресурсів, ДП, треті особи — ОСОБА_2, ОСОБА_3, в якому просив визнати протиправними дії та бездіяльність управління Міськради щодо відмови йому у виділенні вільної земельної ділянки загальною площею 798 кв. метрів за АДРЕСОЮ_1 (далі — земельна ділянка) під індивідуальне дачне будівництво; визнати за ним право власності на зазначену земельну ділянку; зобов’язати управління земельних ресурсів та ДП видати йому державний акт на право власності на земельну ділянку та провести його реєстрацію на зазначену земельну ділянку під індивідуальне дачне будівництво відповідно до розробленого ліцензованою підрядною організацією — товариством з обмеженою відповідальність «Геоконсалтинг» (далі — ТОВ «Геоконсалтинг») — технічного звіту по топографо-геодезичних вишукуваннях земельної ділянки, в якому визначена ця земельна ділянка.

На обґрунтування позову ОСОБА_1 послався на те, що 2 серпня 2007 року він звернувся з письмовою заявою на ім’я Одеського міського голови з проханням виділити йому вільну земельну ділянку за зазначеною адресою для індивідуального дачного будівництва, але отримав відмову управління Міськради.

Приморський районний суд м. Одеси постановою від 5 жовтня 2007 року позов задовольнив: визнав протиправними дії та бездіяльність управління Міськради щодо відмови ОСОБІ_1 у виділенні вільної земельної ділянки, розташованої за АДРЕСОЮ_1, загальною площею 798 кв. метрів під індивідуальне дачне будівництво; визнав за ОСОБОЮ_1 право власності на зазначену земельну ділянку для індивідуального дачного будівництва відповідно до розробленого ліцензованою підрядною організацією — ТОВ «Геоконсалтинг» — технічного звіту по топографо-геодезичних вишукуваннях земельної ділянки, в якому визначена ця земельна ділянка; зобов’язав управління земельних ресурсів та ДП видати позивачу належним чином оформлений державний акт на право власності на зазначену земельну ділянку.

Одеський апеляційний адміністративний суд постановою від 27 квітня 2010 року рішення районного суду скасував та прийняв нове, яким у задоволенні позову відмовив.

Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд дійшов висновку про те, що позивач у справі мав оскаржувати залишення його заяви Міськрадою без розгляду, а не відмову управління Міськради у передачі (наданні) йому земельної ділянки, оскільки зазначеному управлінню повноваження щодо розпорядження земельними ділянками не належить. Крім того, суд зазначив про порушення прав та охоронюваних інтересів Міськради як власника земельної ділянки та необхідність залучення при розгляді справи у суді першої інстанції саме Міськради як відповідача у справі.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 23 серпня 2012 року постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 27 квітня 2010 року скасував, а постанову Приморського районного суду м. Одеси від 5 жовтня 2007 року залишив без змін.

Приймаючи таке рішення, суд касаційної інстанцій погодився з висновками суду першої інстанції про те, що відмова управління Міськради у наданні позивачу земельної ділянки є необґрунтованою та неправомірною, оскільки відповідно до пункту 1 частини п’ятої Положення про Одеське міське управління земельних ресурсів Одеської міської ради, затвердженого рішенням Міськради від 23 грудня 2005 року N 5069-IV (далі — Положення), на управління Міськради покладаються функції щодо виконання повноважень з вилучення (викупу) земельних ділянок, надання під забудову та для інших потреб, у користування, передачі земельних ділянок у власність громадянам та юридичним особам.

Не погоджуючись із рішенням касаційного суду, Міськрада звернулась із заявою про його перегляд Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування Вищим адміністративним судом України одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах. Просить рішення касаційного суду скасувати та прийняти нове, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі. При цьому зазначає, що суди не наділені повноваженнями щодо передання у власність земельних ділянок громадянам та юридичним особам. На обґрунтування заяви додано копії постанов Вищого адміністративного суду України від 23 листопада та 6 грудня 2011 року (справи NN К-29787/10, К/9991/32386/11 відповідно).

У справі, що розглядається, касаційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, який, у порядку адміністративного судочинства рішення управління Міськради щодо відмови ОСОБІ_1 у виділенні вільної земельної ділянки за вказаною вище адресою під індивідуальне дачне будівництво визнав незаконним та визнав право власності останнього на зазначену земельну ділянку.

У постанові Вищого адміністративного суду України від 6 грудня 2011 року (справа К/9991/32386/11), наданій на підтвердження неоднакового правозастосування, касаційний суд провадження у справі в частині позову про визнання за позивачем права власності на спірну земельну ділянку закрив, оскільки рішення стосовно передачі чи відмови у передачі спірної земельної ділянки у власність позивачу міською радою не приймалося, проект відведення земельної ділянки, відповідно, не розроблявся та не погоджувався, а тому будь-яких підстав для визнання за позивачем права власності на вказану земельну ділянку не було. Проте суди, прийнявши рішення про визнання права власності на спірну земельну ділянку, перебрали на себе повноваження органів місцевого самоврядування та вийшли за межі своїх повноважень. Крім того, суди помилково виходили з того, що вимоги в частині визнання права власності на земельну ділянку відносяться до адміністративної юрисдикції.

Постанова Вищого адміністративного суду України від 23 листопада 2011 року (справа N К-29787/10) не може бути взята до уваги, оскільки обставини справи відмінні від обставин справи у рішенні, що розглядається.

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України не погоджується з висновком суду касаційної інстанції у справі, що розглядається, з таких підстав.

Пунктом 34 частини першої статті 26 Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що питання регулювання земельних відносин вирішуються виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради.

Статтею 12 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі — ЗК) визначено повноваження сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст, до яких належить: розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; викуп земельних ділянок для суспільних потреб відповідних територіальних громад сіл, селищ, міст; організація землеустрою; координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів; здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства; обмеження, тимчасова заборона (зупинення) використання земель громадянами і юридичними особами у разі порушення ними вимог земельного законодавства; підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок відповідно до цього Кодексу; встановлення та зміна меж районів у містах з районним поділом; інформування населення щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок; внесення пропозицій до районної ради щодо встановлення і зміни меж сіл, селищ, міст; вирішення земельних спорів; вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

Згідно зі статтею 81 зазначеного Кодексу однією з підстав набуття права власності на земельні ділянки є приватизація земельних ділянок, які раніше надані у користування.

Відповідно до вимог частини другої статті 116 ЗК набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Частиною першою статті 125 цього Кодексу визначено, що право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Відповідно до пункту 5.1 частини п’ятої Положення на управління Міськради покладаються функції щодо виконання повноважень із вилучення (викупу) земельних ділянок, надання під забудову та для інших потреб земельних ділянок у користування, передачі земельних ділянок у власність громадянам та юридичним особам.

Крім того, порядок оформлення та видачі правовстановлюючих документів на земельні ділянки, об’єктивні вимоги якого стосуються всіх учасників земельних відносин, регулюється Інструкцією про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженою наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 4 травня 1999 року N 43 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 4 червня 1999 року за N 354/3647).

Таким чином, аналіз наведених норм законодавства свідчить про те, що право власності на земельну ділянку в особи може виникнути лише після прийняття уповноваженим органом відповідного рішення, якому має передувати розробка та погодження проекту відведення земельної ділянки.

Як убачається з матеріалів справи, рішення щодо передачі чи відмови у передачі спірної земельної ділянки у власність ОСОБІ_1 Міськрада не приймала, проект відведення земельної ділянки, відповідно, не розроблявся та не погоджувався.

За таких обставин з огляду на відсутність відповідного рішення органу місцевого самоврядування суди вправі були розглядати по суті лише вимогу щодо бездіяльності відповідача та за наявності доказів надходження до Міськради заяви позивача про надання у власність земельної ділянки та залишення її без розгляду — зобов’язати Міськраду розглянути цю заяву та прийняти відповідне рішення.

Натомість суди, прийнявши рішення про визнання за позивачем права власності на спірну земельну ділянку, перебрали на себе повноваження органів місцевого самоврядування та вийшли за межі своїх повноважень.

Таким чином, висновки суду першої інстанції, з якими погодився Вищий адміністративний суд України, про визнання за ОСОБОЮ_1 права власності на зазначену земельну ділянку для індивідуального дачного будівництва не відповідають вимогам законодавства.

Враховуючи викладене, заява Міськради підлягає частковому задоволенню, а ухвала Вищого адміністративного суду України від 23 серпня 2012 року — скасуванню.

Керуючись статтями 241 — 243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України постановила:

Заяву Одеської міської ради задовольнити частково.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 23 серпня 2012 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий
В. В. Кривенко
Судді:
М. Б. Гусак

О. А. Коротких

О. В. Кривенда

В. Л. Маринченко

П. В. Панталієнко

О. Б. Прокопенко

О. О. Терлецький

Ю. Г. Тітов