20180905 № 367/7135/16-ц ВС: підстави позову

Змінити підстави позову судом, відсутність повноважень у суду апеляційної інстанції. Цивільний процес, право позивача. АдвокатПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

5 вересня 2018 року

м. Київ

справа N 367/7135/16-ц

провадження N 61-16275св18

З’ясувавши, що грошові кошти у розмірі 431 250 доларів США не є позикою, відповідач у правовідносинах із позивачем не має статусу позичальника та існуючі між ними правовідносини за своєю природою не є позиковими, суд апеляційної інстанції, у порушення положень статей 3, 11, 213, 303 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час розгляду справи апеляційним судом, вийшов за межі позовних вимог та самостійно змінив підстави позову, ухваливши судове рішення на підставі статей 570, 629, 635, 657 ЦК України.

Зазначаючи про те, що при вирішенні справи визначальними для суду є фактичні обставини, наведені у позовній заяві, суд апеляційної інстанції не врахував, що, визначаючись із характером існуючих правовідносин, суд не вправі самостійно змінювати підстави позову, оскільки відповідно до положень цивільного процесуального законодавства це є виключним правом позивача.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого — Стрільчука В.А.,

суддів: Карпенко С.О. (судді-доповідача), Кузнєцова В.О., Погрібного С.О., Усика Г.І.,

учасники справи:

позивач — ОСОБА_4,

відповідачі: ОСОБА_5, ОСОБА_6,

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення апеляційного суду Київської області від 30 травня 2017 року, ухвалене колегією у складі суддів: Іванової І.В., Гуля В.В., Верланова С.С.,

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2016 року ОСОБА_4 звернувся з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про стягнення боргу.

В обґрунтування позову зазначив, що 27 вересня 2013 року передав ОСОБА_5 у борг для будівництва житлових будинків грошові кошти у розмірі 431 250 доларів США. Повернення коштів забезпечено попередніми договорами купівлі-продажу будинків за номерами АДРЕСА_1 у м. Ірпінь Київської області. Про отримання грошових коштів ОСОБА_5 надав розписку від 1 жовтня 2013 року, у якій зобов’язався повернути грошову суму на першу вимогу або передати у власність нерухоме майно згідно з умовами попередніх договорів.

Позивач зазначає, що 17 червня 2016 року звернувся до ОСОБА_5 з вимогою про повернення коштів, які вважає позикою, проте відповідач порушив взяті на себе зобов’язання і ці кошти не повернув.

Згідно з розпискою від 1 жовтня 2013 року гарантією своєчасного повернення позики є зобов’язання позичальника передати позивачу у власність будинки за номерами АДРЕСА_1 у м. Ірпінь Київської області, які належать ОСОБА_5 і ОСОБА_6 на праві спільної сумісної власності подружжя, тобто домовленість про надання коштів у позику створює зобов’язання і для ОСОБА_6

За таких обставин ОСОБА_4 просив стягнути солідарно з ОСОБА_5 і ОСОБА_6 основний борг за договором позики у розмірі 11 169 849,20 гривень, що за встановленим НБУ офіційним курсом гривні до долара США станом на 19 червня 2016 року є еквівалентом переданих коштів у сумі 431 250 доларів США, проценти за користування позикою у розмірі 5 140 726,95 гривень і пеню у розмірі 7 910 629,46 гривень.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 23 лютого 2017 року, ухваленим у складі судді Чернова Д.Є., Махіньку Р.Г. у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що законодавство, яке регулює надання коштів у позику і їх повернення, не поширює свою дію на існуючі між сторонами правовідносини, так як передані ОСОБА_4 ОСОБА_5 грошові кошти у сумі 431 250 доларів США не є позикою.

Рішенням апеляційного суду Київської області від 30 травня 2017 року рішення Ірпінського міського суду Київської області від 23 лютого 2017 року скасовано і ухвалено нове рішення про часткове задоволення позовних вимог. Стягнено з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 грошові кошти у розмірі 431 250 доларів США, що за встановленим НБУ офіційним курсом гривні до долара США станом на 19 червня 2016 року складає 11 169 849,20 гривень. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Задовольняючи позовні вимоги частково, суд апеляційної інстанції виходив з того, що грошові кошти у розмірі 431 250 доларів США за своєю правовою природою є авансовим платежем у рахунок оплати за будинки за номерами АДРЕСА_1 у м. Ірпінь Київської області, щодо купівлі-продажу яких між сторонами укладено попередні договори, тому, у зв’язку із порушенням їх умов і неукладенням основних договорів, аванс підлягає поверненню ОСОБА_4 у повному обсязі.

У червні 2017 року ОСОБА_5 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, в якій просив рішення апеляційного суду Київської області від 30 травня 2017 року скасувати і залишити в силі рішення Ірпінського міського суду Київської області від 23 лютого 2017 року.

Касаційна скарга мотивована тим, що рішення суду апеляційної інстанції ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

Заявник зазначає, що при отриманні від ОСОБА_4 грошових коштів у розмірі 431 250 доларів США, які позикою не є, він діяв від свого імені, а також на підставі довіреності від імені ОСОБА_7, з якою позивач уклав попередні договори купівлі-продажу будинків за номерами АДРЕСА_1 у м. Ірпінь Київської області, тому стягнення з нього грошових коштів, отриманих для передачі ОСОБА_7, є неправомірним.

Посилається на відсутність своєї вини у невиконанні умов попередніх договорів, оскільки неукладення основних договорів відбулося у зв’язку із діями позивача, який, отримавши довіреність на право розпорядження будинками, відчужив їх іншій особі без погодження із власниками.

Вважає, що суд апеляційної інстанції не визначився із дійсною правовою природою існуючих між сторонами правовідносин та не звернув увагу на те, що в дійсності вони є учасниками простого товариства і їх діяльність спрямована на будівництво будинків спільними зусиллями, а попередні договори та видана на їх виконання розписка від 1 жовтня 2013 року виступають як спосіб оформлення домовленості про спільну діяльність.

На думку заявника, суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про існування між сторонами спору, оскільки до моменту звернення до суду із позовом ОСОБА_4 не звертався до нього із вимогою про укладення основних договорів купівлі-продажу будинків.

Вказує, що апеляційний суд порушив принцип диспозитивності цивільного судочинства, оскільки застосував до спірних правовідносин положення законодавства щодо укладення попереднього договору купівлі-продажу, в той час як позивач звернувся до суду із позовом про стягнення 431 250 доларів США із посиланням на законодавство, яке регулює позику.

Зазначає, що суд помилково стягнув з нього грошові кошти у сумі, яка є еквівалентом 431 250 доларів США, так як грошовою одиницею України є гривня і за попередніми договорами купівлі-продажу будинків сума гарантійних платежів також узгоджена сторонами у гривні.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 червня 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою і зупинено виконання рішення апеляційного суду Київської області від 30 травня 2017 року до закінчення касаційного провадження.

У вересні 2017 року ОСОБА_4 подав заперечення на касаційну скаргу, у яких зазначив про безпідставність її доводів. Вказав, що суд апеляційної інстанції правильно визначився із правовою природою існуючих між сторонами правовідносин, та, встановивши, що саме ОСОБА_5 отримав від нього кошти і зобов’язався повернути їх на першу вимогу, обґрунтовано стягнув із нього авансовий платіж у розмірі 431 250 доларів США. Зазначає, що жодних договорів про спільну діяльність чи договору простого товариства він з ОСОБА_5 не укладав, доводи касаційної скарги у цій частині ґрунтуються на припущеннях.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 жовтня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до пункту 6 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діяв в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за якими судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Відповідно до підпункту четвертого пункту першого розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 1 жовтня 2013 року ОСОБА_5 надав ОСОБА_4 розписку про отримання грошових коштів у розмірі 431 250 доларів США як гарантійного платежу згідно з попередніми договорами купівлі-продажу будинків за номерами 32/1, 32/2, 32/3, 34/2, 34/1 по вул. Котляревського у м. Ірпінь Київської області.

15 січня 2015 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 укладено договір про поділ житлового будинку в натурі та припинення спільної сумісної власності, згідно з умовами якого сторони поділи в натурі будинок N АДРЕСА_1 у м. Ірпінь Київської області шляхом визнання за ОСОБА_5 права власності на новостворені об’єкти нерухомості — будинки за номерами АДРЕСА_1 у м. Ірпінь Київської області, а за ОСОБА_6 — на будинок N АДРЕСА_1 у м. Ірпінь Київської області.

17 червня 2016 року ОСОБА_4 звернувся до ОСОБА_5 з вимогою про повернення грошових коштів у розмірі 431 250 доларів США, оскільки ОСОБА_5 порушено взяті на себе відповідно до попередніх договорів зобов’язання щодо укладення основних договорів після введення будинків в експлуатацію, проте відповідач вказані кошти не повернув.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції вважав, що існуючі між сторонами правовідносини за своїм характером не є позиковими, тому звернення позивача із вимогами про стягнення з відповідача як з позичальника грошових коштів у зв’язку із невиконанням ним умов договору позики є безпідставними.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції і задовольняючи позовні вимоги частково, дійшов висновків щодо нікчемності укладених сторонами попередніх договорів купівлі-продажу та, як наслідок, відсутності між ними договірних зобов’язань, одночасно вказуючи, що сума у розмірі 431 250 доларів США є авансовим платежем, сплаченим на виконання попередніх договорів купівлі-продажу, який підлягає поверненню у зв’язку із неукладенням основних договорів.

Проте з такими висновками апеляційного суду погодитись не можна.

Згідно зі статтею 3 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Право на захист особа здійснює на свій розсуд (стаття 20 ЦК України).

Відповідно до статті 11 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову — це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення. Підставами позову є обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції (стаття 303 ЦПК України).

Згідно зі статтею 60 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій, кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів (стаття 57 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій).

Судове рішення є обґрунтованим, якщо воно ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом (стаття 213 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій).

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, — незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів зробити відповідні правові висновки щодо дійсної природи існуючих між сторонами правовідносин. Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов’язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов’язанням їх повернення та зазначення дати отримання коштів.

З розписки від 1 жовтня 2013 року, яку ОСОБА_5 надав ОСОБА_4 на підтвердження факту отримання від нього коштів у розмірі 431 250 доларів США, суди встановили, що ці кошти передані відповідачу як гарантійний платіж за попередніми договорами купівлі-продажу будинків за номерами АДРЕСА_1 у м. Ірпінь Київської області у рахунок часткової оплати вартості цих об’єктів, а не у тимчасове користування із зобов’язанням їх повернення, тобто у позику.

ОСОБА_4, звертаючись з даним позовом, посилався на наявність у ОСОБА_5 статусу позичальника і на існування між ними позикових правовідносин, які регулюються положеннями статей 1046-1050 ЦК України.

З’ясувавши, що грошові кошти у розмірі 431 250 доларів США не є позикою, відповідач у правовідносинах із позивачем не має статусу позичальника та існуючі між ними правовідносини за своєю природою не є позиковими, суд апеляційної інстанції, у порушення положень статей 3, 11, 213, 303 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час розгляду справи апеляційним судом, вийшов за межі позовних вимог та самостійно змінив підстави позову, ухваливши судове рішення на підставі статей 570, 629, 635, 657 ЦК України.

Зазначаючи про те, що при вирішенні справи визначальними для суду є фактичні обставини, наведені у позовній заяві, суд апеляційної інстанції не врахував, що, визначаючись із характером існуючих правовідносин, суд не вправі самостійно змінювати підстави позову, оскільки відповідно до положень цивільного процесуального законодавства це є виключним правом позивача.

Посилаючись в обґрунтування висновків про часткове задоволення позову на те, що сума у розмірі 431 250 доларів США є авансом, переданим за попередніми договорами купівлі-продажу, і підлягає поверненню у зв’язку із неукладенням основного договору, суд апеляційної інстанції одночасно зазначив про нікчемність попередніх договорів у зв’язку із недотриманням вимог закону щодо форми їх укладення та відсутністю між сторонами будь-яких договірних взаємовідносин, тобто мотивував судове рішення взаємовиключними висновками.

Отже, апеляційний суд ухвалив судове рішення із порушенням вимог статей 3, 11, 213, 303 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час розгляду справи апеляційним судом, помилково самостійно змінив підстави пред’явленого ОСОБА_4 позову і, обґрунтувавши рішення обставинами, з яких позивач не виходив, застосував до спірних правовідносин положення статей 570, 629, 635, 657 ЦК України, які регулюють правовідносини щодо укладення попередніх договорів купівлі-продажу і передачі авансу на виконання договірних зобов’язань, що призвело до ухвалення помилкового рішення про часткове задоволення позову.

Суд першої інстанції, встановивши, що ОСОБА_4 грошові кошти у позику ОСОБА_5 не передавав, а останній не приймав на себе зобов’язання з їх повернення у погоджені сторонами строки, дійшов обґрунтованого висновку про те, що між сторонами склалися правовідносини, не пов’язані із передачею грошових коштів у позику, та правильно відмовив у задоволенні позову.

Згідно зі статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

За таких обставин касаційний суд скасовує рішення апеляційного суду Київської області від 30 травня 2017 року із залишенням в силі рішення Ірпінського міського суду Київської області від 23 лютого 2017 року.

Відповідно до положень статей 141, 416 ЦПК України у зв’язку із задоволенням касаційної скарги касаційний суд стягує з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 понесені заявником судові витрати зі сплати судового збору у суді касаційної інстанції в розмірі 8 268 гривень.

Керуючись статтями 141, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Київської області від 30 травня 2017 року скасувати, залишити в силі рішення Ірпінського міського суду Київської області від 23 лютого 2017 року.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_5 судові витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги у розмірі 8 268 гривень.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В.А. Стрільчук Судді: С.О. Карпенко В.О. Кузнєцов С.О. Погрібний Г.І. Усик