ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
РІШЕННЯ
КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ
у справі за конституційними поданнями 49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини четвертої статті 18, статті 1711, частини першої статті 180 Кодексу адміністративного судочинства України, 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини четвертої статті 18, частин другої, третьої, п’ятої статті 1711, частин другої, шостої статті 1831 Кодексу адміністративного судочинства України та 54 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини першої статті 89 Закону України „Про судоустрій і статус суддів“, частини четвертої статті 18, статті 1711 Кодексу адміністративного судочинства України

(справа про підсудність окремих категорій адміністративних справ)

м. К и ї в        Справа № 1-1/2012
29 серпня 2012 року
№ 16-рп/2012

Конституційний Суд України у складі суддів:

Баулiна Юрія Васильовича,
Бринцева Василя Дмитровича,
Вдовiченка Сергія Леонідовича,
Винокурова Сергія Маркіяновича – головуючого,
Гультая Михайла Мирославовича,
Запорожця Михайла Петровича,
Кампа Володимира Михайловича – доповідача,
Маркуш Марії Андріївни,
Овчаренка В’ячеслава Андрійовича,
Пасенюка Олександра Михайловича‚
Сергейчука Олега Анатолійовича,
Стецюка Петра Богдановича,
Стрижака Андрія Андрійовича,
Шишкіна Віктора Івановича,
розглянув на пленарному засіданні справу за конституційними поданнями 49, 50 та 54 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини четвертої
статті 18, статті 1711, частини першої статті 180, частин другої, шостої
статті 1831 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – Кодекс) та частини першої статті 89 Закону України „Про судоустрій і статус суддів“ від 7 липня 2010 року № 2453–VI (Відомості Верховної Ради України,
2010 р., №№ 41–45, ст. 529) (далі – Закон № 2453).
Приводом для розгляду справи відповідно до статей 39, 40 Закону України „Про Конституційний Суд України“ стали конституційні подання 49, 50 та 54 народних депутатів України.
Підставою для розгляду справи згідно зі статтею 71 Закону України „Про Конституційний Суд України“ є твердження суб’єктів права на конституційні подання про невідповідність Конституції України (неконституційність) окремих положень Закону № 2453 та Кодексу.

Заслухавши суддю-доповідача Кампа В.М., дослідивши матеріали справи, у тому числі позиції, висловлені Президентом України, Головою Верховної Ради України, Прем’єр-міністром України, Міністерством юстиції України, Вищим адміністративним судом України, Вищою радою юстиції, Вищою кваліфікаційною комісією суддів України, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, науковцями Донецького національного університету, Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України, Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Київського університету права НАН України, Львівського національного університету імені Івана Франка, Національної академії внутрішніх справ, Національного технічного університету України „Київський політехнічний інститут“, Національного університету „Юридична академія України імені Ярослава Мудрого“, Ужгородського національного університету, а також громадської організації „Центр політико-правових реформ“, Конституційний Суд України
у с т а н о в и в:

1. Суб’єкт права на конституційне подання – 49 народних депутатів України – звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частини четвертої статті 18,
статті 1711, частини першої статті 180 Кодексу стосовно підсудності Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції справ про дострокове припинення повноважень народного депутата України в разі невиконання ним вимог стосовно несумісності, а також справ щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.
Автори клопотання вважають, що оспорювані положення Кодексу не відповідають частині третій статті 22, частині першій статті 55, частині другій статті 125, пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України.

2. Суб’єкт права на конституційне подання – 50 народних депутатів України – звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частини четвертої статті 18, частин другої, третьої, п’ятої статті 1711 Кодексу стосовно підсудності Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції справ щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, а також положення частин другої, шостої статті 1831 Кодексу стосовно підсудності апеляційному адміністративному суду як суду першої

інстанції та Вищому адміністративному суду України як суду апеляційної інстанції справ про примусове відчуження земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності.
На думку 50 народних депутатів України, оспорювані положення Кодексу порушують частину третю статті 22, частини першу, другу статті 55, частину другу статті 64, пункт 8 частини третьої статті 129 Основного Закону України.

3. Суб’єкт права на конституційне подання – 54 народних депутати України – звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частини першої статті 89 Закону № 2453, частини четвертої статті 18, статті 1711 Кодексу стосовно підсудності Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції справ щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, насамперед у частині оскарження суддею місцевого чи апеляційного суду рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про притягнення його до дисциплінарної відповідальності.
Автори клопотання вважають, що ці положення
Закону № 2453 та Кодексу порушують частини другу, третю статті 22, частини першу, другу статті 24, частини першу, другу статті 55,
пункт 8 частини третьої статті 129 Конституції України.
Оскільки у зазначених трьох поданнях порушуються питання щодо підсудності одних і тих самих категорій адміністративних справ, Конституційний Суд України ухвалами від 26 січня 2011 року
№ 6-уп/2011 та від 12 жовтня 2011 року № 39-уп/2011 об’єднав конституційні провадження за цими поданнями в одне конституційне провадження.

4. Розглядаючи порушені у конституційних поданнях питання, Конституційний Суд України виходить з такого.
Україна є демократична, соціальна, правова держава, в якій права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість її діяльності; права і свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб; однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (стаття 1, частина друга статті 3, частини перша, друга статті 55, пункт 8 частини третьої статті 129 Основного Закону України).
В Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй; органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (частина друга статті 6, частини перша, друга статті 8 Конституції України).

5. Суб’єкти права на конституційне подання стверджують, що положення частини четвертої статті 18, частин першої, другої, шостої
статті 1711, частини першої статті 180, частин другої, шостої статті 1831 Кодексу, що встановлюють випадки, в яких апеляційне або касаційне оскарження рішення суду не передбачено, суперечать частинам другій, третій статті 22, частинам першій, другій статті 24, частинам першій, другій статті 55, частині другій статті 64, пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України.
Враховуючи, що положення частини першої статті 89 Закону № 2453 стосовно підсудності Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції справ щодо оскарження рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді місцевого чи апеляційного суду охоплюються положеннями статті 1711 Кодексу, Конституційний Суд України вважає за доцільне здійснити перевірку зазначеного положення Закону № 2453 на відповідність Конституції України в аспекті розгляду вказаної статті Кодексу.

5.1. Згідно з частиною третьою статті 124 Основного Закону України судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.
Система судів загальної юрисдикції будується за принципами територіальності, спеціалізації, а також інстанційності (стаття 125 Конституції України, абзац перший підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 12 липня 2011 року
№ 9-рп/2011).
Конституція України гарантує здійснення судочинства судами на засадах, визначених у частині третій статті 129 цієї Конституції, які забезпечують неупередженість здійснення правосуддя судом, законність та об’єктивність винесеного рішення тощо. Ці засади, як наголосив Конституційний Суд України в абзаці першому підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 2 листопада 2011 року № 13-рп/2011, є конституційними гарантіями права кожного на судовий захист.
Одна з основних засад судочинства – забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (пункт 8 частини третьої статті 129 Конституції України). Зі змісту цього положення вбачається, що у судах загальної юрисдикції законом визначається такий порядок розгляду судових справ, за яким забезпечується апеляційне та касаційне оскарження рішення суду, крім випадків, що встановлюються законодавцем шляхом визначення окремих категорій справ, у яких таке оскарження рішення суду не передбачено.
5.2. Пункт 8 частини третьої статті 129 Конституції України не містить конкретних вимог щодо підстав встановлення законом випадків, у яких не передбачено апеляційне та касаційне оскарження рішення суду загальної юрисдикції. Конституційний Суд України вважає, що в такому разі з метою забезпечення прав і свобод людини і громадянина законодавче регулювання зазначених питань має відповідати вимогам Основного Закону України, насамперед принципу верховенства права, зокрема таким його складовим, як співмірність між інтересами особи та суспільства, а також справедливість, розумність, логічність закону тощо.
Наведені вимоги стосуються також справ, що розглядаються в порядку адміністративного судочинства, завданням якого згідно з частиною першою статті 2 Кодексу є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

5.3. Суб’єкти права на конституційне подання стверджують про невідповідність Конституції України (пункту 8 частини третьої статті 129) оспорюваних положень Закону № 2453 та Кодексу, згідно з якими Вищий адміністративний суд України як суд першої інстанції розглядає, зокрема, справи щодо актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України (крім випадків, коли акти Верховної Ради України та Президента України підлягають перевірці на відповідність Конституції України (конституційність) Конституційним Судом України), Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, а також справи щодо дострокового припинення повноважень народного депутата України у разі невиконання ним вимог стосовно несумісності.
Юридичні форми реалізації повноважень Верховною Радою України, Президентом України, Вищою радою юстиції та Вищою кваліфікаційною комісією суддів України мають важливе значення для держави та суспільства, стосуються прав і свобод громадян, формування і функціонування суддівського корпусу.
За Конституцією України вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності встановлюються законом (частина третя статті 78); у разі невиконання вимоги стосовно такої несумісності повноваження народного депутата України припиняється достроково за рішенням суду (частина четверта статті 81).
Конституційний Суд України вважає, що законодавче регулювання підсудності окремих категорій адміністративних справ, визначених оспорюваними положеннями Закону № 2453 та Кодексу, забезпечує передумови для неупередженого здійснення правосуддя Вищим адміністративним судом України як судом першої інстанції протягом розумного строку, закріплює гарантії справедливого судового розгляду справи та встановлює порядок ухвалення судом обґрунтованого і законного рішення.
Таким чином, оспорювані положення Закону № 2453 та Кодексу щодо підсудності вказаних категорій адміністративних справ не суперечать положенням частини першої статті 8, пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України.

5.4. Суб’єкт права на конституційне подання – 50 народних депутатів України – стверджує про невідповідність пункту 8 частини третьої
статті 129 Конституції України частин другої, шостої статті 1831 Кодексу щодо підсудності апеляційним адміністративним судам як судам першої інстанції та Вищому адміністративному суду України як суду апеляційної інстанції справ про примусове відчуження земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, в особи-власника з мотивів суспільної необхідності.
Відповідно до Закону України „Про відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності“ від 17 листопада 2009 року № 1559–VI суспільна
необхідність – це обумовлена загальнодержавними інтересами або інтересами територіальної громади виключна необхідність, для забезпечення якої допускається примусове відчуження земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, у встановленому законом порядку (абзац шостий статті 1); примусове відчуження земельних ділянок, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, можливе лише з мотивів суспільної необхідності і виключно для забезпечення суспільних потреб (частина перша статті 7).
Конституційний Суд України виходить з того, що відповідно до пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України законом може бути визначено окремі категорії адміністративних справ, у яких не передбачено касаційне оскарження рішення суду.
Отже, законодавчі положення щодо підсудності апеляційним адміністративним судам як судам першої інстанції та Вищому адміністративному суду України як суду апеляційної інстанції зазначеної категорії адміністративних справ не суперечать частині першій статті 8, пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України.

5.5. Суб’єкти права на конституційне подання звертаються з проханням перевірити оспорювані положення Закону № 2453 та Кодексу на відповідність окремим положенням статей 22, 24, 55‚ 64 Конституції України.
За приписами пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України допускається встановлення законом випадків, в яких апеляційне та касаційне оскарження рішення суду не передбачено. Правове регулювання Законом № 2453 та Кодексом питань підсудності окремих категорій адміністративних справ відповідно до зазначеного конституційного припису гарантує дотримання прав і свобод громадян, які реалізують їх в адміністративному судочинстві.
З огляду на це встановлення законом підсудності окремих категорій справ Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції, апеляційним адміністративним судам як судам першої інстанції та Вищому адміністративному суду України як суду апеляційної інстанції гарантує право на судовий захист та не обмежує його, не звужує змісту та обсягу вже закріплених законом прав та свобод, не порушує рівності громадян перед законом.
Отже, оспорювані положення Закону № 2453 та Кодексу не суперечать положенням статей 22, 24, 55, 64 Конституції України.

6. Автори клопотання – 49 народних депутатів України – стверджують, що положення частини четвертої статті 18, частин першої, другої, шостої статті 1711, частини першої статті 180 Кодексу суперечать частині другій статті 125 Конституції України.
Основним Законом України встановлено, що Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції (частина друга статті 125); його повноваження як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції визначаються законодавцем (пункт 14 частини першої статті 92).
Згідно із Законом № 2453 Верховний Суд України повноважний, зокрема, переглядати справи з підстав неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї і тієї ж норми матеріального права у подібних правовідносинах та у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом (пункти 1, 2 частини другої статті 38).
Аналізуючи оспорювані положення Кодексу на предмет їх відповідності частині другій статті 125 Конституції України, Конституційний Суд України дійшов висновку, що встановлення законодавцем окремих категорій адміністративних справ, в яких апеляційне та касаційне оскарження рішення суду не передбачено, не позбавляє Верховний Суд України статусу найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції.
Отже, оспорювані положення Кодексу не суперечать частині другій статті 125 Основного Закону України.

7. Відповідно до Закону України „Про Конституційний Суд України“ у конституційному поданні має зазначатися правове обґрунтування тверджень щодо неконституційності правового акта або його окремих положень
(пункт 4 частини другої статті 39); предметом розгляду в Конституційному Суді України може бути конституційне подання, в якому викладаються аргументи і стверджується про неконституційність законів, інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (частина перша статті 71).
Суб’єкти права на конституційне подання – 49 та 54 народних депутатів України – порушують питання щодо неконституційності частин третьої, четвертої, п’ятої статті 1711 Кодексу, які стосуються процесуальних аспектів розгляду Вищим адміністративним судом України як судом першої інстанції окремих категорій справ, однак не наводять правового обґрунтування їх невідповідності Конституції України.
Вказане є підставою для припинення конституційного провадження у справі в цій частині згідно з пунктом 2 статті 45 Закону України „Про Конституційний Суд України“ – невідповідність конституційних подань вимогам, передбаченим Конституцією України, Законом України „Про Конституційний Суд України“.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 153 Конституції України, статтями 39, 40, 45, 51, 61, 63, 65, 67, 69, 73 Закону України „Про Конституційний Суд України“, пунктом 1 § 51 Регламенту Конституційного Суду України, Конституційний Суд України
в и р і ш и в:
1. Визнати такими, що відповідають Конституції України
(є конституційними), положення:
– частини четвертої статті 18, частин першої, другої, шостої
статті 1711, частини першої статті 180 Кодексу адміністративного судочинства України стосовно підсудності Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції справ про дострокове припинення повноважень народного депутата України в разі невиконання ним вимог щодо несумісності, а також справ щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України;
– частини першої статті 89 Закону України „Про судоустрій і статус суддів“ від 7 липня 2010 року № 2453–VI стосовно підсудності Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції справ щодо оскарження рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді місцевого чи апеляційного суду;
– частин другої, шостої статті 1831 Кодексу адміністративного судочинства України стосовно підсудності апеляційному адміністративному суду як суду першої інстанції та Вищому адміністративному суду України як суду апеляційної інстанції справ про примусове відчуження земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності.

2. Припинити конституційне провадження у справі в частині перевірки на відповідність Конституції України частин третьої, четвертої, п’ятої
статті 1711 Кодексу адміністративного судочинства України на підставі пункту 2 статті 45 Закону України „Про Конституційний Суд України“ – невідповідність конституційних подань у цій частині вимогам, передбаченим Конституцією України, Законом України „Про Конституційний Суд України“.

3. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у „Віснику Конституційного Суду України“ та в інших офіційних виданнях України.

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

ОКРЕМА ДУМКА

судді Конституційного Суду України Маркуш М.А. стосовно
Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями 49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини четвертої статті 18, статті 1711, частини першої статті 180 Кодексу адміністративного судочинства України, 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини четвертої статті 18, частин другої, третьої, п’ятої статті 1711, частин другої, шостої статті 1831 Кодексу адміністративного судочинства України та 54 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини першої
статті 89 Закону України „Про судоустрій і статус суддів“, частини четвертої статті 18, статті 1711 Кодексу адміністративного
судочинства України
(справа про підсудність окремих категорій адміністративних справ)

На підставі статті 64 Закону України „Про Конституційний Суд України“ висловлюю окрему думку стосовно Рішення Конституційного Суду України від 29 серпня 2012 року № 16-рп/2012 (далі – Рішення).
Конституційний Суд України визнав такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення:
– частини четвертої статті 18, частин першої, другої, шостої
статті 1711, частини першої статті 180 Кодексу адміністративного судочинства України стосовно підсудності Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції справ про дострокове припинення повноважень народного депутата України в разі невиконання ним вимог щодо несумісності, а також справ щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України;
– частини першої статті 89 Закону України „Про судоустрій і статус суддів“ від 7 липня 2010 року № 2453–VI стосовно підсудності Вищому адміністративному суду України як суду першої інстанції справ щодо оскарження рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді місцевого чи апеляційного суду;
– частин другої, шостої статті 1831 Кодексу адміністративного судочинства України стосовно підсудності апеляційному адміністративному суду як суду першої інстанції та Вищому адміністративному суду України як суду апеляційної інстанції справ про примусове відчуження земельної ділянки, інших об’єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності.
Вважаю, що положення пункту 1 резолютивної частини Рішення не дістали належного правового обґрунтування в мотивувальній частині Рішення. Висновки, наведені в зазначеному пункті, вважаю спірними з таких підстав:
1. У розділі І Конституції України закріплено основні засади, згідно з якими, зокрема, Україна є демократичною, соціальною, правовою державою; людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави; органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України; в Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має найвищу юридичну силу; закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй; норми Конституції України є нормами прямої дії; звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (статті 1, 3, частина друга
статті 6, стаття 8).

В Основному Законі України визначено, що права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними; конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані (це стосується і конституційного права на судовий захист, складовою якого є право на оскарження рішень суду); при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (стаття 21, частини друга, третя статті 22). Слід наголосити, що навіть при внесенні змін до Конституції України не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав. Основний Закон України не може бути змінений, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина (частина перша статті 157 Конституції України).
Обґрунтовуючи конституційність змін стосовно процедури інстанційного оскарження судових рішень, постановлених у наведеній категорії адміністративних справ, Конституційний Суд України поклав в основу Рішення положення пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, за яким забезпечується апеляційне та касаційне оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом, однак зробив це без системної оцінки взаємозв’язку зазначеного положення з іншими приписами Основного Закону України, зокрема розділами І, ІІ, хоча саме вони є базисом, з яким узгоджуються інші розділи Конституції України.
Кодексом адміністративного судочинства України (далі – Кодекс) у редакції від 6 липня 2005 року було встановлено обмеження права на апеляційне та касаційне оскарження щодо окремої категорії справ, пов’язаних з виборами і референдумами (з огляду на швидкоплинність виборчого процесу). За змістом положень Кодексу вказане право на апеляційне і касаційне оскарження було звужене виключно щодо політичних прав громадян України на участь у процесі формування органів державної влади, який обмежений законом у часі строками виборчого періоду. Отже, в попередній редакції Кодексу не містилося обмежень права на апеляційне та касаційне оскарження оспорюваних у Рішенні правовідносин.
У мотивувальній частині Рішення стверджується, що виходячи зі змісту положень пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України трьохінстанційність є основною засадою судочинства в Україні, крім випадків, встановлених законом. У системному зв’язку з положеннями пункту 14 частини першої статті 92 Конституції України це свідчить про те, що в Основному Законі України закріплено виключне право законодавця визначати випадки одно- або двоінстанційної процедури розгляду окремих категорій справ, а отже, Верховна Рада України має право законом змінювати раніше встановлену процедуру судочинства.
Однак така концепція не є переконливою, оскільки вказане право Верховної Ради України не абсолютне – воно регулюється положеннями Конституції України, які визначають обсяги її можливої поведінки (здійснює повноваження у межах, встановлених Основним Законом України). Інше відкриває Верховній Раді України шлях для нехтування імперативними приписами статей 1, 3, 6, 8, 19, частин другої, третьої статті 22, статті 55, частини першої статті 157 Конституції України тощо, а отже, веде до порушення, звуження чи скасування будь-яких закріплених раніше Конституцією України чи встановлених законом прав людини, зокрема права на судовий захист. Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007 зазначив: „Реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина“ (абзац третій підпункту 3.1
пункту 3 мотивувальної частини).
Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України з цього питання, викладеною ним у низці рішень, обмеженням конституційного права громадян на судовий захист є відмова суду у прийнятті апеляційних та касаційних скарг, якщо громадяни вважають, що їх права та законні інтереси порушено, оскільки це є відмовою у правосудді взагалі, чим порушується власне сутність цього права. До того ж вказане обмеження не буде відповідати пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція), якщо воно не має правомірної мети і якщо відсутнє пропорційне співвідношення між вжитими засобами та поставленою метою . Таким чином, визначення законодавцем можливості та порядку оскарження судових рішень по окремих категоріях справ в апеляційному та касаційному порядку має здійснюватися з урахуванням приписів статей 1, 3, 6, 8, 19, 55, 125, 129 Конституції України. Встановлення законом обмежень щодо такого оскарження передбачає дотримання вимог принципу верховенства права, тобто має відбуватися за умов непорушності самої суті права на судовий захист, суспільної необхідності таких обмежень, їх доцільності та пропорційності меті, яку вони переслідують.
Стосовно зв’язку між положеннями частин першої, другої статті 55, статті 125 та пункту 8 частини третьої статті 129 Основного Закону України Конституційний Суд України в абзаці першому підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 2 листопада 2011 року № 13-рп/2011 наголосив: „Реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина“.
Засади судочинства, закріплені в пункті 8 частини третьої статті 129 Конституції України, є конституційними гарантіями права на судовий захист, зокрема шляхом забезпечення перевірки судових рішень в апеляційному та касаційному порядку, крім випадків, встановлених законом. Наведене узгоджується з європейськими стандартами, зокрема перебуває в рамках права на справедливий судовий розгляд, передбаченого статтею 6 Конвенції, адже обов’язкового доступу людини до другої (апеляція) або третьої інстанції (касація) Конвенція не вимагає. Так, у справі „Сокуренко і Стригун проти України“ Європейський суд з прав людини зазначив, що „стаття 6 Конвенції не зобов’язує держав – учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6“ (Рішення від 20 липня 2006 року).
Отже, у пункті 8 частини третьої статті 129 Конституції України закріплено одну з гарантій права на судовий захист, передбаченого її частинами першою, другою статті 55. З цього випливає, що у разі, якщо правова норма, конституційність якої оспорюється, стосується забезпечення перевірки судових рішень в апеляційному та касаційному порядку, то її слід окремо перевіряти на відповідність як пункту 8 частини третьої статті 129, так і статтям 1, 3, 6, 8, 19, 21, 22, 55, 125 Конституції України.
Викладене дає підстави вважати, що Конституційний Суд України, стверджуючи в Рішенні про конституційність вказаних змін до Кодексу, не дотримався приписів статей 1, 3, 6, 8, 19, 22, 55, 64, 125, 129 Конституції України, що є визначальними у сфері гарантування прав людини. Зазначений висновок узгоджується з правовою позицією Конституційного Суду України, за якою спосіб виникнення законодавчих змін має забезпечувати передбачуваність законодавчої політики для того, щоб учасники правовідносин „мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавчого право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано, тобто набуте право не може бути скасоване, звужене“ (абзац третій
пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 11 жовтня 2005 року
№ 8-рп/2005).
Отже, оспорюваними положеннями Кодексу право на апеляційне та касаційне оскарження по вказаній категорії справ було скасоване, чим обмежено можливості в судовому захисті громадянами своїх прав у спорах із суб’єктом владних повноважень. Наведене відповідає правовій позиції Конституційного Суду України, за якою „звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняттями змісту прав людини є умови і засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини – це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена“ (абзац четвертий підпункту 5.2 пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005).
2. Статтею 125 Конституції України передбачено принципи побудови судової системи, зокрема територіальності, спеціалізації, інстанційності. Захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб’єктів владних повноважень визначено як безпосереднє завдання адміністративного судочинства (частина перша статті 2 Кодексу). Адміністративне судочинство як спеціалізований вид судової діяльності стало механізмом збільшення гарантій людини для здійснення права на судовий захист від протиправних рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень. За адміністративним судочинством, на відміну від цивільного судочинства, преференції мають надаватися людині. Кодексом Вищий адміністративний суд України визначено як суд першої, апеляційної та касаційної інстанції (стаття 20), при цьому встановлено обмеження на оскарження в апеляційному та касаційному порядку оскаржуваної категорії справ.
Зазначене не узгоджується з Конституцією України та міжнародними актами, зокрема стосовно того, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, якщо відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини
1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції (стаття 13), а гарантіями забезпечення ефективності такого права виступає право на оскарження в апеляційному та касаційному порядку (абзац десятий пункту 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).
За змістом і суттю внесених до Кодексу змін щодо оспорюваних правовідносин Верховна Рада України відступила від конституційного принципу інстанційності, закріпленого нею у статті 125 Конституції України та частині першій статті 17 Закону України „Про судоустрій і статус суддів“. Відповідно до цього принципу „суди мають бути організовані так, щоб забезпечити право на перегляд судового рішення у суді вищого рівня… Інстанційна організація судів повинна забезпечити правосудність рішення… Для цього кожен суд має виконувати функції лише однієї інстанції“ .
Зазначене підтверджується такими правовими позиціями Конституційного Суду України, згідно з якими вищі суди повноважні забезпечувати за законом касаційне оскарження та перегляд рішень судів відповідних юрисдикцій (Рішення від 11 березня 2010 року № 8-рп/2010); системний аналіз положень частини другої, третьої, четвертої статті 125 і пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України засвідчує, що побудова системи судів загальної юрисдикції узгоджується зі стадіями судочинства, відповідними формами провадження (зокрема, в апеляційній і касаційній інстанціях) (Рішення від 11 грудня 2003 року № 20-рп/2003).
За змістом цих положень у Рішенні Конституційного Суду України від 11 березня 2010 року № 8-рп/2010 апеляційною інстанцією названі апеляційні суди та наголошено, що касаційне провадження може здійснюватися у відповідних судах, визначених статтею 125 Конституції України (абзац четвертий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини); „касаційна інстанція реалізує свої права в межах касаційного провадження виключно для перевірки правильності юридичної оцінки обставин справи у рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій” (абзац третій підпункту 3.4 пункту 3 мотивувальної частини). Таким чином, конституційний статус вищого судового органу, який реалізує повноваження касаційної інстанції, не передбачає наділення його повноваженнями двох інших інстанції (першої та апеляційної), а отже, повноваженнями місцевого та апеляційного судів.

Суддя
Конституційного Суду України М. МАРКУШ