Рішення Євросуду: Булвес АД проти Болгарії від 22.01.2009 року

ECtHR_AuthorityРАДА ЄВРОПИ
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція
РІШЕННЯ
Справа «Булвес» АД проти Болгарії
(Заява N 3991/03)
Страсбург, 22 січня 2009 року


file17Дане рішення стане остаточним у випадках, передбачених у пункті 2 статті 44 Конвенції. Рішення може підлягати редагуванню.

У справі «Булвес» АД проти Болгарії,

Європейський Суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли судді:

Пер Лоренцен, голова
Райт Марусте,
Карел Юнгвірт,
Ренате Йегер,
Ізабелль Берро-Лефевр,
Мір’яна Лазарова Трайковська,
Здравка Калайджиєва, судді
та Стівен Філіпс, замісник реєстратора секції,

після наради за зачиненими дверима 16 грудня 2008 р.,

постановляє таке рішення, ухвалене того дня:

ПРОЦЕДУРА:

1. Справу розпочато за заявою N 3991/03 проти Республіки Болгарія, що була подана до суду 23 січня 2003 р. відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі — Конвенція) болгарським акціонерним товариством (АД) «Булвес», заснованим у 1996 р. та зареєстрованим у м. Пловдів (надалі — компанія-заявник).

2. Інтереси компанії-заявника представляли п. М. Екінджев та п. С. Стефанова, юристи, що практикують у м. Пловдів.

3. Інтереси Уряду Болгарії (надалі — Уряд) представляли його представники, п. М. Караджова та п. М. Коцева, із Міністерства юстиції.

4. Компанія-заявник, зокрема, стверджувала, що незважаючи на повне дотримання своїх законодавчо встановлених обов’язків із подання податкової звітності по ПДВ, державні органи позбавили її права відносити до складу податкового кредиту суму ПДВ, сплачену у складі ціни за придбані на умовах поставки товарів, на тій підставі, що постачальник компанії не зміг своєчасно виконати свої обов’язки щодо подання податкової звітності по ПДВ. Компанія-заявник також зазначила, що таке диференційоване ставлення має дискримінаційний характер.

5. 24 листопада 2005 р. Суд вирішив направити повідомлення Уряду стосовно зазначених вище скарг, викладених у заяві компанії-заявника. Суд також вирішив одночасно розглянути питання щодо суті та прийнятності заяви (п. 3 ст. 29).

ЩОДО ФАКТІВ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

A. Операція, що підлягає оподаткуванню

6. 16 серпня 2000 р. компанія-заявник придбала товари у іншої компанії (далі — постачальник).

7. Обидві компанії зареєстровані як платники податку згідно із Законом «Про податок на додану вартість» від 1999 р. (надалі — Закон «Про ПДВ») та відповідно до зазначеного закону операція з поставки підлягає оподаткуванню.

8. Загальна вартість отриманої поставки склала 21660 болгарських левів (BGN) (11,107 євро (EUR)), з яких вартість товару становить 18050 BGN (EUR 9256), а 3610 BGN (EUR 1851) припадає на податок на додану вартість (ПДВ).

9. Постачальник виставив компанії-заявнику рахунок N 12/16.08.2000, який остання оплатила повністю, в тому числі ПДВ у розмірі 3610 BGN (EUR 1851).

10. Компанія-заявник відобразила цю покупку у своєму податковому обліку за серпень 2000 р. і заявила бюджетне відшкодування за цей період 15-го вересня 2000 р.

11. З іншої сторони, постачальник відобразив продаж у податковому обліку не за серпень 2000 р., а за жовтень 2000 р., та заявив бюджетне відшкодування за пізніший період, подавши відповідну заяву 14 листопада 2000 р.

B. Перевірка податкового обліку із ПДВ

12. У не вказану в заяві дату податкові органи провели перевірку податкового обліку із ПДВ компанії-заявника за період з 10 лютого по 31 грудня 2000 р. В процесі даної перевірки також проводилась зустрічна перевірка постачальника, з метою перевірки правильності податкового обліку та звітування останнім щодо поставки. В результаті були виявлені зазначені вище розбіжності в обліку (див. п. п. 10 і 11 вище).

13. 31 січня 2001 р. податкова інспекція «ЮГ» Пловдівського територіального податкового управління направила компанії-заявнику рішення про донарахування ПДВ. Інспекція відмовила компанії-заявнику в праві віднесення до складу податкового кредиту ПДВ, сплачене ним постачальнику (вхідне ПДВ), у розмірі BGN 3610 (EUR 1851), оскільки постачальник відобразив поставку у своєму обліку та подав декларацію за жовтень місяць 2000 р., а не у серпні 2000 р. Тому територіальне податкове управління вважало, що ПДВ при поставці за податковий період серпень 2000 р. не нараховувалося, таким чином компанія-заявник не має права відносити на податковий кредит суму у розмірі ПДВ, сплаченого своєму постачальнику, і, більше того, повинна сплатити ПДВ з отриманої поставки вдруге. Відповідно, податкове управління зобов’язало компанію-заявника сплатити ПДВ у розмірі BGN 3610 (EUR 1851) до державного бюджету, а також сплатити пеню у розмірі BGN 200,24 (EUR 102), нараховану за період з 15 вересня 2000 р. по 31 січня 2001 р.

14. 10 лютого 2001 р. компанія-заявник оскаржила рішення про донарахування податку.

15. У своєму рішенні від 26 лютого 2001 р. Пловдівське регіональне податкове управління відхилило скаргу компанії-заявника та повністю підтримало рішення про донарахування податку. Податкове управління визнало, що компанія-заявник повністю виконала свої зобов’язання щодо подання звітності з ПДВ стосовно отриманої поставки, але вказало, що постачальник не відобразив рахунок-фактуру у своєму обліку на дату його видачі, тобто 16 серпня 2000 р., і не відзвітував про оподатковувану ПДВ поставку в серпні 2000 року, як це мало бути зроблено. Таким чином, податкове управління прийшло до висновку, що ПДВ при даній поставці не нараховувався і, відповідно, компанія-заявник не мала права на податковий кредит, незважаючи на те, що постачальник відобразив поставку у звітності за жовтень 2000 р.

16. 19 березня 2001 р. компанія-заявник оскаржила рішення Регіонального податкового управління, вказавши, що їй не можуть відмовити у праві сформувати податковий кредит лише з тієї підстави, що постачальник невчасно виконав своє зобов’язання щодо подання звітності з ПДВ. Компанія-заявник також стверджувала, що право постачальника на податковий кредит у розмірі суми ПДВ, яку він заплатив своєму постачальнику, було визнано відповідним податковим органом, в той час як компанії-заявнику було відмовлено в такому праві. У своїй заяві, окрім усього іншого, компанія-заявник посилалась на положення статті 1 Протоколу N 1 до Конвенції.

17. У рішенні від 21 вересня 2001 р. Пловдівський регіональний суд відхилив скаргу компанії-заявника і підтримав рішення податкового управління. У рішенні проголошується наступне:

«Суд вважає, що … заперечення [компанії-заявника] є … необґрунтованими. Зокрема, [компанія-заявник в запереченнях сказала, що] вона виступала скаржником, в той час як постачальник не виконав своїх зобов’язань. Право на … [податковий кредит] виникає у одержувача поставки [яка підлягає оподатковуванню] лише якщо постачальник виконав умови статті 64 з врахуванням ст. 55 Закону «Про ПДВ». Закон не проводить різниці між сторонами операції поставки у тій частині, що стосується дотримання вимог закону; таким чином, суд не може внести такий елемент у своє рішення.».

18. 26 жовтня 2001 р. компанія-заявник оскаржила рішення до Верховного адміністративного суду.

19. У своєму остаточному рішенні від 24 жовтня 2002 р. Верховний адміністративний суд погодився з висновками податкових органів і констатував наступне:

«… У цьому випадку недотримання вимог законодавства зі сторони постачальника несприятливо впливає на одержувача…, тому що право на відшкодування [вхідного ПДВ] не виникає у [останнього], і не має значення, що одержувач [оподатковуваної] поставки [діяв] добросовісно і [дотримувався] вимог законодавства…, оскільки для цілей оподаткування це не має жодного значення. Також [не відбулося] порушення статті 1 Протоколу N 1, оскільки відмова визнати право позивача на [податковий кредит з ПДВ] відповідно до ст. 64 (2) Закону «Про ПДВ» не порушує його права власності, з урахуванням [того, що] визнання його матеріального права [на податковий кредит] відповідно до ст. 64 Закону «Про ПДВ» залежить від дій постачальника і виконання [останнім] [своїх зобов’язань] перед державним бюджетом…».

II. Національне законодавство, що підлягає застосуванню

Закон «Про податок на додану вартість»

(a) Загальна інформація

20. Закон «Про ПДВ» вступив у законну силу 1 січня 1999 р. Хоча на той момент Болгарія не була членом Європейського Союзу (ЄС), її національне законодавство про ПДВ у багатьох аспектах відповідало положенням Директиви Ради ЄС 77/388/ЄЕС від 17 травня 1977 р. про гармонізацію законів країн — членів ЄС в частині податків з обороту, яка відома під назвою Шоста Директива про ПДВ, що на той час була основною системи оподаткування ПДВ в ЄС.

21. В загальному ПДВ нараховувався на вартість поставки товарів чи послуг, з врахуванням визначених витрат, податків та зборів, та без врахування власне ПДВ. Більшість внутрішніх поставок товарів та послуг, а також імпорт, підлягали оподаткуванню ПДВ за стандартною ставкою 20 %.

22. За загальним правилом, звітність з ПДВ подавалась, а нарахований податок сплачувався щомісячно. Щомісячні заяви про відшкодування ПДВ повинні подаватися, а щомісячні платежі ПДВ вноситися протягом 14-ти днів наступного місяця.

23. У відповідний період будь-яка особа (юридична чи фізична, резидент чи нерезидент), оподатковуваний оборот якої за будь-який попередній 12-місячний період перевищив BGN 75000 (EUR 38461), повинна зареєструватися платником ПДВ (розділ 108). У певних випадках можлива добровільна реєстрація та реєстрація за вибором платника податку.

24. 1 січня 2007 р., коли Болгарія стала членом ЄС, закон «Про ПДВ» був замінений новим законом з такою ж назвою.

(b) Право на податковий кредит

25. У спірний період вхідний ПДВ — так званий «податковий кредит» відповідно до національного законодавства — був сумою податку, яка згідно із Законом «Про ПДВ» нараховувалась особі, зареєстрованій як платник ПДВ, при отриманні поставки товарів чи послуг, чи імпорті товарів, що підлягає оподаткуванню, у встановлений податковий період, і на яку така особа мала право зменшити своє податкове зобов’язання (розділ 63).

26. У спірний період і в контексті даної справи, якщо за визначений податковий період розмір ПДВ, сплачений в складі ціни за поставки, перевищував розмір ПДВ, нарахований за продаж, надмірно сплачений ПДВ переносився на наступний 6-місячний період для зарахування будь-якої заборгованості з ПДВ, яка підлягатиме до сплати у вказаний 6-місячний період, а також інших зобов’язань особи перед державою (ст. 63 та ст. 77). Якщо на кінець 6-місячного періоду надмірно сплачений ПДВ або його частина не були зараховані, залишок відшкодовувався протягом наступних 45 днів (ст. 77). Вказаний період міг продовжуватися, якщо податкові органи розпочинали податкову перевірку (п. 7 ст. 78).

27. У спірний період ст. 64 Закону «Про ПДВ» передбачала, що одержувач поставки мав право на податковий кредит при дотриманні наступних умов:

(a) одержувач поставки, на яку нараховувався ПДВ, був зареєстрований як платник ПДВ;

(b) ПДВ нараховувався постачальником, який був зареєстрований як платник ПДВ, не пізніше ніж на дату виставлення рахунку-фактури;

(c) операція поставки є об’єктом оподаткування ПДВ згідно із Законом;

(d) одержані товари чи послуги були використані, використовувалися чи призначалися для використання в поставках, що оподатковуються ПДВ; і

(e) у одержувача наявна податкова накладна, складена за формою відповідно до вимог законодавства.

28. На додаток до наведеного вище, в частині, що стосується пункту (b), ПДВ вважався нарахованим протягом відповідного періоду, якщо постачальник:

(1) виставив рахунок, в якому був вказаний ПДВ;

(2) вчинив запис про виставлення рахунку в своїй книзі продаж;

(2) відобразив нарахований ним ПДВ у своєму бухгалтерському обліку як зобов’язання перед державним бюджетом; і

(3) задекларував нарахований ним ПДВ у своїй заяві про відшкодування ПДВ, поданому до податкових органів (п. 6 ст. 55).

III. ЗАКОНОДАВСТВО ЄС

29. У спірний період Болгарія не була членом ЄС. Відповідно, acquis communautaire не підлягав прямому застосуванню чи перенесенню до національного законодавства. Однак, як вказано вище, національне законодавство Болгарії у багатьох аспектах відповідало положенням Шостої Директиви про ПДВ (див. п. 20 вище).

30. Відповідно, в контексті даної справи варто згадати наступні два рішення Суду Справедливості Європейських Співтовариств (Суд ЄС), який розглянув право одержувача поставки на бюджетне відшкодування у розмірі суми ПДВ, нарахованого при такій поставці у справах з ознаками «карусельного шахрайства». Даний вид шахрайства, будучи різновидом шахрайства з ПДВ від зниклого постачальника в межах ЄС, має місце тоді коли товари, що імпортуються з країн — членів ЄС без сплати ПДВ, потім перепродаються через декілька компаній за цінами, що включають ПДВ, і, як наслідок, йдуть на реекспорт в країну — член ЄС. При цьому первісний імпортер зникає, не сплативши податковим органам ПДВ, що був йому сплачений покупцями.

31. У своєму рішенні від 12 січня 2006 року у об’єднаних справах C-354/03, C-355/03 і C-484/03, Оптіджен Лтд. (C-354/03), Фулкрам Електронікс Лтд. (C-355/03) і Бонд Хаус Системс Лтд (C-484/03) проти Комісарів Митного та акцизного управління, на запит про видачу попереднього висновку, що був поданий Канцлерським відділом Високого Суду Англії та Уельсу, Сполучене Королівство Великобританії та Північної Ірландії (Збірка рішень Європейського Суду за 2006 р., с. I-00483), Суд ЄС постановив:

«Операції, аналогічні тим, що розглядаються в основному слуханні, що самі по собі не визнаються недійсними через шахрайство з ПДВ, складають поставки товарів чи послуг особою, яка виступає у ролі платника податку, та економічну діяльність в розумінні статей 2 (1), 4 та (1) Шостої Директиви 77/388/ЄЕС від 17 травня 1977 р. про гармонізацію законодавства країн — членів ЄС в частині податків з обороту — Загальна система податку на додану вартість: єдина база оподаткування, з урахуванням поправок, внесених Директивою Ради ЄС 95/7/ЄС від 10 квітня 1995 р., де такі поставки і така діяльність відповідають об’єктивним критеріям, на яких базуються визначення даних термінів, незважаючи на наміри іншого продавця, який приймає участь у тій самій низці поставок та/або потенційно шахрайський характер будь-якої іншої операції, попередньої чи наступної по відношенню до здійснюваної операції платником податку, який розглядається, про що платник податку не знав і не міг знати. Право на податковий кредит особи зі статусом платника податку, яка здійснює такі операції, не може залежати від того факту, що у низці поставок, в яку входять ці операції, попередня чи наступна операція є недійсною через шахрайство з ПДВ, про яке платник податку не знав і не міг знати».

32. В аналогічному Рішенні від 6 липня 2006 р. у об’єднаних справах C-439/04 і C-440/04 Аксель Кіттель проти Уряду Бельгії (C-439/04) і Уряд Бельгії проти Реколта Рісайклінг СПРЛ (C-440/04) (Збірник рішень Європейського Суду за 2006 р., с. I-06161), Суд ЄС постановив:

«Якщо одержувач товарів, що поставляються, є особою зі статусом платника податків, яка не знала і не могла знати про те, що операція, яка розглядається, пов’язана з шахрайством зі сторони продавця, ст. 17 Шостої Директиви Ради 77/388/ЄЕС від 17 травня 1977 р. про гармонізацію законодавства країн — членів ЄС в частині податків з обороту — загальна система податку на додану вартість: єдина база нарахування, з урахуванням змін, внесених Директивою Ради ЄС 95/7/ЄС від 10 квітня 1995 р., повинна трактуватися як така, що виключає норму національного права, у відповідності з якою той факт, що операція з продажу вважається недійсною — в силу положень цивільного права, відповідно до якого така операція визнається нікчемною як така, що суперечить громадському порядку і здійснена на протиправних началах зі сторони продавця — призводить до того, що платник втрачає право на податковий кредит. У даному контексті не важливо, чи є операція недійсною в силу шахрайського ухилення від сплати ПДВ чи будь-якого іншого шахрайства.

Навпаки, коли на основі об’єктивних факторів було встановлено, що товар поставляється особі зі статусом платника податків, яка знала чи повинна була знати про те, що купуючи товар, вона приймає участь в операції, пов’язаній з обманним уникненням сплати ПДВ, національний суд відмовляє такій особі у податковому кредиті».

ЩОДО ПРАВА

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПРОТОКОЛУ N 1

33. Компанія-заявник звернулась з заявою відповідно до статті 1 Протоколу N 1 про те, що незважаючи на повне дотримання своїх обов’язків щодо подання податкової звітності з ПДВ, національна влада позбавила її права віднести на податковий кредит суму ПДВ, сплачену нею за отриманий товар, на тій підставі, що постачальник не виконав вчасно своїх зобов’язань щодо подання податкової звітності з ПДВ. Більше того, у результаті відмови у вищевказаному праві на податковий кредит, компанії-заявнику згідно з рішенням про донарахування податку довелося сплатити ПДВ вдруге — цього разу напряму до державного бюджету, а також сплатити пеню.

Стаття 1 Протоколу N 1 проголошує:

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно користуватися своєю власністю. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності, за винятком випадків, коли таке позбавлення проводиться в інтересах держави та на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Попередні положення в жодному разі не повинні зменшувати право держави забезпечувати виконання таких законів, які їй вбачаються необхідними для контролю за використанням власності відповідно до загальних інтересів чи для забезпечення сплати податків чи інших зборів, або штрафних санкцій».

A. Подання Сторін

1. Уряд

34. Уряд заявив, що компанія-заявник могла подати позов до свого постачальника відповідно до загальних норм про відшкодування шкоди з метою компенсації вхідного ПДВ, щодо якого йому було відмовлено у праві відносити до складу податкового кредиту у зв’язку з недотриманням постачальником своїх зобов’язань із подання податкової звітності з ПДВ.

35. По суті спору Уряд вказав, що стягнення податків принципово підпадає під дію другого абзацу статті 1 Протоколу N 1 в частині, пов’язаній із заходами контролю за використанням власності відповідно до загальних інтересів.

36. В подальшому Уряд також відмітив, що заходи є правомірними, коли вони передбачені законом чи іншим нормативним актом, і відзначив, що держава має значну свободу у визначенні «законів.., які вона вважає необхідними для контролю за використанням власності» як зазначено у абзаці другому статті 1 Протоколу N 1 (Уряд посилається на справу АГОСІ проти Сполученого Королівства (від 24 жовтня 1986 р. п. 52, серія A N 108). Уряд також вказав, що оскільки заходи контролю за використанням власності у більшій мірі не поєднані з конфіскацією, Конвенція наділяє національну владу значною свободою дій у регулюванні використання приватної власності, ґрунтуючись на визначених самою владою соціальних і економічних критеріях. Виходячи з такої позиції, зі слів Уряду, Суд вказав у своєму рішенні у справі Хендісайд проти Сполученого Королівства (від 7 грудня 1976 р., серія A N 24), що у абзаці другому статті 1 Протоколу N 1 «встановлено, що держави — члени Конвенції мають право самі вирішити чи є «необхідність втручання» (там же, п. 62).

37. Уряд стверджував, що наступною умовою правомірності заходу контролю є те, що такий захід повинен відповідати «загальним інтересам»; у цьому контексті, країни — члени Конвенції користуються «широкими межами свободи розсуду» (вони посилалися на справу Тре Тракторер АБ проти Швеції від 07 липня 1989 р. п. 62 серія A N 159).

38. Стосовно справи, яка розглядається, Уряд вказав, що вона стосувалася податкового кредиту, тобто вхідного ПДВ, який відповідно до ст. 63 Закону «Про ПДВ» може бути віднесений до складу податкового кредиту лише за умови нарахування цього податку. Відповідно, справа стосувалась права компанії-заявника на вирахування суми, яку належить сплатити у вигляді ПДВ, лише при дотриманні умов, встановлених законом: якщо (a) був виставлений рахунок-фактура з урахуванням ПДВ, (b) запис про рахунок було внесено в книгу продаж з ПДВ, (c) постачальник відобразив виставлений рахунок у своєму бухгалтерському обліку і (d) постачальник відобразив рахунок в своїй декларації з ПДВ, яку він належним чином подав (п. 6 ст. 55 Закону «Про ПДВ»). Лише при виконанні всіх чотирьох умов виникало право на податковий кредит, яке є «власністю» у розумінні ст. 1 Протоколу N 1. Таким чином, лише з цього моменту компанія-заявник могла заявляти про втручання в її право на податковий кредит. З урахуванням наведеного вище, Уряд вважає, що компанія-заявник не мала «власності» в розумінні ст. 1 Протоколу N 1, що могла б зазнати втручання.

39. Уряд також стверджував, що право на податковий кредит із вхідного ПДВ було результатом складних податкових взаємовідносин між постачальником та компанією-заявником, і що остання, як потрібно розуміти, погодилася із ситуацією, коли право на податковий кредит залежить від дій постачальника. Такий хід справ, як зазначав Уряд, був широко відомим, його можливо було передбачити і він застосовується до усіх поставок, які оподатковуються ПДВ.

40. Уряд також відмітив, що національна влада діяла в загальних інтересах з метою забезпечення збору податків і дотримання дисципліни стосовно подання податкової звітності за проведені операції. Уряд вирішив, що такі дії узгоджуються із свободою розсуду, яка надана державам відповідно до другого абзацу статті 1 Протоколу N 1.

41. Уряд також вирішив, що у випадку визнання Судом втручання в право на умовну власність компанії-заявника, це не повинно розглядатися як надзвичайне обтяження для неї, оскільки розмір ПДВ був їй відомий і встановлений на рівні 20 %. Відповідно, Уряд вважає, що дана справа не є надзвичайним обтяженням для компанії-заявника, а є простою відмовою у нарахуванні податкового кредиту.

2. Компанія-заявник

42. Компанія-заявник вказала, що вона не могла стягнути відшкодування зі свого постачальника відповідно до загальних норм про відшкодування шкоди, оскільки компанія-заявник і постачальник знаходилися у договірних відносинах, а згідно з національним законодавством компанія-заявник не могла подавати такий позов за зазначених умов. На додаток, компанія заявила, що недотримання постачальником зобов’язань щодо своєчасного подання податкової звітності з ПДВ не могло розглядатися як таке, що завдало компанії-заявнику прямої шкоди, і що постачальник не збагатився в результаті таких дій. Компанія-заявник вважала, що саме дії податкових органів і їх висновки щодо донарахування податку в частині наслідків несвоєчасного виконання постачальником своїх обов’язків, завдали збитків компанії. Відповідно, компанія-заявник заявила, що подання позову до постачальника на основі загальних норм про відшкодування шкоди не могло забезпечити їй відповідну компенсацію збитків, відносно подання заяви на підставі статті 1 Протоколу N 1.

43. По суті спору компанія-заявник стверджувала, що право на податковий кредит є «власністю» у розумінні статті 1 Протоколу N 1, яке повинно розглядатися як таке, що виникло у момент повного виконання нею своїх зобов’язань щодо податкової звітності з ПДВ. Як зазначила компанія-заявник, в результаті того, що визнання права на нарахування податкового кредиту було поставлено в залежність від виконання обов’язків постачальником, — в той час коли це не залежало від волі одержувача поставки — застосування відповідних положень Закону «Про ПДВ» стало непередбаченим і самовільним. Відповідно, компанія-заявник вважала, що відмова державних органів визнати податковий кредит прирівнюється до позбавлення її власності, оскільки ціна, сплачена постачальнику, включала ПДВ у розмірі BGN 3610 (EUR 1851). Таким чином, компанія-заявник не лише втратила суму, сплачену постачальнику у вигляді ПДВ, а також, відповідно до рішення про донарахування податку, повинна була сплатити до державного бюджету таку ж суму вдруге, а також пеню на вказану суму у розмірі BGN 200,24 (EUR 102). Крім цього, компанія-заявник стверджувала, що в результаті відмови у податковому кредиті, сума, сплачена постачальнику як ПДВ, не була віднесена до складу валових витрат і на неї не був нарахований податок на прибуток, що прирівнюється в подальшому до позбавлення компанії її «власності» у розумінні статті 1 Протоколу N 1.

44. Окрім того, компанія-заявник стверджувала, що у неї був правомірний інтерес на віднесення вхідного ПДВ до складу податкового кредиту, який також підпадав під дію статті 1 Протоколу N 1 (компанія-заявник посилалась на справу Прессос Компаніа Навієра С.А. та інші проти Бельгії від 20 листопада 1995 р., серія A N 332). Зокрема, оскільки компанія добросовісно виконала свої обов’язки перед постачальником та податковими органами, сплатила нарахований постачальником ПДВ і своєчасно відобразила операцію у своєму обліку, вона легітимно набула правового очікування юридичного визнання свого права на податковий кредит. Компанія-заявник також вказала, що право на податковий кредит є майном, по відношенні до якого вона мала «правомірні очікування», що їй буде надана можливість реалізувати своє право власності.

45. З урахуванням наведеного вище, компанія-заявник вважала, що у даному випадку стаття 1 Протоколу N 1 підлягає застосуванню і що без сумніву мало місце втручання в її право власності у розумінні вказаної статті.

46. Стосовно питання про те, чи було таке втручання необхідним, компанія-заявник визнала, що втручання мало на меті захист інтересів суспільства щодо ефективного стягнення податків. Однак, навіть якщо вважати, що таке втручання в її права слугувало правомірним цілям, компанія-заявник вказала, що воно не було здійснено в загальних інтересах, оскільки при поставці, що розглядається, ПДВ був сплачений постачальником до державного бюджету, але з невеликим запізненням.

47. Компанія-заявник також стверджувала, що втручання в її право власності, яке розглядається, було неспіврозмірним, оскільки не було досягнуто справедливої рівноваги між вимогами загальних інтересів та її правом на захист свого права власності. Зокрема, хоча компанія і погодилась з Урядом у тому, що згідно зі статтею 1 Протоколу N 1 для Держав — членів Конвенції передбачені широкі межі свободи розсуду при застосуванні податкового законодавства, такий розсуд у даному випадку не повинен розглядатися як безмежний. В цьому контексті компанія-заявник стверджувала, що їй довелося нести індивідуальний та надмірний тягар, що порушило справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами загальних інтересів та вимогами захисту права власності. Зокрема, незважаючи на те, що компанія-заявник своєчасно і у повному обсязі виконала свої зобов’язання щодо подання податкової звітності з ПДВ, через те, що її постачальник не зміг своєчасно виконати свої зобов’язання подати звітність з ПДВ: (a) компанії-заявнику було відмовлено в праві на податковий кредит у розмірі BGN 3610 (EUR 1851); (b) її зобов’язали сплатити ПДВ у розмірі 3610 BGN (EUR 1851) повторно, але на цей раз до державного бюджету; (c) її також зобов’язали сплатити пеню на дану суму у розмірі BGN 200,24 (EUR 102); (d) сума ПДВ, сплачена нею постачальнику, не була врахована як валові витрати, і на неї було нараховано податок на прибуток; (e) компанія понесла додаткові судові витрати та інші видатки при оскарженні нарахування податку; (f) таким чином, до компанії були застосовані неналежні і жорсткі санкції за порушення зі сторони постачальника, котрий фактично виконав свої зобов’язання подати звітність з ПДВ, але з невеликим запізненням; також (g) у податкових справах компанії-заявника виникла невизначеність, оскільки податкові кредити щодо усіх поставок могли аналогічним чином бути оспорені при невиконанні постачальником своїх обов’язків подати звітність з ПДВ. Більше того, компанія-заявник не зможе взнати про це доти, допоки податкові органи не відмовляться визнати право на податковий кредит щодо конкретної операції.

48. Таким чином, компанія-заявник вважала, що суворі майнові та немайнові наслідки, яких вона зазнала, незважаючи на повне дотримання вимог законодавства, свідчили про неадекватний і неспіврозмірний характер втручання зі сторони держави.

B. Прийнятність

49. Уряд заявив, що компанія-заявник могла б подати позов до свого постачальника відповідно до загальних норм про відшкодування шкоди з метою стягнення відшкодування за відмову у нарахуванні податкового кредиту, яка була зумовлена недотриманням постачальником своїх обов’язків щодо подання податкової звітності з ПДВ (див. п. 34 вище). Уряд не навів прикладів із національної судової практики на підтримку своїх тверджень про те, що це була прийнятна альтернатива, яка дозволила б компанії-заявнику отримати відшкодування збитків. У цьому контексті Суд приймає до уваги позицію компанії-заявника та її твердження про те, що відповідно до національного законодавства такий позов був неможливим (див. п. 42 вище).

50. Суд визнає, що у тих випадках, коли Уряд стверджує, що заявник не вичерпав засобів захисту, він несе тягар доведення того, що заявник не використав засобів правового захисту, які були ефективними і доступними у відповідний час. Доступність такого засобу правового захисту повинна бути в достатній мірі визначена законодавчо, а також на практиці (див. Рішення у справі Вернілло проти Франції від 20 лютого 1991 р. § 27, серія A N 198). Оскільки Уряд не зміг продемонструвати, що передбачуваний засіб захисту був ефективним та доступним протягом спірного періоду та навести приклади із національної судової практики, Суд вважає за неможливе визнати, що компанія-заявник не змогла вичерпати всі доступні відповідно до національного законодавства засоби правового захисту, не пред’явивши позову до свого постачальника згідно із загальними нормами відшкодування шкоди.

51. У будь-якому випадку, Суд відмічає, що компанія-заявник подала скаргу на винесене по відношенню до неї рішення про нарахування податку, подала свої докази у національні суди, а також надала їм можливість попередити або виправити передбачуване порушення статті 1 Протоколу N 1. Таким чином, вона вичерпала доступні засоби правового захисту щодо поданої до Суду скарги.

52. Відповідно Суд вважає, що надана скарга не є явно необґрунтованою в розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також відмічає, що скарга не може бути визнана неприйнятною на будь-яких інших підставах. Відповідно, скарга повинна бути визнана прийнятною.

C. Суть спору

1. Наявність власності у розумінні статті 1 Протоколу N 1

53. Суд притримується своєї усталеної судової практики, згідно якої заявник може посилатися на порушення статті 1 Протоколу N 1 лише у тих випадках, коли рішення, що оспорюється, торкається його власності в розумінні вказаної статті. «Власність» може включати як існуючу власність, так і активи, включаючи вимоги стосовно яких заявник може стверджувати, що у нього чи у неї є принаймні «правомірні очікування» отримати ефективне здійснення свого майнового права. Натомість, сподівання на визнання права власності, яке було неможливо ефективно здійснити, не може розглядатися як «власність» в розумінні статті 1 Протоколу N 1, не може бути визнана такою і умовна вимога, яка припиняється в результаті невиконання необхідної умови (див. Рішення у справі Копецкі проти Словакії (N 44912/98, § 35, ECHR 2004-IX; Принц Ліхтенштейну Ханс-Адам II проти Німеччини (N 42527/98, ECHR 2001-VIII; і Гратцінгер і Гратцінгерова проти Чехії (N 39794/98 § 69б ECHR 2002-VII).

54. Суд відмічає, що у даній справі право на податковий кредит виникає у компанії-заявника з перевищенням сплаченого нею ПДВ при придбанні товарів, над ПДВ, нарахованому на продаж. Для того, щоб скористатися своїм правом на податковий кредит, компанія-заявник в повному обсязі виконала свої зобов’язання відповідно до Закону «Про ПДВ»: (a) компанія сплатила ПДВ при поставці на основі рахунку-фактури, який був виставлений постачальником; (b) компанія відобразила цю поставку у своєму бухгалтерському обліку за серпень 2000 р. і (c) компанія врахувала ПДВ у податковій декларації з ПДВ за відповідний період. Таким чином, відповідно до застосовного законодавства компанія-заявник зробила все можливе для того, щоб отримати право на податковий кредит.

55. Тим не менше Суд відмічає аргументи Уряду про те, що цього було недостатньо для виникнення у компанії-заявника права на податковий кредит при поставці, що розглядається, оскільки не були дотримані всі положення статті 63 Закону «Про ПДВ» (див. п. 38 вище). Зокрема, після проведення податковими органами зустрічної перевірки постачальника, вони встановили розходження у звітності, що призвело їх до висновку про відсутність нарахування при поставці ПДВ за податковий період серпня 2000 р., і вони відмовилися визнати право компанії-заявника на податковий кредит (див. п. 12 і п. 13 вище). Відповідно, право на податковий кредит не є «існуючою власністю» компанії-заявника.

56. Суд також відмічає аргументи Уряду про те, що вступивши у договірні зобов’язання з постачальником, що неминуче призвело до податкових наслідків для обох сторін, компанія-заявник беззастережно погодилася із ситуацією, за якої право на податковий кредит залежить від дій вказаного постачальника (див. п. 39 вище). Однак, Суд приходить до висновку, що норми, які регулюють систему оподаткування ПДВ, — в тому числі умови реєстрації (поставлення на облік) платників податку, нарахування, перерахування, звільнення, податковий кредит і відшкодування ПДВ, — встановлюються і регулюються виключно Державою — членом Конвенції. Таким чином, в результаті встановлення Державою — членом Конвенції правових норм у компанії-заявника була обмежена, а то і зовсім відсутня можливість вибору чи буде вона приймати участь в системі оподаткування ПДВ і яким чином. Також і стосовно даної поставки компанія-заявник, як платник ПДВ, не мала вибору щодо правил, які підлягають застосуванню в цілях ПДВ. Таким чином, не можна визнати, що вступаючи у договірні відносини зі своїм постачальником, компанія-заявник виразила свою згоду на будь-які визначені правила оподаткування ПДВ, які могли б мати несприятливі наслідки для її податкового становища.

57. Зважаючи на зазначене вище, Суд вважає, що оскільки компанія-заявник у повному обсязі та вчасно виконала обов’язки з дотримання встановлених Державою — членом Конвенції норм стосовно ПДВ та не мала засобів для забезпечення виконання податкових зобов’язань постачальником і не знала про невиконання останнім своїх обов’язків, вона могла правомірно очікувати отримання вигоди від застосування одного із основних правил системи оподаткування ПДВ, а саме від визнання права на податковий кредит щодо суми ПДВ, яка була сплачена постачальнику. Більше того, лише після подачі декларації із віднесенням відповідної суми до складу податкового кредиту та проведення податковими органами зустрічної перевірки постачальника, могло бути встановлено, чи виконав постачальник свій обов’язок подання звітності з ПДВ у повному обсязі. Таким чином, Суд вважає, що право компанії-заявника на нарахування податкового кредиту прирівнюється щонайменше до «правомірного очікування» того, що їй буде надана можливість реалізувати своє право власності, що прирівнюється до «власності» в розумінні статті 1 Протоколу N 1 (див., з урахуванням різниці в обставинах, рішення у справах Пайн Веллі Девелопментс Лтд. та інші проти Ірландії від 29 листопада 1991, § 51, серія A N 222; С.А. Данжевіль проти Франції N 36677/97, § 48, ECHR 2002-III; Кабіне Діо і С.А. Гра Савой проти Франції (NN 49217/99 і 49218/99, § 26) від 22 липня 2003; і Аон Консей і Куртаж С.А. і Крістіан де Кларан проти Франції (N 70160/01, § 45, ECHR 2007-…).

58. Необхідно окремо відмітити, що у результаті висновку влади про те, що ПДВ при поставці за податковий період серпня 2000 р. не був «нарахований», а також їх відмови визнати право компанії-заявника на податковий кредит, компанії було виставлено вимогу про повторну сплату ПДВ за поставку до державного бюджету, а також про сплату пені (див. п. 14 вище). Крім того, ПДВ, первісно сплачений компанією-заявником постачальнику, як вбачається, не був врахований у складі витрат при обчислені податку на прибуток корпорації. Це, в свою чергу, призвело до збільшення податкової бази компанії-заявника за податковий рік, що розглядається, і в результаті компанія була змушена заплатити податок на прибуток у більшій сумі, ніж вона, за її твердженням, повинна була заплатити. Вказані суми, які компанія-заявник виплатила у результаті відмови податкових органів у визнанні права на податковий кредит, безумовно є «майном» у розумінні статті 1 Протоколу N 1.

2. Щодо втручання і норма права, яка підлягає застосуванню

59. Суд повторно відмічає, що влада відмовила компанії-заявнику у праві на нарахування податкового кредиту у розмірі суми ПДВ, що була нарахована і сплачена постачальнику у складі ціни на придбані товари, на тій підставі, що останній не зміг своєчасно виконати свої зобов’язання щодо подання звітності з ПДВ. Це було зроблено незважаючи на визнання владою факту повного виконання компанією-заявником своїх обов’язків з подання звітності з ПДВ (див. п. п. 15 і 19 вище). Більше того, як результат зазначеного вище, влада зобов’язала компанію-заявника виплатити всю суму ПДВ, яка повинна бути сплачена при поставці, а також пеню, що у свою чергу призвело до збільшення зобов’язань компанії-заявника зі сплати податку на прибуток за даний податковий рік.

60. Суд відмічає, що компанія-заявник звернулась із заявою, що її було позбавлено своєї власності, — це ситуація, яка підлягає розгляду з точки зору другого речення першого абзацу статті 1 Протоколу N 1. Варто визнати, що втручання, пов’язане з пред’явленням майнових претензій до Держави — члена Конвенції, може розглядатися як позбавлення власності (див. Рішення у справі Прессос Компаніа Навієра С.А. та інші проти Бельгії, посилання на яке міститься вище, див. п. 34). Однак, що стосується сплати податків, більш прийнятний підхід полягає у розгляді заяви з точки зору контролю за використанням власності в загальних інтересах для «забезпечення сплати податків», що підпадає під дію правила другого абзацу статті 1 Протоколу N 1 (див. Рішення у справах С.А. Данжевіль, посилання на яке міститься вище, див. п. 51, і у справі Національне та провінційне будівельне співтовариство, постійне будівельне співтовариство Лідса і будівельне співтовариство Йоркшира проти Сполученого Королівства (від 23 жовтня 1997, п. 79, звіти про постанови та рішення, 1997-VII). Уряд навів аргументи на користь такої кваліфікації (див. п. 35 вище).

61. Однак Суд не вважає за необхідне вирішувати викладене тут питання про вибір положень статті 1 Протоколу N 1, з точки зору якого вимагається оцінка по справі. Обидва наведених вище правила не є «відокремленими» у сенсі відсутності між ними будь-якого зв’язку, вони лише охоплюють визначені випадки втручання у право на мирне користування своєю власністю і повинні, відповідно, тлумачитися в контексті принципу проголошеного у першому реченні першого абзацу статті 1 Протоколу N 1. Таким чином, Суд дотримується думки, що наведене вище втручання слід розглянути в контексті першого речення першого абзацу статті 1 Протоколу N 1 (див. Рішення у справі С.А. Данжевіль, посилання на яке наведено вище, п. 51).

3. Щодо виправданості втручання

62. Суд повторно відмічає, що відповідно до своєї установленої практики, при встановленні необхідності втручання, включаючи втручання для забезпечення сплати податків, необхідним є дотримання «справедливої рівноваги» між вимогами загальних інтересів і вимогами захисту основних прав людини. Мета досягнення такого балансу відображається у структурі статті 1 Протоколу N 1 загалом, включаючи другий абзац: необхідність дотримання розумного співвідношення між засобами, що використовуються, та цілями, які повинні бути досягнуті.

63. Однак при вирішенні питання про те, чи дотримується дана вимога, визнається, що Держава — член Конвенції, не лише при розробці і реалізації політики в області оподаткування, користується широкими межами свободи розсуду, і Суд буде поважати законодавця у таких питаннях, за винятком випадків, коли такий розсуд позбавлений розумного обґрунтування (див. Рішення у справах Спорронг і Леннрот проти Швеції, від 23 вересня 1982, § 69, серія A N 52; Національне і провінційне будівельне співтовариство, постійне будівельне співтовариство Лідса і будівельне співтовариство Йоркшира проти Сполученого Королівства. Посилання на яке наведено вище, § 80; і М.А. та інші проти Фінляндії, N 27793/95, від 10 червня 2003).

64. Відповідно Суд не може не скористатися своїм правом перевірки і повинен вирішити чи дотримується необхідна рівновага у спосіб, що узгоджується із правом компанії-заявника на «мирне користування [своєю] власністю» у розумінні статті 1 Протоколу N 1 (див. Рішення у справі Спорронг і Леннрот проти Швеції, посилання на яке наведено вище п. 69; Літгоу та інші проти Сполученого Королівства, від 8 липня 1986 р. п. п. 121 — 22, серія A N 102; і Інтерсплав проти України, N 803/02, п. 38, від 9 січня 2007 р.).

(a) Загальні інтереси

65. Суд вважає, що у даній справі загальні інтереси спільноти полягали у підтриманні фінансової стабільності системи оподаткування ПДВ разом із її сукупністю нормам щодо нарахування ПДВ до сплати, податкових пільг, податкового кредиту та відшкодування ПДВ. Основними елементами підтримання такої стабільності слід визнати повне і своєчасне виконання усіма платниками ПДВ своїх зобов’язань щодо декларування та сплати ПДВ та, в кінцевому результаті, запобігання будь-яких видів шахрайських зловживань у вказаній системі. Щодо цього Суд визнає, що необхідно покладати край спробам зловживання у сфері оподаткування і що з метою попередження таких зловживань може бути розумним передбачати у національному законодавстві вимоги особливої обачливості для платників ПДВ.

(b) Порушення справедливого балансу між конкуруючими інтересами

66. Виходячи зі сказаного вище, необхідно оцінити, чи заходи, вжиті зі сторони держави з метою підтримання фінансової стабільності системи оподаткування ПДВ і викорінення шахрайських зловживань в даній системі, були співрозмірними праву компанії-заявника на мирне користування своєю власністю.

67. Суд ще раз відмічає, що компанія-заявник повністю виконала свої обов’язки із декларування ПДВ. Крім того, Суд відмічає, що постачальник компанії-заявника в кінцевому результаті також виконав свої обов’язки із декларування ПДВ, але із затримкою у два місяці. Як наслідок, постачальник або сплатив ПДВ до державного бюджету, або відніс до складу податкового кредиту суму ПДВ, який він сплатив своїм власним постачальникам за придбані товари, а різницю перерахував до державного бюджету. Таким чином, ПДВ, що належало сплатити в низці розглянутих поставок, зрештою був сплачений Державі — члену Конвенції.

68. З урахуванням сказаного вище до 31 січня 2001 р., коли податкові органи відмовилися визнати право компанії-заявника на податковий кредит за даною поставкою, мало б бути очевидно, що ніяких негативних наслідків для бюджету не було. Навпаки, у результаті до бюджету Держави — члена Конвенції поступили два платежі ПДВ за одну і ту ж саму поставку — один платіж від постачальника, який одержав платіж від компанії-заявника, та інший платіж — від компанії-заявника, яку зобов’язали сплатити ПДВ та пеню. Відповідно, відмова визнати право компанії-заявника на податковий кредит сама по собі не видається виправданою необхідністю забезпечити сплату податків, всі з яких були сплачені або, принаймні, до того часу відповідна декларація була подана постачальником, хоча із запізненням. У цьому відношенні Суд відмічає обмеженість тлумачення положення, на підставі якого влада відмовилась визнати право компанії-заявника на податковий кредит, а також відсутність будь-якої оцінки наслідків для державного бюджету у результаті несвоєчасного виконання постачальником своїх обов’язків.

69. Суд окремо зазначає, що компанія-заявник не мала абсолютно ніяких повноважень відслідковувати, контролювати і забезпечувати виконання постачальником його обов’язків із складення та подання декларації з ПДВ, а також обов’язку зі сплати ПДВ. Отже, Суд вважає, що незважаючи на повне виконання своїх зобов’язань, компанія-заявник була поставлена у несприятливі умови, так як було незрозуміло чи може вона віднести до податкового кредиту суму ПДВ, сплачену постачальнику у складі придбаних товарів, оскільки визнання чи невизнання права на податковий кредит також залежало від висновків податкових органів, чи своєчасно виконав свої зобов’язання з подання звітності з ПДВ постачальник.

70. І, нарешті, що стосується зусиль для попередження обманних зловживань системою оподаткування ПДВ, Суд визнає, що коли Держави — члени Конвенції володіють інформацією про такі зловживання зі сторони певної фізичної чи юридичної особи, вони можуть вжити відповідних засобів щодо недопущення, зупинення чи покарання за такі зловживання. Однак, Суд вважає, що коли національна влада за відсутності будь-яких вказівок на пряму участь фізичної або юридичної особи у зловживаннях, пов’язаних зі сплатою ПДВ, що нараховується при низці операцій з поставок, або будь-яких вказівок на обізнаність про таке порушення, все-таки карає одержувача оподатковуваної ПДВ поставки, який повністю виконав свої зобов’язання, за дії чи бездіяльність постачальника, який знаходився поза контролем одержувача і по відношенню до якого не було засобів відстеження і забезпечення його старанності, то влада виходить за розумні межі і порушує справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами загальних інтересів і вимогами захисту права власності (див. mutatis mudandis Рішення у справі Інтерсплав, посилання на яке наведено вище, п. 38).

4. Висновок

71. Враховуючи своєчасне і повне виконання компанією-заявником своїх обов’язків із декларування ПДВ, неможливості з її сторони забезпечити дотримання постачальником його обов’язків щодо декларування ПДВ і той факт, що не було ніякого шахрайства стосовно системи оподаткування, про яке компанія-заявник знала чи могла знати, Суд вважає, що компанія-заявник не повинна нести відповідальність за наслідки невиконання постачальником його обов’язків щодо своєчасного декларування ПДВ і, як наслідок, сплачувати ПДВ повторно разом із пенею. Суд вважає, що такі вимоги прирівнюються до надзвичайного обтяження для компанії-заявника, що порушило справедливий баланс, який повинен був підтримуватися між вимогами загальних інтересів та вимогами захисту права власності.

Таким чином, мало місце порушення статті 1 Протоколу N 1.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 14 КОНВЕНЦІЇ

72. Компанія-заявник заявила про порушення статті 14 Конвенції разом із статтею 1 Протоколу N 1. Вона стверджувала, що національне законодавство про ПДВ є дискримінаційним, оскільки позбавило її права власності з єдиною метою забезпечити сплату ПДВ, яке належало стягнути з іншої компанії. Вона також вважає законодавство дискримінаційним тому, що воно передбачає різні рівні захисту для Держави — члена Конвенції та приватної власності. Компанія-заявник також заявила, що відмінним було і ставлення до її постачальника, оскільки податкові органи визнали право постачальника на податковий кредит, й у той же час відмовилися визнавати це право за компанією-заявником.

Стаття 14 передбачає наступне:

«Користування правами та свободами, визнаними даною Конвенцією, повинно бути забезпечено без будь-якої дискримінації за ознаками статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних та інших переконань, національного чи соціального походження, приналежності до національних меншин, майнового стану, народження чи за будь-яких інших ознак статусу».

73. Уряд оспорював докази компанії-заявника і стверджував, що відповідні нормативні положення про ПДВ є зрозумілими, чіткими та однаково застосовуються до усіх одержувачів поставок, що оподатковуються ПДВ. Уряд також відмітив, що компанія-заявник та її постачальник відіграють різні ролі та займають різні рівні у ланцюжку операцій з поставок, що оподатковуються ПДВ. Відповідно, будь-які розбіжності у підходах до компаній на цій підставі були виправданими і не повинні розглядатися як дискримінація.

74. Суд відмітив, що дана заява пов’язана із розглянутим вище, і таким чином також повинна бути визнаною прийнятною.

75. Однак, з урахуванням висновків щодо статті 1 Протоколу N 1, у даному випадку Суд не вважає за необхідне розглядати питання про те, чи мало місце порушення ст. 14 Конвенції (див., mutatia mutandis, Рішення у справі, з урахуванням змін, С.А. Данджевіль, посилання на яке наведено вище, п. 66).

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

76. Компанія-заявник у заяві посилається на статтю 13, разом зі ст. 14 і ст. 1 Протоколу N 1, стверджуючи, що у неї не було ефективних засобів правового захисту відповідно до національного законодавства і що національна влада не розглянула її аргументів стосовно твердження про порушення Конвенції.

Стаття 13 передбачає наступне:

«Кожен, чиї права і свободи, що визнаються даною Конвенцією, порушені, має право на ефективні засоби правового захисту в державних органах своєї країни, в тому числі й у тих випадках, коли таке порушення було здійснено особами, які діяли при виконанні службових обов’язків».

77. Суд відмічає, що компанія-заявник мала право подання позову на рішення про нарахування податку, яким вона скористалась. У процесі розгляду компанія подала та обґрунтувала свою заяву відповідно до Конвенції у національні суди, які розглянули її, хоча і винесли рішення не на користь компанії-заявника. Отже, у зв’язку з наведеним вище положенням Протоколу N 1 не виникає предмету спору.

З цього слідує, що заява є явно необґрунтованою і повинна бути відхиленою відповідно до статті 35 п. 3 і статті 4 Конвенції.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

78. Стаття 41 Конвенції передбачає наступне:

«Якщо Суд визнає, що мало місце порушення Конвенції чи Протоколу до неї, а внутрішнє право Високої Договірної Сторони допускає можливість лише часткового усунення наслідків цього порушення, Суд, якщо це необхідно, присуджує справедливу компенсацію стороні, яка постраждала».

A. Збиток

79. Компанія-заявник подала вимоги про відшкодування майнової шкоди у розмірі 3180,24 болгарських левів (BGN) (1953 євро (EUR)). Сума, яка підлягає відшкодуванню, включає суму ПДВ, сплаченого у складі придбаних товарів, у розмірі BGN 3610 (EUR 1851) та пеню, нараховану компанії-заявнику податковими органами (BGN 200,24 [EUR 102], див. п. 13 вище).

80. Компанія-заявник пред’явила вимогу про відшкодування немайнової шкоди у розмірі EUR 3000, яку компанія понесла зокрема, у зв’язку із почуттям розчарування, ненадійності і невизначеності, яке зазнав виконавчий директор компанії.

81. Уряд не надав коментарів.

82. З урахуванням встановлених Судом порушень статті 1 Протоколу N 1 Суд вважає, що стосовно майнової шкоди найбільш прийнятною формою відшкодування буде присудження суми вхідного ПДВ (EUR 1851), яку компанію-заявника зобов’язали повторно сплатити, а також пені, що була нарахована на цю суму (EUR 102) (див. вище Рішення у справі, з урахуванням змін, С.А. Данжевіль, посилання на яке наведено вище, п. 70). Таким чином, Суд присуджує компанії-заявнику суму у розмірі EUR 1953 за завдану майнову шкоду.

83. Суд також вважає, що, хоча компанія-заявник могла зазнати немайнової шкоди, дане рішення є достатнім для неї відшкодуванням (там же).

B. Видатки та витрати

84. Компанія-заявник пред’явила вимогу про відшкодування BGN 546,61 (EUR 208) видатків та витрат, які вона понесла в процесі розгляду справи у національних судах. Заявлена сума складається із судового збору, сплаченого за оспорювання рішення Регіонального податкового управління (BGN 50 [EUR 26]), судового збору за оспорювання рішення Пловдівського регіонального суду (BGN 28 [EUR 14]), винагороди юристам за представлення інтересів компанії у національних судах (BGN 200 [EUR 102]), а також видатки і витрати, присуджені податковим органам (BGN 268,61 [EUR 138]). На обґрунтування своєї вимоги компанія-заявник надала рішення Пловдівського регіонального суду від 16 січня 2001 р., згідно з яким податковим органам була присуджена сума у розмірі BGN 268,61 (EUR 137), що складалася із видатків та витрат, та надала договір про винагороду за надання юридичних послуг, а також квитанції про сплату судових витрат.

85. Компанія-заявник також надала вимогу про відшкодування EUR 2097,80 видатків і витрат, які вона понесла у процесі розгляду у Суді за 52 год. роботи юриста компанії-заявника із розрахунку EUR 70 за годину, а також поштових зборів, витрат на копіювання та офісні приналежності (EUR 27). На обґрунтування своєї вимоги компанія-заявник надала договір про винагороду за надання юридичних послуг, затверджений лист обліку робочого часу та поштові квитанції. Компанія-заявник просила сплатити видатки та витрати, які вона понесла в процесі судового розгляду, напряму своєму юристу п. М. Екимджиєву, за вирахуванням BGN 500 (EUR 256.41), які були сплачені як аванс.

86. Уряд не надав коментарів.

87. Відповідно до практики Суду заявник має право на відшкодування витрат та видатків лише у тій мірі, наскільки він продемонструє, що це були фактично понесені та необхідні видатки, а також що їх розмір є розумним. У даній справі, з урахуванням наявної у Суді інформації і зазначених вище критеріїв, Суд вважає, що буде розумно присудити компанії-заявнику всі суми понесених нею видатків та витрат, які складають EUR 2377,80 і з яких EUR 1841,39 повинні бути виплачені напряму юристу компанії-заявника п. М. Екімджиєву.

C. Відсотки у разі несвоєчасної сплати

88. Суд вважає, що в разі несвоєчасності сплати мають бути нараховані відсотки в розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку плюс три відсоткові пункти.

НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятною заяву, подану з посиланням на ст. 1 Протоколу N 1 до Конвенції і ст. 14 Конвенції разом зі ст. 1 Протоколу N 1, а іншу частину заяви — неприйнятною;

2. Постановляє, що було допущено порушення статті 1 Протоколу N 1 до Конвенції;

3. Постановляє, що немає необхідності розглядати окремо порушення статті 14 Конвенції разом із ст. 1 Протоколу N 1.

4. Постановляє, що встановлення порушення само по собі є достатнім відшкодуванням немайнової шкоди, яка була заявлена компанією-заявником.

5. Постановляє:

(a) що протягом тримісячного строку від дня, коли це рішення стане остаточним, Держава-відповідач, до пункту 2 статті 44 Конвенції, повинна виплатити компанії-заявнику наступні суми з конвертуванням у болгарські леви по обмінному курсу на дату здійснення розрахунку:

(i) EUR 1953 (одна тисяча дев’ятсот п’ятдесят три євро) — за матеріальну шкоду;

(ii) EUR 280 (двісті вісімдесят євро) — за судові витрати, понесені компанією-заявником в процесі судового розгляду у національних судах;

(iii) EUR 256,41 (двісті п’ятдесят шість євро сорок один цент) — за судові витрати, які компанія понесла в процесі судового розгляду у Суді, які підлягають перерахуванню компанії-заявнику, а також EUR 1841,39 (одну тисячу вісімсот сорок один євро тридцять дев’ять центів) — які підлягають перерахуванню на банківський рахунок юристу компанії-заявника п. М. Екімджиєву;

(iv) відшкодування будь-яких податків, які можуть бути нараховані компанії-заявнику у зв’язку зі вказаними вище сумами;

(b) що із закінченням зазначених вище трьох місяців і до остаточного розрахунку на названу суму нараховуватимуться відсотки в розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, чинній у відповідний період невиконання цих платежів, плюс три відсоткові пункти;

6. Відхиляє решту вимог заявника стосовно справедливої сатисфакції.

Рішення складено на англійській мові і повідомлено письмово 22 січня 2009 р., відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.

Голова
П. Лоренцен
Заступник реєстратора
С. Філіпс