Рішення Євросуду: Фуклєв проти України від 16.01.2014 року

ECtHR_AuthorityРАДА ЄВРОПИ
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція
РІШЕННЯ
Справа «Валерій Фуклєв проти України»
(Заява N 6318/03)
Страсбург, 16 січня 2014 року

ОСТАТОЧНЕ
16 квітня 2014 року

Офіційний переклад.

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Валерій Фуклєв проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Марк Віллігер, Голова,
Ангеліка Нуссбергер,
Боштьян М. Зупанчіч,
Енн Пауер-Форд,
Ганна Юдківська,
Хелена Єдерблом,
Алеш Пейхал, судді,
а також Клаудія Вестердік, Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 10 грудня 2013 року постановляє таке рішення, що було ухвалене у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (N 6318/03) проти України, яку 6 лютого 2003 року подав до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадянин України п. Валерій Андрійович Фуклєв (далі — заявник).

2. Уряд України (далі — Уряд) представляв його Уповноважений — п. Н. Кульчицький.

3. Заявник скаржився відповідно до статті 2 Конвенції, що не було проведено ефективного розслідування обставин смерті його дружини. Він також стверджував відповідно до статті 3 Конвенції, що 2 жовтня 2003 року він зазнав жорстокого поводження і що не було проведено ефективного розслідування цього інциденту.

4. 26 вересня 2007 року про заяву було повідомлено Уряд.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився в 1951 році і проживає у Новій Каховці.

A. Смерть дружини заявника

7. Госпіталізація дружини заявника

6. 4 липня 2001 року дружину заявника, пані Олену Фуклєву, було прийнято до гінекологічного відділення Херсонської обласної клінічної лікарні (далі — лікарня) з діагнозом метрофіброма. Операцію було заплановано на 5 липня 2001 року. Згідно з медичною картою дружина заявника підписала письмову згоду на проходження операції. У цей день їй було здійснено невдалу інтубацію трахеї з метою введення анестезії. Тому операцію було відкладено до 9 липня 2001 року. Дружину заявника було виписано до цієї дати.

7. 9 липня 2001 року в лікарні дружині заявника було проведено операцію по видаленню метрофіброми. Згідно з медичною картою вона підписала письмову згоду на проходження цієї операції.

8. Після операції її стан став швидко погіршуватися.

9. 15 липня 2001 року медична комісія лікарів виявила, що дружина заявника страждала від післяопераційного перитоніту. Хоча після цього її почали лікувати від перитоніту, вона померла від перитоніту і сепсису 18 липня 2001 року.

10. Аутопсія, проведена незабаром після її смерті, підтвердила, що пані Фуклєва померла від післяопераційного перитоніту, ускладненого сепсисом.

2. Розслідування інциденту закладами охорони здоров’я

(a) Висновки комісії місцевого управління охорони здоров’я

11. Після інциденту місцеве управління охорони здоров’я створило комісію у складі трьох членів для розслідування якості медичної допомоги, наданої лікарнею дружині заявника. Розглянувши справу, комісія встановила, що медичний персонал не припустився жодних помилок, які могли б погіршити стан здоров’я пацієнтки або прискорити її смерть. Комісія дійшла висновку, що смерть пацієнтки не була спричинена медичним персоналом.

(b) Висновок медичної комісії лікарні

12. 8 серпня 2001 року медична комісія лікарні розглянула справу і виявила, що хірургічне лікування було проведене правильно, післяопераційне лікування було надано пацієнтці у повному обсязі і що, незважаючи на відповідне лікування, летальний результат був неминучим.

(c) Висновки комісії Міністерства охорони здоров’я України

13. Після того як заявник подав скаргу, 7 вересня 2001 року Міністерство охорони здоров’я України створило комісію для розслідування відповідності лікування пані Фуклєвої у лікарні.

14. Комісія міністерства виявила, що: (i) дружину заявника не було належним чином підготовлено до запланованої операції і її було терміново прооперовано 9 липня 2001 року; (ii) антибактеріальна і інфузійна терапії перитоніту і сепсису були недостатніми; (iii) перитоніт розвинувся через зниження імунітету пацієнтки; (iv) труднощі раннього діагностування перитоніту були викликані нечіткою клінічною симптоматикою (а саме, піддіафрагмальним і підпечінковим абсцесами), внаслідок чого повторну лапаротомію було проведено лише на шостий день.

(d) Подальші події

15. 24 вересня 2001 року Управління охорони здоров’я Херсонської обласної державної адміністрації (далі — Управління охорони здоров’я) з урахуванням висновків комісії міністерства призначило (i) проведення перевірки гінекологічного відділення лікарні; (ii) проходження акушером-гінекологом С. навчання по лікуванню сепсису в акушерстві та гінекології; (iii) проведення обговорення справи дружини заявника на засіданні обласної асоціації акушерів-гінекологів.

16. У листі від 8 жовтня 2001 року Міністерство охорони здоров’я рекомендувало Управлінню охорони здоров’я розглянути можливість застосування заходів дисциплінарного стягнення щодо лікарів, які брали участь у лікуванні дружини заявника, а також кваліфікаційній комісії провести позачергову атестацію лікарів з метою встановлення їхньої відповідності присвоєним їм кваліфікаційним категоріям. Міністерство відзначило, що його комісія виявила суттєві помилки в лікуванні дружини заявника. Міністерство зазначило, що смерть дружини заявника була викликана побічними ефектами операції, проведеної 9 липня 2001 року в лікарні; з медичної карти випливало, що 5 липня 2001 року пацієнтка не пройшла всіх необхідних додаткових обстежень, а також їй не було призначено лікування анемії; після невдалої спроби введення анестезії 5 липня 2001 року пацієнтку було виписано з лікарні, що є протипоказаним заходом; 9 липня 2001 року пацієнтці було проведено операцію без перевірки найважливіших показників гомеостазу і корекції анемічного стану; діагностику і лікування перитоніту було здійснено занадто пізно; протягом післяопераційного періоду антибактеріальна і інфузійна терапії були недостатніми, а лікування анемії — незначним. Міністерство зробило висновок, що лікування дружини заявника було незадовільним.

17. 30 жовтня 2001 року Управління охорони здоров’я повідомило Міністерство охорони здоров’я України, що було проведено ретельну перевірку гінекологічного відділення лікарні і що жодних суттєвих недоліків у функціонуванні відділення не було виявлено. Проте завідувачу відділення було винесено догану. Щодо лікарів, які проводили лікування дружини заявника, було зазначено, що їх буде направлено на позачергову атестацію кваліфікаційною комісією. Управління охорони здоров’я також зазначило, що лікар, який відповідав за лікування дружини заявника, звільнився за власним бажанням.

18. 30 листопада 2001 року Управління охорони здоров’я повідомило заявника, що закладами охорони здоров’я було проведено розслідування обставин смерті його дружини і що надання його дружині неналежного лікування не було встановлено.

3. Кримінальне розслідування обставин смерті дружини заявника

19. 27 липня 2001 року прокуратура Суворовського району м. Херсона (далі — прокуратура району) відмовила в порушенні кримінальної справи, встановивши за результатами аутопсії і висновків медичних фахівців, що у діях медичного персоналу не було виявлено жодних ознак злочинної недбалості.

20. 1 серпня 2001 року за клопотанням заявника Херсонська обласна прокуратура (далі — обласна прокуратура) скасувала цю постанову як необґрунтовану і призначила подальше розслідування.

21. 22 серпня 2001 року прокуратура району відмовила в порушенні кримінальної справи, встановивши, що смерть дружини заявника не була наслідком дій медичного персоналу.

22. 18 вересня 2001 року обласна прокуратура за клопотанням заявника скасувала постанову від 22 серпня 2001 року на підставі того, що дослідчі заходи були недостатніми. Прокуратура зазначила, зокрема, що матеріали справи не містять жодних остаточних висновків щодо причин смерті дружини заявника, причин розвитку перитоніту чи відповідності лікування. Обласна прокуратура також зазначила, що оскаржувана постанова прийнята на основі тверджень медичного персоналу, чиї дії оскаржувалися, в той час як інших фахівців, а також заявника і його родичів, не було опитано. У зв’язку з цим обласною прокуратурою було порушено кримінальну справу за фактом злочинної недбалості лікарів і передано справу до прокуратури району для розслідування.

23. 24 вересня 2001 року слідчий призначив судово-медичну експертизу якості лікування, наданого дружині заявника. У відповідь Миколаївське обласне бюро судово-медичної експертизи надало висновок, у якому було зазначено, що дружині заявника в лікарні було надано відповідне лікування.

24. 1 жовтня 2001 року заявнику було надано статус потерпілого у кримінальній справі.

25. 3 січня 2002 року прокуратура району, отримавши нові докази, закрила кримінальну справу щодо смерті дружини заявника на підставі відсутності складу злочину (corpus delicti) у діях медичного персоналу. Заявник оскаржив цю постанову до суду.

26. 31 січня 2002 року Суворовський районний суд м. Херсона (далі — районний суд) скасував постанову від 3 січня 2002 року як необґрунтовану і повернув справу на додаткове розслідування. Районний суд зазначив, що необхідно було розслідувати твердження про підробку медичних записів і, зокрема, підпису дружини заявника, який свідчив про її згоду на операцію 9 липня 2001 року. Районний суд також вважав за потрібне допитати свідків і вжити інших заходів.

27. 26 березня 2002 року апеляційний суд Херсонської області (далі — апеляційний суд) скасував рішення районного суду від 31 січня 2002 року як необґрунтоване і повернув справу до районного суду на новий розгляд.

28. 28 серпня 2002 року районний суд залишив в силі постанову від 3 січня 2002 року про закриття кримінальної справи. Суд вважав, що постанова прокуратури району була обґрунтованою і підтверджувалась наявними доказами. Заявник оскаржив це рішення.

29. 12 листопада 2002 року апеляційний суд залишив в силі рішення від 28 серпня 2002 року. Заявник подав касаційну скаргу до Верховного Суду України.

30. 19 грудня 2002 року Верховний Суд України відхилив скаргу заявника як неприйнятну.

31. 11 березня 2003 року, розглянувши скаргу заявника, Генеральна прокуратура України скасувала постанову прокуратури району від 3 січня 2002 року і призначила подальше розслідування, зазначивши, що необхідно вжити додаткових заходів для з’ясування всіх відповідних обставин справи. Зокрема, необхідно було визначити справжність підпису дружини заявника в її медичній карті, долучити певні докази до матеріалів справи і вирішити протиріччя щодо медичних висновків.

32. 29 жовтня 2003 року Головне бюро судово-медичної експертизи Міністерства охорони здоров’я України склало висновок, в якому стверджувалося, серед іншого (inter alia), що дружину заявника було належним чином і в повному обсязі діагностовано в гінекологічному відділенні лікарні; що її необхідно було прооперувати, проте вона повинна була пройти додаткові обстеження, а також необхідно було вжити заходів для зупинки кровотечі; що було підібрано правильний хірургічний метод і операцію було здійснено правильно. Згідно зі звітом смерть дружини заявника була спричинена кількома факторами: (i) слабким імунітетом, який призвів до розвитку післяопераційного перитоніту; (ii) невикористанням гінекологами всіх можливих засобів для зупинки кровотечі, не вдаючись до термінового хірургічного втручання; (iii) запізнілим лікуванням перитоніту. Було зазначено, що якби перитоніт було діагностовано і проліковано вчасно, можливо, життя пацієнтки було б врятовано.

33. 3 січня 2004 року слідчий призначив додаткову судово-медичну експертизу, встановивши, що висновок від 29 жовтня 2003 року був неповним і суперечливим.

34. 31 березня 2005 року Головне бюро судово-медичної експертизи Міністерства охорони здоров’я України підготувало ще один висновок, в якому стверджувалося, серед іншого (inter alia), що смерть дружини заявника була спричинена декількома факторами, у тому числі важкістю патології, надмірною повнотою пацієнтки, що призвела до зниження імунітету і сприяла розвитку післяопераційних ускладнень, і недоліками лікування пацієнтки. У висновку стверджувалося, що існує «непрямий зв’язок» між недоліками лікування в гінекологічному відділенні лікарні і смертю пацієнтки.

35. 11 липня 2005 року старший слідчий обласної прокуратури закрив кримінальну справу за відсутністю складу злочину (corpus delicti) в діях медичного персоналу. Він встановив, що смерть дружини заявника була викликана кумулятивним ефектом кількох факторів, і що не можна стверджувати, що існував прямий зв’язок між недоліками лікування і летальним результатом.

36. 5 серпня 2005 року заступник прокурора Херсонської області скасував постанову від 11 липня 2005 року як необґрунтовану і повернув справу для додаткового розслідування. Він зазначив, що необхідно було вжити додаткових заходів для встановлення причини смерті дружини заявника та стверджуваного підроблення її підпису в медичних документах.

37. У ході наступного провадження слідчий призначив проведення додаткових експертиз різних аспектів лікування дружини заявника. Крім цього, експерти дійшли висновку, що підписи в медичній карті дійсно належали дружині заявника.

38. 11 жовтня 2007 року обласна прокуратура закрила кримінальну справу щодо смерті дружини заявника на підставі відсутності складу злочину (corpus delicti) у діях медичного персоналу. На основі експертних висновків та інших доказів слідчий встановив, що смерть дружини заявника була спричинена кумулятивним ефектом декількох факторів, в тому числі недоліками лікування у гінекологічному відділенні лікарні; однак не було прямого причинно-наслідкового зв’язку між цими недоліками і смертю пацієнтки.

B. Стверджуване жорстоке поводження із заявником

1. Інцидент 2 жовтня 2003 року

39. На час подій заявник був власником магазину в Новій Каховці.

40. 2 жовтня 2003 року кілька працівників податкової міліції відвідали магазин заявника з метою проведення позапланової перевірки у зв’язку зі стверджуваним неподанням заявником податкових декларацій.

41. Перевірку не було проведено, оскільки заявник, його родичі і працівники завадили доступу працівників податкової міліції до податкової документації магазину. Це призвело до скандалу.

42. Як пізніше було встановлено в ході розслідування, в певний момент заявник вимкнув світло і одна із його працівниць закричала, що працівник податкової міліції К. вдарив її в обличчя. Це загострило сутичку і К. намагався залишити місце події з допомогою автомобіля. Заявник намагався завадити К. залишити місце події і стрибнув на капот автомобіля, після чого розбив бокове скло і спробував витягнути К. з автомобіля.

43. За словами заявника, під час інциденту йому було завдано тілесних ушкоджень працівниками податкової міліції.

2. Офіційні розслідування тверджень заявника про жорстоке поводження

44. 3 жовтня 2003 року заявник подав до правоохоронних органів скаргу, в якій стверджував, що 2 жовтня 2003 року він зазнав жорстокого поводження з боку працівників податкової міліції.

45. Того ж дня заявника оглянув лікар, який задокументував тілесні ушкодження на передпліччі і губі заявника.

46. 15 жовтня 2003 року судово-медичний експерт, посилаючись на результати медичного обстеження від 3 жовтня 2003 року, повідомив, що заявник отримав численні подряпини на правому передпліччі і синець на нижній губі. Експерт класифікував тілесні ушкодження як легкі і заявив, що заявникові їх могло бути завдано 2 жовтня 2003 року.

47. 27 жовтня 2003 року слідчий прокуратури міста Нова Каховка (далі — прокуратура міста) відмовив в порушенні кримінальної справи щодо працівників податкової міліції, оскільки в їхніх діях не було виявлено жодних ознак злочину. Він встановив, що подряпини на передпліччі заявника були спричинені самим заявником, коли він намагався витягнути працівника податкової міліції з автомобіля через розбите вікно. Подібним чином синець на губі міг бути спричинений самим заявником в будь-який момент під час інциденту, в тому числі тоді, коли він стрибнув на автомобіль або з автомобіля чи розбив вікно. Не було знайдено жодних доказів, які б вказували на те, що синець було спричинено працівниками податкової міліції.

48. 11 лютого 2004 року за клопотанням заявника обласна прокуратура скасувала постанову від 27 жовтня 2003 року, встановивши, що необхідно було провести додаткове розслідування. Зокрема, обласна прокуратура доручила слідчому провести допит заявника і працівника податкової міліції К.

49. Згодом, в ході додаткового розслідування 4 березня, 7 червня, 4 і 30 грудня 2004 року і 16 грудня 2005 року слідчий міської прокуратури відмовляв в порушенні кримінальної справи з причин, аналогічних викладеним в постанові від 27 жовтня 2003 року. Ці постанови було скасовано наглядовими органами і було призначено вжиття додаткових заходів.

50. 2 лютого 2006 року заступник прокурора Нової Каховки відмовив у порушенні кримінальної справи проти працівників податкової міліції, зазначивши, що в їхніх діях не виявлено жодних ознак злочину. На підставі отриманих додаткових доказів він обґрунтував таке рішення причинами, схожими на викладені в постанові від 27 жовтня 2003 року.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Кримінальний кодекс України від 28 грудня 1960 року (чинний станом на час подій)

51. Стаття 113 Кодексу передбачає таке:

«Неподання без поважних причин допомоги хворому особою медичного персоналу, яка зобов’язана, згідно з встановленими правилами, подати таку допомогу, якщо це завідомо для медичного працівника могло спричинити тяжкі наслідки для хворого, — карається виправними роботами на строк до двох років або громадською доганою.

Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки, — карається позбавленням волі на строк до трьох років».

B. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 року (чинний станом на час подій)

52. У статті 4 Кодексу передбачено, що суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов’язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів для встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і їх покарання.

53. Відповідно до статті 28 Кодексу особа, яка зазнала матеріальної шкоди від злочину, вправі пред’явити до обвинуваченого цивільний позов на будь-якій стадії кримінального провадження, але до початку судового слідства. Цивільний позивач в кримінальній справі звільняється від сплати судового збору за подачу цивільного позову.

C. Цивільне законодавство

54. Цивільне законодавство не передбачає конкретних положень про компенсацію моральної шкоди, заподіяної внаслідок недбалості медичного персоналу.

Відповідно до загального принципу, викладеного в статті 4401 Цивільного кодексу від 18 липня 1963 року (чинного до 1 січня 2004 року), моральна (немайнова) шкода, заподіяна громадянину або організації, відшкодовується особою, яка заподіяла шкоду, якщо вона не доведе, що цивільне правопорушення було скоєне не з її вини.

55. Стаття 1167 Цивільного кодексу від 16 січня 2003 року (чинного з 1 січня 2004 року) передбачає, серед іншого (inter alia), що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини в цивільному правопорушенні.

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 2 і 13 КОНВЕНЦІЇ

56. Заявник скаржився на те, що розслідування обставин смерті його дружини було неефективним. Він посилався на статті 2 і 13 Конвенції, які передбачають таке:

Стаття 2 (право на життя)

«1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання…».

Стаття 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту)

«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».

A. Прийнятність

1. Доводи сторін

57. Уряд стверджував, що заявник не подав цивільного позову про відшкодування шкоди у зв’язку зі смертю його дружини в лікарні. Оскільки цивільно-правовий засіб юридичного захисту не було використано, заявник не вичерпав всіх внутрішніх засобів юридичного захисту стосовно цієї частини заяви.

58. Заявник не погодився.

2. Оцінка Суду

59. Суд вважає, що заперечення Уряду тісно пов’язане із суттю скарг заявника. Тому він долучає заперечення до суті скарг заявника.

60. Суд також вважає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у значенні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона також не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона повинна бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Стаття 2 Конвенції

(a) Доводи сторін

61. Уряд доводив, що заявник мав у своєму розпорядженні ефективні національні процедури, які передбачали належний розгляд медичного інциденту за участю його дружини. Він стверджував, що справу було розглянуто закладами охорони здоров’я та слідчими органами. Крім того, заявник міг звернутися до цивільних судів для розгляду відповідних питань та, за необхідності, відшкодування шкоди.

62. Уряд також стверджував, що офіційне розслідування було всеохоплюючим і ретельним. Заходи, вжиті відповідними органами, були відповідними і достатніми для дотримання вимог статті 2 Конвенції.

63. Заявник не погодився.

(b) Оцінка Суду

(i) Загальні принципи

64. Суд повторює, що перше речення статті 2 зобов’язує державу не лише утримуватися від «умисного» позбавлення життя, але й вживати належних заходів для захисту життя тих, хто перебуває в межах її юрисдикції (див. рішення від 9 червня 1998 р. у справі «L.C.B. проти Великобританії», п. 36, Звіти про рішення та ухвали 1998-III).

65. Ці принципи також застосовуються у сфері охорони здоров’я. Зокрема, вони вимагають створення ефективної незалежної судової системи з метою забезпечення встановлення причини смерті пацієнтів, які знаходились на лікуванні як в державному, так і в приватному секторі, та притягнення до відповідальності винних (див., серед інших джерел, «Калвеллі і Чільйо проти Італії» [GC], заява N 32967/96, п. 49, ECHR 2002-I).

66. Хоча право на обвинувачення або засудження третіх сторін за вчинення злочину не може відстоюватися незалежно, Суд зазначав у ряді випадків, що ефективна судова система відповідно до вимог статті 2 може, а за певних обставин і повинна включати застосування кримінального права. Однак якщо порушення права на життя чи тілесну недоторканність не здійснюється навмисно, позитивне зобов’язання щодо створення ефективної судової системи, передбачене статтею 2, не обов’язково вимагає надання кримінально-правового засобу юридичного захисту в кожному випадку. У конкретному випадку злочинної недбалості медичних працівників зобов’язання, наприклад, може бути виконано, якщо правова система надасть жертвам можливість отримати відшкодовування за допомогою виключно цивільно-правових засобів захисту або у поєднанні останніх із кримінально-правовими засобами захисту, що дозволить встановити відповідальність певних лікарів і отримати будь-яке відповідне цивільно-правове відшкодування, таке як компенсація за завдану шкоду та оприлюднення рішення. Також можуть бути передбачені дисциплінарні заходи (див. рішення у справі «Во проти Франції» [GC], заява N 53924/00, п. 90, ECHR 2004-VIII, з подальшими посиланнями).

67. Статті 2 Конвенції не буде дотримано, якщо захист, забезпечений національним законодавством, існуватиме тільки в теорії: насамперед, він повинен також ефективно працювати на практиці (див. вищезгадане рішення у справі «Калвеллі і Чільйо проти Італії», п. 53). Тому Суд повинен визначити, чи всі наявні засоби юридичного захисту в їх сукупності можуть, як теоретично, так і практично, вважатися юридичними засобами, що дозволяють встановлювати факти, забезпечувати притягнення до відповідальності винних та надавати відповідне відшкодування потерпілому. Іншими словами, замість того, щоб оцінювати правовий режим абстрактно, Суд повинен розглянути, чи є правова система в цілому відповідною щодо справи, що наразі розглядається (див. «Бижиковскі проти Польщі» від 27 червня 2006 року, заява N 11562/05, п. 107, і «Додов проти Болгарії», від 17 січня 2008 року, заява N 59548/00, пп. 83 і 86).

(ii) Застосування принципів до цієї справи

(a) Розслідування, проведені закладами охорони здоров’я

68. Суд зазначає, що результати розслідувань, проведених закладами охорони здоров’я, були суперечливими: з перших двох звітів, підготовлених місцевими комісіями, випливало, що лікування було належним, а смерть дружини заявника — неминучою (див. пункти 11 і 12 вище). З іншого боку, з висновків комісії міністерства випливало, що з боку лікарів лікарні мали місце певні недоліки (див. пункт 14).

69. Це головне питання надалі вирішувалося незрозуміло. Зокрема, в листуванні між Управлінням охорони здоров’я і Міністерством охорони здоров’я України останнє посилалося на суттєві помилки, допущені медичним персоналом, і дійшло висновку, що лікування дружини заявника було незадовільним (див. пункт 16). Однак, незважаючи на ці твердження, Управління охорони здоров’я повідомило заявника, що його дружині було надано належне лікування (див. пункт 18 вище).

70. Дійсно, в певний момент Управління охорони здоров’я повідомило Міністерство охорони здоров’я України, що стосовно медичного персоналу було вжито відповідних заходів (див. пункт 17). Хоча не видається, що догана, винесена завідувачу гінекологічного відділення лікарні, була якимось чином пов’язана зі справою дружини заявника. Крім того, що стосується твердження про направлення лікарів, які лікували дружину заявника, на позачергову атестацію кваліфікаційною комісією, не було надано жодної додаткової інформації на підтвердження, що вони пройшли таку атестацію, або про результати цієї атестації.

71. Отже, не вбачається, що органи охорони здоров’я зробили належну спробу розглянути всі відповідні факти, які стосуються смерті дружини заявника, встановити винних осіб і, за потреби, вжити подальших заходів відповідно до вимог статті 2 Конвенції.

(b) Кримінальне провадження

72. Суд повторює, що вимога ефективного розслідування включає, серед іншого, вимогу «ретельності», яка означає, що органи влади завжди зобов’язані спробувати встановити, що сталося, і не повинні покладатися на поспішні або необґрунтовані висновки для припинення розслідування або в якості основи для прийняття рішень. Вони повинні вжити всіх необхідних заходів, наявних у розпорядженні, для забезпечення доказів, що стосуються інциденту (див., наприклад, «Фіногенов та інші проти Росії», заяви NN 18299/03 і 27311/03, п. 271, ECHR 2011 (витяги)). Крім того, в цьому контексті маються на увазі вимоги щодо своєчасності і належної швидкості (див. «Шіліх проти Словенії» [GC], заява N 71463/01, рішення від 9 квітня 2009 р., п. 195).

73. У зв’язку з цим Суд зазначає, що розслідування справи спочатку проводилося шляхом дослідчої перевірки, що завершилася винесенням двох рішень про відмову в порушенні кримінальної справи. Результати цієї дослідчої перевірки були відхилені прокурором, який здійснює нагляд. Зокрема, скасовуючи постанову від 22 серпня 2001 року і починаючи повномасштабне розслідування, прокурор вказав на ряд причин, чому розслідування не було ретельним і всеохоплюючим (див. пункт 22 вище).

74. Згодом кримінальну справу було закрито за відсутністю у діях медичного персоналу складу злочину (corpus delicti) (див. пункт 25). Ця постанова неодноразово оскаржувалась заявником, в результаті чого більш ніж через рік вона була скасована як необґрунтована прокурором, який здійснює нагляд і який встановив, що у справі не було проведено належного розслідування (див. пункт 31 вище).

75. Подібним чином друга постанова про закриття кримінальної справи від 11 липня 2005 року також була визнана необґрунтованою і у справі було призначено проведення додаткових слідчих дій (див. пункт 36). Остаточне рішення про припинення провадження було прийнято 11 жовтня 2007 року. Звідси випливає, що кримінальне провадження було зрештою припинено більш ніж через шість років і два місяці після інциденту. Проте з матеріалів справи не випливає, що таке тривале провадження було обумовлено обставинами справи.

76. Беручи до уваги те, яким чином проводилося розслідування у справі, а також загальну тривалість кримінального розслідування, Суд вважає, що органи влади не продемонстрували необхідної для розслідування кримінальної справи ретельності відповідно до вимог статті 2 Конвенції.

(g) Цивільне провадження

77. Заявник не подавав до судів цивільного позову з метою отримання відшкодування за стверджувану злочинну недбалість медичного персоналу. Тим часом, як вже зазначалося (див. пункт 66), стаття 2 Конвенції не вимагає обов’язкового надання кримінально-правового засобу юридичного захисту у кожному випадку недбалості медичного персоналу. Тому питання полягає в тому, чи повинен був заявник у цій справі порушити це питання в цивільних судах, як стверджує Уряд у своїх запереченнях щодо прийнятності.

78. Суд враховує аргумент Уряду про те, що заявник міг розпочати цивільне провадження, вимагаючи відшкодування шкоди за стверджувану злочинну недбалість медичного персоналу. Замість цього заявник вирішив звернутися до прокуратури з метою притягнення до кримінальної відповідальності медичного персоналу. У світлі фактів справи та положень національного кримінального законодавства (див. пункт 51), його звернення до кримінально-правового засобу юридичного захисту не видається необґрунтованим. Не вважалося воно таким і національними органами влади, які протягом тривалого періоду часу вважали, що були підстави для кримінального розслідування злочинної недбалості медичного персоналу.

79. Суд повторює, що від заявника, який вичерпав засіб юридичного захисту, що є очевидно ефективним і достатнім, не можна також вимагати спробувати інші засоби, які існують, проте, ймовірно, не є більш успішними (див. «Т. В. проти Мальти» [GC], заява N 25644/94, рішення від 29 квітня 1999 року, п. 34). Цього принципу було дотримано у справі «Сергієнко проти України» (заява N 47690/07, рішення від 19 квітня 2012 року), яка стосувалася тверджень про неефективність кримінального розслідування дорожньо-транспортної пригоди, внаслідок якої загинув син заявника. Відхиляючи аргумент Уряду про те, що заявник не подав окремого цивільного позову, Суд зазначив, що заявник вичерпав цивільно-правовий засіб юридичного захисту в ході кримінального провадження, і навіть якби заявник використав окремий цивільно-правовий засіб юридичного захисту, який би не залежав від результату будь-якого кримінального розслідування у цій конкретній справі, будь-які відповідні висновки у кримінальному провадженні вплинули б на результат цивільного провадження і суму відшкодування (там же, пп. 42 і 43).

80. У цій справі Суд, аналізуючи вибір засобу юридичного захисту заявника, підкреслює, що кримінальне провадження, якого домагався заявник, дозволяло одночасно розглянути питання кримінальної та цивільно-правової відповідальності, що виникають з тієї ж злочинної поведінки, сприяючи тим самим загальному процесуальному захисту прав, які розглядаються (див. пункт 53). Подання цивільного позову в кримінальній справі, можливо, було б кращим для заявника з точки зору судового збору та інших судових витрат. Крім того, слідчі органи були зобов’язані збирати докази в цьому провадженні. У зв’язку з цим слід зазначити, що висновки експертиз, призначених слідчими органами, та інші докази, зібрані ними в кримінальній справі, були б необхідними для вирішення питання щодо цивільного позову заявника. Відповідно Суд не вважає, що заявник діяв неналежним чином, обравши засоби юридичного захисту згідно із Кримінально-процесуальним кодексом України.

81. Отже, Суд не має потреби визначати, чи ефективно б вирішили цивільні суди питання щодо окремого цивільного позову заявника протягом періоду часу, коли органи влади проводили кримінальне розслідування одних і тих же фактів. З вищенаведених міркувань, принаймні, не випливає, що заявнику слід дорікнути за те, що він послідовно домагався кримінального провадження. Висновки Суду про неефективність цього провадження не можна використовувати проти заявника. У цілому заявник повинен розглядатися як такий, що законно вимагав кримінального провадження, обґрунтовано очікуючи, що він зможе подати цивільний позов у кримінальній справі.

82. На завершення Суд вважає, що після того як заявник домагався кримінального розслідування протягом більш ніж шести років, було б надмірним після цього очікувати від нього подання цивільного позову.

83. У світлі вищевикладених міркувань Суд вважає, що за обставин цієї справи заявник не був зобов’язаний подавати окремий цивільний позов. Тому заперечення Уряду щодо цього мають бути відхилені.

(d) Висновок

84. У світлі вищевикладеного Суд вважає, що заявник не був забезпечений ефективними правовими процедурами, які б відповідали процесуальним вимогам статті 2 Конвенції.

85. Отже, мало місце порушення процесуального аспекту статті 2 Конвенції.

2. Стаття 13 Конвенції

86. Суд зазначає, що ця скарга тісно пов’язана з вищерозглянутою і тому також повинна бути визнана прийнятною. Однак, враховуючи висновки Суду, відповідно до статті 2 Конвенції ця скарга не порушує будь-яких окремих питань. Отже, Суд вважає, що необов’язково розглядати скаргу окремо відповідно до статті 13 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 3 І 13 КОНВЕНЦІЇ

87. Заявник скаржився на те, що 2 жовтня 2003 року він зазнав жорстокого поводження і що не було проведено ефективного розслідування щодо цього. Він посилався на статті 3 і 13 Конвенції, в яких зазначено таке:

Стаття 3 (заборона катування)

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».

Стаття 13 (право на ефективний засіб юридичного захисту)

«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».

A. Доводи сторін

88. У своїх запереченнях щодо прийнятності зазначених скарг Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національних засобів юридичного захисту. Зокрема, заявник не оскаржив рішення від 2 лютого 2006 року до вищестоящого прокурора і до національних судів. Крім того, заявник не висунув приватного обвинувачення проти працівників податкової міліції, які, за його твердженнями, жорстоко з ним поводилися.

89. Також Уряд стверджував, що тілесні ушкодження, яких було завдано заявникові, не вказували на те, що стверджуване жорстоке поводження досягнуло мінімального рівня жорстокості відповідно до статті 3 Конвенції. Уряд наголосив, що слідчі органи не встановили, що ушкодження були завдані працівниками податкової міліції. Таким чином, Уряд вважав, що стаття 3 Конвенції є незастосовною у цій справі.

90. Заявник стверджував, що він не був зобов’язаний вичерпати зазначені Урядом засоби юридичного захисту. Він також стверджував, що стаття 3 Конвенції застосовується у цій справі.

B. Оцінка Суду

91. Суду не потрібно розглядати, чи дотримався заявник правила про вичерпання національних засобів юридичного захисту, оскільки ця частина заяви є, в будь-якому випадку, неприйнятною з причин, викладених нижче.

92. Суд нагадує, що стаття 3 Конвенції абсолютно забороняє катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження. Жорстоке поводження має досягти мінімального рівня жорстокості, щоб підпадати під дію статті 3. Оцінка цього мінімуму є відносною: вона залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки і, в деяких випадках, від статі, віку і стану здоров’я потерпілого (див. «Лабіта проти Італії» [GC], заява N 26772/95, пп. 119 — 120, ECHR 2000-IV).

93. При оцінці доказів Суд, як правило, застосовував стандарт доведення «поза розумним сумнівом». Проте такий доказ може витікати із співіснування досить сильних, чітких і погоджених припущень чи подібних неспростованих презумпцій щодо фактів (див. «Єрохіна проти України», рішення від 15 листопада 2012 року, заява N 12167/04, п. 52, з подальшими посиланнями).

94. У цій справі Суд зауважив, що наявні матеріали не демонструють жодної агресивної поведінки з боку працівників податкової міліції. З іншого боку, національні органи влади надали правдоподібний опис фактів, підтверджений відповідними доказами, згідно з яким працівники міліції насправді не завдавали тілесних ушкоджень на передпліччі і губі заявника, а сам заявник, можливо, був відповідальним за ці тілесні ушкодження. За відсутності будь-яких детальних доводів з боку заявника щодо стверджуваного жорстокого поводження з ним Суд вважає, що версія органів державної влади є задовільною.

95. Відповідно, навіть якщо припустити, що самі по собі тілесні ушкодження були достатньо серйозними, щоб увесь інцидент в цілому підпадав під дію статті 3 Конвенції, Суд вважає, що твердження заявника про те, що він зазнав жорстокого поводження з боку працівників податкової міліції, є необґрунтованим і було спростоване наданими Суду матеріалами. Відповідно скарга заявника на жорстоке поводження є явно необґрунтованою.

96. Крім того, Суд вважає, що за відсутності небезпідставної скарги щодо порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції немає потреби розглядати дотримання державою процесуальних гарантій відповідно до положення Конвенції.

97. Звідси випливає, що скарги заявника за статтею 3 Конвенції мають бути визнані неприйнятними відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції як явно необґрунтовані.

98. Оголосивши відповідні питання неприйнятними згідно зі статтею 3 Конвенції, Суд приходить до висновку, що скарга заявника не була небезпідставною для цілей статті 13 Конвенції (див. ухвалу у справі «Терещенко проти України», від 18 жовтня 2011 року, заява N 39213/05). Звідси випливає, що скаргу заявника відповідно до статті 13 Конвенції слід відхилити як несумісну, з огляду на обставини, пов’язані з предметом розгляду (ratione materiae), з положеннями Конвенції, відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.

III. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

99. Заявник скаржився на інші порушення органами державної влади його прав.

100. Суд розглянув ці скарги і вважає, що у світлі усіх наявних в його розпорядженні матеріалів і настільки, наскільки оскаржувані питання знаходяться в межах його компетенції, вони не містять ознак порушення прав і свобод, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Відповідно Суд відхиляє їх як явно необґрунтовані згідно з підпунктом «a» пункту 3 і пунктом 4 статті 35 Конвенції.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

101. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо національне законодавство відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

A. Шкода

102. Заявник вимагав відшкодування моральної шкоди в розмірі 120000 євро.

103. Уряд вважав ці вимоги необґрунтованими.

104. Суд вважає, що заявник зазнав страждань і неспокою через факти, які призвели до встановлення порушення у цій справі, що не можуть бути виправлені самою лише констатацією порушення. Ухвалюючи рішення відповідно до принципу співмірності, Суд присуджує заявнику 6000 євро відшкодування моральної шкоди.

B. Судові витрати

105. Заявник також вимагав 5267 євро загалом в якості компенсації судових та інших витрат, понесених у зв’язку з розглядом справи на національному рівні та Судом.

106. Уряд заперечив цю скаргу, стверджуючи, що лише витрати, які були неминуче понесені заявником протягом розгляду справи Судом, мають бути відшкодовані.

107. Відповідно до практики Суду заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише настільки, наскільки було доведено, що ці витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір — обґрунтованим. У цій справі, беручи до уваги наявні в його розпорядженні документи і вищевказані критерії, Суд вважає розумним присудити суму 240 євро в якості відшкодування судових та інших витрат за провадження у Суді.

C. Пеня

108. Суд вважає за належне призначити пеню виходячи з граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої повинні бути додані три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Долучає зауваження Уряду стосовно вичерпання національних засобів юридичного захисту щодо скарг заявника за статтями 2 і 13 Конвенції до суті справи і відхиляє їх після розгляду справи по суті.

2. Оголошує скарги відповідно до статей 2 і 13 Конвенції щодо смерті дружини заявника прийнятними, а решту скарг у заяві — неприйнятними.

3. Постановляє, що було порушення процесуального аспекту статті 2 Конвенції.

4. Постановляє, що немає необхідності розглядати скаргу окремо за статтею 13 Конвенції.

5. Постановляє, що:

(a) держава-відповідач має сплатити заявнику протягом трьох місяців від дня, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, такі суми, які повинні бути конвертовані в валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 6000 (шість тисяч) євро відшкодування моральної шкоди, а також додатково суми будь-яких податків, що можуть нараховуватись;
(ii) 240 (двісті сорок) євро компенсації судових та інших витрат, а також додатково суми будь-яких податків, що можуть нараховуватись заявникові;

(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на ці суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 16 січня 2014 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

Голова
М. Віллігер
Секретар
К. Вестердік