Рішення Євросуду: Вєренцов проти України від 11.04.2013 року

ECtHR_AuthorityРАДА ЄВРОПИ
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

РІШЕННЯ

Справа «Вєренцов проти України»

(Заява N 20372/11)

11 квітня 2013 року

17 серпня 2010 року заявник, який є членом неурядової організації із захисту прав людини «Вартові закону», повідомив Львівську міську раду про намір щовівторка у період з 17 серпня 2010 року до 1 січня 2011 року проводити мирні зібрання біля будівлі прокуратури Львівської області. Метою зібрань було привернути увагу до фактів корупції в органах прокуратури.

12 жовтня 2010 року заявник повідомив Львівську міську раду про проведення зібрання у цей самий день. Таке зібрання відбулось біля приміщення прокуратури Львівської області між 11:30 та 12:40; у ньому взяли участь близько 25 осіб. Під час зібрання працівники міліції спробували затримати заявника, однак, після того, як учасники зібрання почати знімати їхні дії на відео, вони його відпустили.

13 жовтня 2010 року Львівський окружний адміністративний суд розглянув клопотання виконкому Львівської міської ради, подане на початку жовтня, про заборону проведення зібрань, про які клопотав заявник, та заборонив їх проведення, починаючи з 19 жовтня.

За твердженнями заявника, того ж дня його було викликано до Галицького РВ м. Львова з непов’язаних із подією підстав. Після прибуття заявника до відділу, працівники міліції склали щодо нього протоколи адміністративних правопорушень (злісна непокора вимозі працівника міліції та порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій). Заявник тримався у відділі міліції до наступного дня.

14 жовтня 2010 року працівники міліції склали нові протоколи адміністративних правопорушень. Ці протоколи були підписані заявником.

Цього ж дня заявника було доставлено до суду. Він не мав можливості ознайомитись із матеріалами справи до засідання, і, крім того, суд відмовив йому у залученні до справи захисника, пославшись на те, що заявник є правозахисником, а отже, може представляти себе сам. Клопотання заявника про виклик і допит свідків та дослідження відео, знятого у день подій, також було відхилено судом.

У рішенні від цієї ж дати суд визнав заявника винним у вчиненні адміністративних правопорушень, про які йшлося у протоколах, та призначив йому адміністративне стягнення у вигляді трьох днів адміністративного арешту.

Заявник оскаржив це рішення. У своїй скарзі заявник вказував, зокрема, на недоліки та розбіжності існуючого нормативного регулювання порядку проведення зібрань та на порушення його прав, гарантованих п. 1 та пп. 3 (b — d) статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція).

27 жовтня 2010 апеляційний суд Львівської області відмовив у задоволенні апеляційної скарги. Відповідне провадження відбувалось за участі заявника та його захисника.

На час подій процедура проведення зібрань регулювалася Конституцією України та Указом Президії Верховної Ради СРСР «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР» від 28 липня 1988 року. Крім того, існували акти органів місцевого самоврядування щодо процедури організації та проведення зборів, мітингів тощо.

До Європейського суду з прав людини (далі — Європейський суд) заявник скаржився за такими статтями Конвенції: ст. 11 — щодо втручання у його право на свободу зібрань та об’єднання; ст. 7 — щодо визнання його винним у вчиненні адміністративного правопорушення у зв’язку з недотриманням порядку організації і проведення зборів за відсутності чіткого нормативного регулювання самої цієї процедури; п. 1 та підп. 3 (b) ст. 6 — щодо відсутності часу для підготовки свого захисту; п. 1 та підп. 3 (c) ст. 6 — щодо порушення права на допомогу захисника; п. 1 та підп. 3 (d) ст. 6 — щодо порушення права на виклик та допит свідків і дослідження доказів; п. 1 ст. 6 — щодо неналежного обґрунтування рішень національних судів про визнання його винним у вчиненні адміністративного правопорушення. Заявник також подав інші скарги.

Розглянувши обставини справи, Європейський суд дійшов висновку про порушення статті 11 Конвенції у зв’язку з порушенням права заявника на мирні зібрання через відсутність чіткої та передбачуваної процедури організації та проведення таких зібрань. Такого висновку Європейський суд дійшов з огляду на:

відсутність єдиного підходу при застосуванні державними органами Указу Президії Верховної Ради СРСР 1988 року;

наявність відмінностей між процедурою, встановленою Указом та Конституцією України, зокрема, щодо повідомлення місцевих органів влади про проведення зібрань, необхідності отримання дозволу та можливості заборони проведення зібрань;

відсутність законодавчого акта із зазначених питань, який був би ухвалений Верховною Радою України, як того чітко вимагають статті 39 і 92 Конституції України;

неможливість для місцевих органів влади належним чином врегулювати процедуру проведення зібрань через відсутність такого законодавчого акта;

неможливість для заявника передбачити наслідки своїх дій у зв’язку з вищевказаними недоліками нормативного регулювання.

Європейський суд також зазначив, що двадцятирічна затримка ухвалення передбаченого Конституцією законодавчого акта є невиправданою, оскільки мова йде про таке основоположне право, як свобода зібрань.

Європейський суд також встановив, що визнання заявника винним у вчиненні такого адміністративного правопорушення як «Порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій» не відповідало вимогам статті 7 Конвенції, оскільки власне процедура організації і проведення таких зібрань не була передбачена законодавством.
Порушення прав заявника за п. 1 у поєднанні з підп. (b) п. 3 статті 6 Конвенції було визнано у зв’язку з тим, що з огляду на короткий проміжок часу між складанням протоколів про адміністративне правопорушення та розглядом справи щодо нього судом (кілька годин) заявнику не було надано достатньо часу та можливостей підготувати свій захист.
Порушення права заявника, передбаченого п. 1 у поєднанні з підп. (c) п. 3 статті 6 Конвенції, було констатоване Європейським судом з огляду на свавільну та незаконну відмову національного суду надати йому можливість скористатись послугами захисника, незважаючи на те, що національне законодавство гарантувало йому таке право та він прямо клопотав про надання йому захисника.
Порушення прав заявника за п. 1 у поєднанні з підп. (d) п. 3 статті 6 Конвенції було констатовано Європейським судом з огляду на відмову національного суду викликати та допитати в судовому засіданні свідків події та дослідити зняте у той день відео. Натомість суд обмежився допитом самого заявника та ґрунтував свої висновки на письмових доказах, головним чином протоколах, складених працівниками міліції. Апеляційний суд також належним чином не відреагував на відповідні твердження заявника.
Крім того, щодо зазначених вище порушень статті 6 Конвенції Європейський суд зауважив, що наступний апеляційний розгляд справи не міг їх виправити, оскільки на час його проведення заявник вже відбув призначений йому строк адміністративного арешту.

 

У цій справі Європейський суд також констатував порушення п. 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з неналежним мотивуванням національними судами рішень, якими заявник визнавався винним у порушенні процедури організації та проведення зібрання. Зокрема, апеляційний суд проігнорував твердження заявника у цьому зв’язку, просто зазначивши, що вони спростовуються іншими доказами у справі, та не відреагував на його твердження про порушення його прав, гарантованих п. 1 та п. 3 (b — d) статті 6 Конвенції.

З огляду на наявність на національному рівні прогалини у законодавчому регулюванні реалізації особами права на свободу зібрань та неможливість її усунення протягом 20 років Європейський суд вказав, що ця проблема є системною в Україні та закликав державу негайно запровадити в національному законодавстві та адміністративній практиці необхідні реформи з метою приведення їх у відповідність з вимогами Конвенції та практики Європейського суду.

РОЗГЛЯНУВШИ СПРАВУ, ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД ОДНОГОЛОСНО

«1. Відхиляє клопотання Уряду про вилучення заяви з реєстру справ.

2. Оголошує скарги за статтями 6, 7 та 11 Конвенції прийнятними, а решту скарг у заяві — неприйнятною.

3. Постановляє, що було порушення статті 11 Конвенції.

4. Постановляє, що було порушення статті 7 Конвенції.

5. Постановляє, що було порушення пункту 1 та підпункту (b) пункту 3 статті 6 Конвенції;

6. Постановляє, що було порушення пункту 1 та підпункту (c) пункту 3 статті 6 Конвенції.

7. Постановляє, що було порушення пункту 1 та підпункту (d) пункту 3 статті 6 Конвенції.

8. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з неадекватним обґрунтуванням рішень національних судів.

9. Постановляє, що

(a) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має виплатити заявнику 6000 (шість тисяч) євро відшкодування моральної шкоди, разом з будь-яким податком, що може нараховуватись; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.»

____________