Рішення Євросуду: Олександр Волков проти України від 09.01.2013 року

ECtHR_AuthorityРАДА ЄВРОПИ
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
РІШЕННЯ
Справа «Олександр Волков проти України»

(Заява N 21722/11)

09 січня 2013 року

Стислий виклад.

У 1983 році заявника було призначено посаду судді місцевого суду. На той час законодавство не передбачало вимоги щодо складання суддею присяги при призначенні на посаду.

5 червня 2003 року заявника було призначено на посаду судді Верховного Суду України (далі — ВСУ), а 30 березня 2007 року заявника було обрано головою Військової палати ВСУ.

У грудні того ж року з’їзд суддів України призначив заявника членом Вищої ради юстиції України (далі — ВРЮ), проте заявник фактично не обійняв цієї посади у зв’язку з незабезпеченням паном С. К., Головою Комітету Верховної Ради України з питань правосуддя (далі — парламентський комітет), можливості складання ним присяги.

У грудні 2008 року пан С. К. та двоє членів парламентського комітету звернулись до ВРЮ з клопотанням провести перевірку можливого порушення заявником його повноважень. 16 грудня 2008 року член ВРЮ пан Р. К. вніс до ВРЮ пропозицію про звільнення заявника з посади судді у зв’язку з порушенням присяги. Деякі з подій, про які йшлося у цьому клопотанні, мали місце у 2003 році.

У березні 2009 року член ВРЮ пан В. К., після проведення перевірки, вніс до ВРЮ ще одну пропозицію про звільнення заявника з посади судді у зв’язку з порушенням присяги. Деякі з подій, про які йшлося у цьому клопотанні, мали місце у 2006 році.

Про ці клопотання було повідомлено заявника.

26 травня 2010 року ВРЮ розглянула зазначені вище клопотання та вирішила рекомендувати Верховній Раді України (далі — ВРУ) звільнити заявника з посади судді. Члени ВРЮ пан Р. К. і пан С. К. були присутніми на цьому засіданні та брали участь у голосуванні, а пан В. К. головував у засіданні. Заявник не був присутнім у цьому засіданні, стверджуючи, що отримав повідомлення про його проведення лише 28 травня 2010 року.

16 червня 2010 року парламентський комітет під головуванням пана С. К. розглянув відповідні подання ВРЮ та прийняв рішення рекомендувати звільнити заявника з посади судді.

17 червня 2010 року ВРУ розглянула рекомендації парламентського комітету на пленарному засіданні та ухвалила звільнити заявника. Заявник був присутнім у цьому засіданні. Заявник стверджував, що під час голосування не всі народні депутати були присутніми у залі засідань і голосування відбувалось із порушенням встановленої процедури, зокрема щодо вимоги особистого голосування.

Заявник оскаржив прийняте рішення до Вищого адміністративного суду України (далі — ВАСУ). 19 жовтня 2010 року спеціально створена Головою ВАСУ палата частково задовольнила позов заявника. Суд визнав рішення ВРЮ, прийняте за наслідками розгляду результатів перевірки, проведеної паном Р. К., незаконним, проте не скасував його через відсутність відповідних повноважень. Клопотання пана В. К. та подальші пов’язані з ним процедури, так само як і процедура розгляду подання ВРЮ парламентським комітетом, були визнані законними. Щодо незаконності прийнятого ВРУ рішення у зв’язку з порушенням процедури голосування суд зазначив, що він не має повноважень переглядати конституційність постанов ВРУ та що це є компетенцією Конституційного Суду України.

Як стверджував заявник, на час розгляду справи строк повноважень Голови ВАСУ сплив, чинне на той час законодавство не передбачало процедури обрання суддів на адміністративні посади, а здійснення ним повноважень відбувалось на підставі рішень президії ВАСУ та зборів суддів адміністративних судів України. Відповідно, створена Головою ВАСУ палата не була повноважною розглядати його справу.

У зв’язку з відсутністю законодавчого регулювання зазначеного питання заявник ще у 2007 році ініціював у місцевому суді провадження щодо законності тимчасових процедур, запроваджених з метою врегулювання цього питання. Під час цього провадження було опубліковано висловлювання пана С. К. щодо відсутності у суддів місцевого суду, які розглядали цю справу, відповідних повноважень і можливості їх звільнення.

До Європейського суду з прав людини (далі — Європейський суд) заявник скаржився за такими статтями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція):

— п. 1 ст. 6, що його справа не була розглянута незалежним і безстороннім судом, встановленим законом; що провадження у ВРЮ було несправедливим, процедуру голосування у ВРУ було порушено; що йому не було забезпечено право на суд у зв’язку з відсутністю у ВАСУ повноважень переглядати рішення ВРЮ, а також що мало місце порушення принципу рівності сторін;

— ст. 8, що його звільнення з посади судді становило втручання у його право на повагу до приватного та професійного життя;

— ст. 13, що він не мав ефективних засобів юридичного захисту щодо його незаконного звільнення.

Заявник також подав інші скарги.

Європейський суд встановив порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв’язку з відсутністю незалежності та безсторонності ВРЮ з огляду на об’єктивні (процедура формування та персональний склад ВРЮ) та суб’єктивні (особиста упередженість членів ВРЮ) критерії.

Процедуру формування ВРЮ Європейський суд визнав такою, що не відповідає Конвенції, оскільки на той час більшість членів ВРЮ призначалась органами законодавчої та виконавчої влади. Щодо її персонального складу Європейський суд вказав, що Міністр юстиції та Генеральний прокурор, які матеріально, ієрархічно та адміністративно залежні від основного місця роботи, не можуть вважатись незалежними та безсторонніми, а останній, окрім того, очолює систему органів прокуратури, представники якої беруть участь у розгляді суддями справ, що створює загрозу порушення вимоги безсторонності як суддями при розгляді справ, так і Генеральним прокурором — щодо тих суддів, чиї рішення він не підтримує. Останній довід також стосується тих членів ВРЮ, які призначаються конференцією працівників прокуратури України.

Щодо особистої упередженості членів ВРЮ, Європейський суд зазначив, що оскільки члени ВРЮ пан Р. К. та пан В. К. спершу проводили перевірки у справі про звільнення заявника, а у подальшому брали участь у прийнятті відповідних рішень, зокрема пан В. К. — у ролі головуючого на засіданні ВРЮ, вони не можуть вважатись безсторонніми. Крім того, не може вважатись безстороннім пан С. К., який як Голова парламентського комітету не забезпечив заявнику можливості прийняття ним присяги члена ВРЮ, а також висловив несхвальну думку про провадження у справі за позовом заявника щодо процедури обрання суддів на адміністративні посади, хоча прямо не критикував дії самого заявника.

Європейський суд також встановив порушення п. 1 ст. 6 Конвенції у зв’язку з відсутністю незалежності та безсторонності розгляду справи заявника парламентом України з огляду на те, що:

— розгляд справи про звільнення судді законодавчим органом слугував надмірній політизації процесу та свідчив про його невідповідність принципу поділу влади;

— він головним чином зводився до висловлення загальних думок на підставі попередніх висновків ВРЮ та парламентського комітету та ухвалення обов’язкового рішення народними депутатами, які не обов’язково є фахівцями у галузі права, здатними вирішувати складні питання фактів і права;

— деякі членів парламентського комітету, зокрема пан С. К., були одночасно членами ВРЮ та брали участь в ініціюванні, а потім — у розгляді справи заявника в обох цих органах, та не мали законодавчо забезпеченої можливості самовідводу, а отже не могли вважатись безсторонніми.

У контексті порушення п. 1 ст. 6 Конвенції Європейський суд також зазначив, що перегляд ВАСУ рішення про звільнення заявника не був достатнім та не забезпечив виправлення допущених порушень, оскільки ВАСУ:

— не мав повноважень скасувати рішення щодо звільнення, а лише міг визнати їх незаконними, що створює невизначеність щодо юридичних наслідків такого визнання;

— не розглянув з належною ретельністю важливі аргументи заявника, зокрема щодо відсутності безсторонності членів ВРЮ та парламентського комітету;

— не оцінив доводів заявника щодо незаконності процедури голосування у ВРУ, розтлумачивши їх які такі, що мають бути розглянуті Конституційним Судом України.

Крім того, Європейський суд зазначив, що оскільки судді ВАСУ також підпадали під дисциплінарну юрисдикцію ВРЮ, вони не були незалежними та безсторонніми, розглядаючи справу, стороною якої була ВРЮ, що також становить порушення п. 1 ст. 6 Конвенції.

Порушення принципу юридичної визначеності, передбаченого п. 1 ст. ст. 6 Конвенції, було констатоване Європейським судом з огляду на відсутність у законодавстві України положень щодо строків давності притягнення судді до відповідальності за порушення присяги.

Крім того, порушення цього принципу було визнане Європейським судом у зв’язку з недотриманням встановленої законодавством процедури особистого голосування народних депутатів.

Розглянувши справу, Європейський суд також визнав, що ані створення палати ВАСУ, яка розглядала справу заявника, ані визначення її складу не були легітимними, оскільки здійснювались Головою ВАСУ, строк повноважень якого сплив, а отже, це не був «суд, встановлений законом» у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції.

Порушення статті 8 Конвенції було констатоване Європейським судом з огляду на те, що втручання у приватне життя заявника, яким було його звільнення з посади судді, не було законним, оскільки:

— воно здійснювалось з порушенням встановленої законодавством процедури особистого голосування народних депутатів;

— застосовні при цьому законодавчі положення не були передбачуваними щодо їхніх наслідків та не забезпечували гарантій від свавілля. У цьому зв’язку Європейський суд зазначив, що положення щодо звільнення судді через порушення присяги були сформульовані не достатньо чітко, що в принципі не є суворою вимогою, однак при цьому не існувало ані відповідних практики чи керівних принципів їхнього застосування, ані гарантій від свавілля, ані правил пропорційного застосування існуючих дисциплінарних санкцій (перелік яких був дуже обмеженим), ані можливості незалежного та безстороннього перегляду відповідних рішень.

Насамкінець, Європейський суд зазначив, що констатовані ним порушення свідчать про наявність системної проблеми функціонування судової влади в Україні, зокрема, судової дисципліни, в тому, що стосується незабезпечення її належного відділення від інших гілок влади, що, у свою чергу, не гарантує незалежності суддів і захисту від порушень і свавілля при застосуванні дисциплінарних заходів. Запроваджені у 2010 році зміни до законодавства Європейський суд визнав такими, що не вирішують висвітлених у цьому рішенні недоліків.

З огляду на це Європейський суд наголосив, що Україна має негайно запровадити заходи загального характеру з реформування системи судової дисципліни. Ці заходи повинні включати внесення змін до законодавства з метою реформування інституційної побудови цієї системи та вироблення належних форм і принципів послідовного застосування національного законодавства у цій сфері.

У рамках вжиття заходів індивідуального характеру Європейський суд вказав про необхідність якнайшвидшого поновлення заявника на посаді судді ВСУ.

РОЗГЛЯНУВШИ СПРАВУ, ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД ОДНОГОЛОСНО

«1. Оголошує решту скарг у заяві прийнятними.

2. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо принципів незалежності та безсторонності суду.

3. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо принцип юридичної визначеності та відсутності строку давності для провадження стосовно заявника.

4. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо принципу юридичної визначеності та звільнення заявника на пленарному засіданні парламенту.

5. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо принципу забезпечення особі «суду, встановленого законом».

6. Постановляє, що немає потреби розглядати решту скарг за пунктом 1 статті 6 Конвенції.

7. Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції.

8. Постановляє, що немає потреби розглядати скаргу за статтею 13 Конвенції.

9. Постановляє, що Україна має забезпечити якнайшвидше поновлення заявника на посаді судді Верховного Суду України.

10. Постановляє, що з огляду на матеріальну шкоду, завдану встановленими порушеннями, питання справедливої сатисфакції не готове для вирішення і, відповідно,

(a) відкладає розгляд цього питання;

(b) закликає Уряд та заявника протягом трьох місяців з дати повідомлення про це рішення надати свої письмові зауваження з цього приводу та, зокрема, повідомити Суд про будь-яку угоду, яку вони можуть укласти;

(c) відкладає подальше провадження та передає Голові Палати повноваження призначити його за потреби;

11. Постановляє, що

(a) упродовж трьох місяців з дня набуття рішенням статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції держава-відповідач має сплатити заявнику такі суми:

(i) 6000 (шість тисяч євро) відшкодування моральної шкоди разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватись; ця сума має бути конвертована в українські гривні за курсом на день здійснення платежу;
(ii) 12000 (дванадцять тисяч євро) компенсації судових витрат разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватись; ця сума має бути виплачена на банківські рахунки представників заявника;

(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

12. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції в частині моральної шкоди та судових та інших витрат.