Рішення Євросуду: Григор’єв проти України від 15.05.2012 року

ECtHR_AuthorityРАДА ЄВРОПИ
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція
РІШЕННЯ
Справа «Григор’єв проти України»
(Заява N 51671/07)

Страсбург, 15 травня 2012 року

ОСТАТОЧНЕ
15 серпня 2012 року

Офіційний переклад.

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Текст рішення може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Григор’єв проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Дін Шпільманн, Голова,
Елізабет Фура,
Боштьян М. Зупанчіч,
Енн Пауер-Форд,
Ганна Юдківська,
Ангеліка Нусбергер,
Андре Потоцький, судді,
та Клаудія Вестердік, Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 10 квітня 2012 року, постановляє таке рішення, що було ухвалене в той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (N 51671/07), яку 1 листопада 2007 року подав до Суду проти України громадянин України пан Андрій Григорович Григор’єв (далі — заявник) на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція).

2. Заявника представляла пані Л. Ляховецька — юрист, що практикує у м. Одесі. Уряд України (далі — Уряд) представляла його Уповноважений — пані Валерія Лутковська.

3. Заявник стверджував, що зазнав катування з боку працівників міліції та що його засудження головним чином ґрунтувалось на його визнавальних показаннях і речових доказах, отриманих за допомогою примусу та за відсутності захисника. Він також скаржився на непроведення на національному рівні ефективного розслідування його тверджень щодо катувань.

4. 22 березня 2011 року про заяву було повідомлено Уряд.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1967 році та наразі відбуває покарання в Єнакіївській виправній колонії N 52.

6. Вранці 1 березня 2002 року бійці ЗМОП «Беркут» затримали заявника у помешканні знайомого у зв’язку з учиненням низки розбійних нападів та вбивств.

7. Працівники міліції обшукали заявника та знайшли в його кишені підозрілий пакет, який, як здавалося, містив наркотики. Згідно з твердженнями заявника, працівники міліції підкинули йому пакет, коли він вже був у наручниках. Затримання заявника було задокументоване як таке, що ґрунтувалось на підозрі у зберіганні наркотичних речовин.

8. Того ж дня, 1 березня 2002 року, до заявника було застосовано адміністративне затримання строком на три доби, поки проводилася експертиза вмісту пакета.

9. Між 1 і 3 березня 2002 року він зізнався у вчиненні п’ятнадцяти епізодів розбою, крадіжок, перевезення контрабанди, а також у замаху на вбивство. Заявник також показав міліції гараж та лісову схованку, в якій зберігалася вогнепальна та інша зброя, а також вибухівка.

10. Згідно з твердженнями Уряду, зізнання заявника та рішення співпрацювати з міліцією були добровільними. Проте, згідно з твердженнями заявника, його примусили свідчити проти себе. Його виклад подій, що мали місце після його затримання, є таким. Приблизно об 11 -й годині ранку 1 березня 2002 року заявника було доправлено до РУ ГУ МВД України Київського району м. Одеси, де два представники правоохоронних органів з м. Києва, Д. та Є., які представилися як заступник начальника Департаменту карного розшуку МВС України та начальник Головного управління карного розшуку МВС України відповідно, допитали його щодо низки розбійних нападів та вбивств. Оскільки заявник заперечував будь-яку причетність до них або обізнаність щодо них, Є. викликав кількох працівників міліції та наказав їм змусити заявника зізнатися у вчиненні сорока епізодів таких злочинів. Заявника, який був у наручниках, підвісили на металевому ломі, розташованому між двома столами, та Є. разом з Д. завдавали йому численних ударів гумовим кийком по різних частинах тіла. Пізніше на обличчя заявника було надіто маску, та його до 19-ої години продовжували бити інші працівники міліції. Заявник підписав численні визнавальні показання. Ввечері Д. та Є. відвідали його. Оскільки вони вважали, що заявник не був достатньо налаштований на співпрацю, жорстоке поводження з ним продовжувалося до 4 березня 2002 року. Протягом зазначеного строку заявник тримався у відділі міліції, де він не мав контактів ані з родичами, ані з захисником.

11. 4 березня 2002 року заявник був затриманий за підозрою у вчиненні декількох епізодів розбійних нападів, незаконному поводженні з вогнепальною зброєю та замаху на вбивство. Він підписав відмову від захисника (копія зазначеного документа в матеріалах справи є нерозбірливою) та зізнався у вчиненні шести епізодів розбійних нападів.

12. Заявника потім було переведено до Одеського ізолятора тимчасового тримання (далі — ІТТ).

13. Перед цим переведенням 4 березня 2002 року його оглянув лікар місцевої лікарні, який виявив у нього забиття грудної клітини та посттравматичний неврит. Лікар також дійшов висновку, що тканини правої кисті заявника виявляють ознаки тривалого стискання.

14. 5 березня 2002 року експерт Одеського обласного бюро судово-медичної експертизи за дорученням слідчого оглянув заявника. Хоча в акті судово-медичного обстеження, складеному 1 квітня 2002 року, зазначалося про набряк променево-зап’ястного суглоба та обмеження його рухливості, загальні висновки були такими:

«1. При судово-медичному обстеженні [заявника] ушкоджень не виявлено.

2. Встановити характер патології променево-зап’ястного суглоба неможливо через відсутність рентгенограми».

15. З 5 березня 2002 року інтереси заявника почала представляти пані Ляховецька. Того ж дня на допиті за її присутності він знову зізнався у вчиненні шести епізодів розбійних нападів. У той же час захисник подала слідчому клопотання про призначення медичного обстеження у зв’язку з його скаргами на жорстоке поводження.

16. 6 березня 2002 року Жовтневий районний суд м. Одеси обрав заявникові запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Згідно із зазначеним рішенням, заявник повинен був триматися у слідчому ізоляторі (далі — СІЗО). Проте насправді він залишився в ІТТ.

17. 16 березня 2002 року слідчий вирішив, що заявник має триматись в ІТТ до 19 березня 2002 року у зв’язку з необхідністю проведення низки слідчих дій.

18. Згідно з твердженнями заявника, 17 березня 2002 року Є. та Д. знову спробували отримати від нього визнавальні показання — цього разу щодо декількох епізодів убивства. Оскільки заявник не піддавався тискові, на нього наділи наручники та чотири працівники міліції били його протягом приблизно тридцяти хвилин. Після цього його поклали обличчям до підлоги та позбавили можливості рухатись за допомогою стільця. Працівники міліції принесли електричний генератор та приєднали дроти від нього до щиколоток і сідниць заявника. Після декількох ударів струмом заявник підписав усі документи, які були йому надані.

19. 18 березня 2002 року він поскаржився щодо цих подій своєму захисникові, і вона подала скаргу до прокуратури.

20. 19 березня 2002 року заявника було переведено до СІЗО, де його оглянув лікар. Під час огляду на обох його щиколотках були виявлені термічні опіки розмірами приблизно 2 х 1 см. За оцінкою лікаря, вони виникли за два дні до того внаслідок дії електричного струму.

21. 5 квітня 2002 року було проведено ще одне судово-медичне освідування заявника. Згідно з висновком, складеним 8 квітня 2002 року, на обох його щиколотках було виявлено вісім ран розмірами 1,5 х 2 см кожна. Хоча експерт зазначив, що точно визначити механізм і час їхнього виникнення не є можливим, він послався на запис в медичній карті від 19 березня 2002 року, згідно з якою рани могли бути опіками від електричного струму.

22. 29 квітня 2002 року прокуратура Одеської області (далі — обласна прокуратура) порушила за скаргами заявника та іншого співобвинуваченого про жорстоке поводження кримінальну справу за пунктом 2 статті 365 Кримінального кодексу України (перевищення влади або службових повноважень, якщо воно супроводжувалося насильством або такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями). Прокурор, зокрема, посилався на висновок судово-медичного експерта від 8 квітня 2002 року, який підтверджував, що заявник зазнав ушкоджень, які ймовірно могли бути завдані електричним струмом.

23. Ще одна судово-медична експертиза, призначена 21 червня та закінчена 2 липня 2002 року, виявила ті ж самі ушкодження та кваліфікувала їх як легкі. Враховуючи те, що тривав процес рубцювання, неможливо було точно встановити походження ран: рани могли бути наслідком опіків від дії електричного струму або могли бути завдані тупими предметами. В акті також зазначалося, що з огляду на запис у медичній карті не можна виключати, що зазначені рани могли бути заподіяні електричним струмом. Насамкінець, судово-медичний експерт позитивно відповів на питання слідчого щодо того, чи були зазначені рани в межах досяжності заявника для самоушкодження.

24. 16 вересня 2002 року слідчий прокуратури м. Одеси (далі — міська прокуратура), якому, як видається, було передано справу, виніс постанову про закриття кримінальної справи за скаргами про жорстоке поводження через відсутність у діях працівників міліції складу злочину. Ця постанова, з одного боку, ґрунтувалась на твердженнях заявника та двох співобвинувачених (визнаних такими, що не заслуговують на довіру), та, з іншого боку, на твердженнях вісімнадцяти працівників міліції, включаючи Є. та Д., які або спростовували будь-який примус, або стверджували, що нічого не знають (визнані такими, що заслуговують на довіру). Хоча як Є., так і Д. визнавали, що вони допитували заявника після його затримання 1 березня 2002 року, вони стверджували, що він добровільно зізнався у вчиненні деяких злочинів, які розслідувались. На запитання, як він може пояснити наявність на щиколотках заявника опіків від електричного струму, Є. зазначив таке:

«Я можу пояснити їх виключною винахідливістю цієї людини, яка могла збирати вибухові пристрої та катувала своїх жертв у хитромудрі способи».

25. Слідчий також зазначив про запис в медичній карті, зроблений лікарем СІЗО стосовно ушкоджень заявника, ніяк не прокоментувавши його. Загальні висновки цієї постанови були викладені таким чином:

«… слідством було встановлено, що [заявник], після [його] затримання, зізнався у вчиненні розбійних нападів та підтвердив свої визнавальні показання під час відтворення обстановки і обставин події. Більш того, [заявник] показав [слідчим] підземну схованку вогнепальної зброї і набоїв до неї.

Проте пізніше ці особи [заявник та його співобвинувачений], які мають попередні судимості та пов’язані спільною відповідальністю, відмовилися від своїх первісних показань. Намагаючись уникнути кримінальної відповідальності за особливо тяжкі злочини, вони — особисто та за допомогою своїх захисників — подавали скарги до різних органів, намагаючись викликати сумнів щодо їхніх власних свідчень через твердження про те, що вони зазнали побиття в міліції та зізналися у вчиненні злочинів під примусом.

Твердження [заявника] та іншого співобвинуваченого спростовуються … свідченнями працівників міліції».

26. 5 листопада 2002 року обласна прокуратура скасувала вищезазначену постанову, дійшовши висновку, що вона не ґрунтувалася на всебічному та об’єктивному слідстві.

27. 16 грудня 2002 року Л., один зі співкамерників заявника, який перебував в ІТТ на час подій, на допиті у слідчого підтвердив, що заявник, повернувшись до камери після допиту, мав тілесні ушкодження та ледве міг стояти на ногах. Інші співкамерники, які також були допитані, не пам’ятали нічого подібного.

28. 28 грудня 2002 року слідчий міської прокуратури знову закрив кримінальну справу через відсутність у діях працівників міліції складу злочину. Постанова була ідентична постанові від 16 вересня 2002 року.

29. 8 травня 2003 року обласна прокуратура скасувала також і цю другу постанову у зв’язку з невиконанням наданих нею вказівок.

30. 14 травня 2003 року слідчий міської прокуратури, який здійснював слідство за скаргами на жорстоке поводження, написав прокурору м. Одеси (своєму начальникові), що більш доречним буде передати справу до обласної прокуратури, яка здійснює слідство у кримінальній справі щодо заявника. Він зазначив, що обласна прокуратура піддала критиці його постанови, та у цьому зв’язку зазначив таке:

«… дотримання або недотримання цих вказівок не матиме жодних наслідків для висновків, зроблених у цій справі. Ця справа не має перспективи бути розглянутою у суді».

31. У липні 2003 року досудове слідство у кримінальній справі щодо заявника (та інших співобвинувачених) було закінчене та справу було передано на розгляд до апеляційного суду Одеської області (далі — апеляційний суд), що діяв як суд першої інстанції.

32. 8 серпня 2003 року слідчий міської прокуратури, який все ще здійснював слідство у справі за скаргами на жорстоке поводження, закрив кримінальну справу постановою, формулювання якої було ідентичне формулюванням його попередніх постанов від 16 вересня та 28 грудня 2002 року. Єдиним новим додатком було зазначення того, що були допитані співкамерники заявника та що вони не підтвердили його тверджень.

33. 31 березня 2004 року апеляційний суд розглянув кримінальну справу щодо заявника та вирішив, що у справі необхідно призначити службове розслідування щодо тверджень підсудних про жорстоке поводження з ними з боку працівників міліції. Здійснення цього розслідування було доручено Генеральній прокуратурі України (далі — ГПУ). У своїй ухвалі суд вказав, що зазначене службове розслідування мало врахувати не тільки пояснення осіб, що були присутні при слідчих діях, в яких брали участь підсудні, а також і медичні документи та висновки судово-медичних експертів щодо їхніх тілесних ушкоджень, що містяться в матеріалах справи.

34. 21 травня 2004 року обласна прокуратура скасувала постанову міської прокуратури (див. пункт 32 вище). Копії цієї постанови в матеріалах справи не міститься.

35. 22 листопада 2004 року слідчий міської прокуратури знову закрив кримінальну справу через відсутність у діях працівників міліції складу злочину. На додаток до попереднього обґрунтування він зазначив, що, незважаючи на всі докладені зусилля, встановити походження тілесних ушкоджень заявника було неможливо.

36. 25 лютого 2005 року обласна прокуратура скасувала вищезазначену постанову як таку, що ґрунтувалась на неповному слідстві.

37. 12 квітня 2005 року слідчий міської прокуратури знову закрив кримінальну справу постановою, яка була ідентична постанові від 22 листопада 2004 року.

38. 11 травня 2005 року апеляційний суд надіслав до ГПУ листа, в якому зазначалося таке:

«У судовому засіданні усі підсудні змінили первісні показання, стверджуючи, що до них застосовувались незаконні методи ведення досудового слідства (аж до катувань), та це змусило їх обмовляти себе та визнавати вину у злочинах, яких вони не вчиняли.

Ці заяви підсудних опосередковано підтверджуються деякими матеріалами справи.

У зв’язку з цією ухвалою суду ще 31.03.2004 було призначено службове розслідування за заявами підсудних, провадження якого було доручене Генеральному прокурору України.

Необхідність судового доручення саме Генеральній прокуратурі України було викликано тим, що перевірки, які раніше проводилися прокуратурою Одеської області, були поверховими та здійснювалися без урахування всіх доводів скарг та медичних документів у справі.

Усі матеріали перевірки направлені на адресу Генеральної прокуратури України 01.04.2004.

Проте, незважаючи на неодноразові нагадування, судове доручення не виконано донині.

Вивчення зібраних у справі доказів завершене 24.01.2005 та у справі оголошена перерва в очікуванні висновку Генеральної прокуратури».

39. 2 серпня 2005 року обласна прокуратура написала Голові апеляційного суду листа, зазначивши, що за вказівками ГПУ вона провела ретельне розслідування за скаргами підсудних на жорстоке поводження та дійшла висновку про їхню необґрунтованість.

40. 10 жовтня 2005 року апеляційний суд визнав заявника та п’ятьох інших осіб винними у вчиненні умисного вбивства з особливою жорстокістю, з корисливих мотивів, за попередньою змовою групою осіб, а також у бандитизмі, незаконному поводженні з вогнепальною зброєю, викраденні автомобілів, умисному знищенні чужого майна та у численних епізодах крадіжок і розбою. Заявник, на додаток до цього, також був визнаний винним у зберіганні наркотичних речовин. У сукупності йому було призначене покарання у виді позбавлення волі строком на дев’ятнадцять років з конфіскацією усього майна. Серед іншого, суд ґрунтував своє рішення на визнавальних показаннях заявника, наданих під час досудового слідства, — зокрема, 1 та 2 березня 2002 року, — незважаючи навіть на те, що він відмовився від них під час судового провадження. Суд також спирався на речові докази (вогнепальну зброю та набої), місцезнаходження яких заявник показав міліції 1 та 2 березня 2002 року. Суд констатував, що твердження заявника про жорстоке поводження під час його тримання в міліції були уважно розглянуті під час службового розслідування та воно дійшло правильного висновку про їхню необґрунтованість. Строк покарання повинен був відраховуватися з 1 березня 2002 року.

41. Заявник як особисто, так і через свого захисника, оскаржив вирок в касаційному порядку. Він стверджував, що суд першої інстанції викривив факти справи та що його засудження, головним чином, ґрунтувалось на визнавальних показаннях, отриманих від нього під примусом на порушення його права на захист. У цьому зв’язку він наголошував на тому, що апеляційний суд посилався на перевірку його тверджень про жорстоке поводження, яка, як раніше було визнано, була поверховою та іншим чином неповноцінною. Саме з цієї причини суд першої інстанції вирішив доручити службове розслідування Генеральній прокуратурі України, оскільки попередня перевірка, що здійснювалася місцевою прокуратурою, не врахувала усі доводи його скарг або медичні документи.

42. Заявник також наголошував на тому, що його (як й інших підсудних) не було визнано потерпілими у справі за скаргами на жорстоке поводження. Він зазначив, що 12 квітня 2005 року міська прокуратура закрила справу за відсутністю складу злочину, та доручення, надане апеляційним судом ГПУ щодо проведення службового розслідування, виконане не було. Заявник вказав на те, що той факт, що він зазнав тілесних ушкоджень, навіть не був зафіксований в остаточній постанові. Насамкінець, він піддав критиці дії суду першої інстанції за нерозгляд надмірного строку тримання його в ІТТ (протягом вісімнадцяти днів замість встановленого законодавством максимального терміну в три дні).

43. 4 вересня 2007 року Верховний Суд України залишив касаційну скаргу заявника без задоволення. Суд дійшов висновку, що його вина була підтверджена переконливими доказами, включаючи його власні визнавальні показання. Щодо скарги заявника про порушення його права на захист, Верховний Суд України зазначив, що йому були зачитані його права після його затримання 4 березня 2002 року та що після цього йому було надано юридичну допомогу. У тому, що стосувалося його тверджень про жорстоке поводження, Верховний Суд України послався на службове розслідування, проведене ГПУ за дорученням суду першої інстанції.

44. 19 грудня 2008 року ГПУ повернула матеріали справи за скаргами на жорстоке поводження до обласної прокуратури через відсутність потреби в них. У листі прокуратури зазначалося, що Генеральна прокуратура України не має підстав для скасування постанови.

II. ВІДПОВІДНІ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА

45. Статті 59 та 63 Конституції України стосовно права на юридичну допомогу та права на відмову давати показання або пояснення щодо себе наведено у рішенні від 19 лютого 2009 року у справі «Шабельник проти України», заява N 16404/03, п. 25.

46. Положення щодо обов’язку порушити кримінальну справу та розслідувати злочин наведено у рішенні від 27 листопада 2008 року у справі «Спінов проти України», заява N 34331/03, п. 33.

47. Згідно зі статтею 263 Кодексу України про адміністративні правопорушення, особа, яка підозрюється у вчиненні правопорушення, пов’язаного з обігом наркотичних засобів, може бути затримана на строк до трьох діб, якщо потрібно провести експертизу наркотичного засобу.

48. Згідно зі статтею 3151 Кримінально-процесуального кодексу України, якщо судові потрібна перевірка або уточнення фактичних даних, одержаних в ході досудового слідства, суд вправі доручити слідчому органу, який проводить розслідування, виконати певні слідчі дії протягом встановленого строку.

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

49. Заявник скаржився на те, що зазнав катування з боку працівників міліції та що у цьому зв’язку не було проведено ефективного розслідування. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає таке:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».

A. Прийнятність

50. Уряд стверджував, що заявник не може вважатися особою, яка вичерпала засоби юридичного захисту згідно з пунктом 1 статті 35 Конвенції, оскільки він не оскаржив постанову прокуратури м. Одеси від 12 квітня 2005 року до прокуратури вищого рівня або до суду.

51. Крім того, Уряд стверджував, що якщо заявник вважав, що він не має ефективних засобів юридичного захисту, якими він міг би скористатися, коли вищезазначеною постановою прокуратури було закрито кримінальну справу за його скаргами на жорстоке поводження, він повинен був подати свою заяву до Суду протягом шести місяців, та цей строк мав відраховуватися з дати прийняття вищезазначеної постанови. Відповідно Уряд стверджував, що заява повинна бути відхилена як така, що була подана із запізненням.

52. Заявник не погодився. Він зазначив, що дійсно згідно з національним законодавством він повинен був оскаржити постанову від 12 квітня 2005 року або до прокуратури Одеської області, або до місцевого суду. Проте він наполягав на тому, що жоден з цих засобів юридичного захисту не може вважатися ефективним, зокрема, з таких причин. Апеляційний суд Одеської області, який діяв як суд першої інстанції при розгляді його кримінальної справи, вже розглянув твердження щодо жорстокого поводження та доручив Генеральній прокуратурі України провести службове розслідування у зв’язку з наявністю недоліків у розслідуванні, проведеному місцевими прокуратурами (на міському та обласному рівнях). Відповідно заявник вважав безцільним порушувати питання у суді нижчої інстанції (у місцевому суді порівняно з вищезазначеним апеляційним судом) або звертатися до обласної прокуратури, дії якої були піддані апеляційним судом критиці через неадекватність проведеного розслідування.

53. Він також вказав, що вищезазначене доручення апеляційного суду ГПУ відновило обов’язок останньої розслідувати його скарги на жорстоке поводження після винесення прокуратурою постанови від 12 квітня 2005 року про закриття справи.

54. Суд наголошує на тому, що при застосуванні правила вичерпання національних засобів юридичного захисту слід належним чином враховувати те, що таке правило застосовується в контексті механізму захисту прав людини, створити який погодилися Договірні держави. Отже, Суд визнав, що пункт 1 статті 35 слід застосовувати з певною гнучкістю і без зайвого формалізму. Суд також визнав, що правило вичерпання національних засобів захисту не є ані беззастережним, ані таким, що застосовується автоматично; щоб перевірити, чи було це правило дотримане, необхідно брати до уваги обставини конкретної справи. Це, зокрема, означає, що Суд повинен реалістично оцінювати не лише наявність формальних засобів юридичного захисту в правовій системі відповідної Договірної держави, а й загальний контекст, у якому вони використовуються, та особисті обставини заявника. З урахуванням всіх обставин справи Суд повинен також розглянути питання щодо того, чи зробив заявник все, що можна було обґрунтовано очікувати від нього, для вичерпання засобів юридичного захисту (див. рішення від 16 вересня 1996 року у справі «Акдівар та інші проти Туреччини», п. 69, та рішення від 18 грудня 1996 року у справі «Аксой проти Туреччини», пп. 53 — 54).

55. З огляду на вищевикладене Суд вважає, що питання вичерпання засобів юридичного захисту та дотримання шестимісячного строку подання заяв тісно пов’язані із суттю скарги заявника щодо ефективності розслідування та, відповідно, приєднує їх до розгляду скарги по суті (див., наприклад, рішення у справах «Олег Нікітін проти Росії», заява N 36410/02, п. 28, від 9 жовтня 2008 року, та «Бочаров проти України», заява N 21037/05, п. 40, від 17 березня 2011 року).

56. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «a» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.

B. Суть

1. Стверджуване жорстоке поводження

(a) Доводи сторін

57. Спираючись на медичні документи у матеріалах справи та посилаючись на своє тривале тримання під вартою в міліції (в ІТТ замість СІЗО), заявник стверджував, що працівники міліції Є. та Д. з допомогою деяких інших працівників міліції катували його після його затримання 1 березня, а також 17 березня 2002 року з метою отримати від нього визнання у вчиненні численних злочинів.

58. Уряд вважав твердження заявника необґрунтованими. Він стверджував, що, незважаючи на той факт, що державні органи вжили всіх зусиль, достовірність цих тверджень так і не була встановлена. Зокрема Уряд посилався на акт судово-медичного обстеження від 1 квітня 2002 року, роблячи наголос на висновку, що на тілі заявника не було виявлено ушкоджень. Стосовно інших медичних доказів, які підтверджували наявність у нього восьми ран на щиколотках, Уряд зазначив, що це були легкі ушкодження та що не можна виключати, що заявник завдав їх собі сам.

(b) Оцінка Суду

59. Суд неодноразово зазначав, що стаття 3 Конвенції є втіленням однієї з найбільш основоположних цінностей демократичних суспільств (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Селмуні проти Франції», заява N 25803/94, п. 95). У разі подання скарг за цією статтею Суд повинен провести особливо ретельний аналіз і він робитиме це з урахуванням усіх матеріалів, поданих сторонами (див. рішення у справах «Матьяр проти Туреччини», заява N 23423/94, п. 109, від 21 лютого 2002 року, та «Ульку Екінчі проти Туреччини», заява N 27602/95, п. 136, від 16 липня 2002 року).

60. Оцінюючи докази, Суд керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Така доведеність може випливати із сукупності достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою ознак чи неспростовних презумпцій факту (див., в якості класичного прикладу, вищезазначене рішення у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства», п. 161). Коли вся чи значна частина інформації щодо подій, про які йдеться, відома виключно державним органам — як це має місце у справі щодо ув’язнених осіб, які перебувають під контролем органів влади, — і коли у таких осіб під час їхнього ув’язнення з’являються тілесні ушкодження, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції факту. При цьому тягар доведення можна вважати покладеним на державні органи, адже саме вони мають надати задовільні та переконливі пояснення рішення у справі (див. рішення у справі «Селмуні проти Франції», заява N 21986/93, п. 100).

61. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що через три дні після затримання заявника, 4 березня 2002 року, лікар виявив у нього забиття грудної клітини та посттравматичний неврит, а також що права кисть заявника має ознаки тривалого стискання (див. пункт 13 вище). Висновки медичного огляду, здійсненого через день, були суперечливими: з одного боку, зазначалося, що на тілі заявника «ушкоджень не виявлено», а з іншого боку, у них йшлося про наявність набряку променево-зап’ястного суглоба та обмеження його рухливості (див. пункт 14 вище). Отже, Суд не вважає, що цей документ спростовує попереднє медичне свідчення наявності тілесних ушкоджень у заявника.

62. Суд також зазначає, що лікар санітарно-медичної частини СІЗО, який оглядав заявника 19 березня 2002 року після його переведення з ІТТ, виявив декілька термічних опіків на обох його щиколотках та дійшов висновку, що вони повністю підтверджують пояснення заявника про час та причини їхнього виникнення. Хоча дві наступні судово-медичні експертизи від 5 квітня та 21 червня 2002 року не змогли дійти чітких висновків щодо походження цих ушкоджень, вони не спростували вищезазначений висновок (див. пункти 20, 21 та 23 вище).

63. Отже, твердження заявника про жорстоке поводження з боку працівників міліції, включаючи застосування до нього електричного струму, мали переконливу доказову базу. Той факт, що ушкодження на його тілі знаходилися в межах його досяжності та альтернативна версія щодо того, що вони необов’язково були наслідком дії електричного струму, на яку посилався у своїх зауваженнях Уряд, не ставить під сумнів правдоподібність тверджень заявника. У цьому зв’язку Суд зазначає, що Уряд не надав жодного пояснення щодо того, яким чином заявник міг завдати собі такі тілесні ушкодження.

64. Що стосується тверджень Уряду про нібито легкий ступінь тілесних ушкоджень заявника, Суд уже визнавав, що застосування до людини електроструму є особливо серйозною формою жорстокого поводження, яке може викликати сильний біль і жорстокі страждання, а отже, має вважатися катуванням, навіть якщо воно не призводить до будь-яких тривалих розладів здоров’я (див. рішення у справах «Полонський проти Росії», заява N 30033/05, п. 124, від 19 березня 2009 року, та «Нечипорук і Йонкало проти України», заява N 42310/04, п. 157, від 21 квітня 2011 року). Крім того, видається, що жорстоке поводження, якого зазнав заявник, мало на меті принизити його гідність, підкорити його волю і примусити зізнатись у вчиненні злочинів.

65. Відповідно Суд доходить висновку, що заявник зазнав жорстокого поводження, достатньо серйозного, щоб вважати його катуванням.

66. Отже, у цій справі мало місце порушення статті 3 Конвенції в контексті її матеріального аспекту.

2. Ефективність розслідування

(a) Доводи сторін

67. Заявник стверджував, що національні органи не розслідували належним чином його скаргу на катування та не притягнули до відповідальності винних осіб. Він стверджував, що органи прокуратури, які здійснювали розслідування, не були об’єктивними та намагалися скоріш відхилити його скаргу, ніж перевірити її. Заявник також вказав на те, що його не було визнано потерпілим, хоча було встановлено, що він зазнав тілесних ушкоджень під час тримання під вартою в міліції. Насамкінець, він стверджував, що, хоча недоліки розслідувань і перевірок, що проводилися органами прокуратури на міському та обласному рівнях, визнавалися та неодноразово піддавалися критиці, тим не менш як Генеральна прокуратура України, так і суди проігнорували їх та формально задовольнилися їхніми висновками.

68. Уряд заперечив проти цього твердження і стверджував, що національні органи розслідували скарги заявника про жорстоке поводження із належною ретельністю, а той факт, що вони не виявили складу злочину в діях працівників міліції, не означає, що розслідування не було ефективним як таке.

(b) Оцінка Суду

69. Суд наголошує на тому, що коли особа висуває небезпідставну скаргу про жорстоке поводження з нею з боку міліції, яке було таким, що порушує статтю 3 Конвенції, це положення вимагає проведення ефективного офіційного розслідування, спроможного забезпечити встановлення та покарання винних осіб. У протилежному випадку загальна юридична заборона катування і нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження та покарання, попри її фундаментальну важливість, виявилася б неефективною на практиці, а в деяких випадках суб’єкти владних повноважень дістали б можливість, по суті, безкарно зловживати правами тих, хто перебуває під їхнім контролем (див. рішення у справах «Асьонов та інші проти Болгарії», від 28 жовтня 1998 року, п. 102, та «Лабіта проти Італії», заява N 26772/95, п. 131). Мінімальні стандарти ефективності, які Суд визначив у своїй практиці, також включають вимоги того, що таке розслідування має бути незалежним, безстороннім, а також бути предметом контролю з боку громадськості, і при цьому компетентні органи повинні діяти зі зразковою ретельністю та оперативністю (див., наприклад, рішення у справі «Менешева проти Росії», заява N 59261/00, п. 67).

70. У цій справі Суд встановив, що держава-відповідач несе відповідальність за статтею 3 Конвенції за катування заявника (див. пункти 57 — 66 вище). Отже, державні органи були зобов’язані провести розслідування щодо цього згідно з вищезазначеними стандартами ефективності.

71. Суд зазначає, що скаргу про жорстоке поводження з ним заявник подав до органів прокуратури 18 березня 2002 року. Його твердження підтверджувались двома актами медичної експертизи. У результаті 29 квітня 2002 року прокуратура Одеської області порушила кримінальну справу у зв’язку з перевищенням працівниками міліції влади або службових повноважень, яке супроводжувалося насильством або такими, що принижують гідність, діями.

72. Проте міська та обласна прокуратури п’ять разів закривали кримінальну справу у зв’язку з невстановленням складу злочину в діях зазначених працівників міліції. Суд також зауважує, що заявника не було визнано потерпілим. Хоча кожна з постанов про закриття кримінальної справи (за винятком останньої від 12 квітня 2005 року) була скасована як така, що не ґрунтувалась на належному розслідуванні та була прийнята без урахування вказівок прокуратур вищого рівня, кожна наступна така постанова просто повторювала аргументацію попередньої. По суті, їхнім ключовим аргументом було те, що заявник зізнався у вчиненні низки кримінальних злочинів, але пізніше намагався уникнути кримінальної відповідальності, а тому його словам не можна вірити. Шляхом застосування такої спотвореної логіки слідчий використав визнавальні показання заявника (отримані шляхом катування) в якості причини відхилити його твердження у цьому відношенні.

73. Крім того, Суд зазначає, що слідчий, який здійснював розслідування у справі про жорстоке поводження, недвозначно визнав те, що він не вважає за необхідне дотримуватись отриманих вказівок, оскільки висновки слідства були зрозумілі йому з самого початку (див. пункт 30 вище). Для Суду це є не тільки ще одним підтвердженням недоліків розслідування, а й свідченням відсутності його безсторонності, як того обґрунтовано побоювався заявник.

74. Суд також зауважує, що поверховий характер розслідування та, зокрема, неврахування ним усіх медичних документів були констатовані апеляційним судом у контексті судового провадження у кримінальній справі заявника. Крім того, суд доручив ГПУ перебрати на себе це розслідування.

75. Суд вважає, що після того, як апеляційний суд доручив ГПУ, найвищій прокурорській інстанції в Україні, здійснити розслідування скарги заявника про жорстоке поводження (31 березня 2004 року та знову — 11 травня 2005 року), йому й насправді видавалось безглуздим самому оскаржувати постанову міської прокуратури від 12 квітня 2005 року, якою відхилялася зазначена скарга, особливо з огляду на те, що попередні випадки повернення справи на додаткове розслідування фактично не призвели до будь-яких позитивних зрушень у розслідуванні.

76. Суд зазначає, що вищезазначене доручення ГПУ провести розслідування залишилося невиконаним, та апеляційний суд зрештою задовольнився висновками місцевої прокуратури, які він раніше піддавав критиці (див. пункти 33, 38 та 40 вище). Касаційна скарга заявника на вирок суду також не мала результату: Верховний Суд України також послався на висновки розслідування, здійсненого органами прокуратури, помилково зазначивши, що воно було проведене за дорученням суду першої інстанції.

77. Отже, видається, що скарги як до органів прокуратури вищого рівня, так і до судів виявилися нездатними забезпечити ефективне розслідування скарги заявника про жорстоке поводження з боку працівників міліції. У той же час Суд не дорікає заявникові за те, що він розумно очікував закінчення судового розгляду його справи, в рамках якого ця скарга розглядалася по суті. Відповідно Суд відхиляє заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту та дотримання шестимісячного строку подання заяви, попередньо поєднані із розглядом заяви по суті (див. пункт 55 вище).

78. У світлі вищенаведених міркувань Суд доходить висновку, що заявник був позбавлений ретельного та ефективного розслідування його небезпідставної заяви про те, що він зазнав катування з боку працівників міліції. Як постановив Суд у своєму рішенні у справі «Каверзін проти України», на національному рівні ця ситуація має в своїй основі проблеми системного характеру, існування яких дозволяє суб’єктам владних повноважень, що несуть відповідальність за таке жорстоке поводження, залишатися безкарними (заява N 23893/03, рішення від 15 травня 2012 року, пп. 169 — 182, не набрало статусу остаточного).

79. Отже, мало місце порушення статті 3 Конвенції в контексті її процесуального аспекту.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТІВ 1 І 3 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

80. Заявник також скаржився на те, що він не мав справедливого судового розгляду у зв’язку з його визнавальними показаннями, отриманими під примусом та за відсутності захисника. Він посилався на пункт 1 і підпункт «c» пункту 3 статті 6 Конвенції, які у відповідних частинах передбачають таке:

«1. Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, …, який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення…

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

… c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або — за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника — одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя».

A. Прийнятність

81. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «a» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

(a) Доводи сторін

82. Заявник стверджував, що він був примушений зізнатися у вчиненні низки тяжких злочинів, будучи при цьому позбавленим будь-яких процесуальних прав, включаючи право на захист. Він зазначив, що, визнаючи його винним, суди ґрунтувались на його визнавальних показаннях, не беручи до уваги документи матеріалів справи, які вказували на те, що він надав визнавальні показання не добровільно та не користувався допомогою захисника.

83. Уряд стверджував, що суди двох інстанцій розглянули справу заявника з належною ретельністю та що немає підстав ставити під сумнів їхні висновки. Згідно з твердженнями Уряду, якби мали місце серйозні порушення кримінально-процесуального законодавства судом першої інстанції, Верховний Суд України встановив би та виправив їх.

(b) Оцінка Суду

84. Суд зазначає, що, хоча вирішення питання про допустимість доказів є в принципі прерогативою національних судів, а роль Суду обмежується оцінкою загальної справедливості провадження, докази, отримані за допомогою заходу, який визнано таким, що суперечить статті 3 Конвенції, потребують окремого підходу. Отже, згідно з практикою Суду, допустимість як доказів свідчень, отриманих за допомогою катування, з метою встановлення відповідних фактів у кримінальному провадженні призводить до його несправедливості в цілому, незалежно від доказової сили таких свідчень і від того, чи мало їх використання вирішальне значення для засудження підсудного судом (див. рішення у справі «Гефген проти Німеччини», заява N 22978/05, п. 166, з подальшими посиланнями).

85. Суд у цій справі встановив, що первісні визнавальні показання заявника та речові докази були отримані від нього шляхом застосування до нього жорстокого поводження, яке становило катування у розумінні статті 3 Конвенції (див. пункти 57 — 66 вище). Суд також зазначає, що національні суди визнали ці визнавальні показання доказами у судовому провадженні (див. пункт 40 вище). У світлі вищенаведених принципів Суд вважає, що це звело нанівець саму суть права заявника не свідчити проти себе, незалежно від того, яку вагу мали зазначені зізнання у доказовій базі його засудження і незалежно від того, що протягом слідства він зізнавався ще кілька разів.

86. Крім того, як було підтверджено національними судами (вирок апеляційного суду від 10 жовтня 2005 року та ухвалою Верховного Суду України від 4 вересня 2007 року, яка залишила вирок без змін), заявник мав перше побачення із захисником 4 березня 2002 року, при тому, що його було затримано 1 березня 2002 року. Хоча підставою для його тримання під вартою з 1 до 4 березня 2002 року, як було зазначено у протоколі, була підозра у вчиненні адміністративного правопорушення, Суд зазначає, що протягом цього періоду із заявником поводилися як з підозрюваним у рамках кримінального провадження щодо таких тяжких злочинів, як бандитизм, убивство, розбій та крадіжка. Саме у цей період він зізнався у вчиненні цих злочинів та показав міліції місця зберігання зброї. Зосереджуючи увагу на реаліях ситуації, а не на її зовнішньому оформленні та використаній термінології, Суд вважає, що адміністративне затримання заявника було насправді частиною тримання його під вартою як підозрюваного у кримінальній справі, але без відповідного забезпечення його процесуальних прав, зокрема, його права на захист (див. «Кафкаріс проти Кіпру», заява N 21906/04, п. 116, ECHR 2008 року, та, mutatis mutandis, «Доронін проти України», заява N 16505/02, пп. 55 — 56, від 19 лютого 2009 року). Право на захист буде в принципі непоправно порушено, якщо визнавальні показання, отримані під час допиту правоохоронними органами без доступу до захисника, використовуватимуться з метою засудження особи (див. рішення у справі «Сальдуз проти Туреччини» [ВП], заява N 36391/02, п. 55, ECHR 2008). Суд зауважує, що протягом розгляду справи заявника суди адекватно не відреагували на його скарги про попередні обмеження його права на захист. Крім того, вони ґрунтувались на визнавальних показаннях заявника, наданих за відсутності захисника.

87. Суд неодноразово засуджував практику адміністративного затримання особи для забезпечення її участі у допитах в якості підозрюваного у вчиненні злочину, не забезпечуючи при цьому її процесуальних прав (див., наприклад, рішення від 28 жовтня 2010 року у справі «Леонід Лазаренко проти України», заява N 22313/04, п. 54, та вищенаведене рішення у справі «Нечипорук і Йонкало проти України», п. 264). Крім того, Суд вже встановив, що ця проблема в Україні має системний характер (див. рішення у справі «Балицький проти України», заява N 12793/03, п. 54, від 3 листопада 2011 року). Ця справа є ще одним прикладом такої проблеми.

88. Відповідно Суд доходить висновку, що мало місце порушення пункту 1 та підпункту «c» пункту 3 статті 6 Конвенції.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

89. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

A. Шкода

90. Заявник не вимагав жодного відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Він зазначив, що справедливий розгляд справи Судом буде достатньою справедливою сатисфакцією для нього.

91. З огляду на вищезазначене Уряд стверджував, що заявникові не слід присуджувати будь-яке відшкодування.

92. Беручи до уваги позицію заявника з цього питання, Суд вважає, що констатація порушення сама по собі є достатньою справедливою сатисфакцією для нього. У той же час, з огляду на встановлення Судом несправедливості національного провадження, наслідком якого було засудження заявника, та з огляду на серйозні обставини його справи, включаючи той факт, що зізнавальні показання, отримані з порушенням абсолютної заборони катування, були допущені як докази, Суд вважає, що інтереси належного захисту прав людини вимагатимуть перегляду справи заявника (цю можливість передбачає українське законодавство), як тільки він звернеться з таким проханням. Такий судовий розгляд має здійснюватися з суворим дотриманням матеріально-правових і процесуальних гарантій, закріплених у статті 6 Конвенції (див. вищенаведене рішення у справі «Нечипорук і Йонкало проти України», п. 297).

B. Судові та інші витрати

93. Заявник не подавав вимог у цьому відношенні. Отже, Суд нічого не присуджує.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Вирішує приєднати до розгляду заяви по суті заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту та дотримання шестимісячного строку щодо скарги заявника за статтею 3 Конвенції, та відхиляє їх після розгляду цієї скарги по суті.

2. Оголошує заяву прийнятною.

3. Постановляє, що заявника було піддано катуванню на порушення статті 3 Конвенції.

4. Постановляє, що мало місце порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з відсутністю ефективного розслідування скарг заявника про катування його працівниками міліції.

5. Постановляє, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо права заявника не свідчити проти себе.

6. Постановляє, що мало місце порушення підпункту «c» пункту 3 статті 6 Конвенції.

7. Постановляє, що, як вважає заявник, встановлення порушення само по собі становить достатню справедливу сатисфакцію моральної шкоди, якої він зазнав.

Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 15 травня 2012 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

 

Голова

Д. Шпільманн

Секретар

К. Вестердік