Рішення Євросуду: Дія 97 проти України від 21.10.2010 року

ECtHR_AuthorityРАДА ЄВРОПИ
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція
РІШЕННЯ
Справа «Дія 97″ проти України»
(Заява N 19164/04)
Страсбург, 21 жовтня 2010 року
ОСТАТОЧНЕ
21 січня 2011 року
Офіційний переклад.
Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Дія 97″проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пеер Лоренцен, Голова,
Карел Юнгвірт,
Райт Маруст,
Марк Віллігер,
Ізабель Берро-Лефевр,
Миряна Лазарова-Трайковська,
Ганна Юдківська, судді,
та Клаудія Вестердік, Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 28 вересня 2010 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа була розпочата за заявою N 19164/04, яку 9 березня 2004 року подало до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) українське підприємство з іноземним капіталом «Дія 97» (далі — підприємство-заявник).

2. Підприємство-заявника представляв п. А. Мамалига — юрист, який практикує у м. Києві. Уряд України (далі — Уряд) представляв його Уповноважений — п. Ю. Зайцев.

3. Підприємство-заявник стверджувало, що було порушено його право на справедливий суд у ході першого провадження щодо державної виконавчої служби.

4. 4 листопада 2009 року Голова п’ятої секції вирішив повідомити про заяву Уряд. Також було вирішено розглядати питання щодо прийнятності та суті заяви одночасно (пункт 1 статті 29 Конвенції).

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Підприємство-заявник є юридичною особою, зареєстрованою відповідно до законодавства України та розташованою у м. Києві.

A. Вимоги підприємства-заявника до підприємства Ю. та перше провадження

6. 17 травня 2001 року підприємство Ю. передало в заставу підприємству-заявнику нерухоме майно, розташоване у місті Євпаторії. Договір застави було зареєстровано нотаріусом; він передбачав, що у випадку неспроможності підприємства Ю. виконати свої зобов’язання за головним договором підприємство-заявник могло вимагати у нотаріуса вчинення виконавчого напису щодо нерухомого майна.

7. 4 липня 2001 року на вимогу підприємства-заявника нотаріус вчинив виконавчий напис, згідно з яким нерухоме майно мало бути виставлене на продаж державною виконавчою службою на відкритому аукціоні, а вимоги підприємства-заявника мали бути задоволені за рахунок отриманих коштів.

8. 11 липня 2001 року відділ державної виконавчої служби Євпаторійського міського управління юстиції (далі — державна виконавча служба) відкрив виконавче провадження за виконавчим написом.

9. 7 травня 2002 року господарський суд Автономної Республіки Крим зобов’язав підприємство Ю. сплатити підприємству-заявнику 171728,86 грн. Державна виконавча служба відкрила окреме виконавче провадження за цим рішенням.

10. 6 червня 2002 року державна виконавча служба об’єднала виконавчі провадження за виконавчим написом та рішенням суду.

11. 12 вересня 2002 року державна виконавча служба, не продавши нерухоме майно на відкритому аукціоні, передала право власності на нього підприємству М., яке було одним із кредиторів підприємства Ю. Підприємство-заявник оскаржило ці дії державної виконавчої служби.

12. 3 грудня 2002 року господарський суд Автономної Республіки Крим залишив скаргу підприємства-заявника на дії державної виконавчої служби без задоволення. Суд зазначив, що скарга була подана з порушенням встановленого строку і з огляду на статтю 1212 Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК) не могла братися до розгляду господарськими судами, оскільки порушувала питання стверджуваного неналежного виконання виконавчого напису нотаріуса, що не належало до компетенції господарських судів.

13. 12 лютого 2003 року Севастопольський апеляційний господарський суд (далі — апеляційний господарський суд), розглядаючи апеляційну скаргу підприємства-заявника, вирішив, що скарга була подана вчасно, але підтримав висновок суду першої інстанції про те, що вона була непідсудна господарським судам. Підприємство-заявник оскаржило цю ухвалу в касаційному порядку.

14. 13 травня 2003 року Вищий господарський суд України запровадив тимчасовий захід забезпечення позову у вигляді накладення арешту на нерухоме майно до закінчення розгляду справи.

15. 19 травня 2003 року Вищий господарський суд України скасував ухвалу від 12 лютого 2003 року як необґрунтовану та направив справу на новий розгляд до апеляційного господарського суду.

16. 23 червня 2003 року апеляційний господарський суд встановив, що скарга підприємства-заявника була підсудною господарським судам, оскільки виконавче провадження, про яке йшлося, також стосувалося рішення господарського суду (а саме рішення від 7 травня 2002 року). Він також визнав постанову державної виконавчої служби від 12 вересня 2002 року незаконною та зобов’язав її продати нерухоме майно на відкритому аукціоні за зниженою ціною.

17. 27 жовтня 2003 року Вищий господарський суд України скасував постанову від 23 червня 2003 року з тієї підстави, що сторони провадження не були належним чином повідомлені про судове засідання, та направив справу на новий розгляд до апеляційного господарського суду.

18. Тим часом відповідно до договорів від 11 і 18 вересня та 2 жовтня 2003 року підприємство М. продало нерухоме майно фізичній особі В.

19. 22 січня 2004 року апеляційний господарський суд визнав постанову державної виконавчої служби від 12 вересня 2002 року незаконною та зобов’язав державну виконавчу службу продати нерухоме майно на відкритому аукціоні за зниженою ціною.

20. 21 квітня 2004 року Вищий господарський суд України залишив без змін постанову апеляційного господарського суду від 22 січня 2004 року.

21. 26 серпня 2004 року Верховний Суд України відхилив касаційну скаргу державної виконавчої служби на постанову Вищого господарського суду України від 21 квітня 2004 року.

22. 7 жовтня 2004 року В. подав до Верховного Суду України касаційну скаргу на постанову Вищого господарського суду України від 21 квітня 2004 року. Він клопотав про поновлення строку, відведеного для подання касаційної скарги, через те, що він не знав про це провадження до 1 жовтня 2004 року. Він також вимагав, щоб провадження було закрито, оскільки ця справа була не підсудною господарським судам.

23. 18 листопада 2004 року Верховний Суд України задовольнив клопотання В. та відкрив касаційне провадження.

24. 21 грудня 2004 року Верховний Суд України, розглядаючи касаційну скаргу В., встановив, що скарга підприємства-заявника стосувалася стверджуваного неналежного виконання виконавчого напису нотаріуса, тоді як господарські суди можуть розглядати скарги, що стосуються виконання рішень, ухвал та постанов, винесених виключно господарськими судами. Він також постановив, що на той момент нерухомим майном володіла фізична особа. Тому Верховний Суд України вважав, що справа не належала до компетенції господарських судів, скасував постанову Вищого господарського суду України від 21 квітня 2004 року та закрив провадження у справі.

B. Друге провадження

25. У невизначену дату підприємство-заявник звернулося до господарського суду м. Києва з позовом до державної виконавчої служби та Міністерства юстиції України, вимагаючи визнати постанову державної виконавчої служби від 12 вересня 2002 року недійсною та відшкодувати шкоду.

26. 10 березня 2005 року суд встановив, що постанова державної виконавчої служби від 12 вересня 2002 року була незаконною. Він також залишив без розгляду позовні вимоги щодо відшкодування шкоди через ненадання доказів сплати державного мита у встановленому порядку. Підприємство-заявник не оскаржувало цього рішення. Державна виконавча служба оскаржила його.

27. 31 серпня 2005 року Київський апеляційний господарський суд відхилив апеляційну скаргу державної виконавчої служби як подану з порушенням встановлених строків.

28. 29 березня 2006 року Вищий господарський суд України залишив ухвалу Київського апеляційного господарського суду від 31 серпня 2005 року без змін.

29. 18 травня 2006 року Верховний Суд України залишив постанову Вищого господарського суду України від 29 березня 2006 року без змін.

C. Третє провадження

30. 16 серпня 2006 року підприємство-заявник звернулося до господарського суду м. Києва з позовом до державної виконавчої служби, Міністерства юстиції України та Державного казначейства України, вимагаючи відшкодування шкоди, завданої незаконною постановою державної виконавчої служби від 12 вересня 2002 року.

31. 30 січня 2008 року суд відмовив у задоволенні позову підприємства-заявника як необґрунтованого та у зв’язку з закінченням строку давності.

32. 10 квітня 2008 року Київський апеляційний господарський суд залишив без змін рішення від 30 січня 2008 року. Підприємство-заявник не вказало, чи оскаржувало воно постанову від 10 квітня 2008 року в касаційному порядку.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

Господарський процесуальний кодекс України від 6 листопада 1991 року (далі — ГПК) (у редакції, чинній на час подій)

33. Стаття 1 ГПК, inter alia, передбачає, що юридичні особи та громадяни, зареєстровані як фізичні особи — підприємці, мають право звертатися до господарських судів згідно з встановленою підвідомчістю за захистом своїх прав та інтересів.

34. За статтями 26 та 27 ГПК треті особи можуть вступити у справу до прийняття рішення господарським судом першої інстанції та матимуть такі самі процесуальні права, що й інші сторони провадження.

35. За статтями 107 та 108 ГПК сторони провадження та прокурор мають право оскаржувати у касаційному порядку до Вищого господарського суду України рішення господарських судів першої інстанції, які набрали законної сили, та постанови апеляційних господарських судів. Касаційна скарга також може подаватися особами, які не брали участі у провадженні, але щодо яких суд вирішив питання про їхні права та обов’язки в рішенні, яке оскаржується.

36. У статті 11114 ГПК, inter alia, зазначається, що сторони провадження та Генеральний прокурор України мають право оскаржити у касаційному порядку до Верховного Суду України постанови Вищого господарського суду України.

37. Згідно зі статтею 11116 ГПК постанови Вищого господарського суду України можуть бути оскаржені у касаційному порядку до Верховного Суду України протягом одного місяця з дати їх прийняття. Проте якщо підстави для касаційного оскарження виникають після закінчення визначеного строку, Верховний Суд України зобов’язаний прийняти касаційну скаргу до свого провадження.

38. Статтею 1212 ГПК, inter alia, передбачається, що скарги на дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби, пов’язані з виконанням рішень, ухвал або постанов господарських судів, можуть подаватися стягувачем, боржником або прокурором протягом десяти днів з дня вчинення оскаржуваної дії або після того, як вищезазначені особи дізналися про неї, або після того, як відповідна дія мала бути вчинена.

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

39. Підприємство-заявник скаржилося на те, що Верховний Суд України порушив його право на справедливий суд, прийнявши до розгляду касаційну скаргу В. без урахування національних процесуальних норм. Підприємство-заявник посилалося на пункт 1 статті 6 Конвенції, у відповідній частині якого зазначається таке:

«Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, …, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру…».

A. Прийнятність

40. Уряд стверджував, що пункт 1 статті 6 Конвенції у його цивільному аспекті не був застосовним. На його думку, перше провадження не встановило жодних прав та обов’язків цивільного характеру щодо підприємства-заявника, а стосувалося головним чином законності адміністративних актів державних органів.

41. Підприємство-заявник заперечило проти цих доводів. Воно стверджувало, що предметом провадження, про яке йдеться, була постанова державної виконавчої служби від 12 серпня 2002 року, якою нерухоме майно, внесене у заставу підприємству-заявнику, було передане від підприємства-боржника у власність іншому стягувачу на порушення переважного права підприємства-заявника. У результаті цього адміністративного рішення були порушені майнові права підприємства-заявника.

42. Суд зазначає, що у цьому провадженні підприємство-заявник вимагало визнання незаконною постанови державної виконавчої служби від 12 вересня 2002 року на тій підставі, що ця постанова порушувала його переважні права на придбання нерухомого майна. Суд вважає, що ці переважні права мають цивільний характер. Із цього випливає, що пункт 1 статті 6 Конвенції у його цивільному аспекті є застосовним, а заперечення Уряду мають бути відхилені.

43. Суд також зазначає, що ця заява не є явно необґрунтованою у розумінні пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав, тому вона повинна бути визнана прийнятною.

B. Суть

44. Підприємство-заявник стверджувало, що Верховний Суд України не міг розглядати касаційну скаргу, подану В. Воно посилалося на статтю 11114 ГПК, якою передбачалося, що касаційна скарга могла подаватися до Верховного Суду України лише сторонами провадження або Генеральним прокурором України.

45. Уряд не надав жодних коментарів щодо суті скарги.

46. Суд повторює, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, слід тлумачити з урахуванням преамбули Конвенції, у відповідній частині якої верховенство права оголошується частиною спільної спадщини Договірних Сторін. Одним із основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, що передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності судових рішень (див. рішення у справі «Рябих проти Росії», заява N 52854/99, п. 52, ECHR 2003-X).

47. Суд також постановляв, що процесуальні правила призначені для забезпечення належного відправлення правосуддя та дотримання принципу юридичної визначеності, а також що учасники судового провадження повинні мати право розраховувати на те, що ці правила застосовуватимуться. Цей принцип застосовується до усіх — не лише до сторін провадження, але й до національних судів (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах «Каньєте де Хоньї проти Іспанії», заява N 55782/00, п. 36, ECHR 2002-VIII; «Гору проти Греції» (N 3), заява N 21845/03, п. 27, від 22 червня 2006 року; «Михолапа проти Латвії», заява N 61655/00, п. 24, від 31 травня 2007 року, та «Андрєєва проти Латвії» [ВП], заява N 55707/00, п. 99, ECHR2009 — …).

48. Щодо цієї справи Суд зауважує, що відповідно до статті 11114 ГПК, у редакції, чинній станом на час подій, Верховний Суд України міг брати до розгляду касаційні скарги, подані сторонами провадження або Генеральним прокурором. На підставі статей 26 та 27 ГПК він також міг брати до розгляду касаційні скарги третіх осіб. На відміну від Вищого господарського суду України (див. пункт 35 вище), Верховний Суд України не міг брати до розгляду касаційні скарги інших осіб, які стверджували, що їхні права були порушені, у разі якщо їх не було допущено до провадження раніше. У цьому контексті Суд погоджується з тим, що умови прийнятності касаційних скарг до розгляду Верховним Судом України, що є четвертою інстанцією у господарському провадженні, могли бути жорсткішими, ніж умови прийнятності інших заяв (див., mutatis mutandis, рішення від 23 жовтня 1996 року у справі «Levages Prestations Services» проти Франції», п. п. 44 — 45, Reports of Judgments and Decisions 1996-V).

49. Відповідно з цього випливає, що при розгляді касаційної скарги, поданої В., якого не було попередньо допущено до провадження у будь-якій якості, Верховний Суд України знехтував чіткими та точними процесуальним правилами, що регулюють відправлення правосуддя, на дотримання яких законно розраховувало підприємство-заявник.

50. Це процесуальне порушення обтяжується тим фактом, що у результаті касаційного розгляду Верховний Суд України взагалі закрив провадження у справі та звів нанівець судові рішення, що на час розгляду мали силу res judicata.

51. Суд визнає, що інтереси В., який, як стверджувалося, не знав про провадження раніше, могли спричинити потребу в розгляді справи. Проте процесуальні правила не дозволяли Верховному Суду України діяти у такий спосіб. Уряд не пояснив процесуальних підстав, що могли обґрунтувати такий розгляд Верховним Судом України касаційної скарги В. Суд також зазначає, що ніщо не заважало В. використовувати законні засоби для захисту своїх інтересів чи то у рамках існуючого господарського провадження (шляхом подання заяви до Генеральної прокуратури України щодо втручання (подібний спосіб аналізувався Судом у нещодавній справі «Гору проти Греції» (N 2) [ВП], заява N 12686/03, п. п. 27 — 42, ECHR 2009 — …)), чи то за допомогою окремого цивільного позову.

52. З огляду на вищевикладене Суд вважає, що розгляд касаційної скарги В. Верховним Судом України проводився всупереч принципу юридичної визначеності та праву підприємства-заявника на справедливий суд. Відповідно було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

II. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

53. Підприємство-заявник скаржилося на те, що виконавче провадження, відкрите на його користь, проводилося державною виконавчою службою неправильно та що процедура оскарження неправомірної діяльності державної виконавчої служби була неефективною. Воно посилалося на статтю 13 Конвенції. Підприємство-заявник також скаржилося за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що перше провадження тривало надто довго.

54. Розглянувши доводи підприємства-заявника з урахуванням усіх наявних у нього документів та в тій мірі, в якій вони охоплюються його компетенцією, Суд визнає, що вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, які гарантуються Конвенцією.

55. Із цього випливає, що ця частина заяви повинна бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

56. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

A. Шкода

57. Підприємство-заявник вимагало 256338,79 євро відшкодування матеріальної шкоди.

58. Уряд стверджував, що ця вимога була необґрунтованою.

59. Суд зазначає, що якби рішення, постановлене на користь заявника, не було скасоване Верховним Судом у ході першого провадження, державна виконавча служба мала продовжити проведення відкритого аукціону для продажу нерухомого майна, про яке йдеться. Проте станом на час подій нерухоме майно було продане В. (див. пункти 18 — 21 вище). Більш того, навіть припускаючи відсутність майнових інтересів В., результат виконавчого провадження був би невідомим, оскільки він залежав від багатьох факторів, включаючи успішність відкритого аукціону. Суд також зазначає, що підприємство-заявник не надало жодних розрахунків прийнятної ціни, за якою нерухоме майно могло бути продане у відповідний час. З огляду на вищевикладене Суд вважає, що вимога щодо відшкодування матеріальної шкоди є необґрунтованою. Тому він відхиляє цю вимогу.

B. Судові та інші витрати

60. Підприємство-заявник не надало жодних вимог щодо компенсації судових та інших витрат, тому Суд нічого не присуджує.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує прийнятною заяву за пунктом 1 статті 6 Конвенції (щодо відсутності справедливості у рамках касаційного провадження, відкритого за скаргою В. у жовтні 2004 року), а решту скарг у заяві — неприйнятними.

2. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті б Конвенції.

3. Відхиляє вимогу підприємства-заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 21 жовтня 2010 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

Голова
П. Лоренцен
Секретар
К. Вестердік