Рішення Євросуду: Горбатенко проти України від 28.11.2013 року

ECtHR_AuthorityРАДА ЄВРОПИ
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція
РІШЕННЯ
Справа «Горбатенко проти України»
(Заява N 25209/06)
Страсбург, 28 листопада 2013 року


ОСТАТОЧНЕ
28 лютого 2014 року

У текст цього рішення було внесено виправлення 4 березня 2014 року відповідно до Правила 81 Регламенту Суду

Рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Текст рішення може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Горбатенко проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Марк Віллігер, Голова,
Ангеліка Нуссбергер,
Боштьян М. Зупанчіч,
Ганна Юдківська,
Андре Потоцький,
Поль Лемменс,
Алеш Пейхал, судді,
та Клаудія Вестердік, Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 5 листопада 2013 року,

постановляє таке рішення, що було ухвалене в той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу була розпочато за заявою N 25209/06, яку 9 червня 2006 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадянин України, Павло Володимирович Горбатенко (далі — заявник).

2. Заявника, якому було надано юридичну допомогу, представляла пані Ащенко О. М., юрист, що практикує у м. Харків. Уряд України (далі — Уряд) на останніх етапах провадження представляв його Уповноважений, пан Н. Кульчицький.

3. Заявник скаржився, зокрема, на умови тримання його під вартою у Севастопольському ІТТ, Дніпропетровському СІЗО та Харківському СІЗО. Він також скаржився на тривалість першого кримінального провадження щодо нього.

4. 1 серпня 2012 року про заяву було повідомлено Уряд.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1978 році, наразі він відбуває покарання у вигляді довічного позбавлення волі і знаходиться в Харківському СІЗО.

6. У листопаді 2003 року заявник познайомився і почав проживати разом із пані Т.

A. Перше кримінальне провадження щодо заявника

7. 2 червня 2004 року пан Д., родич пані Т., подав до міліції скаргу про те, що заявник пограбував його на 1100 грн. (еквівалент приблизно 165 євро).

8. Наприкінці липня 2004 року (точна дата невідома) з помешкання пані Г., знайомої пані Т., були викрадені телевізор, праска та радіоприймач. Пані Г. у той час була у від’їзді та виявила крадіжку тільки після повернення додому через кілька днів. Як було пізніше встановлено слідством, крадіжку було вчинено заявником та пані Т.

9. 8 серпня 2004 року пан Д. подав до міліції ще одну скаргу — цього разу про те, що заявник та пані Т. пограбували його на 2700 грн. (еквівалент приблизно 400 євро) та два електричні чайники.

10. Ці три події мали місце у Харківській області. Кримінальні справи за фактами цих подій були об’єднані в одне провадження щодо заявника і пані Т. за підозрою у вчиненні крадіжки та грабежу. Спочатку місце перебування підозрюваних встановлене не було.

11. У серпні 2004 року заявник був затриманий харківською міліцією. Точна дата його затримання нез’ясована. Згідно із твердженнями заявника це сталося 10 серпня 2004 року. Проте він не уточнив ні час, ні обставини свого затримання. Як зазначалося слідчим у поданні про взяття заявника під варту (див. пункт 13 нижче), це сталося 11 серпня 2004 року. Ця дата була також датою, з якої відліковувався строк позбавлення заявника волі згідно з вироком від 13 квітня 2005 року (див. пункт 59 нижче). Проте згідно з поясненнями працівників Харківського РВ УМВС України в Харківській області, це сталося 12 серпня 2004 року приблизно о 2 год. ночі (див. пункт 67 нижче). Також, як зазначалося у вироку від 9 листопада 2011 року, заявника було затримано 12 серпня (див. пункт 29 нижче). У матеріалах справи, що знаходяться в розпорядженні Суду, немає копії протоколу затримання.

12. Згідно із твердженнями заявника працівники харківської міліції жорстоко поводилися з ним в ІТТ м. Мерефа, щоб змусити його зізнатися у вчиненні стверджуваних грабежу та крадіжки (див. більш докладний виклад у пункті 63 нижче). Внаслідок цього заявник надав визнавальні показання, як він стверджував, під диктовку слідчого.

13. 13 серпня 2004 року Харківський районний суд Харківської області під час судового засідання, на якому був присутній заявник, задовольнивши подання слідчого, обрав заявникові запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до суду.

14. Того ж дня заявникові було роз’яснено його процесуальні права і він підписав відмову від надання юридичної допомоги.

15. 17 серпня 2004 року було також затримано пані Т. Згідно з її свідченнями вона і заявник вчинили крадіжку в квартирі пані Г. та вдруге пограбували пана Д. Що стосується першого грабежу, то пані Т. стверджувала, що, наскільки їй відомо, заявник просто позичив 2 червня 2004 року у пана Д. гроші.

16. 31 серпня 2004 року заявникові було пред’явлено обвинувачення.

17. 9 вересня 2004 року справу було передано на розгляд до Харківського районного суду.

18. 20 вересня 2004 року підсудних було етаповано до Севастополя для участі у другому провадженні (див. пункти 40 — 62 нижче), але до 11 липня 2005 року судових засідань не проводилось.

19. 11 липня 2005 року судове засідання було відкладено до 8 вересня 2005 року, оскільки суд задовольнив клопотання пані Т. про призначення захисника.

20. Після цього судові засідання відкладались ще двічі, друге з них було відкладено до 19 грудня 2005 року у зв’язку з неявкою потерпілих та свідків, щодо забезпечення примусового приводу яких міліції були надані вказівки.

21. У матеріалах справи немає відомостей про будь-який прогрес щодо першого провадження до липня 2009 року.

22. 24 липня 2009 року суддя, який розглядав справу, заявив про самовідвід, вочевидь у зв’язку з тим, що заявник у серпні 2008 року подав проти нього позов про відшкодування шкоди. Позов заявника згодом було відхилено 7 грудня 2009 року.

23. 9 березня 2011 року справу було передано іншому судді.

24. 26 травня 2011 року заявника було переведено до Харківського СІЗО.

25. 3, 5, 9 і 12 серпня 2011 року йому було дозволено ознайомитися з матеріалами справи. Він клопотав про надання йому більше часу, але суд відмовив у задоволенні його клопотання як безпідставного. Суд зазначив, що заявник ознайомлювався зі справою надто повільно, читаючи близько двадцяти сторінок за день, та що строк ознайомлення йому вже одного разу продовжували.

26. 2 вересня 2011 року заявник клопотав про заміну призначеного йому захисника (невідомо, коли заявника у цьому провадженні почав представляти захисник). Його клопотання було задоволено.

27. Також 2 вересня 2011 року заявник заявив у судовому засіданні, що після затримання 10 серпня 2004 року він зазнав жорстокого поводження. Прокурор, який брав участь у судовому засіданні, вважав, що це була серйозна заява, яку треба належним чином розслідувати. Отже, він запропонував судові надати вказівки органам прокуратури щодо розслідування цього питання.

28. Того ж дня Харківський районний суд доручив Харківській міжрайонній прокуратурі перевірити твердження заявника про жорстоке поводження (більш докладний виклад див. у пункті 70 нижче).

29. 9 листопада 2011 року Харківський районний суд визнав заявника винним у вчиненні крадіжки та двох епізодів грабежу та призначив йому покарання у вигляді п’яти років позбавлення волі, відлік якого мав починатись з 12 серпня 2004 року — дати, вказаної у протоколі затримання. Це покарання було поглинуто покаранням у вигляді довічного позбавлення волі, призначеного вироком від 13 квітня 2005 року (див. пункт 59 нижче).

30. На підставі постанови Харківської міжрайонної прокуратури від 24 вересня 2011 року (див. пункт 71 нижче), суд першої інстанції відхилив скаргу заявника про жорстоке поводження під час тримання його під вартою в міліції.

31. Заявник оскаржив вирок. Він скаржився на те, що не мав достатньо часу для ознайомлення з матеріалами справи, що призначений судом захисник належним чином не виконував своїх обов’язків, що його батько не був допущений до участі в провадженні як його представник та що він був позбавлений права на останнє слово, оскільки не знав дати засідання та не підготувався. Він також скаржився про те, що був затриманий 10 серпня 2004 року, хоча офіційно його затримання було зафіксовано 12 серпня 2004 року. Заявник продовжував стверджувати, що після затримання зазнав жорстокого поводження з боку працівників харківської міліції.

32. Прокурор також оскаржив вищезазначений вирок. Він стверджував, що заявника фактично було позбавлено останнього слова, а це є підставою для повторного судового розгляду.

33. 11, 13, 17 і 19 січня 2012 року заявникові надавалися для ознайомлення матеріали справи.

34. 19 червня 2012 року апеляційний суд Харківської області скасував вирок від 9 листопада 2011 року та повернув справу на новий розгляд до суду першої інстанції, дійшовши висновку, що заявникові дійсно не було надано останнього слова.

35. 7 серпня 2012 року під час засідання Харківського районного суду заявник подав клопотання щодо проведення додаткового розслідування його скарги про жорстоке поводження. Він зазначив, що надав визнавальні показання про крадіжку та два епізоди грабежу, а також про вбивство водія таксі під примусом. Проте пізніше слідчий примусив його видалити з визнавальних показань епізод щодо водія таксі.

36. Того ж дня суд доручив Харківській міжрайонній прокуратурі знову перевірити твердження заявника про жорстоке поводження. Результати розслідування стисло наведені у пунктах 73 — 77 нижче.

37. 16 серпня 2012 року судове засідання було відкладено у зв’язку з неявкою потерпілих та свідків.

38. 22 серпня 2012 року розгляд справи було знову відкладено до 27 вересня 2012 року.

39. Сторони не повідомили Суд про подальший перебіг цього провадження.

B. Друге кримінальне провадження щодо заявника

40. Протягом невизначеного проміжку часу наприкінці липня — початку серпня 2004 року заявник і пані Т. перебували у м. Севастополь на відпочинку біля моря.

41. Ввечері 2 серпня 2004 року у невеличкому літньому будиночку (незаконна забудова без електропостачання) у селищі Кача в передмісті Севастополя сталася пожежа. На стежці, що вела до будиночка, було виявлене тіло власника, пана П. Поруч з його тілом була знайдена його співмешканка, пані С., ще жива. Вона померла у кареті швидкої допомоги на шляху до лікарні (див. більш докладний виклад у пункті 59 нижче).

42. 3 серпня 2004 року за цим фактом слідчими органами МВС у м. Севастополь було порушено кримінальну справу.

43. Невідомо, коли та чому міліція стала підозрювати заявника.

44. Згідно із твердженнями заявника 15 серпня 2004 року працівники севастопольської міліції допитали його в ІТТ у м. Мерефа. Він, як стверджується, зізнався у завданні смертельних поранень панові П. і пані С. та підпалі їхньої власності. У наявних матеріалах справи немає посилань на свідчення заявника від цієї дати або на той факт, що він взагалі надавав такі свідчення.

45. 17 серпня 2004 року пані Т. під час її допиту працівниками харківської міліції у зв’язку з крадіжкою та пограбуваннями засвідчила (див. пункт 15 вище), що вони із заявником були у літньому будиночку пана П. в Севастополі. Пан П. попросив їх залишити дім, що вони й зробили. Проте не знаючи, куди піти, заявник і пані Т. повернулися до будиночка пана П. за його відсутності. Пізно ввечері він і пані С. знайшли їх там і пан П. напав на заявника з палицею. Заявник захищався сокирою, що трапилася під рукою. Згідно із твердженнями пані Т., вона чула звуки бійки, але не бачила, що потім трапилося. Залишаючи будиночок, вона, як стверджувалося, ненавмисно впустила керосинову лампу.

46. Згідно з інформаційною довідкою щодо хронології провадження у справі, складеною апеляційним судом м. Севастополя 5 жовтня 2012 року, протягом слідства відбулися такі події:

— 18 серпня 2004 року заявник написав на ім’я начальника Нахімовського РВ УМВС України в м. Севастополі явку з повинною та надав пояснення щодо обставин вбивства;

— 30 серпня 2004 року заявника було допитано в якості свідка у зв’язку з умисним вбивством пана П. та пані С.;

— 31 серпня 2004 року щодо заявника було порушено кримінальну справу за підозрою у вчиненні умисного вбивства двох осіб та умисного знищення майна.

У матеріалах справи відсутні документи або подальші відомості щодо вищезазначених слідчих дій та подій.

47. 31 серпня 2004 року прокуратурою м. Севастополя заявникові було призначено захисника, пана К.

48. Того ж дня заявникові було офіційно пред’явлено обвинувачення у вчиненні подвійного вбивства та знищенні майна, йому були роз’яснені його процесуальні права та він був допитаний в якості обвинуваченого у присутності призначеного захисника. Заявник зізнався у завданні потерпілим поранень та підпалі їхнього майна, але наполягав на тому, що діяв в межах самозахисту та не мав наміру їх вбивати.

49. 15 вересня 2004 року Ленінський районний суд м. Севастополя (далі — Ленінський суд) обрав заявникові в якості запобіжного заходу тримання під вартою на строк сімдесят дві години для забезпечення його присутності при проведенні слідчих дій в рамках цієї кримінальної справи.

50. 19 жовтня 2004 року Ленінський суд, на засіданні якого був присутній заявник, залишив заявника під вартою в якості запобіжного заходу тримання під вартою до суду. 29 жовтня 2004 року апеляційний суд м. Севастополя залишив цю постанову без змін.

51. 26 жовтня 2004 року замість захисника, що представляв заявника раніше, йому було призначено нового захисника, пана Ду.

52. Того ж дня слідчим було проведено відтворення обстановки і обставин події за участю заявника, його захисника, двох понятих та судово-медичного експерта.

53. 30 листопада 2004 року було оголошено про завершення досудового слідства і заявникові було надано доступ до матеріалів справи для ознайомлення.

54. 17 січня 2005 року апеляційний суд м. Севастополя розпочав розгляд справи як суд першої інстанції. Заявник був присутній на засіданні.

55. 21 січня 2005 року було проведене ще одне засідання, на якому заявник заявив такі клопотання: вести аудіозапис засідання, допустити його батька до провадження в якості його представника; та об’єднати перше і друге провадження в одне. Суд задовольнив тільки перше клопотання.

56. 9 лютого 2005 року під час судового засідання заявник подав скаргу про жорстоке поводження з ним з боку працівників харківської міліції після його затримання 10 серпня 2004 року.

57. Того ж дня суд доручив прокуратурі м. Севастополя провести розслідування цього питання.

58. 25 лютого 2005 року прокуратура м. Севастополя передала це доручення Харківській міжрайонній прокуратурі.

59. 13 квітня 2005 року апеляційний суд м. Севастополя визнав заявника винним у вчиненні подвійного вбивства і знищенні майна та призначив йому покарання у вигляді довічного позбавлення волі, відлік якого мав починатись з 11 серпня 2004 року. Суд посилався, зокрема, на показання свідка, який бачив заявника і пані Т. у селищі Кача ввечері 2 серпня 2004 року; на показання свідка, який побачив пожежу та знайшов потерпілих, які лежали на стежці поблизу будиночка, що горів; а також на показання пожежників. Суд також врахував акт судово-медичної експертизи, згідно з яким слина на кількох недопалках від цигарок, знайдених поблизу місця події, могла належати заявникові, а також судово-медичні обстеження потерпілих. Як виявилося, обидва потерпілих зазнали численних смертельних ударів, нанесених із значною силою. Під час судового засідання заявник клопотав про допит в якості свідка лікаря швидкої допомоги, який міг підтвердити, що пані С., коли її знайшли, все ще була жива, але згодом заявник відмовився від цього клопотання. Заявник визнав, що наніс потерпілим ушкодження тупим кінцем сокири, але стверджував, що не мав наміру вбивати їх та діяв в межах самооборони. Він також визнав, що підпалив будинок, але заявляв, що його наміром було привернути увагу до потерпілих, аби хтось зміг допомогти їм. У той самий час заявник скаржився на те, що він зізнався у вчиненні злочину через страх перед помстою міліції. Суд зазначив, що заявника було допитано прокурором у присутності захисника, що означало, що на нього не чинився тиск. Суд також посилався на постанову прокуратури м. Севастополя від 15 березня 2005 року (див. пункт 68 нижче).

60. Згідно із твердженнями заявника призначений йому захисник припинив допомагати йому після оголошення вироку. Проте в матеріалах справи міститься копія касаційної скарги, поданої від імені заявника призначеним йому захисником. У касаційній скарзі стверджувалося про спотворення фактів справи. Крім того, захисник доводив, що розслідування скарги заявника про жорстоке поводження не було достатньо ретельним.

61. Прокурор також оскаржив вирок, вимагаючи пом’якшення покарання для заявника. Він стверджував, що вбивство, про яке йшлося, не було умисним, а трапилось у розпалі сварки. Крім того, заявник добровільно зізнався в його вчиненні, що мало пом’якшити його покарання.

62. 14 липня 2005 року Верховний Суд України залишив вирок від 13 квітня 2005 року без змін. 3 березня 2006 року ухвала Верховного Суду була вручена заявникові.

C. Стверджуване жорстоке поводження із заявником та його розслідування

63. Згідно із твердженнями заявника після його затримання 10 серпня 2004 року від зазнав жорстокого поводження з боку працівників харківської міліції. Заявник не уточнив час та обставини його затримання. Згідно з його твердженнями його було доправлено до ІТТ у м. Мерефа, де кілька працівників міліції били його гумовими кийками по ногах та руках, виламували руки в наручниках за спиною та підвішували на залізну перекладину. Вони також, як стверджувалося, викручували його геніталії. Як зазначав заявник, він відчував такий біль, що кілька разів непритомнів. Він описав свої тілесні ушкодження так: синці та рани на лобі, потилиці та навколо очей, розбита губа і синці на спині та плечах. Його клопотання про проведення медичного огляду ніби-то ігнорувалися.

64. Заявник також стверджував, що до часу його переведення з ІТТ у м. Мерефа до Харківського СІЗО його синці і рани загоїлись.

65. 21 серпня 2004 року після прибуття до Харківського СІЗО заявник пройшов медичний огляд, який не виявив тілесних ушкоджень. Під час вищезазначеного огляду він скаржився на періодичний головний біль.

66. Згідно з матеріалами справи заявник вперше подав скаргу про жорстоке поводження під час судового засідання 9 лютого 2005 року (див. пункт 56 вище).

67. 9 березня 2005 року Харківська міжрайонна прокуратура винесла постанову про відмову у порушенні кримінальної справи за скаргою заявника про жорстоке поводження, яку вона вважала необґрунтованою.

68. Як вбачається з протоколу засідання апеляційного суду м. Севастополя (суд першої інстанції у другому провадженні щодо заявника) від 24 березня 2005 року, 15 березня 2005 року прокуратурою м. Севастополя було винесено ще одну постанову про відмову у порушенні кримінальної справи у зв’язку із твердженням заявника про жорстоке поводження. Як зазначається в протоколі, постанову від 15 березня 2005 року було зачитано під час цього засідання, але заявник та його захисник ніяк її не прокоментували.

69. За дорученням Харківського районного суду від 2 вересня 2011 року, яке було видано в контексті першого кримінального провадження щодо заявника (див. пункти 26 та 27 вище), Харківська міжрайонна прокуратура провела додаткове розслідування тверджень заявника про жорстоке поводження та 24 вересня 2011 року винесла постанову про відмову у порушенні кримінальної справи. Прокуратурою, зокрема, зазначалося, що на час подій заявником не було подано жодної скарги до органів прокуратури у зв’язку із цим.

70. Заявник заперечив проти вищезазначеної постанови та був повідомлений, що він має право оскаржити постанову до прокуратури вищого рівня або до суду. Заявник цього не зробив.

71. 7 серпня 2012 року Харківський районний суд знову доручив Харківській міжрайонній прокуратурі провести розслідування тверджень заявника про жорстоке поводження (див. також пункти 35 і 36 вище).

72. 28 серпня 2012 року прокурор звернувся до суду за дозволом допитати заявника, який на той час тримався у Харківському СІЗО. Цю заяву було задоволено.

73. 3 вересня 2012 року заявника було допитано у зв’язку з його твердженнями про жорстоке поводження, але він відмовився робити будь-які заяви.

74. 6 вересня 2012 року Харківська міжрайонна прокуратура знову відмовила у порушенні кримінальної справи за скаргою заявника про жорстоке поводження.

75. 20 вересня 2012 року прокуратура Харківської області скасувала постанови від 24 вересня 2011 року і 6 вересня 2012 року.

76. 25 вересня 2012 року заявника було допитано. Він стверджував, що після його затримання 10 серпня 2004 року його було поміщено у підвальну камеру ІТТ у м. Мерефа. 11 серпня 2004 року його вивели з цієї камери до кімнати зі столом та двома стільцями, де його били троє чоловіків — один у формі міліції, а двоє у цивільному одязі. Заявник докладно описав їхній зовнішній вигляд, способи жорстокого поводження з ним та тілесні ушкодження, яких він зазнав (див. пункт 63 вище). Він зазначив, що слідчий не застосовував до нього жорстокого поводження, але погрожував, що його побиття повториться, якщо він не стане співпрацювати.

77. Також 25 вересня 2012 року Харківська міжрайонна прокуратура направила до Харківського СІЗО запит щодо того, чи мав заявник будь-які тілесні ушкодження, коли прибув до СІЗО у серпні 2004 року, та чи була йому надана будь-яка медична допомога.

78. 27 вересня 2012 року начальник медичної частини СІЗО відповів, що після прибуття заявника 21 серпня 2004 року його оглянув лікар. Заявник не мав жодних тілесних ушкоджень, був здоровий та не заявляв будь-яких скарг.

79. 27 вересня 2012 року Харківська міжрайонна прокуратура знову відмовила у порушенні кримінальної справи щодо працівників харківської міліції за твердженнями заявника про жорстоке поводження, дійшовши висновку про відсутність в їхніх діях складу злочину.

80. Того ж дня заявника повідомили про вищезазначену постанову. Його також було повідомлено, що він може оскаржити її до прокуратури вищого рівня або до суду, але він цього не зробив.

D. Умови тримання заявника

1. У Севастопольському ITT

81. Заявник повідомив, що він тримався у Севастопольському ІТТ з 18 жовтня до 2 листопада 2004 року, з 10 листопада 2004 року до 22 січня 2005 року, з 2 до 10 лютого 2005 року та з 18 березня до 13 квітня 2005 року.

82. Згідно з його твердженнями його камера була дуже переповнена (близько тридцяти осіб замість офіційної максимальної кількості вісім осіб), в ній було відсутнє природне освітлення та було повно комах. Постачання гарячої води було відсутнє. Особам, що тримались в ІТТ, дозволялось приймати душ тільки раз на три тижні. Прогулянки надворі тривали двадцять хвилин, але відбувалися не щодня. Крім того, для всіх не вистачало спальних місць, і, отже, люди спали по черзі. Туалет не був відокремлений від житлової зони. У камері не було столу.

83. 19 червня 2009 року, 10 травня 2011 року і 25 січня 2012 року після спливу відповідних строків зберігання були знищені різні документи Севастопольського ІТТ за 2004 — 2005 роки.

84. Посилаючись на відсутність документів, Уряд дійшов висновку про неможливість надати будь-які фактологічні подробиці щодо тримання заявника у Севастопольському ІТТ.

2. У Харківському СІЗО

85. Заявник тримався в Харківському СІЗО з 21 серпня до 25 вересня 2004 року, з 25 травня 2005 року до 14 лютого 2006 року та з 26 травня 2011 року і надалі (згідно з найпізнішими відомостями станом на листопад 2012 року).

(a) Виклад заявника

86. Камера була розташована у напівпідвальному приміщенні, переповненому гризунами. Вона була надзвичайно маленькою, темною та вогкою, з бетонною підлогою; вентиляція та радіо були відсутні. Туалет не був відокремлений від житлової зони. У камері не було доступу до питної води та гігієнічних засобів першої необхідності. Щоденні прогулянки тривали сорок хвилин замість години.

(b) Виклад Уряду

87. Камера заявника, як будь-які інші камери для осіб, що відбувають довічне ув’язнення, була розташована на першому поверсі. Усі камери були обладнані системами штучної вентиляції. Винищення щурів здійснювалося, за потреби, двічі на рік. Зокрема, винищення щурів було проведено у листопаді 2011 року. Що стосується наявності питної води, то окрім забезпечення централізованого постачання води до рукомийників, додатково, в кожній камері установлено питні бачки об’ємом 10 літрів для кип’яченої води, що подавалася з міських мереж. Усі засуджені до довічного позбавлення волі забезпечувалися милом. Щоденні прогулянки тривали одну годину.

88. Уряд посилався, зокрема, на акт санітарно-епідеміологічного обстеження СІЗО від 2 лютого 2012 року. На додаток до вищезазначених відомостей в акті також зазначалося, що кількість осіб, що трималися в СІЗО, становила 3230, хоча його місткість фактично становила 2930 осіб. Площа на особу становила 2,1 кв. м.

89. Інший акт, на який посилався Уряд, стосувався хімічного аналізу водопровідної води, проведеного 29 травня 2012 року. У висновку зазначалося, що водопровідна вода в СІЗО є повністю придатною для пиття.

3. У Дніпропетровському СІЗО

90. Заявник тримався в Дніпропетровському СІЗО з 14 лютого до 1 березня 2006 року, з 5 до 24 лютого 2007 року та з 12 до 26 травня 2011 року.

(a) Виклад заявника

91. Камера була розташована у напівпідвальному приміщенні та мала бетонну підлогу. Камера була надзвичайно маленька, темна та вогка, в ній не було належної вентиляції та доступу денного світла. Туалет не був відокремлений від житлової зони та був розташований поблизу столу. Ув’язнені особи під час щоденних прогулянок та обшуків в камері перебували в наручниках. Харчування було погане та одноманітне.

(b) Виклад Уряду

92. Заявник тримався в кількох різних камерах нульового поверху, а саме:

— камера N 3 к — 6,3 м кв. (2 спальних місця);

— камера N 03 — 6,3 м кв. (2 спальних місця);

— камера N 05 — 6,3 м кв. (2 спальних місця);

— камера N 02 — 6,3 м кв. (2 спальних місця);

— камера N 4 к — 6,4 м кв. (2 спальних місця);

— камера N 14 к — 6,0 м кв. (карцер для тримання однієї особи);

— камера N 11 к — 6,1 м кв. (2 спальних місця).

93. У камерах для засуджених до довічного ув’язнення була пофарбована бетонна підлога. Якщо засуджені не мали кімнатного взуття, установа забезпечувала їх таким. Кожна камера, в якій тримався заявник, була обладнана штучною системою вентиляції, а вологість у камерах відповідала нормам. Камери були з вікнами, також вони були обладнані електричними світильниками. Санітарні вузли в кожній камері були відокремлені від основної житлової зони суцільною перегородкою. Засуджені забезпечувалися продуктами харчування в повному обсязі згідно із встановленими нормами. Наручники застосовуються до засуджених до довічного позбавлення волі і у всіх випадках їх конвоювання.

94. Свій виклад Уряд ґрунтував на довідці, складеній адміністрацією СІЗО 20 вересня 2012 року.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА

95. Відповідний витяг із Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань від 25 грудня 2003 року щодо застосування наручників до засуджених до довічного позбавлення волі, зокрема, наводиться у рішенні від 15 травня 2012 року у справі «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine, заява N 23893/03, п. 51).

III. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ МАТЕРІАЛИ

96. Відповідні матеріали Ради Європи та інші матеріали, якими встановлюються норми тримання під вартою, наведені у рішенні від 1 липня 2010 року у справі «Давидов та інші проти України» (Davydov and Others v. Ukraine, заяви NN 17674/02 і 39081/02, пп. 101 — 103).

97. Європейський комітет з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі — КЗК) під час свого візиту до України з 9 до 21 вересня 2009 року відвідав Дніпропетровський СІЗО.

98. Відповідні частини доповіді КЗК від 23 листопада 2011 року (CPT/Inf (2011) 29) містять такі відомості:

«109. На момент відвідання делегацією в СІЗО у м. Дніпропетровську трималось 2900 осіб (включаючи 220 жінок та 63 неповнолітніх) при офіційній місткості 3456 осіб. Ця кількість включає 26 засуджених до довічного позбавлення волі. СІЗО слугувало транзитним пунктом для засуджених, яких переводять з однієї до іншої установи виконання покарань, та щомісячно через нього проходило близько 5000 осіб.

Особи, що тут трималися, були розміщені у 10 будівлях різного віку та конфігурації. З огляду на те, що відвідання установи носило цільовий характер, зосереджуючись на новоприбулих в’язнях та засуджених до довічного позбавлення волі, у делегації склалася думка про побутові умови тримання тільки стосовно кількох будівель.

110. У нещодавно відремонтованому блоці (ділянки 6 і 7) у камерах площею близько 7 кв. м, в яких зазвичай трималося по 2 особи, а іноді — 3. У камерах було достатньо природного світла, яке надходило через великі вікна, а доступ до електричного освітлення та вентиляції також був адекватним. Кожна камера була обладнана окремим санітарним вузлом та умивальником. Цей блок, так званий блок «євро-стандарту», вважався адміністрацією моделлю.

У чотириповерховій будівлі, в якій трималися жінки (ділянка 10), і деякі із чоловіків під вартою (ділянка 9), як відзначила делегація, камери були менш переповнені, ніж в Київському СІЗО (наприклад, в камері площею близько 15 кв. м трималося 6 жінок, або 13 ув’язнених трималося у камері розміром 33 кв. м). Обладнання камер (подвійні двоярусні ліжка, шафи, окремий санітарний вузол) не викликають якихось конкретних зауважень. Проте предметом стурбованості делегації стало те, що вікна всіх камер були обладнані міцними металевими ставнями, що значно обмежувало доступ природного світла. КЗК вітає негайні кроки, зроблені керівництвом СІЗО для демонтажу металевих ставень з усіх вікон у камерах на ділянках 9 і 10 після зауважень делегації після закінчення відвідин СІЗО в Дніпропетровську.

КЗК рекомендує Дніпропетровському СІЗО докласти зусилля з метою зменшення переповненості, аби забезпечити не менше 4 кв. м житлової площі на одного ув’язненого в багатомісних камерах».

99. Під час візиту до України з 29 листопада до 6 грудня 2011 року делегація КЗК також відвідала Харківський СІЗО.

100. Відповідні частини доповіді КЗК від 14 листопада 2012 року (CPT/Inf (2012) 30) містять такі відомості:

«… у багатьох ділянках [Харківського СІЗО] умови тримання були просто жахливими. Велика кількість камер були у поганому стані та мали тільки дуже обмежений доступ до природного освітлення. Крім того, КЗК стурбований надзвичайною переповненістю, яка спостерігалася у великій кількості ділянок [установи]. На час відвідин,… в Харківському СІЗО трималися 3415 осіб (офіційна місткість: 2808 місць).

Комітет визнає зусилля, докладені органами влади України для зменшення переповненості у відвіданому [СІЗО]. Проте, незважаючи на той факт, що з Харківського СІЗО до інших установ було нещодавно переведено більш ніж 1000 осіб, ситуація залишається дуже проблематичною… (зокрема, у ділянках, в яких тримаються дорослі чоловіки).

Наприклад, в Харківському СІЗО делегація виявила камеру площею близько 45 кв. м, в якій трималося 44 дорослі чоловіки (та згідно з деякими відомостями, іноді навіть більше). У камері було тільки 28 ліжок, що означало, що ув’язнені були змушені спати по черзі. Вони також були змушені зберігати свої особисті речі, прати та сушити свій одяг всередині камери. Деякі ув’язнені трималися в таких умовах кілька років.

КЗК повинен ще раз рекомендувати вжиття заходів у… Харківському СІЗО та у необхідних випадках в інших установах тримання і виконання покарань для того, щоб гарантувати:

— забезпечення кожної ув’язненої особи власним ліжком (та чистою постільною білизною);

— докладання всебічних зусиль для зменшення переповненості та більш рівномірного розподілення ув’язнених осіб по місцях тримання з метою забезпечити не менше 4 кв. м житлової площі на одного ув’язненого;

— забезпечення ув’язнених адекватним доступом до природного освітлення та належною вентиляцією в камерах».

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ ЗІ СТВЕРДЖУВАНИМ ЖОРСТОКИМ ПОВОДЖЕННЯМ ІЗ ЗАЯВНИКОМ ТА РОЗСЛІДУВАННЯ ЙОГО СКАРГ

101. Заявник скаржився за статтею 3 Конвенції, що після його затримання 10 серпня 2004 року він зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції, та що не було проведено ефективного розслідування його скарг. Зазначене положення передбачає таке:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».

102. Заявник підтримував свій виклад подій, стисло наведений у пункті 63 вище. Він стверджував, що наслідком жорстокого поводження з ним з боку працівників міліції стали численні синці та рани. У своїй відповіді на зауваження Уряду він також доводив, що жорстоке поводження спричинило періодичні головні болі. Заявник також стверджував, що не було докладено жодних серйозних зусиль для того, щоб встановити істину або притягнути до відповідальності винних осіб.

103. Уряд не погодився. Уряд доводив, що твердження заявника не підтверджувалися жодними доказами та що вони були належним чином розслідувані державними органами. Крім того, Уряд наголошував, що хоча інтереси заявника представляв захисник, заявник не подавав скарги про стверджуване побиття міліцією до 9 лютого 2005 року під час судового розгляду в межах другого кримінального провадження щодо нього, тобто приблизно через шість місяців після стверджуваного жорстокого поводження.

104. У відповідь на цей останній аргумент Уряду заявник зазначив, що хоча захисника було призначено йому 31 серпня 2004 року, спілкування з ним мало місце тільки під час проведення слідчих дій у присутності слідчого. Отже, як доводив заявник, він не відчував себе у повній безпеці, щоб заявити скаргу про жорстоке поводження до судового засідання 9 лютого 2005 року.

105. Суд неодноразово зазначав, що стаття 3 Конвенції є втіленням однієї з основних цінностей демократичного суспільства. Навіть за найбільш важких обставин, таких як боротьба з тероризмом та організованою злочинністю, Конвенція категорично забороняє будь-яке катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження, незважаючи на обставини поведінки потерпілого (серед інших прикладів, рішення у справах: «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [ВП], заява N 26772/95, п. 119, ECHR 2000-IV і «Сельмуні проти Франції» (Selmouni v. France) [ВП], заява N 25803/94, п. 95, ECHR 1999-V).

106. Щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції, жорстоке поводження має досягти мінімального рівня жорстокості. Оцінка такого мінімуму є відносною: вона залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки, а в деяких випадках мають враховуватися також стать, вік і стан здоров’я потерпілого (див. вищезазначене рішення у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy), п. 120).

107. У цій справі заявник подав досить докладні відомості щодо методів жорстокого поводження, застосованих до нього працівниками міліції. Він, як стверджувалося, зазнав численних ударів гумовими кийками по ногах та руках, йому виламували руки в наручниках за спиною та підвішували його на залізну перекладину. Стверджуване жорстоке поводження з ним також включало викручування його геніталій (див. пункт 63 вище).

108. Суд вважає, що якщо стверджуване поводження із заявником мало місце, як він описував, то воно становитиме жорстоке поводження у порушення статті 3 Конвенції. Проте питання в тому, чи є у Суду достатньо відомостей про те, що таке фізичне жорстоке поводження мало місце.

109. Суд повторює, що твердження про жорстоке поводження повинні підкріплюватися відповідними доказами (див. вищезазначене рішення у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy), п. 121). Суд при оцінці доказів керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), п. 161 Series A N 25). Проте така доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою. Коли вся чи значна частина інформації про події, про які йдеться, відома виключно органам влади — як це має місце у справі щодо ув’язнених осіб, які перебувають під контролем органів влади, — і коли у таких осіб під час їхнього ув’язнення з’являються тілесні ушкодження, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції щодо фактів. При цьому тягар доведення можна вважати покладеним на органи влади, адже саме вони мають надати задовільні та переконливі пояснення (див. рішення у справах: «Рібіч проти Австрії» (Ribitsch v. Austria) від 4 грудня 1995 року, п. 34, Series A N 336 та «Салман проти Туреччини» (Salman v. Turkey) [ВП], заява N 21986/93, п. 100, ECHR 2000-VII).

110. Проте певні докази існування тілесних ушкоджень є незамінними (див., наприклад, рішення від 11 жовтня 2011 року у справі «Хрістови проти Болгарії» (Hristovi v. Bulgaria), заява N 42697/05, пп. 73 — 78 та ухвалу щодо прийнятності від 5 лютого 2013 року у справі «Ігарс проти Латвії» (Igars v. Latvia), заява N 11682/03, п. 67).

111. Більш того, у контексті тверджень про жорстоке поводження сама лише чіткість та послідовність такого твердження не може довести достовірність слів заявника, а особа з багатою уявою, гарною пам’яттю та здатністю до логіки може вигадати майже досконалу історію про те, чого ніколи не було (див. рішення від 5 червня 2012 року у справі «Бунтов проти Росії» (Buntov v. Russia), заява N 27026/10, п. 153).

112. Суд зазначає, що у цій справі немає безпосереднього свідчення того, що заявникові було завдано будь-яких тілесних ушкоджень під час тримання його під вартою в міліції зазнав.

113. Не можна виключити, що деякі синці зникли, а рани загоїлись за проміжок часу з 10 до 21 серпня 2004 року, коли заявник залишався в ІТТ у м. Мерефа, ймовірно без проведення будь-якого медичного огляду. Що стосується періодичного головного болю, про який він скаржився лікарям в СІЗО 21 серпня 2004 року, то Суд зазначає, що заявник ніколи не вказував на зв’язок між зазначеним болем та стверджуваним жорстоким поводженням з ним. Перший і єдиний раз він натякнув на це у своїй відповіді на зауваження Уряду у провадженні в Суді (див. пункт 102 вище).

114. Отже, Суд не може приписати відсутність будь-якого доказу на підтвердження тверджень заявника про жорстоке поводження тільки органам влади.

115. Суд також у зв’язку з цим зазначає, що заявник ніколи не вимагав огляду його судово-медичним експертом. Крім того, він чекав шість місяців, перш ніж озвучив свою скаргу на національному рівні, хоча більш ніж п’ять місяців цього часу він мав юридичну допомогу захисника (див. пункти 47, 56 і 66 вище).

116. Отже, згідно з твердженнями заявника, він не міг поскаржитись своєму захисникові, тому що спілкування між ними відбувалося тільки у присутності слідчого (див. пункт 104 вище). Проте Суд зазначає, що заявник ніколи не заявляв скарг — ані протягом національного провадження, ані у Суді — про будь-які обмеження його спілкування із захисником.

117. Суд погоджується, що заявник міг бути знеохочений озвучувати свої твердження через сам факт перебування під контролем осіб, яких він обвинувачував у жорстокому поводженні (див. рішення у від 31 липня 2008 року у справі «Надросов проти Росії» (Nadrosov v. Russia), заява N 9297/02, п. 33). Проте у цій справі заявник не залишався увесь час під контролем харківської міліції або органів прокуратури, оскільки він кілька разів переводився до м. Севастополь, де велося слідство у другій справі щодо нього. Суд зазначає, що заявник ніколи не заявляв скарг про будь-яке жорстоке поводження або тиск з боку севастопольського слідчого. Отже, залишається незрозумілим, що заважало заявникові подати скарги про жорстоке поводження до органів прокуратури м. Севастополь у той час, коли він брав участь у слідчих діях у м. Севастополь (щонайменше тричі до 9 лютого 2005 року — див. пункт 84 вище).

118. Насамкінець, навіть якщо заявник відчував себе в безпеці тільки на судових засіданнях, як він стверджував, залишається незрозумілим, чому він не поскаржився про жорстоке поводження з ним під час засідання у Ленінському суді 19 жовтня 2004 року (див. пункт 50 вище) або під час засідань апеляційного суду м. Севастополя 17 і 21 січня 2005 року (див. пункти 54 та 55 вище). Суд зазначає, що на останньому з вищезазначених засідань (21 січня 2005 року) заявник заявив низку клопотань. Проте він чекав ще дев’ятнадцять днів, перш ніж заявити скаргу про жорстоке поводження з ним (див. пункти 55 і 56 вище).

119. Підсумовуючи все вищезазначене, Суд вважає, що немає розумного пояснення того, що заявникові знадобилося так багато часу для подання скарги (див. для порівняння рішення у справах: «Хайров проти України» (Khayrov v. Ukraine), заява N 19157/06, п. 55, від 15 листопада 2012 року та «Гавула проти України» (Gavula v. Ukraine), заява N 52652/07, п. 60, від 16 травня 2013 року).

120. Суд також зазначає, що заявник не надав будь-якого непрямого свідчення на підтримку своїх скарг, такого як показання свідків (див. для порівняння, наприклад, рішення від 2 квітня 2009 року у справі «Мурадова проти Азербайджану» (Muradova v. Azerbaijan), заява N 22684/05, пп. 51 — 52 і 108), або будь-яких документів, які б засвідчували, що він увійшов до приміщень міліції, будучи здоровим, а залишав їх, зазнавши тілесних ушкоджень (див. вищезазначене рішення у справі «Сельмуні проти Франції» (Selmouni v. France), п. 87 з подальшими посиланнями).

121. З огляду на вищенаведені міркування Суд доходить висновку, що заявник не довів свою скаргу про стверджуване ним жорстоке поводження ані до національних органів, ані до Суду. Отже, його скарги за статтею 3 Конвенції явно необґрунтовані та мають бути відхиленні відповідно до підпункту «a» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ТРИМАННЯМ ЗАЯВНИКА ПІД ВАРТОЮ

122. Заявник також скаржився за статтею 3 Конвенції про умови його тримання у Севастопольському ІТТ, Дніпропетровському і Харківському СІЗО.

A. Прийнятність

123. Уряд доводив, що заявник не вичерпав національних засобів юридичного захисту щодо своїх скарг про умови тримання його в Дніпропетровському та Харківському СІЗО. Уряд зазначив, що він міг подати свою скаргу до прокурора, відповідального за нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, але він цього не зробив. Будь-яке рішення, винесене прокурором, могло бути також оскаржене у національних судах.

124. Заявник заперечив ефективність наведеного засобу юридичного захисту, посилаючись на практику Суду.

125. Суд зазначає, що він вже відхиляв подібні заперечення Уряду у ряді випадків, оскільки проблеми, що виникають у зв’язку з умовами тримання в місцях тримання під вартою в Україні, носять структурний характер, та у зв’язку з цим немає наявних ефективних засобів юридичного захисту (див. в якості нещодавнього посилання на практику Суду рішення від 16 травня 2013 року у справі «Комарова проти України» (Komarova v. Ukraine), заява N 13371/06, п. 50). Суд не вбачає підстав відходити від такого висновку у цій справі, а отже, вважає, що ця скарга не може бути відхилена у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту.

126. Суд також зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «a» пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона також не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, Суд визнає її прийнятною.

B. Суть

1. Доводи сторін

127. Заявник підтримав свій опис умов його тримання, стисло викладений у пунктах 84 — 85, 89 і 94 вище.

128. Уряд заперечив його твердження щодо умов тримання у Харківському та Дніпропетровському СІЗО як неточні, посилаючись замість них на власні відомості (див. пункти 90 — 92 і 95 — 97 вище). Що стосується тримання в Севастопольському ІТТ, Уряд доводив, що не в змозі робити зауваження щодо суті цієї скарги з огляду на те, що не мав у своєму розпорядженні відповідних документів (див. пункти 86 і 87 вище).

2. Оцінка Суду

129. Суд нагадує, що за статтею 3 Конвенції держава повинна забезпечити тримання особи під вартою в умовах, які відповідають принципу поваги до її людської гідності, а спосіб і метод виконання покарання не завдають їй душевного страждання чи труднощів, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманний триманню під вартою (див. рішення у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland) [ВП], заява N 30210/96, п. 94, ECHR 2000-XI).

(a) Умови тримання заявника в Севастопольському ІТТ

130. За відсутності доказів на підтвердження протилежного Суд вважає встановленим, що заявник тримався в Севастопольському ІТТ загалом дев’яносто шість днів протягом трьох проміжків часу у 2004 та 2005 роках, як він сам вказував (див. пункти 84, 86 і 87 вище).

131. Суд зазначає, що у справі «Яковенко проти України» (Yakovenko v. Ukraine) він вже розглядав скаргу про умови тримання в Севастопольському ІТТ приблизно у той же період часу, якого стосується скарга у цій справі (рішення від 25 жовтня 2007 року, заява N 15825/06, п. 89). У вищезазначеній справі Суд констатував порушення статті 3 Конвенції у зв’язку, зокрема, з переповненням, позбавленням сну та браком природного освітлення та свіжого повітря.

132. Суд зауважує, що схожі скарги було порушено й у цій справі. Суд вважає їх достатньою мірою обґрунтованими та достовірними.

133. Отже, Суд доходить висновку, що було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з триманням заявника у Севастопольському ІТТ.

(b) Умови тримання заявника у Харківському СІЗО

134. Суд зазначає, що проблема надмірного переповнення в СІЗО була виявлена КЗК при відвіданні Харківського СІЗО у листопаді та грудні 2011 року, тобто під час тримання там заявника (див. пункти 97 та 98 вище).

135. Суд також зауважує, що у лютому 2012 року, коли заявник перебував у СІЗО, державні органи влади також визнавали існування цієї проблеми (див. пункт 91 вище).

136. Крім того, висновки доповіді КЗК узгоджуються з твердженнями заявника стосовно загалом незадовільних умов тримання, поганого стану будівель та обмеженого доступу природного світла (див. пункт 98 вище).

137. Сукупність вищезазначених чинників, під впливом яких перебував заявник протягом значного проміжку часу (щонайменше два роки та чотири місяці тримання його у Харківському СІЗО, якщо вважати, що заявник там тримався до листопада 2012 року, або ще більше, якщо він залишався там після цього — див. пункт 88 вище), є достатньою для висновку Суду про те, що умови його тримання у Харківському СІЗО становили нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження всупереч вимогам статті 3 Конвенції. Отже, у зв’язку з цим також було порушення зазначеної статті.

(c) Умови тримання заявника у Дніпропетровському СІЗО

138. Суд зазначає, що заявник тричі тримався у Дніпропетровському СІЗО у 2006, 2007 і 2011 роках у сукупності сорок вісім днів.

139. Сторони не заперечують, що заявник більшість часу провів у камері, яку ділив з іншим ув’язненим, розмір якої становив шість квадратних метрів. Отже, на кожного ув’язненого припадало близько трьох квадратних метрів особистого простору, що є менше за мінімальну норму, рекомендовану КЗК для України (див. вищезазначене рішення у справі «Давидов та інші проти України» (Davydov and Others v. Ukraine), п. 107). З огляду на свою практику (див., наприклад, рішення від 19 липня 2007 року у справі «Трепашкін проти Росії» (Trepashkin v. Russia), заява N 36898/03, п. 92; вищезазначене рішення «Мельник проти України» (Melnik v. Ukraine), п. 103, та рішення від 20 травня 2010 року у справі «Віслогузов проти України» (Visloguzov v. Ukraine), заява N 32362/02, п. 46) Суд вважає брак наданого заявникові при триманні під вартою особистого простору сам по собі порушує питання за статтею 3 Конвенції, особливо з огляду на значні обмеження свободи пересування та прогулянок.

140. Суд також зазначає, що твердження Уряду про те, що вентиляція, освітлення та санітарні умови в СІЗО були належними (див. пункт 96 вище) не підтверджується достатніми доказами та сформульовані у загальних виразах. У них не міститься відповідей на конкретні та узгоджені твердження заявника щодо протилежного.

141. Крім того, скарги заявника підтверджуються висновками КЗК, чия делегація відвідала Дніпропетровський СІЗО у вересні 2009 року (див. пункти 97 і 98 вище).

142. Насамкінець Суд зазначає, що він розглянув подібні скарги щодо умов тримання у зазначеному СІЗО у справі «Іглін проти України» (Iglin v. Ukraine), в якій заявник тримався приблизно у той самий час, що й заявник у цій справі, та встановив в ній порушення статті 3 Конвенції (заява N 39908/05, пп. 51 — 56, рішення від 12 січня 2012 року).

143. Відтак Суд доходить висновку, що умови тримання заявника у Дніпропетровському СІЗО були нелюдськими та такими, що принижують гідність. Отже, у зв’язку з цим також було порушення статті 3 Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ПЕРШИМ КРИМІНАЛЬНИМ ПРОВАДЖЕННЯМ ЩОДО ЗАЯВНИКА

144. Заявник також скаржився на те, що тривалість першого кримінального провадження щодо нього була надмірною. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції, відповідна частина якої передбачає таке:

«Кожен має право на… розгляд його справи упродовж розумного строку… судом,. … який… встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення».

A. Прийнятність

145. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «a» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

146. Заявник доводив, що тривалість першого кримінального провадження щодо нього є невиправданою. Він порівнював його з другим провадженням, яке стосувалось вбивства та знищення майна та тривало менше двох років. Заявник зауважив, що провадження у першій справі щодо епізоду крадіжки та двох епізодів грабежу, коли, як заявляли органи влади, проти нього існувала достатня кількість прямих доказів, включаючи показання потерпілого, тривало майже в чотири рази довше.

147. Заявник також вказував на те, що перше провадження було повністю зупинено приблизно на шість років — з травня 2005 року до березня 2011 року. Він доводив, що ця затримка залишається непоясненою органами влади. Його участь у другому провадженні пояснити її не може, оскільки вирок у другій справі було оголошено 13 квітня 2005 року і він набрав законної сили 14 липня 2005 року.

148. Уряд стверджував, що тривалість першого провадження була розумною.

149. Уряд зазначив, що справа була складною, оскільки вона стосувалась трьох різних епізодів крадіжки та грабежу та стосувалась двох обвинувачених. Крім того, участь заявника у другому провадженні, яке тривало одночасно з першим, також спричинило певні затримки.

150. Уряд також доводив, що деякі затримки були спричинені поведінкою сторін, а саме: неявкою потерпілих та свідків, а також тривалим ознайомленням заявника з матеріалами справи.

151. Суд нагадує, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватись у світлі обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів (див. серед інших джерел рішення у справі «Пелісьє та Сассі проти Франції» (Pelissier and Sassi v. France) [ВП], заява N 25444/94, п. 67, ECHR 1999-II).

152. Суд зазначає, що перше провадження щодо заявника у цій справі тривало більш ніж дев’ять років і ще не завершене.

153. Хоча справа стосувалась трьох епізодів та двох обвинувачених, вона не видається особливо складною. Як вбачається, в ній не було значних затримок, спричинених поведінкою заявника. Водночас Суд пам’ятає про непояснену зупинку провадження з грудня 2005 року до липня 2009 року (див. пункт 21 вище), яку можна приписати тільки органам влади.

154. Суд часто констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які порушували питання, подібні тим, що розглядаються у цій справі (див., наприклад, рішення у справах «Єлоєв проти України» (Yeloyev v. Ukraine), заява N 17283/02, від 6 листопада 2008 року, та «Наконечний проти України» (Nakonechnyy v. Ukraine), заява N 17262/07, від 26 січня 2012 року).

155. Розглянувши усі надані йому матеріали, Суд вважає, що Уряд не висунув будь-якого аргументу або факту, здатного переконати його дійти іншого висновку. З огляду на свою практику з цього питання Суд вважає, що у цій справі тривалість провадження була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку».

156. Відтак було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

IV. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

157. Заявник також подав інші скарги за статтями 5, 6, 8, 10, 13 і 14 Конвенції.

158. З урахуванням усіх матеріалів, що знаходяться в його розпорядженні, та тією мірою, якою оскаржувані питання належать до його компетенції, Суд вважає, що вони не виявляють будь-яких ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї. Відтак ця частина заяви має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до підпункту «a» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.

V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

159. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

A. Шкода

160. Заявник вимагав 30000 євро відшкодування моральної шкоди.

161. Уряд заперечив цю вимогу.

162. Суд вважає, що заявник зазнав моральної шкоди, яка не може бути компенсована самою лише констатацією порушення його прав згідно з Конвенцією. З огляду на обставини справи та ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує йому 8000 євро відшкодування моральної шкоди плюс будь-який податок, який може нараховуватися на цю суму.

B. Судові та інші витрати

163. Заявник також вимагав 800 євро компенсації судових та інших витрат за провадження у Суді.

164. Уряд заперечив цю вимогу, оскільки вона не підтверджувалась документами.

165. Згідно з практикою Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір — обґрунтованим. У цій справі, з огляду на той факт, що заявникові було надано юридичну допомогу та що він не надав будь-яких доказів на підтримку своєї вимоги, Суд не присуджує нічого.

C. Пеня

166. Суд вважає за потрібне призначити пеню, виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткових пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує скарги за статтею 3 (стосовно умов тримання заявника) та статтею 6 Конвенції (стосовно тривалості першого провадження) прийнятними, а решту скарг у заяві — неприйнятними;

2. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з умовами тримання заявника у Севастопольському ІТТ;

3. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з умовами тримання заявника у Харківському СІЗО;

4. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з умовами тримання заявника у Дніпропетровському СІЗО;

5. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з тривалістю першого кримінального провадження щодо заявника;

6. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна виплатити заявникові 8000 (вісім тисяч) євро відшкодування моральної шкоди разом з будь-яким податком, що може нараховуватись;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

7. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 28 листопада 2013 року відповідно до пунктів.

Голова
М. Віллігер
Секретар
К. Вестердік