Рішення Євросуду: Кудла проти Польщі від 26.10.2000 року

РАДА ЄВРОПИ
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
Рішення у справі «Кудла проти Польщі»
Комюніке Секретаря Суду
26 жовтня 2000 року
ECtHR_AuthorityУ рішенні, ухваленому в Страсбурзі 26 жовтня 2000 року у справі «Кудла проти Польщі», Європейський суд з прав людини одноголосно постановив, що порушення статті 3 (заборона катування або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання) Європейської конвенції з прав людини не було; що допущено порушення пункту 3 статті 5 (право негайно постати перед суддею або бути звільненим до початку судового розгляду) і порушення пункту 1 статті 6 (право на судовий розгляд упродовж розумного строку). 16 голосами проти 1 Суд постановив, що було також допущено порушення статті 13 (право на ефективний засіб правового захисту) в тому, що заявник не мав засобів правового захисту, щоб скористатися правом на судовий розгляд упродовж «розумного строку». Згідно зі статтею 41 (справедлива сатисфакція), Суд присудив заявникові 30000 польських злотих за моральну шкоду і 20000 — за судові витрати.

1. Основні факти

Заявник — Анджей Кудла, громадянин Польщі, 1962 року народження, проживає у Кракові (Польща).

8 серпня 1991 року пана Кудлу було обвинувачено в шахрайстві та фальшуванні і затримано. Під час запобіжного ув’язнення він перебував у стані хронічної депресії і двічі намагався накласти на себе руки. Заявник також оголосив голодування. Понад 70 разів він звертався з проханням звільнити його і подавав апеляції проти рішень тримати його під вартою.

1 червня 1995 року Краківський реґіональний суд визнав його винним у шахрайстві та фальшуванні, засудив його до шести років позбавлення волі і присудив штраф у сумі 5000 польських злотих. 22 лютого 1996 року Краківський апеляційний суд скасував це рішення, обґрунтовуючи це тим, що склад суду було сформовано неправильно і що було допущено серйозних порушень процедури. 11 квітня справу було повернуто регіональному суду.

29 жовтня 1996 року заявника було звільнено, оскільки сім’я взяла його на поруки, заплативши 10000 польських злотих.

4 грудня 1998 року Краківський реґіональний суд визнав заявника винним за обвинуваченням і присудив таке саме покарання, як і минулого разу. 27 жовтня 1999 року у відповідь на апеляцію заявника Краківський апеляційний суд скоротив строк його покарання до п’яти років позбавлення волі. Нині справа перебуває на розгляді Верховного суду, оскільки було подано касаційну скаргу.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 12 квітня 1995 року та зареєстровано 15 лютого 1996 року. Оголосивши заяву частково прийнятною, Комісія у своїй доповіді від 26 жовтня 1999 року висловила думку, що допущено порушення статті 3 Конвенції (14 голосів проти 13), порушення пункту 3 статті 5 (одноголосно) та порушення пункту 1 статті 6 (одноголосно). Комісія також висловила думку, що не було потреби вивчати питання, чи допущено порушення статті 13 (18 голосів проти 9). Вона передала справу до Суду 30 жовтня 1999 року. 2 грудня 1999 року заявник також подав справу до Суду.

6 грудня 1999 року колеґія Великої палати вирішила, що справу розглядатиме Велика палата. Слухання відбулося 7 червня 2000 року.

Судове рішення постановлене Великою палатою, до складу якої увійшло 17 суддів:

Люціус Вільдхабер (Швейцарія), Голова Суду
Елізабет Палм (Швеція)
Жан-Поль Коста (Франція)
Антоніо Пастор Рідруехо (Іспанія)
Джованні Бонелло (Мальта)
Єжи Макарчик (Польща)
Пранас Куріс (Литва)
Ріца Тюрмен (Туреччина)
Франсуаза Тюлкен (Бельгія)
Вєра Стражницька (Словаччина)
Пер Лоренцен (Данія)
Марк Фішбах (Люксембург)
Хосе Касадеваль (Андорра)
Ханна Софія Ґрев (Норвегія)
Андраш Бака (Угорщина)
Снежана Ботучарова (Болгарія)
Міндія Уґрекхелідзе (Грузія),
а також Пол Махоуні, заступник Секретаря Суду.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Пан Кудла скаржився, що під час перебування під вартою йому не забезпечили відповідного психіатричного лікування, що суперечить статті 3 Конвенції. Він також стверджував, що його право на судовий розгляд упродовж розумного строку або звільнення до початку судового провадження, що ґарантується пунктом 3 статті 5, не було дотримане, а кримінальне провадження в його справі тривало понад розумний строк, що є порушенням пункту 1 статті 6. Насамкінець він скаржився, що у нього не було ефективних національних засобів правового захисту, щоб оспорити тривалість розгляду справи проти нього, що є порушенням статті 13.

Рішення Суду

Стаття 3 Конвенції

Суд зазначив, що показання медиків, подане Урядом до Суду (не до Комісії), свідчило про те, що під час перебування під вартою заявник постійно звертався по медичну допомогу і отримував її. Його обстежували лікарі різної спеціалізації, і він часто отримував психіатричну допомогу.

Після першої спроби самогубства — події, яка в контексті свідчень, що давалися в Суді, не була наслідком явних похибок у діяльності органів влади, — заявник пройшов спеціальне лікування, перебуваючи під психіатричним наглядом у вроцлавській тюремній лікарні (протягом двох місяців), а потім пройшов два додаткових психіатричних обстеження.

Слід визнати, що це не застерегло його від другої спроби покінчити із життям у січні 1995 року. Однак Суд (хоча він не вважає за необхідне висловлювати свою думку про те, чи була ця спроба, як стверджують органи влади, намаганням привернути до себе увагу, чи проявом страждання, спричиненого його станом) не знайшов у поданих йому матеріалах нічого, що вказувало б на відповідальність органів влади за те, що сталося. Суд також не вбачає підтвердження їхньої подальшої неспроможності забезпечити заявникові проведення психіатричного обстеження. Навпаки, він визнав, що від початку 1995 року і до звільнення 29 жовтня 1996 року заявник отримував таку допомогу принаймні раз на місяць.

Суд визнав, що сам характер психічного стану заявника зробив його більш уразливим, ніж середнього арештанта, і що його арешт міг певною мірою загострити почуття розпачу, страждань і страху, особливо тому, що з 11 червня до 29 жовтня 1996 року він перебував у запобіжному ув’язненні, попри думку психіатра про те, що подальше тримання під вартою могло поставити під загрозу його життя з огляду на можливе намагання вчинити самогубство. Однак Суд не вважає встановленим той факт, що заявник зазнав неналежного поводження, яке досягло значного рівня жорстокості, підходячи до меж, передбачених статтею 3.

Пункт 3 статті 5 Конвенції

Період часу, що розглядається відповідно до пункту 3 статті 5, становить два роки чотири місяці і три дні.

Багато разів відповідні суди розглядали питання, чи повинен був заявник залишатися під вартою. Відмова у звільненні ґрунтувалася на двох головних причинах: достатня підозра, що він вчинив злочини, у яких його обвинувачували, та ризик переховування від правосуддя. Цей ризик ґрунтувався на тому факті, що в лютому та березні 1993 року заявник не з’явився до суду, а пізніше не дотримався строку подання медичної довідки на виправдання своєї відсутності і не повідомив адресу, на яку можна було б надсилати виклики до суду, поки він перебував на лікуванні в іншому місті.

Суд погодився з тим, що спершу ці причини могли бути достатніми для тримання його під вартою. Однак Суд також вважає, що з плином часу цих підстав було недостатньо. З огляду на те, що до повторного арешту 4 жовтня 1993 року заявник пробув під вартою майже рік (що виходить за межі юрисдикції Суду ratione temporis), Суд вирішив, що лише надзвичайно переконливі аргументи могли б упевнити його в тому, що подальше тримання заявника під вартою протягом двох років і чотирьох місяців було виправдане у контексті пункту 3 статті 5.

Суд не бачить таких аргументів, особливо з огляду на те, що суди — хоча вони й робили час від часу посилання на два згадані вище випадки, коли заявник не виконав судового наказу, — не згадали інших обставин, які б свідчили, що ризик, на який робилося посилання, справді був реальним протягом даного періоду часу.

Отже, Суд дійшов висновку, що аргументи, на які посилалися суди у своїх рішеннях, були недостатніми, щоб виправдати тримання заявника під вартою протягом даного періоду часу.

Пункт 1 статті 6 Конвенції

Суд визнав, що розгляд справи заявника тривав більше дев’яти років. Однак, з огляду на свою юрисдикцію ratione temporis, Суд міг розглядати лише період часу в сім років та близько п’яти місяців, що минув з 1 травня 1993 року — дня, коли набуло чинності визнання Польщею права на індивідуальне звернення до Суду, відповідно до колишньої статті 25 Конвенції.

Суд вирішив, що хоча справа була доволі складною, сам цей факт не виправдовував тривалості провадження. Попри те, що в лютому та березні 1993 року заявник справді не постав перед судом, внаслідок чого судове провадження було відкладене до жовтня 1993 року, Суд не бачить доказів того, що на подальших стадіях розгляду поведінка заявника стала причиною перенесення розгляду справи або в інший спосіб змінила належний перебіг судового провадження.

Суд зауважив, що обов’язок відправляти правосуддя оперативно є першочерговим для судів, особливо через те, що упродовж значної частини провадження заявник перебував під вартою і потерпав від тяжкої депресії. Це вимагало особливої ретельності у вирішенні цієї справи.

У зв’язку з цим Суд зазначив, що після того, як 22 лютого 1996 року було скасовано вирок суду першої інстанції, повторне провадження почалося більше ніж через рік. Пізніше розгляд справи було зупинено майже на сім місяців. І хоча це відстрочення певною мірою викликане подіями, що стосувалися співобвинувачених заявника, воно спричинило перенесення розгляду справи загалом майже на один рік і вісім місяців. Суд вважає таке затримання несумісним із ретельністю, якої вимагає пункт 1 статті 6.

Стаття 13 Конвенції

У багатьох попередніх справах, у яких Суд дійшов висновку про порушення пункту 1 статті 6 у тій частині, що право на судовий розгляд упродовж розумного строку не було дотримане, Суд не вважав за необхідне розглядати також супровідну скаргу, подану за статтею 13.

Суд відмовився ухвалити рішення щодо скарги, поданої за статтею 13, оскільки вимоги пункту 1 статті 6 є чіткішими, ніж вимоги статті 13.

У даному разі Суд дотримується думки, що у справах, де суть оскаржень однакова, немає — і не буде — ніякого правового інтересу у перегляді тієї самої скарги згідно з менш чіткими вимогами статті 13.

Проте Суд також вважає, що немає дублювання у випадку, коли (як у цій справі) стверджуване порушення Конвенції, яке особа бажає винести на розгляд «національного органу», було порушенням права на судовий розгляд упродовж розумного строку, всупереч положенню пункту 1 статті 6. Питання про те, чи заявник у цій справі мав користь від судового розгляду, який відбувся упродовж розумного строку, при визначенні цивільних прав та обов’язків або кримінального обвинувачення, є окремим правовим питанням порівняно з тим, чи були надані у розпорядження заявника, відповідно до національного законодавства, ефективні засоби правового захисту, на підставі яких він міг подати скаргу. У цій справі питанням, яке мало бути визначене «судами» у значенні пункту 1 статті 6, було кримінальне обвинувачення, висунуте заявникові, тимчасом, як скарга, яку він подав на розгляд «національного органу» для цілей статті 13, порушувала самостійне питання — надмірна тривалість судового провадження.

На думку Суду, на часі переглянути його прецедентне право в контексті дедалі більшого нагромадження поданих йому на розгляд заяв, у яких єдиним або головним було твердження про незабезпечення судового розгляду упродовж розумного строку, на порушення пункту 1 статті 6. Щораз більша кількість порушень цього пункту вже спонукала Суд звернути увагу на «існуючу значну небезпеку для верховенства права» у національних правових системах, коли мають місце «надмірні затримки у відправленні правосуддя», а «позивачі не мають національних засобів правового захисту» (див., наприклад, рішення у справі «Боттацці проти Італії»). Тепер, з огляду на це, Суд у таких справах зважає на необхідність вивчення заяв про відсутність ефективних засобів правового захисту від надмірної тривалості судового розгляду за окремо взятою статтею 13, незважаючи на раніше визнане порушення пункту 1 статті 6 у зв’язку з незабезпеченням окремого судового розгляду упродовж розумного строку.

Суд також наголосив, що стаття 13, яка безпосередньо визначає зобов’язання держав щодо захисту прав людини насамперед і здебільшого у межах своїх правових систем, встановлює для особи додаткову ґарантію з метою забезпечення ефективної реалізації цих прав. Крім того, Суд заявив, що метою статті 13 «є забезпечення механізму, завдяки якому особи можуть скористатися засобами судового захисту на національному рівні від порушення конвенційних прав, перед тим як вдатися до міжнародного механізму оскарження в Суді. З цього погляду, право особи на судовий розгляд упродовж розумного строку буде менш ефективним без можливості подати конвенційну скаргу спочатку до національних органів; але вимоги статті 13 мають розглядатись як такі, що підсилюють положення пункту 1 статті 6, а не такі, що поглинаються загальним обов’язком, що випливає з цієї статті, а саме — не допускати надмірних затримок при судовому розгляді справ цих осіб».

Суд наголосив, що засіб судового захисту для оскарження невиправданої тривалості судового розгляду, по суті, не включав можливості подати апеляцію проти «встановлення обґрунтованості» будь-якого кримінального звинувачення або «вирішення питання» щодо цивільних прав та обов’язків і що вимога забезпечення судового захисту, відповідно до статті 13, не була рівнозначна праву на апеляцію, яке ґарантується лише у кримінальних питаннях, згідно зі статтею 2 Протоколу N 7 Конвенції.

У цій справі Суд визнав, що Уряд не стверджував про наявність правового інструменту, за допомогою якого заявник міг оскаржити тривалість судового провадження, але зазначив, що поєднання кількох засобів судового захисту, особливо заяв про звільнення, апеляцій проти рішень щодо продовження тримання під вартою та подання скарг на ім’я голови відповідного суду і міністра юстиції, задовольняло вимоги статті 13. Однак Уряд не вказував, чи задовольнило б заявника (і як саме — превентивно чи компенсаційно), якби він вдався до цих засобів. Не вказувалось, що будь-який із можливих засобів судового захисту або їхнє поєднання могло пришвидшити вирішення питання обвинувачень, висунутих проти заявника, або забезпечити йому відшкодування за затримки, що мали місце. Уряд також не навів жодного прикладу з національної практики на підтвердження того, що використання оспорюваних засобів (судового захисту) задовольнило б заявника.

А отже, Суд постановив, що було порушення статті 13 у тому, що в заявника не було національних засобів судового захисту, завдяки яким він міг би реалізувати своє право на «судовий розгляд упродовж розумного строку», як це гарантує пункт 1 статті 6.

Стаття 41 Конвенції

Суд не присудив компенсації за матеріальні збитки, оскільки дійшов висновку, що заявник не довів, що стверджувані матеріальні збитки спричинені триманням його під вартою у відповідний період часу.

Однак Суд визнав цілком очевидним, що заявникові було завдано моральної шкоди, яка не достатньо компенсується визнанням порушень Конвенції, тому він присудив 30000 польських злотих.

Суд присудив 20000 польських злотих за судові витрати, з вирахуванням сум, що вже були виплачені як правова допомога для провадження в Суді.

Суддя Касадеваль висловив думку, яка частково не збігається з позицією більшості. Окрема думка додається до судового рішення.

____________

Надруковано:
«Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі»,
N 4, 2000 р.