Рішення Євросуду: Лобас проти України від 07.11.2013 року

ECtHR_AuthorityРАДА ЄВРОПИ
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція
РІШЕННЯ
Справа «Лобас проти України»
(Заява N 21380/04)
Страсбург, 7 листопада 2013 року
ОСТАТОЧНЕ
07 лютого 2014 року

Офіційний переклад.

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Лобас проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Марк Віллігер, Голова,
Енн Пауер-Форд,
Андре Потоцький,
Пауль Лемменс,
Хелена Єдерблом,
Алеш Пейхал, судді,
Станіслав Шевчук, суддя ad hoc,
та Клаудія Вестердік, Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 15 жовтня 2013 року постановляє таке рішення, що було ухвалене в той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (N 21380/04), яку 28 квітня 2004 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадянин України п. Сергій Миколайович Лобас (далі — заявник).

2. Заявника, якому надавалась юридична допомога, представляв п. А. Крістенко — юрист, який практикує у м. Харкові. Уряд України (далі — Уряд) представляв його Уповноважений — п. Н. Кульчицький з Міністерства юстиції України.

3. Заявник скаржився, зокрема, на те, що з ним жорстоко поводилися працівники міліції, його тримання під вартою під час досудового слідства було незаконним, а судовий розгляд його справи був несправедливим. Він також стверджував, що не міг отримати копії документів, необхідних для обґрунтування його заяви.

4. 9 листопада 2007 року про заяву було повідомлено Уряд. На цій стадії провадження Уряду не було запропоновано надати зауваження щодо справи до отримання результатів в іншій справі, що частково стосується аналогічного питання за статтею 34 Конвенції (див. рішення у справі «Найдьон проти України», заява N 16474/03, яке Суд постановив 14 жовтня 2010 року). 22 червня 2011 року Суд запропонував Уряду надати зауваження щодо прийнятності та суті цієї заяви.

5. Пані Г. Юдківська, суддя, обрана від України, не могла брати участь у судовому засіданні у цій справі (правило 28 Регламенту Суду). Голова палати вирішив призначити п. С. Шевчука суддею ad hoc для участі в судовому засіданні (підпункт «b» пункту 1 правила 29 Регламенту Суду).

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Заявник народився у 1964 році і зараз відбуває покарання у вигляді позбавлення волі у Сокальській виправній колонії.

7. 21 грудня 2002 року у селищі Росава Київської області було вбито троє людей.

A. Стверджуване заявником жорстоке поводження з боку працівників міліції

1. Версія заявника щодо перебігу подій

8. Як стверджує заявник, 29 грудня 2002 року його затримали працівники міліції за підозрою у вчиненні вбивств. Оскільки під час допитів у відділі міліції він заперечував свою винуватість у вчиненні вбивств, десять працівників міліції, включаючи працівника міліції С., з метою примушення його зізнатися у вчиненні злочинів катували його. У своїй заяві до Суду заявник спочатку стверджував, що жорстоке поводження з ним включало в себе побиття, застосування електричного струму, підвішування його, закутого у наручники, головою донизу, на горизонтально закріпленій металевій перекладині (заявник назвав це «лом») та удушення з використанням протигазу. У своїх зауваженнях від 7 лютого 2012 року, підготовлених за допомогою захисника, заявник стверджував, що працівники міліції душили його за допомогою протигазу, не лишаючи жодних видимих слідів на його тілі або обличчі, і, таким чином, під час проведення 30 грудня 2002 року судово-медичної експертизи у нього не було виявлено жодних ушкоджень (див. пункт 19). У результаті жорстокого поводження заявник неодноразово втрачав свідомість і зрештою зізнався у вчиненні злочинів. Зокрема, заявник підписав визнавальні покази, які, як він стверджував, були написані його дружиною та слідчим.

9. Згодом працівники міліції пояснили заявнику, як були вчинені вбивства. Під загрозою катувань заявник повторив цю версію перебігу подій під час відтворення обстановки і обставин події 30 грудня 2002 року, яке було зафіксоване на відео.

10. Через певний час заявника допитав слідчий. Під час допиту заявнику давали пити алкоголь та примусили підписати протокол, якого він не читав.

11. Відтворення обстановки і обставин події та допит заявника проводились без захисника.

12. Після допиту заявника було доправлено до ізолятора тимчасового тримання у м. Миронівці (далі — ІТТ).

13. Під час тримання в ІТТ з 30 грудня до 2 січня 2002 року заявника жорстоко били невідомі працівники міліції. Вони також застосовували до нього електричний струм, душили його, використовуючи протигаз, та застосовували до нього «лом» з метою примушення до підписання низки інших підготовлених міліцією документів. У результаті жорстокого поводження заявник отримав ушкодження руки, яке було виявлено приблизно через сім місяців (див. пункт 39).

14. Заявник стверджував, що працівники міліції без жодних вагань катували його, оскільки вони вже отримали медичний висновок, у якому зазначалося, що на тілі заявника не було виявлено жодних ушкоджень. У ІТТ заявник не проходив медичний огляд.

15. Заявник стверджував, що під час тримання у ІТТ його скарги на жорстоке поводження та застосування незаконних методів ведення слідства у справі затримувалися слідчим та адміністрацією ІТТ, і він отримав можливість подати ці скарги лише у суді.

16. На підтвердження своїх скарг на катування заявник надіслав листа, який, за його словами, написав 20 грудня 2007 року його батько, стверджуючи, що 10 березня 2003 року той відвідав сина у ІТТ та помітив, що заявник зазнав численних ушкоджень обличчя та рук, і що його руки не «працювали». Згідно з цим листом заявник розповів своєму батькові про катування працівниками міліції.

17. Заявник також надіслав листа, який, як він стверджує, був написаний 11 березня 2008 року особою, що бачила його у Київському слідчому ізоляторі (далі — СІЗО) у вересні 2003 року. У листі зазначалося, що на лівій руці заявник мав відкриту рану розміром приблизно 5 см і казав, що його катували працівники міліції.

2. Версія Уряду щодо перебігу подій

18. Як стверджує Уряд, 30 грудня 2002 року заявник надав міліції письмове зізнання у вбивстві трьох людей та зазначив, що знаряддя вбивства знаходилося в орендованому ним будинку. У ході обшуку, який того ж дня був проведений у зазначеному будинку, він добровільно передав працівникам міліції ніж, сокиру та фуфайку сірого кольору, в яку, як він казав, був вдягнений під час вбивств. На сокирі та фуфайці були плями крові, а фуфайка пахла димом. Пізніше заявник висловив бажання бути допитаним у присутності захисника. Відповідно слідчий призначив пана К. захисником заявника. Під час допиту у присутності захисника заявник підтвердив свої визнавальні показання.

19. Згодом 30 грудня 2002 року заявник пройшов судово-медичну експертизу, яка не виявила жодних ушкоджень на його тілі. Уряд стверджував, що працівники міліції не катували заявника.

B. Кримінальне розслідування та суд

20. Кримінальне провадження щодо заявника було розпочато 30 грудня 2002 року. У той же день слідчий затримав заявника на підставі частини третьої статті 115 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року.

21. Пан К., якого раніше того дня призначили захисником заявника, продовжував надавати йому допомогу до закінчення слідства. Під час судового розгляду заявника захищав інший захисник. Як стверджує заявник, захисники не відвідували його під час тримання під вартою в ІТТ, а потім, починаючи з вересня 2003 року, у СІЗО.

22. 2 січня 2003 року Миронівський районний суд Київської області продовжив тримання заявника під вартою з огляду на триваюче щодо нього кримінальне провадження. Заявник залишався під вартою протягом усього кримінального провадження щодо нього.

23. Під час судового засідання 2 січня 2003 року заявник підтвердив, що він вчинив злочини.

24. У невизначену дату у січні 2003 року заявник зустрівся з працівником прокуратури, якому, як стверджує заявник, він повідомив, що не вчиняв злочинів. Заявник не скаржився працівнику прокуратури на жорстоке поводження з боку працівників міліції і, як пояснив під час судового розгляду, він «не бажав» скаржитися прокурору.

25. Кілька разів у грудні 2002 року та у січні 2003 року працівники міліції та слідчий допитували у зв’язку зі справою дружину заявника. Під час допиту вона стверджувала, що 21 та 22 грудня 2002 року вона була на місці злочину разом із заявником та була свідком частини подій, включаючи бійку між заявником та потерпілими. Під час судового розгляду дружина заявника стверджувала, що потерпілі були вбиті заявником у її присутності, тому що у неї був любовний зв’язок з одним із потерпілих, про існування якого заявник довідався незадовго до вбивств.

26. 9 січня 2003 року слідчий провів очну ставку заявника з його дружиною. Згідно з протоколом очної ставки заявник підтвердив свідчення своєї дружини щодо його відповідальності за вбивства та підтвердив свої визнавальні покази. Як стверджує заявник, слідчий примусив його підписати протокол, а його захисник не був присутній під час очної ставки.

27. Пізніше, під час допиту 9 січня 2003 року, заявник відмовився від своїх визнавальних показів.

28. 1 липня 2003 року заявника повідомили про закінчення слідства. У той же день працівники прокуратури склали обвинувальний висновок, висунувши проти заявника обвинувачення у вбивстві трьох людей.

29. 11 липня 2003 року справу було передано на розгляд до апеляційного суду Київської області.

30. 17 липня 2003 року суд провів засідання, в якому взяли участь заявник та його захисник.

31. Під час засідання заявник заперечив вчинення вбивств.

32. Зокрема, заявник стверджував, що з 21 до 22 грудня 2002 року він залишався в орендованому ним будинку, що знаходився неподалік від того місця, де було вчинено вбивства, оскільки він хворів на грип. 23 грудня 2002 року він поїхав до Києва на роботу. Проте того ж дня він вирішив повернутися додому, збрехавши своїм колегам, що померла його тітка. Він збрехав «для того, щоб повернутися додому». Близько 18 год. 29 грудня 2002 року його разом з дружиною забрали з дому до районного відділу міліції. У відділі міліції дружину допитали окремо від нього, хоча він чув, як працівники міліції били та залякували її. Його забрали до спортзалу відділу міліції, де десять працівників міліції, включаючи працівника міліції С., якого він знав особисто, «підвісили його, били його руками по тулубу та вдягали йому на обличчя протигаз». Працівники міліції та слідчий примусили його підписати визнавальні свідчення і пояснили йому, як було вчинено вбивство. Потім його забрали на місце злочину, де він повторив версію перебігу подій, яку йому виклали працівники міліції. Працівники міліції та слідчий також примусили його підписати сфабриковані протоколи, що містили визнавальні свідчення. Він скаржився на жорстоке поводження своєму захиснику та слідчому, але безуспішно. Як стверджує заявник, слідчий, який розслідував справу, був упередженим, оскільки між ним та заявником у січні 2002 року був конфлікт.

33. Заявник також стверджував, що його зізнання було отримано без участі захисника, і обшук в орендованому ним будинку, під час якого були виявлені речові докази, також проводився за відсутності захисника.

34. Відповідаючи на поставлені йому захисником запитання, заявник стверджував, що він «зламав» руки, коли служив у збройних силах у 1983 — 1985 роках.

35. Під час судових засідань 18 та 21 липня 2003 року заявник та його захисник звернулися до суду із клопотанням викликати до суду низку свідків, колег заявника по роботі, яких було допитано на стадії досудового слідства. Заявник стверджував, що вони могли підтвердити, що він придбав фуфайку, вилучену з орендованого ним будинку, 23 грудня 2002 року, тобто після дати, коли були вчинені вбивства.

36. Суд вирішив викликати до суду цих свідків та розпорядився про їх привід до суду міліцією. Суд також розпорядився про проведення працівниками прокуратури перевірки тверджень заявника про катування працівниками міліції та упередженість з боку слідчого.

37. Під час судового засідання 28 липня 2003 року суд зазначив, що, як стверджують працівники міліції, місцезнаходження свідків було невідоме і доставити їх на засідання було неможливо (свідки були відсутні за їхніми зареєстрованими місцями проживання, оскільки вони поїхали працювати в інші міста — двоє людей поїхали до Чорнобиля (Україна), а один — до Москви (Російська Федерація)). Отже суд вирішив розглянути свідчення свідків, отримані на стадії досудового слідства, замість заслухати їх особисто. Ані заявник, ані його захисник не заперечували проти цього та не оскаржували достовірність показань свідків, окрім тверджень заявника, що всупереч показанням двох свідків, залишаючи місце своєї роботи 23 грудня 2002 року, він забрав із собою фуфайку, а не робочі інструменти.

38. Під час засідання 28 липня 2003 року суд допитав слідчого, захисника, який захищав заявника протягом слідства, та заявника щодо його скарг на жорстоке поводження з боку працівників міліції та упередженості слідчого. Слідчий заперечував стверджуване жорстоке поводження або свою упередженість щодо заявника; захисник та заявник підтвердили, що на стадії досудового слідства вони не подавали таких скарг до органів влади. Захисник також стверджував, що заявник не скаржився йому на жорстоке поводження.

39. Того ж дня працівники прокуратури винесли постанову про відмову у порушенні кримінальної справи за скаргами заявника. Працівники прокуратури не виявили жодних порушень з боку працівників міліції або слідчого. Зокрема вони зазначали, що під час слідства заявник не скаржився на катування з боку працівників міліції; що згідно з твердженнями працівника міліції С., хоча заявник спочатку заперечував вину у вчиненні вбивств, після повідомлення його про показання свідків щодо протилежного заявник добровільно зізнався; та що працівники Миронівського районного відділу ГУМВС України в Київській області зазначили, що жорстокого поводження із заявником не було. Працівники прокуратури також зазначили, що відповідно до рентгенографічного дослідження, яке заявник пройшов раніше, 28 липня 2003 року, у нього було виявлено деформацію нижнього зап’ястя лівої ліктьової кістки внаслідок старого зростання перелому. Як стверджують працівники прокуратури, заявник повідомив їх про ушкодження обох рук під час проходження служби у збройних силах.

40. Що стосується тверджень заявника про упередженість з боку слідчого, працівники прокуратури зазначали, що, як стверджує слідчий, заявник був його сусідом, і слідчий не мав конфлікту із заявником. Працівники прокуратури також зазначали, що протягом досудового слідства не виникало жодних заперечень проти того, щоб слідчий розслідував справу.

41. У судовому засіданні 29 липня 2003 року суд розглянув постанову прокуратури від 28 липня 2003 року. Ані заявник, ані його захисник не висували жодних заперечень проти неї.

42. Під час цього засідання заявник та його захисник погодилися з тим, що вивчення доказів можна завершити. Тоді вони не вважали засідання незавершеним у зв’язку з тим, що у суді не було допитано свідків захисту.

43. 5 серпня 2003 року апеляційний суд Київської області визнав заявника винним у вбивстві за обтяжуючих обставин та умисному знищенні майна і обрав йому покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Зокрема, суд встановив, що 21 грудня 2002 року у будинку одного з потерпілих у присутності своєї дружини заявник вбив трьох людей ножем та сокирою. Заявник вчинив вбивство через ревнощі з приводу любовного зв’язку одного з потерпілих з його дружиною. 22 грудня 2002 року заявник та його дружина повернулися на місце злочину, і заявник облив тіла принесеним з орендованого ним будинку бензином та підпалив їх.

44. Засудження заявника в основному ґрунтувалося на свідченнях його дружини, наданих під час судового засідання. Суд зазначив, що невідповідності у її свідченнях під час слідства та судового розгляду можна пояснити тим фактом, що вона переймалася майбутнім заявника, тому що він є батьком їхньої дитини. Суд також зазначив, що дружина заявника заперечувала, що її змусили дати такі свідчення, а твердження заявника, навпаки, були безпідставними. Її версія перебігу подій частково підтверджувалася кількома судово-медичними експертизами щодо способу, у який було вбито потерпілих.

45. Суд також посилався на визнавальні покази заявника, надані ним під час розслідування, зазначивши, що достовірність протоколів допитів заявника на стадії досудового слідства була підтверджена слідчим та захисником, який захищав заявника на цій стадії, що речові докази було зібрано відповідно до порядку, передбаченого законом, і що відтворення обстановки і обставин події проводилося у присутності захисника заявника та двох понятих. Оскільки заявника затримали після обшуку, відсутність захисника під час обшуку не була незаконною.

46. Суд відхилив як безпідставні заперечення заявника щодо речових доказів, включаючи ніж, його взуття та фуфайку, на якій були плями крові, що згідно з висновками експертів могла належати потерпілим. Що стосується свідчень заявника про те, що 23 грудня 2002 року він приніс фуфайку додому з роботи, суд зазначив, що вони спростовувалися свідченнями дружини заявника, а також свідченнями колег заявника по роботі, які суд вивчав під час розгляду справи.

47. Щодо скарг заявника на катування працівниками міліції та упередженість слідчого суд зазначив, що на стадії досудового слідства ані заявник, ані його захисник не подавали відповідних скарг, та постановив, що вони були спростовані результатами перевірки прокуратурою.

48. Суд також зазначив, що під час провадження заявник давав непослідовні та суперечливі свідчення щодо перебігу подій.

49. Суд також посилався на свідчення низки інших свідків, допитаних під час судового засідання, включаючи власника орендованого заявником будинку, який засвідчив, що каністра бензину зникла з будинку, та батька одного з потерпілих, який показав, що його покійний син мав любовний зв’язок з дружиною заявника.

50. Суд відхилив як недостовірні свідчення доньки заявника щодо того, що заявник не залишав будинку з 21 до 22 грудня 2002 року, зазначивши, що під час судового розгляду вона визнала, що не може чітко пригадати події грудня 2002 року.

51. 20 серпня 2003 року заявник подав до Верховного Суду України касаційну скаргу. Пізніше заявник неодноразово вносив зміни до неї. У своїй скарзі заявник зосередив свою аргументацію на незгоді із фактологічними висновками суду першої інстанції та стверджував, що його дружина надала щодо нього неправдиві свідчення. Заявник також стверджував, що його колеги по роботі могли підтвердити, що він привіз фуфайку з роботи у Києві 23 грудня 2002 року, і його інший одяг також пахнув димом. Як стверджує заявник, це довело б, що фуфайка із плямами крові не повинна була використовуватися як доказ його вини. Заявник зазначав, що цих свідків не було допитано під час судового розгляду.

52. Заявник також скаржився, що під час досудового слідства йому не дозволили обрати собі захисника, і призначений слідчим для його захисту захисник мав «упереджене» ставлення до своїх обов’язків і не був «зацікавленим у його захисті». Заявник стверджував, що захисник не був присутнім під час обшуку орендованого ним будинку 30 грудня 2002 року, і що його захисник також не був присутнім під час проведення ряду невизначених слідчих дій.

53. Заявник також скаржився на те, що його свідчення проти себе на стадії досудового слідства було отримано через катування, і що він не підписував протоколи його допитів, оскільки у результаті жорстокого поводження, яке називається «лом», в нього були пошкоджені руки. Як стверджує заявник, слідчий прикріпив ручку до однієї з його рук скотчем та водив його рукою з метою виконання підписів заявника на документах.

54. 27 листопада 2003 року Верховний Суд України залишив рішення без змін, встановивши, серед іншого, що твердження заявника про порушення кримінально-процесуальних норм були необґрунтовані.

55. На цьому засіданні був присутній прокурор. Як стверджує заявник, органи влади не доправили його до Верховного Суду України, хоча він просив допустити його до участі у судовому засіданні. Заявник не надав жодних документів або інших деталей щодо цього.

56. 14 березня 2007 року заявника етапували для подальшого відбування покарання до Сокальської виправної колонії.

57. Згідно з листом начальника Сокальської виправної колонії без дати під час перебування заявника у виправній колонії він не зустрічався зі своїми родичами, хоча отримував посилки та бандеролі від свого батька.

C. Заява до Суду

58. Після того, як заявник подав заяву до Суду, його запросили надати копії різних документів з матеріалів справи, включаючи копію його касаційної скарги та копії документів, пов’язаних з його твердженнями про жорстоке поводження. Як стверджує заявник, він подав кілька клопотань щодо надання таких документів. Ці клопотання Верховний Суд України залишив без задоволення як такі, що не мали законних підстав.

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

59. Заявник скаржився на те, що у грудні 2002 року та у січні 2003 року його катували працівники міліції. Він посилався на статтю 3 Конвенції, у якій зазначається:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».

60. Уряд стверджував, що ця заява є неприйнятною. Він стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту, оскільки він не оскаржив до суду постанову прокуратури від 28 липня 2003 року, чи то під час судового розгляду, чи то шляхом подання окремого позову. Він також стверджував, що строк подання цієї заяви сплинув, оскільки заяву було подано пізніше, ніж через шість місяців з 29 липня 2003 року — дати, коли заявник ознайомився із постановою від 28 липня 2003 року.

61. Що стосується суті скарги заявника за статтею 3 Конвенції, Уряд стверджував, що не було жодних доказів на підтвердження того, що стверджуване жорстоке поводження мало місце. Як стверджує Уряд, судово-медична експертиза заявника 30 грудня 2002 року не виявила на його тілі жодних ушкоджень; під час тримання під вартою в ІТТ заявник не звертався по медичну допомогу; заявник не висував скарг щодо жорстокого поводження під час судового засідання 2 січня 2003 року; захисник, який представляв заявника на стадії судового розгляду, підтвердив, що заявник не скаржився на жорстоке поводження до 17 липня 2003 року; коли заявник подав таку скаргу, прокуратура провела перевірку та дійшла висновку, що скарга була безпідставною.

62. Заявник стверджував, що його не було повідомлено про можливість оскарження постанови прокуратури від 28 липня 2003 року. Таким чином, він порушив питання щодо жорстокого поводження у своїй касаційній скарзі, яку він вважав ефективним засобом юридичного захисту. З цих підстав заявник стверджував, що ця скарга не повинна бути відхилена як неприйнятна. Він також погодився із тим, що до 17 липня 2003 року у нього не було можливості скаржитися на жорстоке поводження, оскільки його скарги затримувалися адміністрацією ІТТ. Він не міг збирати медичні докази на підтвердження своїх заяв, оскільки жорстоке поводження, якому його піддавали до судово-медичної експертизи 30 грудня 2002 року, не залишило слідів на його тілі та обличчі, і він не проходив медичний огляд у ІТТ. Як стверджує заявник, ушкодження, виявлені під час його медичного огляду 28 січня 2003 року (див. пункт 39), були спричинені стверджуваним жорстоким поводженням.

63. Суд зазначає, що, зважаючи на свою практику в аналогічних справах проти України та обставини цієї справи, твердження заявника про катування з боку працівників міліції не можуть бути відхилені через невичерпання національних засобів юридичного захисту або їх подання з порушенням встановленого Конвенцією строку (див. рішення від 15 травня 2012 року у справі «Каверзін проти України», заява N 23893/03, п. 99). Проте Суд вважає, що ця скарга у будь-якому разі є явно необґрунтованою, оскільки заявник переконливо не довів того, що з ним жорстоко поводилися працівники міліції. Зокрема, Суд зазначає, що немає медичних доказів на підтвердження тверджень заявника. Під час медичних оглядів заявника у грудні 2002 року та липні 2003 року не було виявлено жодних ушкоджень, що могли бути нанесені заявнику під час його тримання під вартою. Проблеми зі здоров’ям, помічені під час огляду заявника 28 липня 2003 року, як видається, були пов’язані з ушкодженнями його рук, яких він зазнав задовго до подій, про які йдеться. Це було встановлено працівниками прокуратури, які розглядали скарги заявника, і співпадало із твердженнями заявника, зробленими під час розгляду справи судом (див. пункти 34 та 39). Під час судового розгляду заявник не оскаржував правильність висновків працівників прокуратури.

64. Суд також зазначає, що твердження заявника щодо подій 30 грудня 2002 року є непослідовними. Зокрема, хоча заявник спочатку стверджував, що працівники міліції били його, піддавали його жорстокому поводженню під назвою «лом» та застосовували до нього електричний струм, у подальших доводах, підготовлених за допомогою його захисника, заявник фактично звузив ці твердження (див. пункт 8).

65. Суд також зазначає, що заявник не робив помітних спроб подати скаргу про жорстоке поводження до початку судового розгляду. Зокрема, заявник не висував цієї скарги під час зустрічі з працівником прокуратури або коли його доставили до судді у січні 2003 року, коли заявник не вважав, що йому перешкоджали це робити (див. пункти 22 — 24). Більше того, на стадії судового розгляду захисник, який представляв заявника на стадії досудового слідства, стверджував, що заявник не скаржився йому на жорстоке поводження (див. пункт 38).

66. З огляду на вищевказане, Суд вважає, що ця скарга має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до підпункту «a» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

67. Заявник скаржився на те, що провадження у його справі було несправедливим, стверджуючи, зокрема, що його засудження ґрунтувалося на фальшивих доказах та на визнавальних показаннях, наданих ним під тортурами; що суди відмовили у виклику свідків захисту та не дозволили йому ставити питання свідкам обвинувачення, включаючи батька одного з потерпілих, та експертам; і що його касаційна скарга розглядалася за його відсутності. Він посилався на пункт 1, підпункт «d» пункту 3 статті 6 та статтю 13 Конвенції.

68. Заявник також стверджував, що під час провадження у суді першої інстанції свідчення ряду свідків не були належним чином зафіксовані у документах справи, багато з його клопотань було залишено без уваги і йому не надали достатнього часу для ознайомлення з висновками експертів та протоколами судових засідань.

69. У своїх зауваженнях, поданих 7 лютого 2012 року, заявник також скаржився за пунктом 1 та підпунктом «c» пункту 3 статті 6 Конвенції на порушення його права на захист. Зокрема, він стверджував, що його зізнання 30 грудня 2002 року було отримано за відсутності захисника, у той день під час обшуку орендованого ним будинку захисник також був відсутній. Заявник також стверджував, що Верховний Суд України не розглядав ці питання, хоча вони порушувалися у касаційній скарзі заявника. Як стверджує заявник, Верховний Суд України також не надав йому безкоштовну юридичну допомогу, необхідну у його справі, з огляду на відсутність у нього коштів, серйозність питань, що є предметом спору, та характер провадження у касаційному порядку. Заявник стверджував, що національним законодавством не була передбачена процедура, відповідно до якої на цій стадії провадження йому могли безкоштовно призначити захисника.

70. Суд вважає, що скарги заявника на несправедливий судовий розгляд слід розглядати виключно за статтею 6 Конвенції, у відповідних положеннях якої зазначається таке:

«1. Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, …, який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення…

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

(c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або — за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника — одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;

допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;

…»

71. Уряд стверджував, що заявник не навів у скарзі до Верховного Суду України твердження щодо відсутності у нього можливості допитати деяких зі свідків (колег заявника по роботі), а отже, він не вичерпав національні засоби юридичного захисту з цього приводу. Він також стверджував, що у заяві, яку заявник подав до Суду у 2004 році, не було скарг на порушення права заявника на захист на етапі досудового слідства або під час провадження у Верховному Суді України. За його словами, не було доказів того, що заявник повідомляв суд про свій намір взяти участь у судовому засіданні щодо розгляду його апеляційної скарги.

72. Заявник не погодився з першим аргументом Уряду, стверджуючи, що у своїй доповненій касаційній скарзі він скаржився, що його колеги, які могли підтвердити, що він забрав фуфайку з собою на роботу в Київ 23 грудня 2002 року і інший його одяг також пахнув димом, не були допитані під час судових засідань. Заявник не відповів на доводи Уряду щодо стверджуваного порушення його права на захист та його відсутність на засіданні Верховного Суду України.

73. Перш за все, слід зазначити, що про скаргу заявника на стверджуване порушення його права на захист вперше було повідомлено Суду в зауваженнях заявника, поданих у лютому 2012 року, тоді як провадження на національному рівні завершилося у листопаді 2003 року. Таким чином, цю частину скарги за статтею 6 Конвенції було подано з порушенням встановленого Конвенцією строку.

74. Суд також зазначає, зважаючи на свої висновки щодо скарги заявника за статтею 3 Конвенції (див. пункт 66), що твердження заявника за статтею 6 Конвенції про те, що його визнавальні показання були отримані під тортурами, є безпідставним.

75. Суд зазначає, що заявник у своїй касаційній скарзі не порушував питання відсутності у нього можливості ставити питання свідкам обвинувачення і обґрунтовано та переконливо не довів, що він повідомляв Верховний Суд України про своє бажання взяти участь у судовому засіданні у справі за його скаргою. Таким чином, ці питання не розглядалися на національному рівні внаслідок власних помилок заявника. Відповідно Суд не розглядатиме їх по суті.

76. Суд також зазначає, що заявник не повідомляв Верховному Суду України, принаймні детально та всебічно, свою скаргу щодо інших порушень під час провадження у суді першої інстанції (див. пункт 68 вище).

77. Навіть припускаючи, що заявник виконав вимогу щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту стосовно своєї скарги про незабезпечення судом першої інстанції допиту свідків захисту під час цього судового розгляду, Суд вважає, що її слід відхилити як необґрунтовану. Зокрема, Суд зазначає, що свідків, про виклик яких до суду заявник клопотав перед судом першої інстанції, було допитано на етапі проведення слідства. Ці твердження були розглянуті у присутності заявника та його захисника, у яких було достатньо можливостей для їх оскарження. З огляду на доводи заявника у суді твердження є загалом правильними. Хоча заявник стверджував, що свідки могли б підтвердити його аргумент про те, що його фуфайка з плямами крові на ній не мала слугувати доказом, він не довів того, що якби вони це зробили, їхні твердження мали б вирішальний вплив на результати судового розгляду. Суд зазначає, що фуфайка була лише частиною значної кількості доказів, на яких ґрунтувалося засудження заявника. Суд також зазначає, що судом першої інстанції та міліцією було здійснено певні спроби забезпечити допит цих свідків під час судового засідання (див. пункти 36 — 37). Хоча може постати питання щодо достатності спроб органів влади: видається, що свідки не були безпосередньо доступними, коли міліція намагалася здійснити їх привід. Таким чином, за цих обставин Суд не вбачає свавілля у рішенні суду першої інстанції продовжувати провадження у справі без заслуховування свідків особисто, проти чого не заперечував заявник (див. пункт 42). Той факт, що Верховний Суд України не розглядав саме ці твердження заявника, не означає, що розгляд справи у касаційному порядку не був ретельним та всебічним. Цей суд дійшов до висновку, що судовий розгляд справи заявника було здійснено відповідно до процесуальних правил. Зважаючи на характер доводів заявника у його касаційній скарзі, Суд не переконаний в тому, що Верховний Суд України мав надати більше деталей з цього приводу.

78. Загалом Суд не вбачає недоліків у способі, в який суди розглядали надані докази, або щодо адекватності підстав, на яких вони ґрунтували свої рішення у справі заявника. Будь-які можливі обмеження права на захист не були такими, щоб позбавити заявника права на справедливий суд.

Із цього випливає, що ця частина заяви повинна бути визнана неприйнятною відповідно до пункту 1, підпункту «a» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 34 КОНВЕНЦІЇ

79. Заявник скаржився на те, що органи влади відмовили йому у можливості отримати копії документів з матеріалів його справи, необхідні для подання заяви. Він посилався на статтю 34 Конвенції, що передбачає таке:

«Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права».

80. Уряд стверджував, що Україна дотрималася вимог статті 34 Конвенції. Він стверджував, що заявник міг отримати копії необхідних документів з допомогою його родичів, з якими він підтримував зв’язок, і що обставини цієї справи були аналогічними обставинам справи «Чайковський проти України»; заява N 2295/06, пп. 96 — 97, від 15 жовтня 2009 року). Він також стверджував, що Верховний Суд України діяв відповідно до законодавства; що заявник мав подати свої клопотання до апеляційного суду Київської області, який був судом першої інстанції у справі заявника, а отже, міг надати заявнику запитувані документи; та що заявник не вимагав копій документів, пов’язаних з його твердженнями про катування працівниками міліції.

81. Заявник заперечував проти доводів Уряду. Зокрема, він стверджував, що після його засудження родичі відмовилися допомагати йому; у нього не було захисника або грошей, щоб найняти захисника; і що він, таким чином, цілковито залежав від органів влади у своїх намаганнях обґрунтувати заяву до Суду.

82. Суд зазначає, що тоді як нез’ясованим залишається, чи звертався заявник до органів влади із проханням надати йому копії усіх документів відповідно до вказівок Суду, клопотання заявника про надання копій його касаційної скарги було залишено Верховним Судом України без задоволення як таке, що не має законних підстав. Суд зазначає, що він вже розглядав аналогічні випадки у низці справ щодо України. Зокрема, в рішенні від 26 липня 2012 року у справі «Василь Іващенко проти України»; заява N 760/03, п. 123 Суд встановив, що законодавством України не передбачено чіткої та конкретної процедури надання засудженим можливості отримання копій документів зі справи після закінчення кримінального провадження, або переписуючи їх власноруч, чи за допомогою відповідного обладнання, або шляхом покладання на державні органи обов’язку робити такі копії.

83. У цій справі Уряд не навів жодних причин на користь того, щоб Суд відійшов від своїх висновків за статтею 34 Конвенції у вищенаведеному рішенні у справі «Василь Іващенко проти України». Примітно, що у тій справі заявник, який, як і заявник у цій справі, підтримував зв’язок з одним зі своїх родичів, подавав клопотання до суду першої інстанції щодо надання копій документів, але безуспішно.

84. Відповідно Суд доходить висновку, що держава-відповідач не виконала свій обов’язок за статтею 34 Конвенції забезпечити заявника усім необхідним для того, щоб зробити можливим належний та ефективний розгляд Судом його заяви.

IV. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

85. Заявник скаржився за підпунктом «c» пункту 1 та пунктом 3 статті 5 Конвенції на незаконність його тримання під вартою під час досудового слідства та на недоправлення державними органами його до судді одразу після затримання. Він також скаржився, що протягом майже місяця після свого засудження він залишався у ІТТ, тоді як його мали доправити до СІЗО.

86. Суд, розглянувши решту скарг заявника у заяві, стверджує, що з огляду на наявні у нього матеріали та тією мірою, якою вони охоплюються його компетенцією, вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї. З цього випливає, що решта заяви має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до підпункту «a» пункту 1 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

87. Статтею 41 Конвенції передбачається:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

A. Шкода

88. Заявник вимагав 100000 євро відшкодування моральної шкоди.

89. Уряд не надав коментарів з цього приводу.

90. Суд, здійснюючи оцінку на засадах справедливості, присуджує заявнику 3000 євро відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

91. Заявник також вимагав 65188,25 грн.1 компенсації судових витрат та 112,75 грн.2 компенсації поштових витрат, понесених у ході провадження у Суді. Заявник просив, щоб ці суми були сплачені безпосередньо на банківський рахунок його представника. Сума, що вимагалася для покриття витрат на юридичну допомогу, розраховувалася за ставкою 1540 грн.3 за годину, хоча не було визначено, чи включала вона податки. Як стверджує заявник, його представник мав провести понад сорок дві години за вивченням матеріалів справи та підготовкою зауважень та вимог щодо справедливої сатисфакції.

____________
1 Близько 2400 євро.

2 Близько 11 євро.

3 Близько 142 євро.

92. Уряд не надав коментарів з цього приводу.

93. Згідно з практикою Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір — обґрунтованим. У цій справі Суд зазначає, що єдина небезпідставна скарга стосувалася прямого питання, що не вимагало розширеного дослідження положень законодавства або обґрунтування (див. пункти 82 — 84). Суд також зазначає, що представнику заявника вже було сплачено 850 євро у рамках механізму юридичної допомоги Суду. Зважаючи на характер фактологічних та юридичних питань, що розглядалися, та участі представника у справі, Суд вважає, що за цим пунктом немає необхідності присуджувати додаткову суму.

C. Пеня

94. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує скарги заявника за статтями 3, 5, 6 та 13 Конвенції неприйнятними.

2. Постановляє, що держава-відповідач не виконала своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції у зв’язку з відмовою органів влади надати заявнику копії документів для його звернення до Суду.

3. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникові 3000 (три тисячі) євро відшкодування моральної шкоди плюс будь-які податки, що можуть нараховуватися; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в цей період, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 7 листопада 2013 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

Голова
М. Віллігер
Секретар
К. Вестердік