Рішення Євросуду: Харченко проти України від 10.02.2011 року

ECtHR_AuthorityРАДИ ЄВРОПИ
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція
РІШЕННЯ
Справа «Харченко проти України»
 10 лютого 2011 року

У справі «Харченко проти України» Європейський суд з прав людини (П’ята Секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Пеер Лоренцен (Голова),
Карел Юнгвірт,
Марк Віллігер,
Ізабелль Берро-Лефевр,
Миряна Лазарова-Трайковська,
Ганна Юдківська,
Джулія Лафранк (судді),
а також Клаудія Вестердік (Секретар Секції),

після наради за зачиненими дверима 18 січня 2011 р., постановляє таке рішення, винесене того самого дня.

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (N 40107/02) проти України, поданою до суду на підставі ст. 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадянином України, паном Леонідом Петровичем Харченком (далі — заявник) 23 жовтня 2002 р.

2. Заявника, якому було надано правову допомогу, представляв пан С. В. Захаров, адвокат, що практикує в Києві. Уряд України (далі — Уряд) представляв його Уповноважений — пан Ю. Зайцев (від Міністерства юстиції).

3. 13 листопада 2006 р. Суд визнав заяву частково неприйнятною і постановив довести до відома Уряду скарги щодо умов тримання під вартою, надання належної медичної допомоги (статті 3 Конвенції), тривалість і законність його тримання під вартою (пункт 1(c) статті 5 Конвенції), відсутність можливості оскаржити незаконність і тривалість тримання під вартою (пункт 4 статті 5 Конвенції) і тривалість судового розгляду справи, яка виходить за межі «розумного строку» і в цьому аспекті відсутність ефективного засобу правового захисту (пункт 1 статті 6 і статті 13 Конвенції). Також вирішено водночас по суті розглянути заяву щодо її прийнятності (пункт 3 статті 29 Конвенції).

ЩОДО ФАКТІВ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4. Заявник народився в 1958 р. і мешкає в Києві.

A. Кримінальне переслідування заявника

5. 21 квітня 2000 р. Прокурор Ватутінського району м. Києва (далі — прокурор Ватутінського району) порушив кримінальну справу за фактом розкрадання майна господарського товариства Р. В цій справі заявник проходив як свідок.

6. 4 квітня 2001 р. прокурор Ватутінського району порушив проти заявника кримінальну справу за підозрою у розкраданні майна.

7. 7 квітня 2001 р. прокурор Ватутінського району санкціонував арешт заявника та тримання його під вартою.

8. 17 травня 2001 р. щодо заявника порушено іншу справу про шахрайство і її об’єднано в одно провадження з першою справою.

9. 3 червня 2001 р. той самий прокурор Ватутінського району продовжив тримання заявника під вартою до 4 липня 2001 р.

10. У період з 27 липня до 6 вересня 2001 р. і 14 вересня 2001 р. заявник і його адвокат-захисник знайомились з матеріалами кримінальної справи.

11. 14 вересня 2001 р. заявнику було пред’явлене обвинувачення про розкрадання майна.

12. 28 вересня 2001 р. прокурор Ватутінського району затвердив обвинувальний висновок. Справа була направлена для розгляду до Ватутінського районного суду м. Києва (далі — Ватутінський суд).

13. Двадцять шостого вересня 2001 р. адвокатом-захисником заявника була подана до Ватутінського суду скарга про негайне звільнення заявника з-під варти.

14. П’ятого жовтня 2001 р. кримінальна справа надійшла до Ватутінського суду і дванадцятого жовтня 2001 р. суддя «К.» Ватутінського суду розпочав підготовче провадження в справі.

15. П’ятнадцятого жовтня 2001 р. суддя «К.» вирішив повернути кримінальну справу на додаткове розслідування. Він також відхилив вимогу про звільнення з під варти за скаргою від 26 вересня 2001 р., не знайшовши підстав для зміни запобіжного заходу раніше обраного прокурором. У підсумку суд вирішив залишити заявника під вартою з підстав, визначених прокурором 7 квітня 2001 р., а саме: запобігти спробам ухилитися від слідства і суду, перешкодити встановленню істини у справі і продовжити злочинну діяльність, для забезпечення виконання процесуальних рішень при обвинуваченні у злочинах, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки. Строк тримання заявника під вартою суд не визначив.

16. Двадцять дев’ятого січня 2002 р. Апеляційний суд м. Києва (далі — Апеляційний суд) скасував постанову від 15 жовтня 2001 р. і повернув справу на новий розгляд до Деснянського районного суду м. Києва (раніше — Ватутінський районний суд, але після реформування районів Києві, далі — Деснянський суд).

17. Четвертого березня 2002 р. Деснянський суд проводить попередній розгляд справи. Клопотання заявника про зміну запобіжного заходу на інший не пов’язаний з триманням під вартою, відхилено. Одночасно було зазначено, що тримання під вартою є законним виходячи з того, що кримінальне судочинство в справі щодо звинувачення заявника триває.

18. Одинадцятого березня 2002 р. адвокат-захисник заявника звернувся до Деснянського суду з клопотанням звільнити з-під варти заявника. В цей же день клопотання було відхилено. Суд зазначив, що заявник може ухилитися від суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі, та враховуючи його вік, стан здоров’я, сімейне і майнове становище, суд не знаходить підстав для зміни запобіжного заходу на інший. Чотирнадцятого березня 2002 р. суд відхиляє аналогічне клопотання заявника з тих самих підстав, додаючи, що необхідно враховувати тяжкість інкримінованих звинувачень. Тотожні за змістом клопотання заявника були відхилені судом 4 і 19 квітня 2002 р.

19. Двадцять дев’ятого квітня 2002 р. Деснянський суд ухвалив рішення про повернення справи на додаткове розслідування. Одночасно суд залишив попередній запобіжний захід тримання під вартою, зазначивши, що підстав для зміни запобіжного заходу не вбачає. При цьому суд не визначив строк тримання під вартою.

20. Двадцять третього липня 2002 р. Апеляційний суд скасовує це рішення і справу направляє на новий судовий розгляд в той же суд зі стадії судового розгляду. Одночасно Апеляційний суд зазначає, що не знаходить правових підстав для вирішення зміни запобіжного заходу в апеляційному порядку, і вважає, що висновки суду першої інстанції в цій частині ґрунтуються на законі, мотивовані і відповідають матеріалам справи. Апеляційний суд залишає запобіжний захід, обраний заявнику, без змін.

21. У серпні 2002 р. Апеляційний суд відкликає справу з Деснянського суду і направляє її до Голосіївського районного суду м. Києва (далі — Голосіївський суд).

22. Двадцять восьмого серпня Голосіївський суд призначає слухання справи на 13 вересня 2002 р.

23. Чотирнадцятого жовтня 2002 р. суддя «Ч.» проінформувала адвоката-захисника заявника, що вона вирішила не направляти справу на додаткове розслідування. Одночасно суд відхилив клопотання заявника щодо зміни запобіжного заходу з підстав, що він може ухилитися від суду.

24. Сімнадцятого жовтня 2002 р. заявлено відвід судді «Ч.»

25. Двадцять четвертого грудня 2002 р. суддя «Ч.» Голосіївського суду вирішує повернути справу на додаткове розслідування. Одночасно суддя вирішує, що відсутні підстави для зміни запобіжного заходу заявнику.

26. Тринадцятого березня 2003 р. Апеляційний суд скасовує рішення від 24 грудня 2002 р. і повертає справу до Голосіївського суду. Одночасно колегія суддів не знайшла підстав для зміни запобіжного заходу, оскільки злочини, в яких заявник обвинувачується, є тяжкими і покарання за ці злочини передбачає тільки позбавлення волі.

27. Тринадцятого травня 2003 р. Голосіївський суд приймає рішення про повернення справи прокурору Ватутінського району на додаткове розслідування. Суд також вирішив тримати заявника під вартою, не обґрунтовуючи в цій частині своє рішення жодним чином. Одночасно суд відхиляє клопотання заявника про закриття провадження в кримінальній справі.

28. Двадцять восьмого липня 2003 р. Верховний Суд відхиляє клопотання заявника про перегляд судового рішення в порядку виключного провадження в зв’язку з недотриманням процедурних вимог при зверненні до суду.

29. Четвертого серпня 2003 р. прокурор Деснянського району звільняє заявника з-під варти на підписку про невиїзд.

30. Тридцятого серпня 2003 р. адвокат-захисник заявника безуспішно звертається до прокуратури про застосування щодо заявника акта амністії з огляду на його вкрай поганий стан здоров’я.

31. Двадцять четвертого жовтня 2003 р. кримінальне розслідування зупинено в зв’язку з розшуком одного з підозрюваних.

32. Тридцятого грудня 2003 р. слідчим прокуратури Деснянського району кримінальну справу щодо заявника з усіх звинувачень, крім двох, було закрито, з підстав недоведеності у вчиненні злочину. Кримінальна справа щодо інших матеріалів була направлена для розслідування до Деснянського РУ ГУ МВС України в м. Києві.

33. Вісімнадцятого вересня 2004 р. слідчим Деснянського РУ ГУ МВС України в м. Києві кримінальну справу щодо заявника закрито в зв’язку з відсутністю в його діях складу злочину та порушено кримінальну справу щодо злочинів, вчинених невстановленими особами. Це рішення раніше помилково було датовано 18 вересням 2003 р., тоді як насправді рішення прийнято 18 вересня 2004 р. Наступного дня кримінальну справу було зупинено з тих підстав, що не встановлено осіб, які вчинили злочин.

B. Умови тримання під вартою

34. У період з 20 квітня 2001 р. по 4 серпня 2003 р. заявник тримався в Київському СІЗО N 13, де, за твердженням заявника, він утримувався у поганих матеріально-побутових умовах і не отримував належної медичної допомоги.

35. Відповідно до інформації Уряду, в цій установі заявник перебував в таких камерах:

— камера N 30, площею дев’ять квадратних метрів на три спальних місця;

— камера N 64, площею 52,36 кв. м на двадцять спальних місць;

— камера N 66, площею 53,07 кв. м на двадцять одне спальне місце;

— камера N 68, площею 61,19 кв. м на двадцять чотири спальних місця;

— камера N 72, площею 10,21 кв. м на чотири спальних місця;

— камера N 76, площею 9,92 кв. м на три спальних місця;

— камера N 116, площею 10 кв. м на чотири спальних місця;

— камера N 117, площею 9,96 кв. м на три спальних місця;

— камера N 128. площею 15,95 кв. м на шість спальних місць;

— камера N 195, площею 22,44 кв. м на вісім спальних місць;

— камера N 258, площею 23,38 кв. м на п’ять спальних місць;

— камера N 263. площею 24,9 кв. м на шість спальних місць;

— камера N 326, площею 12,9 кв. м на п’ять спальних місць;

— камера N 328, площею 12,9 кв. м на п’ять спальних місць;

— камера N 333, площею 12,9 кв. м на вісім спальних місць;

— камера N 336. площею 12.9 кв. м на п’ять спальних місць.

Всі камери підключені до централізованої подачі холодної води, забезпечені природним та штучним освітленням, відокремленим туалетом і вентиляцією. Число ув’язнених не перевищувало числа місць в кожній камері.

36. Заявник стверджує, що він не перебував в камерах 333 і 336. Камери NN 64, 66, 68 були обладнанні на сорок спальних місць кожна. Камера N 72, площею 9 кв. м була сирою і дуже холодною взимку. В цій камері він в цілому перебував близько 18 місяців. В камері N 195, яка відрізнялася дуже поганою вентиляцією, він провів близько шести місяців в цілому.

C. Медична допомога в місцях тримання під вартою

37. За повідомленням Уряду, заявник пройшов медичне обстеження 20 квітня 2001 р. в день свого прибуття до СІЗО. Він не висловлював жодних скарг на стан здоров’я та був взятий на диспансерний облік з приводу наявних у нього хронічних захворювань.

38. 16 листопада 2001 р., 24 квітня 2002 р., 15 квітня 2003 р. заявник пройшов профілактичний огляд та флюорографічне обстеження. Обстеження підтвердили відсутність у нього проблем зі здоров’ям.

39. Відповідно до медичної довідки, складеної 6 грудня 2001 р., заявнику було діагностовано захворювання на цукровий діабет легкої форми і йому було рекомендовано спеціальну дієту без медичного лікування.

40. Відповідно до медичної довідки, складеної 10 липня 2002 р., заявнику діагностовано ішемічну хворобу серця, стенокардію і діабет.

41. П’ятнадцятого січня 2003 р. заявника оглянув лікар-кардіолог і йому встановлено діагноз, що він страждає ішемічною хворобою серця і стенокардією.

42. Двадцять сьомого січня 2003 р. заявник звернувся по медичну допомогу зі скаргами на болі в грудній клітині, запаморочення. Після лікарського огляду було прийнято рішення госпіталізувати заявника до медичної частини СІЗО. З 28 січня 2003 р. заявник знаходився на лікуванні в стаціонарі медичної частини СІЗО з діагнозом нейроциркуляторна дистонія і остеохондроз шийного відділу хребта. Під час лікування заявник отримував різні медичні препарати. Заявник оглядався лікарем терапевтом кожні три доби. 29 січня 2003 р. заявник був оглянутий лікарем-кардіологом, який констатував, що заявник не має жодних проблем з серцем. 30 січня 2003 р. заявник був оглянутий лікарем-невропатологом. 11 березня 2003 р. заявник в задовільному стані був виписаний зі стаціонару медичної частини СІЗО. Після цього лікування і до свого звільнення заявник не звертався до лікарів зі скаргами.

43. В подальшому заявник пройшов з 7 по 27 серпня 2003 р. курс лікування в Київській лікарні N 15, де йому було діагностовано арітмогену кардіомеопатію, мерцательну аритмію пароксизмальної форми СН II Б.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

44. Стаття 253 Кримінально-процесуального кодексу визначає питання, які підлягають вирішенню суддею в зв’язку з підготовкою справи до судового розгляду, зокрема, окрім інших питань, суддя вирішує питання про зміну, скасування або обрання запобіжного заходу. Інше відповідне національне законодавство викладене у рішенні «Невмержицький проти України» (заява N 54825/00, п. 53 — 61, ECHR 2005-II (витяги)), та «Шалімов проти України» (заява N 20808/02, п. 39 — 42, рішення від 4 березня 2010 р.).

ЩОДО ПРАВА

I. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

45. В своєму відгуку на Зауваження Уряду заявник наводить нові факти порушення ст. 3 Конвенції, стверджуючи, що умови в міліцейському відділку до його переведення в СІЗО були жахливі, як і умови його тримання під вартою в будівлі суду під час судового слухання. Суд вважає, що ці нові скарги висловлені із запізненням, вони не розвивають первинні скарги заявника, щодо яких сторони висловилися. В цьому контексті Суд вважає недоцільним розглядати ці питання окремо.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

46. Заявник стверджує, що він піддався нелюдському і такому, що принижує гідність, поводженню, незважаючи на страждання від низки хронічних захворювань. Він також скаржився на умови тримання у в’язниці і відсутність належного медичного лікування, посилаючись на статтю 3 Конвенції, яка проголошує: «Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».

A. Перенаселеність та матеріально-побутові умови тримання під вартою

1. Щодо прийнятності

47. Уряд стверджував, що скарги заявника не конкретні і що він не наводить відповідних прикладів тримання під вартою. Одночасно Урядом було заявлено, що умови тримання заявника під вартою відповідали санітарним стандартам, харчування було належним і не було випадків, коли камери були перенаселені.

48. Заявник не погоджуючись, стверджував про перенаселеність, погану вентиляцію і відсутність тепла в холодну пору року.

49. Суд зазначає, що ця скарга не є очевидно необгрунтованою в розумінні п. 3 ст. 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною і з будь-яких інших підстав. Тому вона повинна бути визнана прийнятною.

2. Щодо суті

50. Суд зазначає, що відповідно до практики Суду жорстоке поводження, якщо йдеться про сферу дії ст. 3 Конвенції, має досягти мінімального рівня жорстокості. Оцінка цього мінімального рівня жорстокості є відносною; вона залежить від обставин справи, зокрема, тривалості поводження, його фізичних і психічних наслідків, а в деяких випадках від статі, віку та стану здоров’я жертви (див., наприклад, рішення у справі «Ірландія проти Сполученого Короліства», рішення від 18 січня 1978 р., п. 162, серія A, N 25). Крім того, при розгляді питання про те, чи було поводження, «що принижує гідність», в сенсі ст. 3 Конвенції, Суд враховує, чи мало воно за мету принизити і образити особу, а також наскільки наслідки такого негативного впливу позначились на його або її особистості, що є несумісним з положенням ст. 3. Але навіть за відсутності такої мети не можна остаточно виключати наявність порушення цього положення (див. Пеерс проти Греції, N 28524/95, п. 67 — 68 та 74, ECHR 2001-III, та «Валашинас проти Литви», N 44558/98, п. 101, ECHR 2001-VIII).

51. Суд неодноразово підкреслював, що таке страждання і приниження повинні в будь-якому випадку бути вище неминучого страждання або приниження, пов’язаного з цією формою законного поводження чи покарання. Відповідно до цього положення Держава повинна забезпечити умови тримання осіб під вартою, які сумісні з повагою до людської гідності, щоб форми і методи реалізації цього запобіжного заходу не призводили би до страждань або виникнення труднощів, інтенсивність яких перевищувала би неминучий рівень таких страждань, які властиві умовам законного тримання під вартою, і, що, з урахуванням практичних вимог до режиму позбавлення волі, мають бути забезпечені гарантії здоров’я і безпека осіб, що тримаються під вартою (див. рішення «Калашников проти Росії», N 47095/99, п. 95, ECHR 2002-VI).

52. В цій справі сторони представили різні відомості щодо розміру площ, що припадали на одного затриманого під час перебування заявника під вартою в Київському СІЗО. За даними Уряду, в камерах, де тримався заявник, площа на одного затриманого варіювала від 2,55 до 4,67 кв. м. З іншого боку, заявник стверджує, що розмір площі, що припадала на одного затриманого, дорівнювала однієї третини від заявленої Урядом.

53. Суд зазначає, що Уряд не представив жодних доказів на підтримку свого твердження про розмір площі, що припадає на одного затриманого в Київському СІЗО, незважаючи на те, що відповідна інформація та докази є в його розпорядженні. У будь-якому випадку, в світлі практики Суду з цього питання відповідність до стандартів Європейського комітету із запобігання катуванню і нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню і покаранню (які можна знайти, наприклад, у вищенаведеній справі «Калашникова», п. 97, та в справі «Мельник проти України», N 72286/01, п. 47, від 28 березня 2006 р.), навіть урядові цифри показують, що заявник тримався в переповнених камерах.

54. Крім того, Суд зазначає, що Уряд жодним чином не обґрунтував у поданих документах належне функціонування системи вентиляції. З огляду на ці обставини Суд схильний надати перевагу твердженням заявника з цього питання (див. «Ахмет Озкан та інші проти Туреччини», справа N 21689/93, п. 426, від 6 квітня 2004 р.). Тому Суд знаходить, що заявник тримався під вартою в умовах перенаселеності, яке тривало два роки три місяці і п’ятнадцять днів, що ускладнювалося відсутністю належної вентиляції. Цей висновок підтверджується раніше прийнятим рішенням Суду в справі Коваля (див. «Коваль проти України», N 65550/01, п. 76, від 19 жовтня 2006 р.), де йдеться про такі ж умови тримання в тому ж СІЗО.

55. Викладені міркування є достатніми, аби Суд дійшов висновку, що в порушення ст. 3 Конвенції матеріально-побутові умови тримання заявника в Київському СІЗО N 13 були поводженням, що принижувало гідність.

B. Ненадання медичної допомоги заявнику

56. Уряд стверджує, що заявнику надавалася належна медична допомога. Він проходив регулярну медичну перевірку і його скарги на здоров’я завжди приводили до надання адекватної медичної допомоги.

57. Заявник вважає про невідповідність медичної допомоги його реальним потребам. Він зазначає про серцевий напад під час перебування під вартою і ненадання в зв’язку з цим жодного медичного лікування. Він також зазначає, що в січні 2003 р. лікар-кардіолог за результатами обстеження зробив два взаємовиключні висновки щодо проблем з його серцем (див. вищенаведені п. п. 41 та 42). Крім того, він вважає, що одна з медичних довідок була сфальсифікована, оскільки біометричні дані в ній були невірні, і, хоча тюремна адміністрація госпіталізувала його, але це не привело до діагностування існуючих у нього проблем з серцем. Він далі зазначив, що після звільнення пройшов в стаціонарі курс лікування від серцево-судинних захворювань, які виникли через погані умови тримання під вартою.

58. Суд нагадує, що ст. 3 покладає на державу обов’язки забезпечувати охорону здоров’я осіб, які позбавлені волі. Суд визнає, що надання медичної допомоги в тюремних лікарнях не обов’язково має відповідати рівню найкращих медичних установ, що обслуговують населення. Тим не менш, держава також повинна, з урахуванням практичних вимог ув’язнення, окрім інших речей, належним чином надавати затриманим необхідну медичну допомогу (див. «Кудла проти Польщі», справа N 30210/96, п. 94, та «Хуртадо проти Швейцарії», рішення від 28 січня 1994 р., серія A, N 280-A).

59. Той факт, що ув’язнений був оглянутий лікарем та йому було прописано певне лікування, не свідчать про те, що медична допомога була належною (див. «Хумматов проти Азербайджану», справа N 9852/03 та справа N 13413/04, п. 116, від 29 листопада 2007 р.). Влада також повинна гарантувати облік і збереження інформації щодо стану здоров’я ув’язнених та їх лікування під час перебування під вартою (див., наприклад, «Худобін проти Росії», справа N 59696/00, п. 83, ЄКПЛ 2006-XII (витяги)), і що там, де це обумовлено особливостями лікування умова регулярного і систематичного нагляду за хворим включає в себе вироблення певної терапевтичної стратегії, спрямованої на лікування хвороби затриманого та перешкоджання її загострення, а не лікування на основі лише певних симптомів захворювання (див. вищенаведену справу «Хумматов», п. п. 109; 114; «Сарбан проти Молдови», справа N 3456/05, п. 79, від 4 жовтня 2005 р.; та «Попов проти Росії», справа N 26853/04, п. 211, від 13 липня 2006 р.

60. В розглядуваній справі Суд відзначає, що заявнику 15 січня 2003 р. було діагностовано хворобу серця та госпіталізовано 28 січня 2003 в зв’язку зі скаргами на біль у грудях. Друге медичне обстеження лікарем-кардіологом не виявило жодного захворювання серця. Суд не в змозі вирішити питання про те, який з двох діагнозів був вірним та твердження заявника, що влада не визнає виникнення захворювання серця під час тримання в СІЗО, та це, по суті, не важливо. З огляду на ці обставини, суд проаналізує лише адекватність медичного лікування відповідно тому стану здоров’я, в якому перебував заявник. В цьому зв’язку суд відзначає, що заявник був госпіталізований в медичну частину СІЗО наступного дня після скарги на біль у грудях. Йому були приписані ліки і він був під регулярним наглядом лікаря. 11 березня 2003 р. він був виписаний в задовільному стані і в подальшому не скаржився на стан здоров’я до свого звільнення з СІЗО через п’ять місяців. Цей останній момент заявником під сумнів не ставиться. Крім того, його госпіталізація в серпні 2003 р. після звільнення, як видається, не мала будь-якого причинно-наслідкового зв’язку з його лікуванням з січня по березень 2003 р. Його заява про серцевий напад не знаходить свого конкретного підтвердження, в т. ч. щодо дати цього випадку. Нарешті, стан його здоров’я, напевно, був не настільки поганий, що унеможливлювало би тримати його під вартою.

61. З урахуванням вищевикладеного, Суд вважає, що в цій частині заява не була належним чином обґрунтована і викладена заявником (див., з відповідними змінами, справу «Віслогузов проти України», N 32362/02, п. 49, від 20 травня 2010 р.). Тому вона в цій частині повинна бути відхилена як явно необгрунтована відповідно до п. п. 3(a) і 4 ст. 35 Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

62. Заявник стверджував, що його тримання під вартою було незаконним, а строк необґрунтовано тривалим. В своїх твердженнях він посилався на п. 1(c) і п. 3 ст. 5 Конвенції. Заявник далі скаржився, з посиланням на п. 1 ст. 6 і ст. 13 Конвенції, на відсутність ефективних засобів правового захисту в контексті неможливості оскарження свого тримання під вартою. Суд вирішив розглянути цю останню скаргу відповідно до п. 4 ст. 5 Конвенції. Положення ст. 5 наступні:

Стаття 5

«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи інакше ніж відповідно до процедури, встановленої законом, і в таких випадках, як:

c) законний арешт або затримання особи, здійснені з метою припровадження її до встановленого законом компетентного органу на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо є розумні підстави вважати за необхідне запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «c» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звільнення до початку судового розгляду. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями явки в судове засідання.

4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або затримання, має право на судовий розгляд, при якому суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.»

A. Щодо прийнятності

63. Суд зазначає, що ці скарги не є очевидно необгрунтовані в розумінні п. 3 ст. 35 Конвенції. Він також зазначає, що вони не є неприйнятними і з будь-яких інших підстав. Тому вони повинні бути визнані прийнятними.

B. Щодо суті

1. п. 1(c) статті 5

64. Заявник вважав своє тримання під вартою незаконним.

65. Уряд дотримується думки, що тримання заявника під вартою було законним. Спочатку він був під вартою з санкції прокурора, який мав на це право за законом, і що арешт і тримання під вартою узгоджувалося із застереженням до п. 1(c) ст. 5, введеним Україною відповідно до ст. 57 Конвенції, внаслідок чого зберігалися до 29 червня 2001 р. національні правила, що регулювали арешт і тримання під вартою. Вони далі вказують, що національні суди неодноразово розглядали правомірність тримання під вартою заявника і підтверджували законність такого заходу. Уряд заявив, що до свого арешту заявник не з’являвся на допити як свідок, владний орган взяв до уваги ризик втечі і серйозність пред’явлених звинувачень.

66. Суд зазначає, що тримання під вартою заявника як запобіжний захід доцільно виокремити у три періоди. Перший період охоплює затримання за розпорядженням прокуратури і тривав він від дня затримання 4 квітня до 4 липня 2001 р., коли сплив останній строк, на який прокурор продовжив тримання під вартою (див. вищевикладений п. 9). Другий період охоплює час, коли не було будь-якого рішення, він тривав з 4 липня по 15 жовтня 2001 р., коли суддя прийняв рішення про тримання заявника під вартою в очікуванні суду. Нарешті, третій період, який охоплює вищезазначене рішення суду від 15 жовтня 2001 р. і декілька наступних рішень суду, розпочинається з 15 жовтня 2001 р. і закінчується часом звільнення заявника 4 серпня 2003 р.

(i) Законність тримання заявника під вартою з 4 квітня до 4 липня 2001 р.

67. Суд зазначає, що вперше тримання заявника під вартою було санкціоновано прокурором Ватутінського району 7 квітня 2001 р. Затримання за цією процедурою підпадало під дію застереження до п. 1 ст. 5 Конвенції, введеною Україною згідно зі ст. 57 Конвенції з метою регулювання процедури арешту і тримання під вартою, яка діяла до 29 червня 2001 р. Суд посилається на свої висновки, викладені у справі Невмержицького щодо положень вищезазначеного застереження; визначені Конвенцією зобов’язання щодо взяття та тримання осіб, таких як заявник, під вартою виключно за рішенням суду на Україну в цей період не поширювалось. Однак Суд також постановив в цій справі, що подальше тримання під вартою відбувалося вже в умовах, коли це застереження втратило силу (див. вищезазначену справу Невмержицького, п. п. 112 — 114).

68. Продовження тримання заявника під вартою на один місяць відбулося з санкції прокурора. Це рішення про продовження тримання заявника під вартою на період з 4 червня по 4 липня 2001 р. було санкціоновано 3 червня 2001 р. одним і тим же прокурором.

69. Суд зазначає, що національний суд не приймав рішення про продовження тримання заявника під вартою з 4 червня по 4 липня 2001 р. Рішення про продовження тримання заявника під вартою було прийнято прокурором, який вважається однією зі сторін процесу, а тому не може розглядатися як «службова особа, якій закон надає право здійснювати судову владу» (див. справу «Меріт проти України», N 66561/01, п. 63, від 30 березня 2004 p.). З огляду на ці обставини, Суд вважає продовження тримання заявника під вартою з 4 червня по 4 липня 2001 р. незаконним в розумінні п. 1(c) ст. 5 Конвенції. Тому немає необхідності розглядати питання про дотримання національного законодавства у період з 29 червня по 4 липня 2001 р., коли поправки до Кримінально-процесуального кодексу набули чинності.

(ii) Законність тримання заявника під вартою з 4 липня по 15 жовтня 2001 р.

70. Суд зазначає, що відповідно до ст. 156 Кримінально-процесуального кодексу в редакції, що була чинна в той період, не було необхідності в прийнятті рішення для санкціонування тримання під вартою в період, коли заявник вивчав матеріали справи. В розглядуваній справі кінцевий строк тримання заявника під вартою за санкцією прокурора сплив 4 липня 2001 р. Таким чином, заявник у період з 4 липня по 15 жовтня 2001 р., коли він знайомився з матеріалами справи, коли владні суб’єкти досудового слідства готували обвинувальний висновок та коли справу було направлено до суду, перебував під вартою без жодного рішення про його тримання під вартою.

71. Суд мав можливість розглянути і констатувати порушення п. 1 ст. 5 Конвенції в низці справ, де йшлося про практику тримання обвинувачених під вартою виключно на основі того, що обвинувальний висновок було направлено до суду першої інстанції. Суд неодноразово встановлював, що практика тримання обвинувачених під вартою без конкретних правових підстав або чітких правил, що регулюють їх положення, — призводить до результату, коли вони можуть бути позбавлені волі на невизначений термін без судової санкції, що є несумісним з принципами правової визначеності та захисту від свавілля, які є визначальними для Конвенції в цілому і принципу верховенства права, зокрема (див. справу «Елоев проти України», N 17283/02, п. 50, від 6 листопада 2008 р.).

72. Тому тримання заявника під вартою в період з 4 липня до 15 жовтня 2001 р. не відповідає положенням п. 1 ст. 5 Конвенції.

(iii) Законність тримання заявника під вартою з 15 жовтня 2001 р. до 4 серпня 2003 р.

73. Далі Суд зазначає, що відповідно до ст. 253 Кримінально-процесуального кодексу національний суд, вирішуючи питання про віддання особи до суду, має вирішити питання по зміну, скасування або обрання запобіжного заходу. З цього припису не випливає, що суд повинен визначити підстави для подальшого тримання обвинуваченого під вартою або встановлювати будь-які тимчасові обмеження тримання під вартою.

74. Суд вважає, що за відсутності чіткого положення, яке б встановлювало правило, коли і за яких умов взятий під вартою на стадії досудового розслідування має далі триматися під вартою на стадії судового розслідування, такий стан не відповідає критерію «передбачуваності закону» для цілей п. 1 ст. 5 Конвенції. Суд також повторює, що практика, яка склалася в умовах прогалин законодавства, коли особа може перебувати під вартою без визначення певного строку тримання, без конкретного правового положення або судового рішення, сама по собі суперечить принципу правової визначеності і захисту від свавілля, які є загальною ідеєю Конвенції принципу верховенства права (див. справу «Барановський проти Польщі», N 28358/95, п. п. 55 — 56, ЄКПЛ 2000-III, та справу «Кавка проти Польщі», N 25874/94, п. 51, від 9 січня 2001 р., справу «Фельдман проти України», N 76556/01 та N 38779/04, п. 73, від 8 квітня 2010 р.).

75. Суд зазначає, що хоча національний суд 15 жовтня 2001 р. прийняв рішення про попереднє ув’язнення заявника, він не визначив подальший строк тримання під вартою і жодним чином не обґрунтував своє рішення (див. вищенаведений пункт 15). Це призвело до стану невизначеності підстав перебування заявника під вартою після цієї дати. У зв’язку з цим Суд нагадує, що тривале тримання під вартою без визначення в рішенні суду відповідних підстав є несумісним з принципом захисту від свавілля, закріпленого в п. 1 ст. 5 (див. справу «Соловей і Зозуля проти України», N 40774/02 та N 4048/03, п. 76, від 27 листопада 2008 р.). За таких обставин, Суд вважає, що рішення районного суду від 15 жовтня 2001 р. не забезпечило заявникові адекватного захисту від свавілля, який є важливим елементом «законності» тримання під вартою в розумінні п. 1 ст. 5 Конвенції, а тому тримання заявника під вартою після 15 жовтня 2001 р. також не відповідало п. 1 ст. 5 Конвенції.

76. Отже, мало місце порушення п. 1 ст. 5 Конвенції.

2. п. 3 статті 5

77. Заявник вважав своє попереднє ув’язнення необгрунтовано довгим.

78. Уряд стверджував, що у національних владних органів були підстави для взяття заявника під варту з огляду на підозру у скоєнні серйозного злочину, неодноразове нез’явлення за викликом слідчого, можливість ухилення від правосуддя та перешкоджання розслідуванню. Вважав, що національні владні органи провели розслідування з належною ретельністю, з урахуванням складності справи та необхідністю проведення додаткових слідчих дій. Крім того, було вказано, що необхідно враховувати час, що дорівнював двом місяцям й десяти дням, коли заявник знайомився з матеріалами справи.

79. Суд повторює, що розумність строку тримання під вартою не може оцінюватись абстрактно. Вона має оцінюватись в кожному окремому випадку залежно від особливостей конкретної справи, причин, про які йдеться в рішеннях національних судів, рівня переконливості аргументів заявника, викладених в його клопотанні про звільнення. Продовження тримання під вартою може бути виправдане тільки за наявності конкретного суспільного інтересу, який, незважаючи на презумпцію невинуватості, переважує принцип поваги до свободи особистості (див., зокрема, справу «Лабіта проти Італії» [GC], N 26772/95, п. 153, ЄКПЛ 2000 IV).

80. Суд зазначає, що попереднє тримання під вартою заявника тривало два роки і чотири місяці. Необхідно відзначити, що серйозність звинувачень, пред’явлених заявнику, і ризик його втечі були висунуті як аргументи на етапі вирішення питання взяття заявника під варту. Після цього, прокурори і суди не наводили взагалі ніяких підстав для продовження тримання заявника під вартою та зазначали, що раніше обраний запобіжний захід був правильним. Проте згідно з пунктом 3 статті 5 Конвенції зі спливом певного часу саме тільки існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи, і судові органи мають навести інші підстави для продовження тримання під вартою. До того ж такі підстави мають бути чітко вказані національними судами (див. вищенаведену справу «Елоев проти України», п. 60). Інші підстави національні суди в цій справі не вказують. Крім того, національні владні органи не розглядали застосування інших запобіжних заходів, альтернативних триманню під вартою.

81. Викладені міркування є достатніми для того, щоб Суд дійшов висновку, що мало місце порушення статті 5 § 3 Конвенції.

3. п. 4 статті 5

82. Заявник скаржився про неможливість оскаржити тримання його під вартою на стадії судового розгляду.

83. Уряд стверджував, що клопотання заявника про звільнення були розглянуті 12 жовтня 2001 р., 29 січня, 28 лютого, 4, 11 і 14 березня, 19 та 29 квітня, 23 липня, 14 жовтня і 24 грудня 2002 р., і 13 березня 2003 р. Враховуючи серйозність звинувачень і ризик втечі, національні суди відхилили ці клопотання. Уряд відзначив, що відсутність у заявника успіху в справі про його звільнення не означає, що ці національні засоби правового захисту виявилися неефективними. Уряд вважає, що заявник та його адвокат-захисник мали можливість оскаржити законність тримання заявника під вартою і вони цим скористалися. Уряд доходить висновку, що не було порушення пункту 4 статті 5.

84. Суд повторює, що п. 4 ст. 5 Конвенції передбачає право заарештованих або затриманих осіб на судовий контроль щодо матеріально-правових і процесуальних підстав позбавлення їх волі, що, з погляду Конвенції, є найважливішими умовами забезпечення «законності». Це означає, що суд відповідної юрисдикції має перевірити не тільки питання дотримання процесуальних вимог національного законодавства, але й обґрунтованість підозри, яка стала підставою для затримання, і законність мети, з якою застосовувались затримання та подальше тримання під вартою (див. справу «Буткевічус проти Литви», N 48297/99, п. 43, ЄКПЛ 2002-ІІ).

85. Суд зазначає, що обставини цієї справи свідчать про неодноразовий розгляд національними судами питань законності тримання заявника під вартою. Однак, судові рішення щодо тримання заявника під вартою не повною мірою відповідали вимогам пункту 4 ст. 5. Рішення, про які йде мова, містять стандартний набір підстав тримання заявника під вартою без розгляду правдоподібності таких підстав в контексті конкретної життєвої ситуації заявника (див. справу з відповідними змінами «Белевитский проти Росії», N 72967/01, п. п. 111 — 112, від 1 березня 2007 р.).

86. Суд далі зазначає, що клопотання заявника про звільнення від 26 вересня 2001 було розглянуто судом тільки 15 жовтня 2001 року, що не відповідає вимогам якнайшвидшого розгляду. Схоже, що вищевказане клопотання було подано раніше передачі кримінальної справи заявника до суду. Знадобилося дев’ять днів, щоб направити матеріали справи до суду. В свою чергу суду знадобилось сім днів, щоб призначити підготовче засідання, і ще три дні, щоб розглянути клопотання заявника (див. вищенаведені пункти 13 — 15). Видається, що невідкладність розгляду законності тримання заявника під вартою була підпорядкована визначеному часу слухання кримінальної справи проти нього, що було на шкоду заявнику з огляду на обставини цієї справи, і що така проблема, як видається, розповсюджена у справах проти України (див., з відповідними змінами, справу «Сергій Волосюк проти України», N 1291/03, п. 57, від 12 березня 2009 року) через відсутність чіткого і прогнозованого положення, яке б передбачало такий порядок судового контролю, і що відповідало би вимогами пункту 4 статті 5 Конвенції (див. справу «Молодорич проти України», рішення N 2161/02, (не є остаточним) п. 108, від 28 жовтня 2010 року).

87. Тому Суд постановив, що мало місце порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.

V. ЗАСТОСУВАННЯ СТ. 46 КОНВЕНЦІЇ

96. Перш ніж розглянути вимоги щодо справедливої сатисфакції, які представлені заявником з урахуванням обставин справи відповідно до ст. 41 Конвенції, Суд вважає за необхідне визначити, які наслідки випливають зі ст. 46 Конвенції для держави-відповідача. Стаття 46 Конвенції встановлює:

«1. Високі Договірні Сторони зобов’язуються виконувати остаточне рішення Суду в будь-якій справі, в якій вони є сторонами.

2. Остаточне рішення Суду надсилається Комітетом міністрів, який здійснює нагляд за його виконанням.»

97. Суд повторює, що ст. 46 Конвенції, у світлі ст. 1, накладає на державу-відповідача правове зобов’язання щодо здійснення, під контролем Комітету міністрів, відповідного спільного та/або окремих заходів щодо забезпечення прав заявника, які, на думку Суду, були порушені. Такі заходи повинні бути прийняті і щодо інших осіб, які перебувають у схожому становищі, зокрема, шляхом вирішення проблем, які привели до висновків суду (див. справу «Скозарі і Джунта проти Італії» [GC], N 39221/98 і N 41963/98, п. 249, ECHR 2000-VIII; справу «Крістін Гудвін проти Сполученого Королівства» [GC], N 28957/95, п. 120, ECHR 2002-VI; справу «Лукенда проти Словенії», N 23032/02, п. 94, ECHR 2005-X, а також справу «С. і Марпер проти Сполученого Королівства» [GC], NN 30562/04 і 30566/04, п. 134, ECHR 2008 -…). На це зобов’язання Комітет міністрів послідовно звертає увагу у процесі нагляду за виконанням рішень Суду (див., наприклад, ResDH (97)336, IntResDH (99)434, IntResDH (2001)65 і ResDH (2006)1). Теоретично це не завдання Суду визначити, які заходи правового захисту мають бути прийняті державою-відповідачем в рамках її зобов’язань відповідно до ст. 46 Конвенції. Тим не менш, Суд має опікуватись і сприяти швидкому та ефективному викорененню недоліків в національній системі захисту прав людини (див. справу «Дріза проти Албанії», N 33771/02, п. 125, ECHR 2007-XII (витяги)).

98. В розглядуваній справі Суд встановив порушення ст. 5 Конвенції, які у судовій практиці щодо України мають бути визнані систематичними. Хоча дві з проблем, порушених у цій справі, більше не будуть фігурувати у справах щодо досудового тримання під вартою в Україні у зв’язку із законодавчими змінами (тримання під вартою за рішенням прокурора та неврахування у строк тримання під вартою як запобіжного заходу, час ознайомлення з матеріалами кримінальної справи), але інші проблеми зберігаються. Зокрема, Суд регулярно виявляє порушення п. 1(c) ст. 5 Конвенції, а саме: тримання під вартою без відповідного рішення суду у період після закінчення досудового слідства і початку судового розгляду та рішення судів, прийнятих в період судового розгляду без зазначення строку тримання під вартою, тобто скоріш за все, які схвалюють, але не продовжують тримання під вартою, що є несумісними з вимогами ст. 5 (див. серед багатьох інших джерел раніше згадувану справу Елоева, п. п. 49 — 55). Видається, що обидві проблеми продукуються законодавчими прогалинами.

99. Крім того, Суд часто знаходить порушення п. 3 ст. 5 Конвенції на тій підставі, що навіть протягом тривалих строків тримання під вартою національні суди часто посилаються, якщо взагалі посилаються, на один і той же перелік підстав взяття особи під варту протягом усього періоду його тримання під вартою в порядку запобіжного заходу, хоча згідно з пунктом 3 статті 5 Конвенції зі спливом певного часу саме тільки існування обгрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи, і судові органи мають навести інші підстави для продовження тримання під вартою. До того ж такі підстави мають бути чітко вказані національними судами (див., серед багатьох інших джерел, процитовані вище п. п. 59 — 61 в справі Елоева, і в справі «Свершов проти Україні», N 35231/02, п. п. 63 — 65, від 27 листопада 2008 року). Суд не може рекомендувати конкретні заходи, які повинні бути прийняті у цьому зв’язку, однак зазначає, що це питання має бути розглянуто національними органами влади, щоб уникнути подальших повторних скарг в цьому відношенні.

100. Що стосується права на перегляд законності затримання, гарантованого п. 4 ст. 5, Суд відзначає, що в цьому та інших подібних справах, розглянутих раніше, він зіткався з проблемою, коли національні суди не реагували адекватно на аргументи заявників щодо необхідності їх звільнення. Незважаючи на наявність національних судових органів, уповноважених розглядати такі питання і приймати рішення про звільнення, видається, що за відсутності чіткої процедури розгляду законності затримання вищезгадані повноваження часто залишаються теоретичним, а не практичним засобом для цілей статті 5 § 4 (див. згадану вище справу «Молодорич проти України», п. 108, рішення не є остаточним). Крім того, невідкладності розгляду законності затримання, видається, перешкоджає те, що такий перегляд пов’язаний з іншими процесуальними діями у кримінальній справі щодо заявника в ході розслідування і судового розгляду, хоча такі процесуальні дії не обов’язково збігаються з необхідністю розглядати питання про подальше затримання заявника оперативно і з розумною періодичністю (див., серед багатьох інших джерел, зазначене вище рішення у справі Свершов , п. п. 70 — 72, та наведені п. п. 52 — 59 рішення у справі «Сергій Волощук»). Нарешті, чинне законодавство не забезпечує захист заявників від свавілля, коли, наприклад, як і у справі Елоева, національний суд відмовився знову розглянути обгрунтованість тримання під вартою заявника на тій підставі, що він вже декілька разів ухвалював постанову про законність його тримання під вартою, тим самим порушив право заявника на перегляд питання про законність його затримання, гарантоване п. 4 ст. 5 (див. наведену вище справу «Елоев проти України», п. 65). Суд вважає, що ці питання повинні вирішуватися національною владою, щоб уникнути подальших повторних скарг в цьому відношенні.

101. Відповідно до практики Суду, при виявленні недоліків у національній правовій системі, Суд визначає їх джерела, з метою надання допомоги Договірним Державам у пошуку відповідного рішення, а Комітет міністрів здійснює нагляд за виконанням рішень (див., наприклад, рішення у справі, N 10636/06, п. 27, від 23 лютого 2010; вищевказане рішення у справі «Driza», п. п. 122 — 126; і рішення у справі NN 14526/07, 14747/07, 15022/07, 15737/07, 36137/07, 47245/07, 50371/07, 50372/07 і 54637/07, п. п. 51 та 52, від 20 жовтня 2009 р.). Приймаючи до уваги структурний характер проблем, що були виявлені в даному випадку, Суд підкреслює, що необхідно терміново провести конкретні реформи в законодавстві України і практики застосування законодавства з метою приведення законодавства і практики у відповідність до висновків Суду, викладених в цьому рішенні, та забезпечити їх відповідно до вимог ст. 5. Суд надає можливість Державі, під контролем Комітету Міністрів, визначити найбільш доречний спосіб вирішення проблем і просить Уряд надати в цьому зв’язку відомості про відповідну стратегію, протягом максимум шести місяців з дня, коли чинне рішення стане остаточним.

VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТ. 41 КОНВЕНЦІЇ

102. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

A. Шкода

103. Заявник стверджував, що він зазнав немайнової шкоди, але не визначив розмір відшкодування. Він залишив це питання на розсуд Суду.

104. Уряд відзначив, що вимога про відшкодування має бути конкретною і підтверджена документально.

105. Суд вважає, що заявнику завдана певна немайнова шкода. Керуючись принципом справедливості, Суд присуджує сплатити заявникові 20000 євро на відшкодування немайнової шкоди.

B. Судові та інші витрати

106. Заявник не заявив жодних вимог. Тому Суд не присуджує будь-яких виплат.

C. Відсотки в разі несвоєчасної сплати

107. Суд вважає, що відсотки у разі несвоєчасної сплати мають визначатися на підставі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку плюс три відсоткових пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Визнає скаргу щодо умов тримання заявника під вартою з посиланням на ст. 3, а також його скарги з посиланням на п. п. 1(c), 3 і 4 ст. 5 Конвенції, прийнятними, а решту заяви — неприйнятною;

2. Постановляє, що було порушено ст. 3 Конвенції у зв’язку з матеріально-побутовими умовами тримання заявника під вартою в Київському СІЗО;

3. Постановляє, що було порушено п. 1 ст. 5 Конвенції;

4. Постановляє, що було порушено п. 3 ст. 5 Конвенції;

5. Постановляє, що було порушено п. 4 ст. 5 Конвенції;

6. Постановляє:

(a) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення стане остаточним відповідно до п. 2 ст. 44 Конвенції, держава-відповідач повинна виплатити на відшкодування нематеріальної шкоди заявникові 20000 (двадцять тисяч) євро плюс будь-які податки, які можуть бути нараховані на цю суму, які мають бути переведені в національну валюту України за курсом, чинним на день розрахунку;

(b) зі спливом зазначених вище трьох місяців і до остаточного розрахунку на вказані суми нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, чинної у відповідний період невиконання цих платежів, плюс три відсоткових пункти.

Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 10 лютого 2011 р. відповідно до п. п. 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.

Голова
П. Лоренцен
Секретар
К. Вестердік