Рішення Євросуду: Шаповалов проти України від 31.07.2012 року

РECtHR_AuthorityАДА ЄВРОПИ
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція
РІШЕННЯ
Справа «Шаповалов проти України»
(Заява N 45835/05)
Страсбург, 31 липня 2012 року


ОСТАТОЧНЕ
31 жовтня 2012 року
Офіційний переклад.
Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Шаповалов проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
Дін Шпільманн, Голова,
Марк Віллігер,
Карел Юнгвірт,
Боштьян М. Зупанчіч,
Енн Пауер-Форд,
Ганна Юдківська,
Ангеліка Нуссбергер, судді,
а також Стівен Філліпс, заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 10 липня 2012 року постановляє таке рішення, що було ухвалено в той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за заявою (N 45835/05), яку 21 листопада 2005 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадянин України пан Олександр Володимирович Шаповалов (далі — заявник).

2. Заявника, якому було надано юридичну допомогу, представляв пан А. П. Бущенко — юрист, який практикує у місті Харкові. Уряд України (далі — Уряд) представляв його Уповноважений — пан Н. Кульчицький з Міністерства юстиції.

3. Заявник стверджував, зокрема, що державні органи заважали йому збирати різну інформацію, необхідну для висвітлення ходу президентських виборів, та що він не мав можливості оскаржити дії державних органів у суді.

4. 2 листопада 2010 року про заяву було повідомлено Уряд.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
5. Заявник народився у 1981 році та проживає у місті Херсоні, Україна.
6. Заявник є журналістом та активістом із захисту прав людини. З квітня 2003 року він є членом Херсонської обласної організації всеукраїнської громадської організації «Комітет виборців України» (далі — «КВУ») та кореспондентом регіональної газети «Вільний вибір», яка була заснована Херсонською обласною організацією КВУ. З 26 жовтня 2004 року по 10 січня 2005 року він також був журналістом газети КВУ «Точка зору». Основними напрямками діяльності КВУ є, inter alia, моніторинг виборів і підвищення юридичної обізнаності виборців під час виборчої кампанії.
A. Історична довідка
7. Вибори президента України 2004 року відбувались у два тури — 31 жовтня та 21 листопада.

8. Масові акції протесту розпочались після другого туру голосування, який відбувся 21 листопада 2004 року. Вибори супроводжувались масовою корупцією, залякуванням виборців та фальсифікаціями. Через протести результати виборів було скасовано та було призначено повторне голосування на 26 грудня 2004 року.

9. Протести та інші події, що відбувались в Україні з кінця листопада 2004 року до 10 січня 2005 року, отримали назву Помаранчева революція.

B. Події 31 жовтня 2004 року та пов’язані події

10. Під час президентських виборів 2004 року заявник висвітлював засідання та рішення територіальної виборчої комісії N 186 (далі — ТВК).

11. Відповідно до тверджень заявника, 31 жовтня 2004 року о 14 год., в день голосування у першому турі виборів Президента України, він звернувся до Р., секретаря ТВК, та Б., Голови ТВК, з проханням надати йому копію постанови ТВК N П-12-4, прийнятої раніше цього дня, якою дільничним виборчим комісіям надавалось право внесення змін до списку виборців без попереднього погодження з ТВК. Заявник вважав, що таке рішення суперечило закону. Пізніше заявник попросив надати йому результати голосування по кожній виборчій дільниці та копії протоколів засідань ТВК, що відбулися 31 жовтня 2004 року.

12. У зв’язку з ненаданням заявнику запитуваної інформації того ж дня о 17 год. він подав письмову заяву Голові ТВК. У відповідь він був повідомлений, що текст постанови N П-12-4 був розміщений на інформаційному стенді та що станом на 16 год. проголосували 39,1 % виборців. За словами заявника, його прохання надати йому протоколи засідань ТВК були проігноровані. Однак відповідно до пояснень Р., наданих прокурору (див. пункт 20), протоколи засідань ТВК за 31 жовтня та 1 листопада 2004 року також були оприлюднені на інформаційному стенді.

13. У той же вечір, близько 20 год., заявнику було відмовлено в доступі до приміщення ТВК на засідання комісії. За словами заявника, він зміг потрапити до приміщення ТВК на півгодини пізніше. Проте незрозуміло, чи засідання ТВК насправді відбувалось в той час і, якщо так, чи потрапив на нього заявник.

14. 5 листопада 2004 року заявник поскаржився Голові ТВК на перешкоди, через які він не міг потрапити до приміщення ТВК, та попросив копії протоколів засідань ТВК за 31 жовтня та 1 листопада 2004 року.

15. 10 листопада 2004 року ТВК прийняла рішення залишити без задоволення скаргу заявника.

C. Події 21 листопада 2004 року

16. 21 листопада 2004 року, в день голосування в другому турі виборів, заявник попросив надати йому постанову ТВК від 17 листопада 2004 року N 1-116, якою працівникам органів внутрішніх справ дозволялось бути присутніми в приміщеннях для голосування. Заявник стверджує, що таку постанову йому показали працівники міліції на одній з дільниць. За словами заявника, його заяву було проігноровано. Копія цієї заяви не була надана заявником.

17. Того ж вечора ТВК прийняла рішення не допускати заявника на свої засідання через те, що він втручається в її роботу. За словами заявника, таке рішення було прийнято після того, як він спитав Голову ТВК про правові підстави одного з рішень, прийнятих на засіданні. Пізніше заявник спробував увійти до приміщення ТВК, проте був зупинений З., членом ТВК. Свідком цього була Бі., журналіст.

18. Згодом заявник попросив надати йому копії протоколу засідання ТВК. У відповідь йому повідомили, що протокол розміщений на інформаційному стенді ТВК.

D. Скарга про порушення кримінальної справи щодо членів ТВК

19. 15 травня 2006 року прокуратура Комсомольського району м. Херсона відмовила в порушенні кримінальної справи щодо членів ТВК у зв’язку з перешкоджанням законній професійній діяльності журналістів (стаття 171 Кримінального кодексу України).

20. Прокурор допитав Р., секретаря ТВК, яка пояснила, що всі документи, які 31 жовтня 2004 року просив заявник, були розміщені на інформаційному стенді в приміщенні ТВК в той же день або наступного дня. Також було зазначено, що Закон України «Про вибори Президента України» не передбачає можливості отримання детальної інформації про результати голосування по кожній виборчій дільниці. Р. також зазначила, що заявник голосно викрикував зауваження про «неправильні рішення» ТВК та заважав працювати, тиняючись приміщеннями ТВК.

21. Голова ТВК, Б., пояснила, що 21 листопада 2004 року заявник поводився невідповідно та заважав роботі ТВК.

22. Інший член ТВК, К., також повідомила, що заявник поводився невідповідно та фізично заважав роботі ТВК. Це підтвердив З., інший член ТВК. К. також повідомила, що заявник погрожував їй та Р. фізичною розправою і цей факт був засвідчений документально.

23. Журналістка Бі. засвідчила, що вона бачила, як заявнику перешкоджали потрапити до приміщення ТВК 22 листопада 2004 року між першою та другою годиною ночі.

24. Спостерігач на виборах Ко. стверджувала, що заявнику запропонували залишити засідання ТВК після того, як він поцікавився, що за документи були на столі, під столом та в ящиках в залі засідання. Було прийнято рішення видалити його з засідання за «коментарі з зали».

E. Судове провадження

25. 20 грудня 2004 року заявник подав до Суворовського районного суду міста Херсона скаргу, оскаржуючи відмову ТВК надати йому копії її рішень та дозволити бути присутнім на її засіданнях. Він також скаржився на відмову своєчасно надати йому інформацію. Зокрема, заявник скаржився, що 31 жовтня 2004 року йому не надали копію постанови N П-12-4 з письмовою інформацією «щодо результатів голосування по кожній виборчій дільниці у виборчому окрузі» або копію протоколу засідань ТВК від 31 жовтня 2004 року, і що йому цього ж дня був заборонений вхід до приміщення ТВК. Крім того, 21 листопада 2004 року йому не було надано постанову ТВК від 17 листопада 2004 року N 1-116, на засідання ТВК 21 листопада 2004 року не допущено та не надано протокол цього засідання.

26. Заявник подав скаргу відповідно до глави 31-А Цивільного процесуального кодексу Української ССР, яка встановлює правила подання скарг на рішення, дії або бездіяльність державних органів.

27. 3 березня 2005 року суд вирішив, що скарга заявника має бути подана відповідно до глави 30-Б Цивільного процесуального кодексу України та Закону України «Про вибори Президента України» 1999 року (далі — Закон). Крім того, суд вирішив, що через те, що вибори вже закінчились, а заявник подав скаргу про події 30 жовтня — 2 грудня 2004 року тільки 20 грудня 2004 року, та через те, що заявник наполягав на розгляді його скарги в порядку глави 31-А, провадження підлягає закриттю.

28. 17 травня 2005 року апеляційний суд Херсонської області залишив вищезазначене рішення без змін. Він зазначив, зокрема, таке:

«…предметом оскарження у даній справі є рішення і діяльність ТВК та посадових осіб протягом виборчого процесу у період з 30.10.2004 по 02.12.2004, розгляд скарг щодо проведення якого врегульований нормами Закону України «Про вибори Президента України», згідно з яким журналіст не є суб’єктом звернення зі скаргами протягом виборчого процесу, та завершення його на час ухвалення судового рішення, а також враховуючи неможливість розгляду зазначеної скарги з огляду на наведене в порядку, визначеному заявником гл. 31-А ЦПК України, суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про наявність підстав, передбачених п. 1 ст. 227 ЦПК України, для закриття провадження у справі».

29. За словами заявника, він отримав копію цього рішення 30 травня 2004 року.

30. 25 вересня 2006 року Вищий адміністративний суд України відхилив скаргу заявника, оскільки ані Закон, ані глава 30-Б Цивільного процесуального кодексу України не передбачають касаційного оскарження рішень у спорах, які виникли в ході виборчого процесу.

F. Інші події

31. За словами заявника, йому погрожували невідомі особи. Він звернувся за захистом до міліції. 10 січня, 15 квітня та 16 вересня 2005 року Суворовська районна прокуратура відмовляла в порушенні кримінальної справи на підставі тверджень заявника про погрози.

32. У подальшому заявник скаржився на порушення своїх прав до різних державних органів, включаючи Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Згодом він подав скарги на Уповноваженого та кількох членів Секретаріату за відмову відповідати на його звернення, проте не мав успіху у цих провадженнях.

II. НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Цивільний процесуальний кодекс України 1963 року (чинний на час подій)

33. Відповідно до глави 31-А Цивільного процесуального кодексу України рішення, дії або бездіяльність будь-якого державного органу чи органу місцевого самоврядування, будь-якого підприємства, установи, об’єднання громадян або іншої юридичної особи чи їх посадових осіб можуть бути оскаржені в суді.

34. Відповідно до глави 30-Б скарги на рішення, дії або бездіяльність дільничних і територіальних виборчих комісій розглядаються відповідно Верховним Судом Автономної Республіки Крим, обласними, Київським і Севастопольським міськими судами. Такі скарги можуть бути подані кандидатами, їх довіреними особами, представниками політичних партій чи блоків, а також не менш як двадцятьма виборцями.

B. Закон України «Про вибори Президента України» 1999 року

35. Стаття 12 Закону встановлює, що суб’єктами виборчого процесу є: (i) виборці; (ii) виборчі комісії, утворені відповідно до цього Закону та Закону України «Про Центральну виборчу комісію»; (iii) кандидати на пост Президента України, зареєстровані в порядку, встановленому цим Законом; (iv) партії або блоки, які висунули кандидатів на пост Президента України; (v) уповноважені представники, довірені особи, офіційні спостерігачі від партій (блоків) — суб’єктів виборчого процесу та від кандидатів на пост Президента України.

36. Стаття 104 Закону передбачає, що суб’єкт виборчого процесу має право оскаржити рішення, дії чи бездіяльність виборчої комісії, окремого члена виборчої комісії. Скарги на рішення, дії чи бездіяльність окружних виборчих комісій або її членів оскаржуються до Центральної виборчої комісії або до окружного апеляційного суду за місцезнаходженням відповідної територіальної комісії.

C. Закон України «Про інформацію» 1992 року (чинний на час подій)

37. Відповідні статті Закону України «Про інформацію» передбачають таке:

«Стаття 42. Учасники інформаційних відносин

Учасниками інформаційних відносин є громадяни, юридичні особи або держава, які набувають прав і обов’язків, передбачених законом в процесі здійснення інформаційної діяльності.

Основними учасниками цих відносин є автори, споживачі, засновники, власники (зберігачі) інформації.

Стаття 43. Права учасників інформаційних відносин

Учасники інформаційних відносин мають право отримувати (виробляти, отримувати), використовувати, поширювати та зберігати інформацію в будь-якій формі з використанням будь-яких засобів, за винятком випадків, передбачених законом.

Кожен учасник інформаційних відносин для забезпечення його прав, свобод та законних інтересів має право на одержання інформації щодо:

діяльності органів державної влади;

діяльності народних депутатів;

діяльності місцевих та регіональних органів державної влади та місцевого самоврядування».

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

38. Заявник скаржився на відмову національних судів розглянути його скаргу на дії ТВК. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції, який передбачає таке:

«Кожен має право на (…) розгляд його справи упродовж розумного строку судом, (…), який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру (…)».

А. Прийнятність

1. Доводи сторін

39. Уряд зазначив, що стаття 6 Конвенції не є застосовною у цій справі, оскільки метою заявника було «встановити юридичну відповідальність третіх осіб», що не є правом, яке гарантується статтею 6 Конвенції, і справа не стосувалась цивільних прав та обов’язків заявника.

40. Заявник посилався на рішення у справі «Кенеді проти Угорщини» (заява N 31475/05, від 26 травня 2009 року, пункти 33 — 34) та стверджував, що доступ до відповідної інформації охоплюється правом на свободу вираження поглядів, що є «цивільним правом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

41. Заявник також зазначив, що якби «реальні» наміри, які спонукають позивача позиватись до відповідача в цивільному суді, мали стосунок до характеру спору, перед судами постало б нездійсненне завдання проведення великомасштабних розслідувань «можливих» намірів, перш ніж допускати цивільні скарги до розгляду. Більш того, з огляду на обґрунтування в аргументах Уряду будь-який цивільно-правовий спір був би неприйнятним, якби інтереси позивача вийшли за межі суто власних інтересів — наприклад, якби позивач позивався з метою «вимагати справедливості». Додатково заявник підкреслив, що restitutio in integrum була можлива тільки в дуже рідких випадках, у той час як в деяких ситуаціях встановлення оскаржуваного порушення, разом із певним матеріальним відшкодуванням, могло стати свого роду виправленням ситуації. Заявник вважав, що його стверджуваний намір використати рішення судів, у випадку успіху, для інших цілей, таких як формування адміністративної та судової практики у сфері доступу до інформації різними правовими засобами, не позбавили спору його «цивільного характеру».

2. Оцінка Суду

42. Суд повторює, що для застосовності пункту 1 статті 6 Конвенції в його «цивільному» аспекті повинен мати місце спір щодо «права», про яке можна стверджувати, принаймні на спірних підставах, що воно визнається національним законодавством. Спір має бути справжнім та серйозним. Він може бути пов’язаний не тільки з фактичним існуванням права, але також із обсягом та порядком його реалізації. Більш того, результат розгляду повинен безпосередньо мати вирішальне значення для цивільного права (див. рішення у справі «Фрідлендер проти Франції» [ВП], заява N 30979/96, пункт 27, ЕО/Я2000Л/II).

43. Суд нагадує, що питання про те, чи є право цивільним у розумінні статті 6 Конвенції, має вирішуватись з посиланням на основний зміст і наслідки права.

Зокрема, Суд у багатьох випадках встановлював, що стаття 6 Конвенції розповсюджується на всі справи, результат яких є вирішальним для приватних прав та обов’язків (див. рішення від 28 червня 1978 року у справі «Кьоніг проти Німеччини», пункти 89 — 90, Series A, N 27). Отже, для вирішення питання про те, чи стосується справа спору між фізичною особою та органом державної влади, незважаючи на те, чи діяв останній як носій цивільних прав чи як публічної влади, не є вирішальним (див. рішення у справі «Рінгайзен проти Австрії», від 16 липня 1971 року, пункт 94, Series A, N 13).

44. На початку своєї практики Комісія зазначила, що формулювання пункту 1 статті 6 Конвенції походить з ранніх проектів тексту пункту 1 статті 14 Пакту ООН про громадянські та політичні права, і слово «цивільний» не містилось в перших проектах, а з’явилось в процесі вдосконалення (див. рішення від 19 липня 1968 року «W., X., Y. та Z. проти Сполученого Королівства», заяви NN 3435/67; 3436/67; 3437/67 та 3438/67). Хоча це спричинило обговорення того, чи може концепція «цивільних прав та обов’язків» у розумінні статті 6 Конвенції виходити за межі тих прав, які мають приватний характер (див. згадане вище рішення у справі «Кьоніг проти Німеччини», пункт 95), у своїй подальшій практиці Суд ніколи не розглядав це питання.

45. У своїй практиці Суд прямо визнав, що більшість прав, гарантованих Конвенцією, включаючи немайнові права, є «цивільними правами» для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції (див. рішення у справі «Атанасоглу та інші проти Швейцарії», [ВП], заява N 27644/95, пункт 55, ECHR 2000-IV (право на життя та фізичну недоторканість); рішення від 17 червня 2003 року у справі «Мустафа проти Франції», заява N 63056/00, пункт 14 (право на зміну імені); рішення від 21 вересня 1994 року у справі «Файєд проти Сполученого Королівства», Series A, N 294-В (право на репутацію); ухвала щодо прийнятності від 1 липня 2003 року у справі «AB Kurt Kellermann» проти Швеції», заява N 41579/98 (свобода об’єднань)).

46. Однак у тих випадках, коли справи стосувались свободи вираження поглядів та, зокрема, доступу до інформації, Комісія та Суд встановили, що право на повідомлення інформації, яка розглядається у відкритому судовому засіданні (див. рішення від 9 березня 1987 року у справі «G. Hodgson, D. Woolf Productions Ltd. and National Union of Journalists» проти Сполученого Королівства» та «Channel Four Television Co. Ltd.» проти Сполученого Королівства», заяви N 11553/85 та N 11658/85, Decisions and Reports (DR) 51, стор. 136; рішення від 24 лютого 1995 року у справі «Андре Льорш та Nouvelle Association du Courrier проти Швейцарії», заяви N 23868/94 та N 23869/94, DR 80, стор. 162, та рішення від 7 грудня 2010 року у справі «Мак-Кей та «BBC Scotland» проти Сполученого Королівства», заява N 10734/05, пункт 22) або отримувати копії різних пов’язаних з виборами документів, організацією виборчих спостерігачів, яка не отримує плати за таку діяльність (див. рішення від 14 квітня 2009 року у справі «Geraguyn Khorhurd Patgamavorakan Akumb v. Armenia», заява N 11721/04), не можуть бути визначені як права, які за своєю природою є цивільними для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції.

47. Суд також зазначає, що в деяких пов’язаних справах він залишив це питання відкритим (див. рішення від 10 липня 2006 року у справі «Sdruen Jihoesk Matky» проти Чеської Республіки», заява N 19101/03, де організація з охорони навколишнього середовища скаржилась на відсутність доступу до конкретних документів на розташованій неподалік атомній станції).

48. Тим не менш, у справі «Кенеді проти Угорщини» (згадана вище), що стосувалась неможливості у розумний строк домогтися виконання остаточного судового рішення, яким заявнику надавався доступ до архівних документів, Суд зазначив, що національні суди визнали існування права, що лежало в основі доступу, якого прагнув заявник, і що такий доступ був необхідний заявнику як історику для публікації історичних досліджень, що входило до права заявника на свободу вираження поглядів, гарантованого статтею 10 Конвенції. У зв’язку з цим право на свободу вираження поглядів було визнано як «цивільне право» для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції (див. згадане вище рішення у справі «Кенеді проти Угорщини», пункти 33 — 34).

49. Суд зазначає, що в цій справі заявник є журналістом і він вимагав запитувану інформацію для виконання професійних обов’язків (див., a contrario, рішення у справі «Andre Loersch and Nouvelle Association du Courrier» проти Швейцарії», згадане вище), тобто для публікації матеріалів, пов’язаних із виборами. Це включало висвітлення ходу президентських виборів, і невиконання цього завдання могло завдати шкоди його діловій репутації та кар’єрі. Отже, спір в національних судах був важливим з огляду на особисті та професійні інтереси заявника. Більш того, його право як учасника інформаційних відносин отримувати необхідні документи визнається відповідно до національного законодавства (див. пункт 37). Таким чином, Суд вважає, що право доступу до окремих документів, яке випливає з права заявника на свободу вираження поглядів, є «цивільним правом» для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції.

50. Суд зазначає, що ця заява не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «a» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

51. Заявник стверджував, що скаргу на національному рівні він подав за належною главою Кодексу. Він не погодився з Урядом, що ця скарга повинна була бути подана відповідно до глави 30-Б Кодексу та відповідно до Закону (див. пункт 59), тому що обидва нормативні акти містили вичерпний перелік осіб, які мають право подавати скарги в суди, і журналісти в цей перелік не входили. Ця позиція була підтримана апеляційним судом Херсонської області у його рішенні від 17 травня 2005 року. Отже, заявник прийшов до висновку, що його право на доступ до суду було порушено.

52. Уряд не надав зауважень щодо суті заяви.

53. Суд нагадує, що відповідно до його практики пункт 1 статті 6 Конвенції втілює «право на суд», за яким право доступу до суду, тобто право ініціювати в судах провадження у цивільних справах, становить лише один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства», Series A N 18, стор. 18, пункт 36). Для того, щоб право доступу (до суду) було ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити акт, який є втручанням в її права (див. рішення від 4 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції», Series A N 333-В, стор. 42, пункт 36).

54. У цій справі скарга заявника на відмову надати йому доступ до пов’язаної із виборами інформації не була розглянута по суті, оскільки він нібито подав її за неналежними положеннями Цивільного процесуального кодексу.

55. Суд повторює, що визначати питання про те, який правовий акт повинен застосовуватись до справи заявника, не є його завданням (див., mutatis mutandis, рішення від 28 лютого 2008 року у справі «Церква села Сосулівка проти України», заява N 37878/02, пункт 51). Однак він відзначає, що національні органи не були одностайними в цьому питанні. Зокрема, в той час як Уряд та суд першої інстанції стверджували, що скарга заявника повинна була бути подана відповідно до глави 30-Б Кодексу та Закону України «Про вибори Президента України», апеляційний суд Херсонської області прямо зазначив, що відповідно до Закону України «Про вибори Президента України» журналіст не може подавати такі скарги (див. пункт 28).

56. Також є очевидним, що глава 30-Б Цивільного процесуального кодексу є lex specialis у відношенні до глави 31-А Кодексу, яка встановлює правила розгляду скарг на дії державних органів. Однак перша глава явно виключає журналістів зі списку осіб, які мають право подавати скарги в ході виборів (див. пункт 34). Таким чином, за відсутності будь-яких прикладів з національної судової практики, не зрозуміло, чи могла скарга заявника бути розглянута відповідно до глави 30-Б, як запропонував Уряд.

57. Провадження у справі заявника було припинено без розгляду справи по суті. На думку Суду, ця ситуація становить відмову в правосудді, що порушило саму сутність права заявника на доступ до суду, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції. Отже, було порушення цього положення.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 10 КОНВЕНЦІЇ

58. Заявник скаржився, що члени ТВК відмовили йому в наданні певної інформації та перешкоджали йому відвідувати засідання ТВК. Він посилався на статтю 10 Конвенції, яка передбачає таке:

«1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватись своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів…».

А. Прийнятність

59. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав ефективних засобів юридичного захисту щодо його скарги за статтею 10 Конвенції. Зокрема, він не порушив це питання перед національними судами відповідно до глави 30-Б Цивільного процесуального кодексу України.

60. Уряд також зазначив, що заявник подав скаргу до національних судів відповідно до глави 31-А Кодексу, яку він не вважав ефективним засобом захисту, який необхідно вичерпати. У результаті він пропустив шестимісячний строк для подання заяви, який повинен обчислюватись з дати прийняття ТВК рішення та/або вчинення нею дій, які оскаржуються.

61. Заявник стверджував, що він використав правильний засіб та подав скаргу до національних судів за належною процедурою, проте суди не змогли розглянути його скаргу через неправильне тлумачення ними національного законодавства.

62. Заявник також зазначив, що існування самих лише сумнівів щодо шансів на успіх конкретного засобу захисту, який не був очевидно марним, не є причиною для невичерпання національних засобів юридичного захисту (див. ухвалу щодо прийнятності від 17 грудня 2002 року у справі «Воробйова проти України», заява N 27517/02).

63. Суд повторює свої висновки за пунктом 1 статті 6 Конвенції про порушення права заявника на доступ до суду (див. пункти 54 — 57) та зазначає, що існування самих лише сумнівів щодо шансів на успіх конкретного засобу захисту, який не був очевидно марним, не є причиною для невичерпання національних засобів юридичного захисту (див. рішення від 6 листопада 1980 року у справі «Ван Оостервік проти Бельгії», пункт 37, Series A N 40; рішення від 16 вересня 1996 року у справі «Акдівар та інші проти Туреччини» [ВП], пункт 71, Reports of Judgments and Decisions 1996-IV, та ухвалу щодо прийнятності у справі «Бруско проти Італії», заява N 69789/01, ECHR 2001-IX). Через невизначеність процедури на національному рівні заявнику не можна дорікнути, що він використав той засіб захисту, який виявився найменш успішним. Отже, він не пропустив шестимісячний строк подання скарги до цього Суду.

64. За таких обставин Суд вважає, що заперечення Уряду мають бути відхилені.

65. Суд зазначає, що ця заява не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

66. Уряд не надав зауважень щодо суті скарги заявника.

67. Заявник стверджував, що ненаданням йому доступу до приміщень ТВК та відмовою вчасно надати йому інформацію стосовно ходу виборчого процесу органи влади порушили його право на збирання такої інформації. Він також стверджував, що це втручання не було необхідним у демократичному суспільстві.

68. Суд стверджує, що збирання інформації є істотним підготовчим етапом журналістської діяльності та є невід’ємною захищеною частиною роботи преси (див. рішення від 25 квітня 2006 року у справі «Дамманн проти Швейцарії», N 77551/01, пункт 52). Перешкоди у доступі до інформації, яка становить суспільний інтерес, можуть заважати працівникам засобів масової інформації або тим, хто працює в суміжних галузях, займатися своєю професією. В результаті вони не зможуть більше відігравати свою основоположну роль «сторожових псів суспільства» та це може негативно позначитись на їхній здатності надавати точну і достовірну інформацію (див. рішення у справі «Trsasg a Szabadsgjogokrt» проти Угорщини», заява N 37374/05, пункт 38, ECHR 2009-…).

69. У цій справі події, що розглядаються, відбулись в день голосування та стосувались питань, здатних істотно вплинути на хід виборів (зміни в списках виборців у день голосування; присутність міліції на виборчих дільницях тощо). Таким чином, видається, що своєчасний і вільний доступ журналістів до такої інформації може мати істотне значення для висвітлення виборчого процесу в пресі. Це особливо важливо, враховуючи, що численні порушення на виборах, виявлені опозицією, незалежними спостерігачами та пресою, призвели до так званої «Помаранчевої революції» та повторних президентських виборів.

70. Суд зазначає, що за відсутності зауважень Уряду щодо суті скарги та відсутності будь-яких рішень національних судів з цього питання, доступна Суду інформація стосовно подій, які досліджуються, обмежена твердженнями заявника.

71. Відповідно до наявних матеріалів заявнику була надана деяка інформація (хоча й не та, яку він вимагав) та всі, крім одного з рішень, що запитувались, були вивішені на інформаційній дошці в день виборів або пізніше (див. пункти 12, 16, 18 та 20).

72. Враховуючи те, що заявнику перешкоджали в доступі в приміщення ТВК 31 жовтня 2004 року, Суд зазначає, що відповідно до тверджень самого заявника, йому було дозволено увійти в приміщення через півгодини.

73. Що стосується видалення заявника із засідання ТВК 21 листопада 2004 року, Суд, ґрунтуючись на показаннях різних свідків, присутніх на засіданні, не може дійти висновку, що це рішення було незаконним чи неспіврозмірним.

74. Насамкінець Суд зазначає, що заявнику, як журналісту, не перешкоджали висвітлювати виборчий процес та, якщо він вважав, що ці події були незаконними та свавільними, ніщо не заважало йому повідомити про них та привернути увагу громадськості до можливих порушень.

75. Суд доходить висновку, що немає жодних доказів того, що державні органи втручались в журналістську діяльність заявника та цим порушили його право на свободу вираження поглядів. Таким чином, порушення статті 10 Конвенції немає.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

76. Заявник скаржився за статтею 13 Конвенції на те, що оскаржити відмову у наданні йому інформації було неможливо.

77. Суд зазначає, що ця скарга пов’язана зі скаргою, розглянутою вище, тому вона повинна бути також визнана прийнятною.

78. Беручи до уваги висновок за пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. пункти 54 — 57), Суд вважає, що немає необхідності досліджувати в цій справі, чи було порушення статті 13 (див. рішення від 28 жовтня 1998 року у справі «Осман проти Сполученого Королівства», пункт 158, Reports of Judgments and Decisions 1998-VIII).

IV. ІНШІ СКАРГИ

79. Заявник також скаржився на:

— тривалість провадження за його скаргою на відмову ТВК надати йому інформацію;

— відмову державних органів порушити кримінальну справу щодо членів ТВК та щодо наступних погроз, посилаючись на статтю 13 Конвенції;

— порушення статті 3 Протоколу 1 до Конвенції;

— нездійснення Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини захисту його прав.

80. Ретельно вивчивши твердження заявника у світлі всіх матеріалів, що є у розпорядженні Суду, та настільки, наскільки вони охоплюються його компетенцією, Суд доходить до висновку, що вони не виявляють будь-яких ознак порушення прав і свобод, передбачених Конвенцією.

81. З цього випливає, що ця частина заяви повинна бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

82. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

A. Шкода

83. Заявник вимагав 5000 євро відшкодування моральної шкоди.

84. Уряд стверджував, що ця сума була надмірною.

85. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує 3600 євро відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

86. Заявник не подав жодних вимог щодо компенсації судових та інших витрат, тому Суд нічого не присуджує.

C. Пеня

87. Суд вважає за належне призначити пеню виходячи з граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Оголошує скарги за пунктом 1 статті 6 (доступ до суду), статтями 10 та 13 Конвенції прийнятними, а решту скарг у заяві — неприйнятною.

2. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

3. Постановляє, що не було порушення статті 10 Конвенції.

4. Постановляє, що немає необхідності окремо розглядати скаргу за статтею 13 Конвенції.

5. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявнику 3600 (три тисячі шістсот) євро відшкодування моральної шкоди разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватися; ця сума має бути конвертована в українські гривні за курсом на день здійснення платежу;

(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 31 липня 2012 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

Голова
Д. Шпільманн
Заступник Секретаря
С. Філліпс