2013.02.01 ВСУ: Узагальнення практики перегляду Верховним Судом України судових рішень у кримінальних справах із підстав, передбачених ст. 400_12 Кримінально-процесуального кодексу України

ВАСВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УЗАГАЛЬНЕННЯ
практики перегляду Верховним Судом України судових рішень у кримінальних справах із підстав, передбачених ст. 40012 Кримінально-процесуального кодексу України


Прийняття Верховною Радою України 7 липня 2010 р. нового Закону України «Про судоустрій і статус суддів» зумовило істотну зміну повноважень Верховного Суду України як судової інстанції з перегляду судових рішень, зокрема, у кримінальних справах.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 40012  Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК) Верховний Суд України переглядає судові рішення у кримінальних справах із підстав:

1) неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь (крім питань призначення покарання, звільнення від покарання та від кримінальної відповідальності), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень;

2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.

Відповідно до ч. 2 ст. 40012 КПК перегляд судових рішень на підставі, передбаченій п. 2 ч. 1 цієї статті, з метою застосування закону про більш тяжкий злочин, збільшити обсяг обвинувачення чи з інших підстав погіршити становище засудженого, а також виправдувального вироку, ухвали чи постанови про закриття справи не допускається.

Згідно зі статистичними даними Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі — ВССУ) у І півріччі 2012 р. до цієї судової установи надійшло 144 заяви про перегляд судових рішень з підстав, передбачених пунктом 1 ч. 1 ст. 40012 КПК. Із них 15 заяв подали прокурори, а 129 — інші особи, коло яких визначено у ст. 384 КПК.

Повернено 33 заяви, із них: одну — у зв’язку з відкликанням заяви, 28 — у зв’язку з тим, що заявники не усунули недоліків протягом установленого строку, одну — у зв’язку з тим, що заява подана особою, яка не мала такого права; ще три заяви повернено через те, що заяву подано від імені особи, яка не мала на те відповідних повноважень.

Залишено без розгляду шість заяв; за наслідками розгляду 52 заяв ухвалено рішення про відмову у допуску до провадження у Верховному Суді України.

Допущено до провадження кримінальні справи за наслідками розгляду 18 заяв; ще у двох випадках відкрито провадження у ВССУ у зв’язку з недотриманням норм процесуального права.

Залишок на кінець звітного період становив 49 заяв, із них 17 — у зв’язку з наданням заявникам строку на усунення недоліків.

Також протягом І півріччя 2012 р. до ВССУ надійшло 12 заяв про перегляд судових рішень з підстави, передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 40012 КПК. Із них чотири заяви повернено з наданням строку на усунення недоліків заяви; відкрито провадження за наслідками розгляду 10 заяв, у тому числі з витребуванням дев’яти кримінальних справ. Залишок становив одну заяву у зв’язку з наданням строку на усунення недоліків.

Відповідні показники у 2011 р. розподіляються таким чином. Так, протягом зазначеного звітного періоду до ВССУ надійшло 180 заяв про перегляд судових рішень з підстав, передбачених ст. 40012 КПК, у тому числі з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 40012 КПК, — 157 заяв; з підстав, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 40012 КПК, — 23 заяви. 29 заяв подали прокурори, решту, 151 заяву, особи, коло яких визначено у ст. 384 КПК.

Із різних підстав було повернено 62 заяви (57 — за п. 1 ч. 1 ст. 40012 КПК; 5 — за п. 2 ч. 1 ст. 40012 КПК). Постановлено 31 ухвалу про допуск кримінальних справ до провадження у Верховному Суді України (23 — за п. 1 ч. 1 ст. 40012 КПК; вісім — за п. 2 ч. 1 ст. 40012 КПК); за 56 заявами — у допуску до провадження відмовлено (51 — за п. 1 ч. 1 ст. 40012 КПК; п’ять — за п. 2 ч. 1 ст. 40012 КПК).

Згідно зі статистичними даними з моменту набрання чинності Законом від 7 липня 2010 р. N 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» 31 серпня 2010 р. та відповідними змінами до КПК, тобто у період із 2011 по I півріччя 2012 років Верховний Суд України переглянув судові рішення у 39 кримінальних справах з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 ст. 40012 КПК. Так, у 2011 р. така кількість становила 25 розглянутих справ; у І півріччі 2012 р. — 14 кримінальних справ.

Із них у 2011 р. було відмовлено у задоволенні заяви про перегляд судових рішень у 10 справах, ще 14 справ було розглянуто з повним або частковим скасуванням судових рішень. Одну справу було закрито у зв’язку з відкликанням заяви.

Із підстав неоднакового застосування законодавства було скасовано судові рішення у сімох кримінальних справах; таку ж кількість справ переглянуто зі скасуванням судових рішень з підстави, передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 40012 КПК.

Відповідні показники роботи Верховного Суду України з перегляду судових рішень у кримінальних справах у I півріччі 2012 р. виглядають таким чином.

Протягом півріччя було розглянуто усього 14 справ, з яких: у сімох — у задоволенні заяви відмовлено; у шести — судові рішення скасовано і одну справу закрито провадженням.

Підставою скасування судових рішень у п’ятьох справах стало неоднакове застосування норм матеріального права; судові рішення ще в одній кримінальній справі скасовані з підстави, передбаченої пунктом 2 ч. 1 ст. 40012 КПК.

Вирішення питань, пов’язаних із допуском справи до провадження у Верховному Суді України

Необхідно звернути увагу на те, що відповідно до ст. 40016 КПК заява про перегляд судових рішень подається до Верховного Суду України через ВССУ, який перевіряє її на предмет відповідності вимогам статей 40015 і 40016 КПК і за результатами такої перевірки постановляє ухвалу про допуск справи до провадження або відмову у такому допуску. Отже, можливість перегляду Верховним Судом України судових рішень у кримінальних справах залежить від вирішення ВССУ питання про допуск справи до провадження у Верховному Суді України.

Вимоги до заяви

Статтею 40015 КПК передбачено вимоги щодо змісту заяви про перегляд судових рішень з підстав, передбачених ст. 40012 КПК.

Так, у заяві обов’язково має бути зазначено:

1) найменування суду, до якого подається заява;

2) дані стосовно особи, яка подає заяву;

3) конкретні різні за змістом судові рішення, в яких має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь (п. 1 ч. 1 ст. 40012 КПК);

4) обґрунтування необхідності перегляду судових рішень у зв’язку з ухваленням рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною (п. 2 ч. 1 ст. 40012 КПК);

5) вимоги особи, яка подає заяву;

6) у разі необхідності — клопотання;

7) перелік матеріалів, що додаються.

Згідно зі статтею 40016 КПК заява про перегляд судових рішень подається до Верховного Суду України через ВССУ. До заяви також додаються:

1) копії заяви відповідно до кількості учасників судового процесу (за винятком випадку, коли заява подається особою, яка тримається під вартою);

2) копії судових рішень, про перегляд яких подано заяву;

3) копії різних за змістом судових рішень, в яких має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь (п. 1 ч. 1 ст. 40012 КПК);

4) копія рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, якщо заява про перегляд судових рішень подається на підставі, передбаченій п. 2 ч. 1 ст. 40012 КПК.

Статті 40017 і 40018 КПК передбачають процедуру перевірки ВССУ заяви на предмет відповідності вимогам статей 40015 і 40016 КПК, а також види судових рішень, що можуть бути прийняті за результатами такої перевірки.

Вивчення практики свідчить, що зазначені вимоги закону не завжди дотримуються.

Недотримання ВССУ вимог кримінально-процесуального закону при здійсненні допуску справ до провадження Верховного Суду України є підставою для відмови у відкритті провадження та повернення матеріалів для виконання вимог ст. 40017 КПК.

Зокрема, Верховний Суд України відмовив у відкритті провадження у справі, оскільки заява про перегляд була подана особою, яка не мала на те відповідних повноважень (ухвала Верховного Суду України від 28 квітня 2011 р., справа N 6кс11).

Наявні випадки, коли ВССУ, рішення в яких цим судом були скасовані, а справа направлена на новий судовий розгляд або ж коли у вирішенні питання про допуск справи до провадження у Верховному Суді України брав участь суддя, який також брав участь у перегляді судових рішень у кримінальній справі у касаційному порядку.

Зокрема, колегія суддів судової палати у кримінальних справах ВССУ ухвалою від 11 серпня 2011 р. допустила до провадження у Верховному Суді України кримінальну справу щодо К. за її заявою про перегляд зазначеної ухвали ВССУ.

Однак усупереч зазначеним вимогам закону К. у своїй заяві порушила питання про скасування ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах ВССУ від 7 червня 2011 р., яка не перешкоджає провадженню у справі, оскільки не є остаточним рішенням у справі і на даний час справа щодо К. перебуває на розгляді у суді першої інстанції (ухвала від 26 вересня 2011 р., справа N 22кс11).

Відповідно до ч. 1 ст. 40018 КПК вирішення питання про допуск справи до провадження здійснюється колегією у складі п’яти суддів ВССУ, яка формується без участі суддів, які прийняли рішення, що оскаржується.

Колегія суддів судової палати у кримінальних справах ВССУ ухвалою від 26 липня 2011 р. допустила до провадження Верховного Суду України кримінальну справу щодо В. Під час проведення підготовчих дій було з’ясовано, що ухвала колегії суддів судової палати у кримінальних справах ВССУ від 17 травня 2011 р. у справі щодо В., про перегляд якої порушував питання у заяві заступник Генерального прокурора України, винесена за участю судді, яка у складі колегії суддів 26 липня 2011 р. ухвалила рішення про допуск справи до провадження у Верховному Суді України. За таких обставин заяву заступника Генерального прокурора України та додані до неї документи повернено до ВССУ для вирішення питання про допуск справи відповідно до вимог закону (ухвала від 12 вересня 2011 р., справа N 19кс11).

Перегляд Верховним Судом України судових рішень як процесуальна дія можливий тільки на підставах і у порядку, передбаченому чинним процесуальним законодавством України, за умов, зазначених у відповідній нормі процесуального закону, установлених для такого перегляду. Відсутність правових підстав чи умов здійснення конкретних процесуальних повноважень тягне неможливість розгляду відповідної заяви по суті.

Це положення ілюструється у справі щодо П. У заяві захисник робив посилання на два рішення суду касаційної інстанції, які, однак постановлені не щодо двох суспільно небезпечних діянь, а стосовно одного і того самого суспільно небезпечного діяння й щодо однієї і тієї самої особи, що унеможливлює перевірку Верховним Судом України однаковості застосування касаційним судом норм кримінального закону через процедуру порівняння. Запропонований у заяві перегляд правових висновків оспорюваного рішення фактично зводиться до його повторного перегляду за правилами касаційного розгляду, проте перегляд заяви Верховним Судом України за такою процедурою законом не встановлений.

Крім того, рішення касаційної інстанції, яке оспорюється і на яке робиться посилання у заяві, як акти правозастосування, різняться між собою за правовим змістом і юридичним значенням, що також виключає можливість їх зіставлення.

У судовому засіданні захисник просив не звертати уваги на формальні підстави перегляду судових рішень Верховним Судом України і наполягав на скасуванні оспорюваного судового рішення, враховуючи статус Верховного Суду України як найвищої судової інстанції та необхідність відновлення законних прав П., які були порушені під час ухвалення цього рішення.

Такі судження захисника не ґрунтується на законі. Відповідно до вимог ст. 40011 КПК Верховний Суд України переглядає рішення у кримінальних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених КПК (постанова від 21 червня 2012 р., справа N 4кс12).

Необхідно зазначити, що норми статей 40017 і 40018 при вирішенні питань про допуск кримінальної справи до провадження у Верховному Суді України не містять у собі чіткого визначення щодо предмета судового дослідження. Це подекуди призводить до того, що ВССУ, відмовляючи заявникам у допуску справи до провадження у Верховному Суді України, вирішує ті питання, які вирішуються Верховним Судом України при розгляді заяви по суті.

Наприклад, відмовляючи С. у допуску до провадження його заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 40012 КПК, колегія суддів судової палати у кримінальних справах ВССУ, як убачається зі змісту ухвали від 27 квітня 2011 р. (N 1481зп11), не тільки дала оцінку змісту ухвал Верховного Суду України, постановлених ним як судом касаційної інстанції, а й проаналізувала конкретний зміст обставин, які, на думку заявника, призвели до неоднакового правозастосування.

Аналогічний підхід спостерігався і при розгляді заяв К. (ухвала від 22 квітня 2011 р., переведення N 1549зп11), М. (ухвала від 7 червня 2011 р., переведення N 2158зп11).

З інформації Генеральної прокуратури України, яка, звернувшись до Верховного Суду України за відповідними роз’ясненнями із цього питання, додала відповідні копії рішень ВССУ, убачається, що такий підхід наявний і при вирішенні питань у 2012 р. З них також видно, що ВССУ, вирішуючи питання про допуск справи до провадження у Верховному Суді України робив висновок про те, що з наведених копій судових рішень не вбачається неоднакового застосування норм матеріального закону.

На нашу думку, наведені приклади свідчать про не завжди правильне розуміння ВССУ предмета судового дослідження. Ним, враховуючи вимоги статей 40015 і 40016 КПК, має бути питання про те, чи додержані заявником вимоги до заяви. Юридичне обґрунтування заявника у цьому випадку має досліджуватися лише на предмет його наявності, а не змісту, оскільки питання про неоднакове застосування норм матеріального права як і питання правильності висновків, суджень, тверджень, правової позиції заявника є предметом розгляду у Верховному Суді України. Саме тому законодавцем передбачена можливість не тільки задоволення відповідної заяви, але й відмови у задоволенні з наведенням відповідних мотивів.

Підготовка справи до розгляду у Верховному Суді України

Статтею 40019 КПК передбачено низку процесуальних дій судді Верховного Суду України — доповідача справи у зв’язку з переглядом справи.

Ними є:

1) винесення ухвали про відкриття провадження;

2) винесення ухвали про витребування матеріалів справи;

3) визначення порядку розгляду справи (у відкритому чи закритому судовому засіданні);

4) вирішення питання про поновлення строку на подання заяви про перегляд судового рішення або про залишення заяви без розгляду, якщо таке питання не розглядалося у ВССУ;

5) доручення членам науково-консультативної ради при Верховному Суді України підготовки наукового висновку щодо норми кримінального закону, яка неоднаково застосована судом касаційної інстанції щодо подібних суспільно небезпечних діянь;

6) визначення органів державної влади, представники яких можуть дати в суді пояснення, які будуть корисні для вирішення справи, та розпорядження про виклик їх до суду.

Аналіз матеріалів судової практики свідчить, що зазначені вимоги закону в основному дотримуються. Водночас питання щодо підготовки наукового висновку вирішується по-різному.

Переважна більшість переведень за кримінальними справами містить відповідні висновки науковців із питань, що є предметом судового дослідження. Проте такі наукові висновки здебільшого відсутні у тих випадках, коли справа розглядалася з підстав, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 40012 КПК. Науковий висновок був відсутній у переведенні за кримінальною справою, судові рішення в якій переглядалися на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40012 КПК.

Наприклад, у справі N 16кс11 предметом судового розгляду були питання застосування ч. 3 ст. 68 КК, про що була висловлена правова позиція у постанові Верховного Суду України від 12 вересня 2011 р. Однак наукові висновки щодо цих норм закону у матеріалах переведення відсутні.

Наявні також випадки, коли наукові висновки надходять до Верховного Суду України із запізненням.

Так, у справі N 10-кс11 щодо Л. науковий висновок щодо норми матеріального права, яка неоднаково застосована судом касаційної інстанції, незважаючи на завчасність відповідного судового доручення, надійшов до Верховного Суду України зі значним запізненням — після перегляду судових рішень у справі.

Певною мірою наявність наукових висновків не в усіх кримінальних справах можна пояснити тим, що питання неоднакового застосування норм матеріального права не завжди вимагає позиції науковців з огляду на предмет судового дослідження та його специфіку — зіставлення, порівняння судових рішень, в яких одні й ті самі норми кримінального закону у подібних суспільно небезпечних діяннях застосовані по-різному.

Однак наукової позиції вимагають ті питання правозастосування, вирішення яких має відбуватися не тільки шляхом зіставлення, порівняння судових рішень, а й потребує комплексного, системного аналізу законодавства. Наприклад, такими справами є: N 1кс11, N 5кс11 та N 1кс12. Адже питання взаємозв’язку норм Загальної та Особливої частин КК є питанням, вирішення якого має не тільки суто практичне значення, а й певну теоретичну складову, оскільки взаємозв’язок норм цих частин КК має також науково-методологічне значення.

Розгляд справи Верховним Судом України

Процедурні питання розгляду справи у Верховному Суді України визначені у статті 40020 КПК. Ключовим тут виступає питання про предмет судового дослідження. Аналіз норм процесуального законодавства дає змогу дійти висновку, що предметом судового дослідження є питання про неоднакове застосування норм матеріального права. Ним, відповідно, окреслюються й межі судового дослідження — обставини, за яких було постановлено судове рішення, що оскаржується, та аналогічні обставини, за яких було постановлено судове рішення, надане для порівняння.

Термін «неоднакове застосування законодавства» є досить складним у розумінні й вимагає ретельного дослідження не тільки самої юридичної кваліфікації, але й дослідження обставин, за яких касаційний суд прийняв відповідне рішення.

Наприклад, у справах N 9кс11, N 29кс11, N 2кс12, N 8кс12 спільним є те, що заявники хоч і надали для порівняння аналогічні судові рішення, однак дослідження обставин, за яких касаційний суд прийняв протилежні рішення, дало змогу дійти висновку про те, що обставини, за яких було застосовано одну й ту саму норму матеріального права, не були подібними до обставин у справі, рішення якої надавалися для зіставлення.

Водночас у справі N 14кс11 щодо В. Верховний Суд України, постановою від 19 вересня 2011 р. відмовив заявнику у перегляді судових рішень у зв’язку з тим, що останній оспорював фактичні обставини справи. У цьому випадку правова позиція Верховного Суду України ґрунтувалася на тому, що фактичні обставини справи самі по собі або в поєднанні з юридичною кваліфікацією не можуть бути предметом перегляду.

Неоднакове застосування одних і тих самих норм кримінального закону — це різне, відмінне, несхоже тлумачення, розуміння точного змісту (суті) норми кримінального закону.

Подібними суспільно небезпечними діяннями належить розуміти два і більше (не менше двох) різні, але схожі між собою суспільно небезпечні діяння, тобто такі суспільно небезпечні діяння, які мають спільні риси, ознаки (схожі за суб’єктним складом, за об’єктивною стороною, формою вини, наслідками тощо).

Враховуючи наведене, можна зробити висновок, що фактичні обставини справи, судові рішення в якій переглядаються, є своєрідним критерієм оцінки правильності юридичної кваліфікації, яка досліджується у контексті питання про те, чи мало місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права.

На підтвердження цієї тези свідчать і відповідні приклади.

Так, у справі N 1кс11 щодо К. Верховний Суд України висловив свою правову позицію не тільки з урахуванням норм Загальної та Особливої частин КК, їх ґрунтовного, у тому числі наукового аналізу, а й з урахуванням усіх обставин учиненого К. злочину.

Фактично такий самий підхід простежується і в інших кримінальних справах, в яких Верховний Суд України висловив правову позицію з відповідних питань застосування норм матеріального права.

На нашу думку, такий підхід не суперечить повноваженням Верховного Суду України, як суду права, а не суду фактів. Адже висновок про неоднакове застосування тієї чи іншої норми матеріального права є результатом судового дослідження, яке з огляду на мету до певної міри зобов’язує робити цей висновок з урахуванням конкретних обставин. Тим більше, сама підстава перегляду сконструйована таким чином, що досліджується неоднакове застосування норми матеріального права щодо подібних суспільно небезпечних діянь.

Правові позиції Верховного Суду України, висловлені під час перегляду судових рішень у кримінальних справах з підстав, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 40012 КПК

Практика перегляду Верховним Судом України кримінальних справ свідчить, що неоднакове застосування законодавства у частині випадків зумовлено складними питаннями правозастосування.

Правові висновки Верховного Суду України за результатами перегляду судових рішень у кримінальних справах мають багатоаспектне значення.

З одного боку, правові ситуації, що стали предметом перегляду, свідчать про необхідність подальшого удосконалення норм кримінального закону або принаймні підкреслюють значення взаємозв’язку норм Загальної та Особливої частин КК у правозастосуванні.

З другого боку, правова позиція Верховного Суду України, що була висловлена ним під час перегляду конкретної судової справи, має також прикладне значення. Адже за відсутності інших, законодавчо передбачених можливостей забезпечувати єдність судової практики, за наявності прецедентного статусу судових рішень Верховного Суду України правові висновки Верховного Суду України набувають також відповідного прикладного характеру.

У зв’язку з наведеним подаємо відповідні правові позиції Верховного Суду України, висловлені ним за результатами перегляду судових справ.

1. Норми Особливої частини КК мають базуватися на нормах Загальної частини цього Кодексу. Це спеціально зазначив законодавець у ст. 65 КК, якою встановлено загальні засади призначення покарання. Згідно з ч. 1 цієї статті суд призначає покарання не тільки в межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання, але й відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу.

З огляду на наведені положення кримінального законодавства суд при призначенні покарання має враховувати не тільки межі караності діяння, встановлені у відповідній санкції статті Особливої частини КК, а й ті норми Загальної частини КК, в яких регламентуються цілі, система покарань, підстави, порядок та особливості застосування окремих його видів, а також інші питання, пов’язані з призначенням покарання, що здатні вплинути на вибір (обрання) судом певних його виду і міри, у тому числі й тих положень, що передбачені ч. 2 ст. 59 КК.

Відповідно до цих положень, конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини тощо. Якщо санкцією відповідної статті КК передбачено обов’язкове додаткове покарання у виді конфіскації майна, але злочин вчинено не з корисливих мотивів, то таке додаткове покарання не може бути застосовано. У цьому випадку повинна мати пріоритет у застосуванні норма Загальної частини КК, а саме — ч. 2 ст. 59 КК (постанова Верховного Суду України від 4 квітня 2011 р., справа N 1кс11; постанова Верховного Суду України від 12 вересня 2011 р., справа N 5кс11).

2. Кількісні критерії ст. 68 КК не застосовуються до статей (частин статей) Особливої частини КК, санкції яких передбачають покарання у виді довічного позбавлення волі, оскільки таке покарання не має строкового виміру (постанова Верховного Суду України від 12 вересня 2011 р., справа N 16кс11).

3. Якщо диспозицією відповідної частини статті Особливої частини КК повторність не передбачена як кваліфікуюча ознака злочину, то вона (повторність) може бути врахована як обставина, що обтяжує покарання.

4. Відповідно до ч. 4 ст. 67 КК, якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує.

Як убачається із постановлених у справі судових рішень, за ознакою повторності кваліфіковані лише дії засудженої, які утворюють склад злочину, передбачений ч. 4 ст. 191 КК.

У ч. 2 ст. 191, частинах 1 та 2 ст. 366 КК, за якими також кваліфіковані дії засудженої, повторність як ознака, що впливає на кваліфікацію злочину, не передбачена, а тому вона могла бути врахована як обставина, що обтяжує покарання, яке призначено особі, винній у вчиненні цих злочинів (постанова від 10 жовтня 2011 р., справа N 17кс11).

5. Додаткове покарання, передбачене санкцією ч. 1 ст. 366 КК, — до зміни її редакції Законом від 7 квітня 2011 р. N 3207-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» — суд може призначати засудженому лише при призначенні основного покарання у виді обмеження волі.

Санкцією ч. 1 ст. 366 КК — до зміни її редакції Законом від 7 квітня 2011 р. N 3207-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення» — було передбачено покарання у виді штрафу до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

За граматичним способом тлумачення розташування розділового сполучника «або» в тексті санкції є місцем синтаксичного розриву тексту, і тому один із видів основного покарання (штраф) належить розглядати як альтернативний вид іншому, зазначеному в цій же санкції виду основного покарання (обмеження волі). Таким чином, додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю у цьому випадку може бути застосовано лише при призначенні основного покарання у виді обмеження волі. Суд може призначити додаткове покарання і при призначенні основного покарання у виді штрафу лише на підставі ч. 2 ст. 55 КК з обов’язковим посиланням на цю норму Загальної частини КК у постановленому вироку (постанова Верховного Суду України від 28 листопада 2011 р., справа N 19кс11; постанова Верховного Суду України від 21 листопада 2011 р., справа N 25кс11).

6. Визначальним для правильної кримінально-правової оцінки послідовного вчинення діянь, альтернативно зазначених у кримінально-правовій нормі (зокрема, у ст. 263 КК), є з’ясування змісту суб’єктивного ставлення винної особи до вчинених нею діянь.

Якщо у такої особи був єдиний умисел щодо придбання, носіння, зберігання та збуту бойових припасів чи вибухових речовин, вчинені нею діяння щодо одного й того ж предмета злочину, без значного розриву у часі, належить розглядати як єдиний (одиничний) злочин; при цьому незавершеність останнього діяння на визнання злочину закінченим не впливає і він має кваліфікуватися за ч. 1 ст. 263 КК.

Вчинення ж особою не одного, а кількох діянь (у тому числі незакінчених), альтернативно зазначених у певній кримінально-правовій нормі, підлягає врахуванню у межах такої загальної засади призначення покарання, як призначення покарання з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК) (постанова Верховного Суду України від 20 червня 2011 р., справа N 5кс11).

7. Платіжні (банківські) картки є різновидом офіційних документів та можуть бути предметом злочинів, передбачених ч. ч. 1, 2 ст. 357 КК. Визнання документів важливими особистими документами, як предмета злочину, передбаченого ч. 3 цієї ж статті КК, здійснюється з урахуванням специфічних ознак та важливості цих документів для конкретної особи. Для кваліфікації дій винної особи за конкретною частиною ст. 357 КК належить встановлювати наявність прямого умислу на незаконне заволодіння саме тими документами, які є предметом злочину.

Якщо особа з метою ухилення від сплати податків, зборів (обов’язкових платежів) вчиняє службове підроблення, яке є одним із способів такого ухилення, то наслідки, що призвели до фактичного ненадходження до бюджету чи державних цільових фондів коштів у відповідних розмірах, охоплюються диспозицією конкретної частини ст. 212 КК і не можуть одночасно (подвійно) розцінюватися як тяжкі наслідки у розумінні ч. 2 ст. 366 КК.

8. Норма ст. 356 КК встановлена з метою упередити (застерегти), заборонити вчинення самоправних (на власний розсуд), усупереч установленому законом порядку, будь-яких дій проти прав та охоронюваних законом інтересів окремого громадянина або підприємства, установи чи організації, які оспорюють правомірність таких дій. У разі скоєння таких дій і якщо ними було завдано значної шкоди інтересам громадян або державним чи громадським інтересам, або інтересам власника, для особи, яка вчинила такі дії, настає кримінальна відповідальність.

9. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 40012 КПК Верховний Суд України вправі переглядати судові рішення та, за наявності для цього підстав, втручатися в них у разі, коли має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень.

10. Злочин, передбачений ст. 286 КК, належить до злочинів з так званим матеріальним складом. А тому ознакою його об’єктивної сторони, що характеризує вчинене діяння, є не будь-яке з порушень правил безпеки дорожнього руху, а лише ті з них, які створюють реальну можливість настання суспільно небезпечних наслідків, передбачених частинами 1, 2 або 3 цієї статті, і отже, перебувають з ними у причинному зв’язку.

11. Статтею 364 КК передбачена відповідальність за зловживання владою або службовим становищем, під яким у диспозиції ч. 1 цієї статті розуміється умисне з корисливих мотивів чи в інших особистих інтересах або в інтересах третіх осіб, використання службовою особою влади чи службового становища всупереч інтересам служби.

Відповідно до примітки 1 до ст. 364 КК зазначено, що службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, або виконують такі обов’язки за спеціальним повноваженням.

Помічник прокурора у розумінні ст. 364 КК є суб’єктом злочину, оскільки відповідно до завдань прокуратури, визначених Законом України «Про прокуратуру», є особою, наділеною владними повноваженнями.

12. Відповідно до положень ч. 2 ст. 389 КК суб’єктом злочину може бути лише особа, засуджена до покарання у виді громадських чи виправних робіт вироком суду. У зв’язку з цим особа, якій зазначені види покарання замінені на підставі інших судових рішень, не може бути суб’єктом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 389 КК (постанова від 12 квітня 2012 р., справа N 1кс12).

Наведені правові позиції, висловлені Верховним Судом України під час перегляду судових рішень у кримінальних справах, свідчать про наявність проблем у правозастосуванні судами України, які потребують відповідного вирішення. Тому правові позиції Верховного Суду України мають прикладне значення у правозастосовній практиці. Статтею 40025 КПК визначено обов’язковість висновків Верховного Суду України, викладених у рішенні, для всіх суб’єктів владних повноважень, а також для всіх судів України.

Водночас, незважаючи на те, що ст. 40022 КПК передбачає можливість постановлення Верховним Судом України нового судового рішення, однак, як убачається зі статистичних даних, жодного нового судового рішення за результатами перегляду судових рішень у кримінальних справах постановлено не було. Це пояснюється тим, що процесуальні повноваження, які має Верховний Суд України, стосуються лише рішень суду касаційної інстанції. Разом із тим на практиці трапляються випадки, коли касаційна інстанція помилково залишає без зміни рішення нижчестоящих судів. У такій ситуації постановлення нового судового рішення без відповідного втручання у ці судові рішення є неможливим, навіть коли таке втручання було б на користь засудженого.

Наприклад, при розгляді справи щодо К. судді Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України дійшли висновку, що призначене вироком Кілійського районного суду Одеської області від 5 травня 2010 р. покарання К. за замах на вчинення злочину, передбаченого ст. 186 КК, перевищує дві третини максимального строку найбільш суворого виду покарання, передбаченого у санкції ч. 3 ст. 186 КК, що суперечить вимогам ч. 3 ст. 68 КК.

Однак з урахуванням того, що це судове рішення було залишено без змін ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах ВССУ від 10 жовтня 2011 р., що і стало підставою для перегляду цього судового рішення з підстав неоднакового застосування норми матеріального права, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що без скасування рішення суду першої інстанції постановлення нового судового рішення у цій справі є неможливим (постанова від 12 квітня 2012 р., справа N 7кс12).

Аналогічна ситуація виникла й при розгляді справи К., якому Кам’янський районний суд Черкаської області вироком від 30 березня 2011 р. за ч. 1 ст. 366 КК (у редакції на 1 вересня 2011 р.) призначив основне покарання у виді штрафу та додаткове покарання — позбавлення права обіймати посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих функцій, строком на один рік.

Колегія суддів судової палати у кримінальних справах ВССУ ухвалою від 20 жовтня 2011 р., якою зазначений вирок змінила, стосувалася лише порядку виконання цього вироку та вироку того ж районного суду щодо К. від 17 листопада 2011 р. У решті вирок залишила без змін, що і стало підставою перегляду Верховним Судом України зазначеної ухвали з підстав неоднакового застосування норм матеріального права.

У цьому випадку судді Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України, встановивши неправомірність призначення судом першої інстанції К. додаткового покарання за ч. 1 ст. 366 КК, також дійшли висновку про неможливість постановлення нового судового рішення, оскільки це потребує скасування не тільки ухвали суду касаційної інстанції, а й вироку суду першої інстанції (постанова від 12 квітня 2012 р., справа N 5кс12).

Перегляд Верховним Судом України судових рішень з підстави, передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 40012 КПК

Серед міжнародних судових установ, юрисдикція яких визнана Україною, з огляду на специфіку питань, що вирішують ці судові установи, найбільш пряме відношення до діяльності судової гілки влади в Україні має юрисдикція Європейського суду з прав людини (далі — Європейський суд).

Значення діяльності цієї міжнародної судової установи для судової системи України полягає насамперед у розкритті, тлумаченні ключових понять, положень Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція).

Крім того, рішення Європейського суду мають і практичне значення відповідно до Закону від 23 лютого 2006 р. N 3477-IV «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини».

Правова основа можливості перегляду Верховним Судом України судових рішень з підстав порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом є досить неоднозначною як з позиції підсудності, так і з точки зору предмета судового дослідження.

Із часу набрання чинності Законом від 7 липня 2010 р. N 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд України переглядав судові рішення з підстави, передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 40012 КПК, незалежно від характеру допущених порушень. Однак із набранням чинності Законом від 20 жовтня 2011 р. N 3932-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розгляду справ Верховним Судом України» (далі — Закон N 3932-VI) можливість такого перегляду істотно звузилася.

Так, відповідно до положень ч. 4 ст. 40018 КПК, якщо за результатами розгляду питання про допуск справи до провадження з підстави, передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 40012 КПК, буде встановлено, що порушення Україною міжнародних зобов’язань є наслідком недотримання норм процесуального права, ВССУ постановляє ухвалу про відкриття провадження у справі та вирішує питання про необхідність витребування справи. Розгляд такої справи здійснюється колегією суддів судової палати у кримінальних справах ВССУ за правилами, встановленими для перегляду справ у касаційному порядку.

Аналізуючи ті кримінальні справи, які були предметом перегляду у Верховному Суді України, можна дійти висновку, що ті порушення норм Конвенції, які констатував Європейський суд, що виявилися під час розгляду справи судом, були пов’язані саме з недотриманням норм процесуального законодавства.

1. Європейський суд у справі «П. проти України» рішенням від 20 травня 2010 р., яке набуло статусу остаточного 20 серпня 2010 р., констатував порушення щодо п. 1 ст. 6 Конвенції (постанова Верховного Суду України від 16 травня 2011 р., справа N 2кс11).

Як убачається з мотивувальної частини зазначеного рішення, такого висновку Європейський суд дійшов у зв’язку з тим, що касаційна скарга П., яка була подана в порядку касаційного оскарження, була розглянута 9 квітня 2002 р. та відхилена Верховним Судом України як клопотання про перегляд судових рішень у порядку виключного провадження без обґрунтування та винесення будь-якого процесуального рішення, і це становило втручання в право доступу заявника до суду касаційної інстанції з обмеженням такого доступу.

Верховний Суд України, переглядаючи судові рішення у цій справі, зазначив, що відповідно до вимог статей 362, 394 КПК (у редакції, чинній на 2002 р.) участь засудженого у розгляді справи судом касаційної інстанції при перевірці судових рішень, зазначених у ч. 2 ст. 383 КПК, не є обов’язковою і це положення відповідає практиці Європейського суду (Monnel and Morris v. UK (1987), § 58; Fejde v. Sweden (1991), § 31; Sinichkin v. Russia (2010), § 31; Botten v. Norway (1995), § 39), аналіз якої свідчить про те, що відсутність засудженого, потерпілого у касаційній інстанції не може автоматично вважатися порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції.

З огляду на це Верховний Суд України не знайшов підстав вважати, що відсутність П. та його захисника при розгляді справи судом касаційної інстанції вплинула на правильність прийнятого рішення.

2. У справі «П. проти України» Європейський суд констатував і у своєму рішенні від 21 жовтня 2010 р. одноголосно постановив, що наявні порушення:

— ст. 3 Конвенції, яке полягало у тому, що П. упродовж тривалого перебування у слідчому ізоляторі не отримав необхідного лікування (медичної допомоги) від виявлених у нього захворювань на туберкульоз та деформації лівої стегнової кістки, спричиненої численними переломами;

— ст. 13 Конвенції, яке пов’язується із відсутністю в національному законодавстві ефективних та доступних засобів юридичного захисту за скаргами заявника про ненадання медичної допомоги;

— п. 1 ст. 5 Конвенції, суть якого зводиться до того, що упродовж часу ознайомлення заявника з усіма матеріалами кримінальної справи (11 місяців), часу від дати направлення справи до суду і повернення її для проведення додаткового розслідування (сім місяців) та часу із 19 до 24 травня 2004 р., коли вирішувалося питання про продовження строків тримання під вартою, П. перебував під вартою без відповідного судового рішення;

— п. 3 ст. 5 Конвенції, яке полягало у тому, що рішення судді про продовження строку тримання під вартою не містило належних підстав для такого тримання та що національні органи влади не розглядали можливості застосування інших запобіжних заходів, альтернативних взяттю під варту.

Водночас Європейський суд не виявив порушень п. 1 ст. 6 та ст. 13 Конвенції щодо тривалості провадження у справі та відсутності ефективних засобів юридичного захисту проти такої тривалості. Також Суд відхилив решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції (постанова Верховного Суду України від 16 травня 2011 р, справа N 4-кс11).

Переглядаючи судові рішення у цій кримінальній справі, Верховний Суд України дійшов висновку про те, що загальні принципи, яких дотримувався Європейський суд при розгляді заяви П., оцінка та аналіз наведених ним фактів, констатований характер (зміст) порушень Конвенції, присуджена у зв’язку із цим грошова компенсація, дають підстави вважати, що стосовно заявника були допущені такі порушення Конвенції, які за даних обставин неможливо відновити у вигляді того стану чи становища, які існували до вчинення порушень. У таких випадках засобами компенсації можуть бути сплата присудженого відшкодування моральної шкоди, аналіз причин порушення Конвенції та пошук шляхів усунення цих порушень, вжиття інших заходів загального характеру. Виконання цих заходів покладається на компетентні органи державної влади.

3. Європейський суд у справі «Л. проти України» рішенням від 18 грудня 2008 р., яке набуло статусу остаточного 18 березня 2009 р., констатував порушення судами першої та касаційної інстанцій при розгляді кримінальної справи щодо Л. п. 1 ст. 6 Конвенції, яке полягало у тому, що права захисту були обмежені в обсязі, що підриває справедливість процесу в цілому (постанова Верховного Суду України від 5 грудня 2011 р., справа N 6кс11).

Верховний Суд України, переглядаючи цю справу, дійшов висновку про те, що відповідно до ч. 2 ст. 327 КПК обвинувальний вирок не може бути обґрунтованим на припущеннях та постановленим лише за умови, коли під час судового розгляду винність підсудного у вчиненні злочину доведена. Згідно з ч. 1 ст. 334 КПК в мотивувальній частині вироку суд має навести докази, на яких ґрунтується висновок суду щодо кожного підсудного із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази.

Суд першої інстанції зазначені вимоги закону належним чином не виконав, що і стало підставою скасування судових рішень у цій справі та направлення кримінальної справи на новий судовий розгляд.

4. Європейський суд у справі «Л. проти України» рішенням від 28 жовтня 2010 р. констатував і у своєму рішенні одноголосно постановив, що мали місце порушення:

пунктів 1 і 3 ст. 6 Конвенції, які полягали у тому, що під час провадження початкових слідчих дій Л. було позбавлено права користуватися послугами захисника, та що визнавальні показання, які Л. дав за відсутності захисника в зазначений проміжок часу, були використані як доказ для його засудження (постанова Верховного Суду України від 6 червня 2011 р., справа N 7кс11).

Враховуючи зазначені фактичні та правові підстави, Верховний Суд України дійшов висновку, що постановлені у кримінальній справі судові рішення щодо Л. не можуть залишатися в силі і підлягають скасуванню. Проаналізовані порушення могли бути з’ясовані та отримати відповідну правову оцінку і реагування тоді, коли справа розглядалася судом по суті. Однак цього не було зроблено. Констатований Судом характер (зміст) порушень, їхня правова природа, стадія провадження, на якій вони були допущені і на якій можуть бути виправлені, викликаний цими порушеннями стан для заявника, визначений можливий особливий спосіб відновлення порушеного права дають підстави вважати, що виправлення допущених порушень можливо здійснити на стадії нового судового розгляду. На цій стадії щодо Л. відновить свою дію принцип презумпції невинуватості і заявник зможе у порядку, визначеному КПК, реалізувати право на захист, у тому числі й щодо інших доводів, зазначених у заяві, а суд — забезпечити це право.

5. Європейський суд у справі «Кор. і Кар. проти України» рішенням від 21 жовтня 2010 р., яке набуло статусу остаточного 21 січня 2011 р., констатував порушення п. 3 ст. 5 та п. 3 ст. 6 Конвенції (постанова Верховного Суду України від 4 липня 2011 р., справа N 12кс11).

Виходячи із зазначених фактичних та правових підстав, Верховний Суд України визнав, що постановлені у кримінальній справі судові рішення щодо К. не можуть залишатися в силі і підлягають скасуванню. Враховуючи стадію провадження, на якій було допущено зазначене порушення, а також те, що воно може бути виправлено під час розгляду справи по суті судом першої інстанції, справа підлягає направленню на новий судовий розгляд.

6. Європейський суд у справі «І. та інші проти України» рішенням від 21 грудня 2010 р., яке набуло статусу остаточного 21 березня 2011 р., констатував порушення щодо Д. п. 1 ст. 5 Конвенції. Затримання Д. та поміщення його у приймальник-розподільник для неповнолітніх визнано свавільним (постанови Верховного Суду України від 12 вересня 2011 р., справи N 20кс11, N 21кс11).

Враховуючи зазначені фактичні та правові підстави, Верховний Суд України дійшов висновку, що проаналізовані Судом порушення щодо поміщення Д. у приймальник-розподільник могли бути з’ясовані, щоб отримати відповідну правову оцінку та реагування тоді, коли розглядалася по суті постанова слідчого. Тому винесене у справі рішення про поміщення Д. у приймальник-розподільник є незаконним, а відтак, за змістом кримінально-процесуального закону не може залишатися чинним.

Окрім того, викликаний констатованими Європейським судом порушеннями стан заявника, останній, незважаючи на справедливу сатисфакцію у виді грошової компенсації, пов’язує саме з тим, що досі вказана постанова не скасована, що, на його думку, негативно впливає на його репутацію.

Враховуючи презумпцію законності судового рішення, яке вважається таким, доки не скасовано у встановленому законом порядку, а також відсутність у міжнародному та національному праві вичерпного переліку способів реституції через порушення державою зобов’язань щодо своїх громадян, Верховний Суд України вважає обґрунтованими доводи Д. про те, що достатньою сатисфакцією для нього є не лише грошова компенсація, а й скасування незаконного рішення, у зв’язку з чим постанова Нахімовського районного суду м. Севастополя від 14 січня 2004 р. про поміщення Д. у приймальник-розподільник підлягає скасуванню.

Такі ж правові позиції були висловлені і при перегляді судових рішень щодо І.

7. Європейський суд у справі «Ж. проти України» рішенням від 21 жовтня 2010 р., яке набуло статусу остаточного 11 квітня 2011 р., констатував порушення п. 1 ст. 6 Конвенції.

Згідно з мотивувальною частиною зазначеного рішення Суд дійшов висновку, що процедура розгляду справи у Верховному Суді України не надала заявнику можливості брати участь у провадженні у відповідності до принципу процесуальної рівності сторін (постанова Верховного Суду України від 10 жовтня 2011 р., справа N 24кс11).

На час винесення рішення Верховним Судом України у редакції ч. 2 ст. 394 КПК було передбачено, що справа з касаційними скаргами і поданнями на судові рішення, зазначені у ч. 2 ст. 383 цього Кодексу, протягом тридцяти діб після її надходження розглядається касаційним судом у складі трьох суддів за участю прокурора. Суд своєю ухвалою вирішує питання про призначення справи до розгляду з обов’язковим повідомленням осіб, зазначених у ст. 384 цього Кодексу, або відмовляє у задоволенні касаційної скарги, касаційного подання.

Європейський суд визнав такий розгляд справи в касаційному порядку щодо Ж. порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції і що процедура розгляду справи у Верховному Суді України не надала заявнику можливості брати участь у провадженні у відповідності до принципу процесуальної рівності сторін.

Враховуючи вимоги п. 1 ст. 6 Конвенції та п. 2 ст. 129 Конституції України про рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, Верховний Суд України мав розглядати справу про допуск скарги Ж. до касаційного перегляду з його участю, про що він і просив у своїй касаційній скарзі.

З огляду на зазначене Верховний Суд України визнав, що постановлена у кримінальній справі щодо Ж. ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 5 квітня 2005 р. є незаконною і підлягає скасуванню на підставі ч. 2 ст. 400 22 КПК.

Враховуючи стадію провадження, на якій було допущено зазначене порушення, а також те, що поновлення права Ж. брати участь у розгляді справи у касаційному порядку може бути виправлено шляхом повторного перегляду справи судом касаційної інстанції, справа підлягає направленню на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

8. Європейський суд у справі «Н. і Й. проти України» рішенням від 21 квітня 2011 р., яке набуло статусу остаточного 21 липня 2011 р., одноголосно постановлено про порушення при проведенні розслідування та розгляді судом кримінальної справи щодо Н. Конвенції, а саме:

— ст. 3 Конвенції, яке полягає у тому, що до заявника застосовували електричний струм, під час його перебування у відділі міліції, що є особливо серйозною формою поганого поводження, яке може викликати сильний біль і жорстокі страждання, а отже, має вважатися катуванням. Оскільки органи влади адекватно не намагалися з’ясувати, що сталося із заявником у відділенні міліції, Суд визнав, що заявник був позбавлений ефективного розслідування за його скаргою на погане поводження з боку працівників міліції;

— п. 1 ст. 5 Конвенції у зв’язку з затриманням заявника з 20 по 26 травня 2004 р. та триманням заявника під вартою у періоди з 14 жовтня 2004 р. до 5 травня 2005 р. і з 21 березня по 31 серпня 2007 р., 22 23 листопада 2006 р. з 18 по 21 грудня 2006 р., з 23 лютого по 21 березня 2007 р. Суд дійшов висновку, що тримання заявника під вартою протягом цього періоду не відповідало положенням зазначеного пункту Конвенції;

— п. 2 ст. 5 Конвенції, яке полягає у тому, що на час затримання заявника 20 травня 2004 р. стосовно нього не було чітко заявленої підозри і що з ним поводилися як із підозрюваним у справі про вбивство, незважаючи на те, що формально його було затримано за підозрою у вчиненні адміністративного правопорушення. Заявник не був обізнаний про фактичні та юридичні підстави його затримання;

— п. 3 ст. 5 Конвенції щодо права заявника «негайно постати перед суддею» та на «розгляд справи судом продовж розумного строку або звільнення під час провадження» у зв’язку з недостатністю підстав для продовжуваного тримання заявника під вартою;

— п. 4 ст. 5 Конвенції щодо заявника у зв’язку з відсутністю адекватної процедури судового розгляду питання законності тримання під вартою під час судового провадження;

— п. 5 ст. 5 Конвенції, яке полягало у тому, що заявник не мав гарантованим правом на відшкодування шкоди за незаконне тримання під вартою;

— п. 1 ст. 6 Конвенції щодо права заявника не свідчити проти себе. Національні суди визнали допустимими доказами зізнання заявника, отримані від нього внаслідок поганого поводження, яке у значенні ст. 3 Конвенції прирівнюється до тортур;

— п. 1 ст. 6 Конвенції щодо обґрунтування рішень національних судів, якими заявника було засуджено. Суд визнав реакцію національних судів на аргументи заявника щодо достовірності та допустимості доказів (показань свідка) недостатньою та неадекватною;

— п. 3 (с) ст. 6 Конвенції щодо обмеження права заявника на захист, яке полягало у тому, що під час розслідування його справи заявник зазнав обмеження в доступі до захисника, що не було усунуто й під час судового розгляду (постанова Верховного Суду України від 6 лютого 2012 р., справа N 27кс11).

Необхідно зазначити, що після набрання чинності Законом N 3932-VI, Верховний Суд України протягом І півріччя 2012 р. розглянув з підстави, передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 40012 КПК, лише одну кримінальну справу.

Огляд спірних та складних питань, пов’язаних зі здійсненням Верховним Судом України функцій перегляду судових рішень з підстав, передбачених ст. 40012 КПК

Узагальнення показало, що реалізація норм нового Закону України від 7 липня 2010 р. N 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів», як і норми КПК, якими передбачено повноваження Верховного Суду України щодо перегляду кримінальних справ, призвела до істотного звуження повноважень Верховного Суду України.

Ретельний аналіз норм гл. 321 КПК дає підстави для висновку, що правила, закладені у них, не тільки істотно зменшують роль і місце Верховного Суду України в системі судів загальної юрисдикції, але й утруднюють чи унеможливлюють реалізацію самих же цих норм на практиці.

Відведення Верховному Суду України повноважень з перегляду тільки норм матеріального права і тільки певної його частини (крім питань призначення покарання, звільнення від покарання та від кримінальної відповідальності) призвело до того, що Верховний Суд України змушений вирішувати лише окремі питання, що виникали під час касаційного перегляду рішень у судовій справі.

Фактично цією нормою розірвано зв’язок між кримінальним правом і кримінальним процесом, оскільки питання права досліджуються не у світлі предмета доказування, визначеного ст. 64 КПК, а лише як суб’єктивна категорія, оскільки однаковість застосування закону є наслідком суб’єктивного правозастосування.

Слід відмітити, що проблеми реалізації Верховним Судом України відповідних повноважень мають системний характер, оскільки притаманні практично усім нормам гл. 321 КПК, тому огляд складних питань охоплює усю зазначену главу.

Аналізуючи положення статей 40015 і 40016 КПК, якими встановлено вимоги щодо змісту заяви про перегляд судових рішень, можна дійти висновку, що головним аргументом заяви стає не наявність тих чи інших порушень норм матеріального чи процесуального законодавства, а обґрунтування неоднакового застосування законодавства. При цьому таке обґрунтування повинен наводити заявник і принаймні його наявність є предметом перевірки ВССУ.

Отже, можливість перегляду Верховним Судом України рішень у конкретній судовій справі залежить тільки від того, чи є факт неоднакового застосування законодавства та наскільки повно й достатньо заявник обґрунтував цей факт у різних за змістом судових рішеннях, одне з яких узагалі не стосується заявника. Слід відмітити, що на практиці вже наявні випадки звернення до ВССУ заявників із клопотанням про відновлення строку подання заяви про перегляд Верховним Судом України судових рішень з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 40012 КПК, посилаючись на те, що перебуваючи у місцях позбавлення волі заявники не мали можливості своєчасно відстежувати судову практику (ухвала ВССУ від 5 травня 2011 р. про відмову у допуску до провадження справи К. переведення N 3294зп11, від 17 травня про відмову у допуску до провадження справи З., переведення N 3403зп11).

Норми зазначених статей побудовані таким чином, що породжують й інші питання, що виникають на практиці.

Зокрема, неоднозначним є питання щодо меж здійснення ВССУ відповідної перевірки. Наявні факти, коли цей суд відмовляє у допуску справи до провадження у Верховному Суді України, мотивуючи це тим, що у судових рішеннях, на які посилається заявник, не мають неоднакового застосування норм матеріального права.

Показовим у цьому плані є лист Генеральної прокуратури України, адресований заступнику Голови Верховного Суду України — секретарю Судової палати у кримінальних справах, щодо неоднозначної практики при допуску кримінальних справ до провадження у Верховному Суді України чи відмову у такому допуску.

Позиція Генеральної прокуратури України у цьому питанні полягає у тому, що перевірка правильності правових висновків, суджень, правової позиції оскаржуваного судового рішення належить до компетенції Верховного Суду України. Відповідно, ВССУ повинен перевіряти лише наявність відповідних доводів заявників, а не їх юридичний зміст.

На нашу думку, така позиція є слушною, оскільки судові рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 40012 КПК, переглядаються Верховним Судом України. З огляду на це висновки ВССУ при вирішенні питання про допуск справи до провадження мають ґрунтуватися на даних перевірки заяви вимогам закону, без оцінки суті заявлених вимог і конкретних посилань. У протилежному випадку судові рішення отримують подвійну судову оцінку різних судових інстанцій, у тому числі тієї, яка винесла оскаржуване рішення, що з огляду на предметну підсудність, принципи неупередженості суду є неприпустимим.

Конституційний Суд України у Рішенні від 13 грудня 2011 р. N 17-рп/2011 у справі за конституційним поданням 54 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону «Про судоустрій і статус суддів», КПК, Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України висловив правову позицію, відповідно до якої ВССУ на цій стадії не повноважний оцінювати обґрунтованість змісту заяви, він перевіряє її відповідність вимогам процесуального закону, зокрема встановлює, чи подана вона належним суб’єктом, чи є відповідні ухвали вищого спеціалізованого суду, і вирішує питання про наявність неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї ж норми матеріального права в аналогічних правовідносинах.

Питання про допуск справи до провадження вирішується колегією суддів відповідного вищого спеціалізованого суду, яка формується без участі суддів, які прийняли рішення, що оскаржується; формування колегії суддів здійснюється автоматизованою системою документообігу суду (частини 3, 4, 5 ст. 15 Закону «Про судоустрій і статус суддів»).

Однак складність полягає у нормі ч. 4 ст. 40018 КПК щодо компетенції ВССУ стосовно випадків встановлення порушення Україною міжнародних зобов’язань внаслідок недотримання норм процесуального права при вирішенні справи судом. Адже для встановлення цього необхідно дослідити саме юридичний зміст вимог заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України.

Тому з огляду на наведене доводиться констатувати, що проблема предмета судового дослідження при вирішенні питання про допуск справ до провадження у Верховному Суді України закладена у самих законодавчих приписах, а тому може бути вирішена тільки шляхом внесення у закон відповідних змін.

Викликають зауваження й положення ст. 40014 КПК. Складним можна визнати питання щодо початку перебігу строків, установлених у цій статті для подачі заяви про перегляд Верховним Судом України судових рішень — з дати ухвалення судового рішення судом першої чи апеляційної інстанцій чи з дати ухвалення касаційним судом відповідного рішення. Позиція Верховного Суду України, висловлена за результатами перегляду судових рішень у справі С. (N 14кс12), зводиться до того, що встановлений законодавцем однорічний граничний термін, протягом якого можуть бути переглянуті судові рішення з метою погіршити становище засудженого С., повинен відраховуватися з дня постановлення судового рішення щодо нього судом першої інстанції. Однак, ураховуючи, що вирішення цього питання тісно пов’язане із правом особи на подачу відповідної заяви про перегляд судових рішень, це питання має бути врегульовано законом.

Виникає також питання стосовно того, як розуміти приписи ч. 3 цієї статті, де зазначено застереження щодо перегляду виправдувального вироку, ухвали чи постанови. Адже з огляду на положення ст. 40012 КПК предметом перегляду Верховного Суду України є лише рішення суду касаційної інстанції.

Стаття 40019 КПК, де визначено підготовчі дії судді Верховного Суду України — доповідача у справі, також викликає ряд запитань.

Наприклад, виникає питання: чи у кожному випадку відкриття провадження слід доручати готувати науковий висновок? Адже не кожний випадок неоднакового застосування законодавства є наслідком саме складних питань права, вирішення яких потребує позиції науковців.

Виникає також питання про те, які інші заходи для вирішення питання про усунення розбіжностей у застосуванні норми матеріального права (п. 5 ч. 2 ст. 40019 КПК) може вжити суддя Верховного Суду України. Слід враховувати, що процесуальні повноваження Верховного Суду України обмежені лише ст. 40012 КПК, а ті повноваження, які Суд має відповідно до ст. 38 Закону від 7 липня 2010 р. N 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів», не завжди пов’язані з розглядом кримінальних справ.

Зміст ст. 40020 КПК дає змогу зробити висновок про те, що предметом судового дослідження є питання щодо неоднакового застосування норми матеріального права. Відповідно, усі процесуальні дії, про які йдеться у цій статті, є процесуальним інструментарієм для висвітлення предмета судового дослідження.

Водночас практика свідчить, що ця стаття не є однозначною ні з точки зору правової визначеності, ні з питань достатності регулювання процедури.

Наприклад, у ч. 5 ст. 40020 КПК йдеться про особу, яка подала заяву, та осіб, які приєдналися до неї. Проте гл. 321 КПК, яка регулює порядок провадження у Верховному Суді України від подачі заяви до постановлення відповідного рішення, не передбачає наявності таких осіб і такого права. У зв’язку з цим виникає питання: які особи можуть приєднатися до заяви і на якій стадії розгляду це можливо? Відповіді на це питання закон не дає.

Іншим, ще більш складним, є питання дослідження судового рішення, наданого для порівняння, зіставлення. Адже закон не наділяє Верховний Суд України повноваженнями реагувати, наприклад, у тих випадках, коли судове рішення, надане для зіставлення, має помилки у застосуванні норм матеріального права, навіть тоді, коли його перегляд був би на користь засудженого.

Статті 40021 і 40022 КПК регулюють питання щодо видів рішень, які вправі прийняти Верховний Суд України за результатами перегляду.

Такими рішеннями є:

— постанова про задоволення заяви і скасування рішень суду касаційної інстанції повністю або частково;

— постанова про відмову у задоволенні заяви;

— нове судове рішення.

Проте зазначені статті не визначають конкретної процесуальної форми ухвалення нового судового рішення.

Складними у цьому контексті є також інші питання. Так, встановивши незаконність рішення суду касаційної інстанції — яким чином Верховний Суд України зможе прийняти нове судове рішення? Адже, якщо фактичні обставини справи і досліджуються, то лише у площині дослідження головного питання: чи мало місце неоднакове застосування законодавства.

Зрештою, взагалі невизначеним залишається питання щодо процесуальних рішень, постановлених місцевими та апеляційними судами. Закон дозволяє переглядати тільки рішення суду касаційної інстанції. Водночас на практиці може виникнути ситуація, коли суд касаційної інстанції залишив без зміни рішення нижчестоящих судів помилково, що було встановлено при перегляді справи Верховним Судом України. При цьому може бути скасовано відповідно до статей 40021 і 40022 КПК тільки рішення суду касаційної інстанції. За таких обставин винесення нового судового рішення Верховним Судом України стає неможливим без скасування рішень нижчестоящих судів.

Звертає на себе увагу й та обставина, що правовий висновок про правильне застосування норми кримінального закону щодо суспільно небезпечного діяння та обґрунтування помилковості висновків суду касаційної інстанції вимагається, виходячи зі змісту ст. 40022 КПК, тільки у разі постановлення нового судового рішення. Постанови Верховного Суду України, прийняті за результатами перегляду, мають бути мотивованими.

Крім того, детальний аналіз положень ст. 40025 КПК не дає підстави для однозначного розуміння питання: які саме судові рішення Верховного Суду України мають прецедентний характер — тільки нові судові рішення чи усі інші, де судові рішення у справі були предметом перегляду по суті заявлених вимог?

Складним також можна визнати питання щодо того, яким чином мають реагувати ті чи інші органи державної влади у зв’язку з обов’язковістю рішень Верховного Суду України для усіх суб’єктів правозастосування. Адже, якщо рішення Конституційного Суду України зобов’язує Верховну Раду України відповідним чином змінювати законодавство, то жодних механізмів реалізації на практиці положень про прецедентний характер судових рішень Верховного Суду України ані КПК, ані Закон «Про судоустрій і статус суддів» не містить.

Слід звернути увагу й на інші питання. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 40012 КПК підставою для перегляду Верховним Судом України судових рішень є також порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.

Проте вирішення справи судом охоплює собою галузь не кримінального, а кримінально-процесуального права. Адже застосування норм кримінального права саме по собі є процесом, який включає в себе оцінку доказів, мотиви юридичної кваліфікації, обґрунтування відповідного судового рішення тощо.

Разом із тим ч. 4 ст. 40018 КПК прямо визначає, що порушення Україною міжнародних зобов’язань як наслідок недодержання судом при вирішенні справи норм процесуального права є предметом перегляду ВССУ.

У зв’язку з цим виникає питання: яку предметну компетенцію окреслив законодавець, передбачивши можливість перегляду Верховним Судом України судових рішень з підстав, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 40012 КПК, враховуючи вищенаведене?

Висновки та пропозиції

Аналіз практики Верховного Суду України та відповідного процесуального законодавства дає змогу констатувати таке.

Ті повноваження, які надані Верховному Суду України, є спробою поєднати нормоконтроль із функцією судового захисту у кримінальних справах шляхом ревізії судових рішень.

Однак правові засоби, що має у своєму розпорядженні Верховний Суд України, є недостатніми для здійснення повноважень, передбачених законом.

Наслідком запровадження у діяльність Верховного Суду України елементів, що мають у собі суб’єктивну складову (неоднакове застосування норм матеріального права), та інституту допуску справ до провадження у Верховному Суді України істотно утруднило практичну реалізацію прав громадян на судовий захист у Верховному Суді України та знизило його ефективність.

Суперечить логіці, принципам правової визначеності та конституційному статусу Верховного Суду України також виведення за межі компетенції Верховного Суду України питань застосування норм процесуального права та частини норм матеріального права. Це призвело до того, що компетенція Верховного Суду України стала «частковою», а втрата повноважень щодо перегляду норм процесуального права призвела до неможливості ефективного здійснення навіть тих повноважень, які на сьогодні має Верховний Суд України як судова інстанція.

Отже, зміст повноважень Верховного Суду України не повною мірою узгоджується з його конституційним статусом та гарантованими Конституцією України правами людини на судовий захист.

Враховуючи викладене, вважаємо за необхідне:

— узагальнення обговорити на нараді суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України;

— на основі узагальнення підготувати законодавчі пропозиції щодо зміни повноважень Верховного Суду України;

— витяг з узагальнення надрукувати у журналі «Вісник Верховного Суду України».

____________