Рішення Євросуду: Карабет та інші проти України від 17.01.2013 року

ECtHR_AuthorityЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ 

РІШЕННЯ

від 17 січня 2013 року

Справа «Карабет та інші проти України»

(Заяви NN 38906/07 та 52025/07)

Стислий виклад.

14 січня 2007 року засуджені Ізяславської виправної колонії N 31 (далі — Ізяславська колонія), включаючи заявників, оголосили голодування на знак протесту проти умов їхтримання, низької якості харчування, неадекватної медичної допомоги, свавільного застосування покарань працівниками колонії та відсутності будь-якої плати за їхню роботу.
Того ж дня з метою вивчення обставин цієї події керівництвом Державного департаменту України з питань виконання покарань було створено спеціальну комісію. Післяпроведення переговорів з вказаною комісією та представниками Омбудсмана 17 січня 2007 року масовий протест було припинено.
В свою чергу адміністрацією Ізяславської колонії із залученням підрозділу спеціального призначення та груп швидкого реагування, з 20 по 22 січня 2007 року готувався планпроведення обшуку з метою виявлення та вилучення заборонених предметів, можливого готування засуджених до втечі, а також попередження Інших незаконних дій (далі — обшук).
Як стверджували заявники, 22 січня 2007 року, в день проведення вищевказаного обшуку, вони зазнали жорстокого поводження з боку працівників Ізяславської колонії та іншихзалучених спеціальних підрозділів. Після цього частину з них, за винятком сімнадцятого заявника, якого було залишено в Ізяславській колонії для подальшого відбування покарання, без попередження було переведено до Хмельницького СІЗО, а частину до Рівненського СІЗО, де вони знову були піддані побиттю. Всі засуджені були позбавлені можливостізабрати свої особисті речі.

Відповідно до звітів Державного департаменту з питань виконання покарань та Ізяславської колонії від 22 січня 2007 року, всі дії під час обшуку, внаслідок якого було виявленозаборонені предмети, були законними, а заходи фізичного впливу були застосовані до засуджених з огляду на їх опір.

Після подій 22 січня 2007 року родичі заявників неодноразово скаржилися до різних державних органів з огляду на жорстоке поводження із заявниками, переведення їх до різнихпенітенціарних установ та втрату ними своїх особистих речей. Проте їхні скарги, зокрема, які були направлені до Ізяславської колонії, були відхилені як необгрунтовані.

26 січня 2007 року Харківська правозахисна група звернулась до Генеральної прокуратури України (далі — ГПУ) з проханням провести незалежне розслідування щодо подій 22січня 2007 року без залучення місцевих органів прокуратури. ГПУ адресувала звернення до прокуратури Хмельницької області, а та, в свою чергу, до Шепетівської міжрайонноїпрокуратури Хмельницької області. До компетенції останньої входить нагляд за дотриманням законів в установах виконання покарань того регіону.

30 січня 2007 року представниками прокуратури Хмельницької області були допитані заявники, переведені до Хмельницького СІЗО, також щодо них було проведено медичнуекспертизу, під час якої було зафіксовано у двох з них тілесні ушкодження. 2 лютого 2007 року представниками прокуратури Рівненської області були допитані заявники, переведенідо Рівненського СІЗО. Вказані допити були проведені в присутності працівників адміністрацій Хмельницького та Рівненського СІЗО відповідно.

На початку лютого 2007 року заявників з Рівненського та Хмельницького СІЗО було переведено до різних установ виконання покарання.

7 лютого 2007 року після проведення розслідування Шепетівською міжрайонною прокуратурою Хмельницької області було винесено постанову про відмову у порушеннікримінальної справи щодо працівників адміністрації Ізяславської колонії та інших органів, причетних до подій 22 січня 2007 року.

Затвердженнями заявників, вони не були повідомлені про вищевказану постанову, і тільки 16 липня 2008 року після отримання її копії захисник шостого заявника подав доШепетівського міськрайонного суду Хмельницької області скаргу на цю постанову, який 24 липня 2008 року залишив її без розгляду.

В подальшому питання відмови в порушенні кримінальної справи неодноразово розглядалися національними судами та органами прокуратури. По закінченню 4 років та 9місяців самі національні органи визнали неповноту розслідування щодо скарг на події 22 січня 2007 року.

До Європейського суду заявники скаржилися за статтею 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) на жорстоке поводження під час та після проведення обшуку в Ізяславській колонії 22 січня 2007 року, статтею 13 Конвенціїна неефективність розслідування їхніх тверджень щодо жорстокого поводження та статтею 1Першого протоколу до Конвенції на неповернення адміністрацією Ізяславської колонії їхніх особистих речей після переведення їх до різних установ виконання покарань.

Порушення статті 3 Конвенції в її процесуальному аспекті Європейським судом було встановлено у зв’язку з неефективністю розслідування у справі заявників, що полягало,зокрема, в незабезпеченні:

— ретельності, оскільки не було проведене експертне медичне обстеження всіх заявників. А медичне обстеження, яке було проведено щодо деяких із них, було неповним та поверхневим; заявники та свідки не були захищені від погроз та залякування з боку адміністрації установ при проведенні допитів, дії органів прокуратури були формальними та пасивними;

— незалежності, оскільки, як було констатовано в інших справах проти України, розслідування щодо скарг заявників на жорстоке поводження було покладено на прокурора, до повноважень якого входить нагляд за дотриманням законів в установах виконання покарань, в тому числі установи, події в якій оскаржуються заявниками;

— оперативності, оскільки, незважаючи на швидке реагування органів прокуратури та проведення в Хмельницькому СІЗО та Рівненському СІЗО допитів засуджених з приводу їх масового побиття в Ізяславській колонії та проведення медичних оглядів у Хмельницькому СІЗО, тільки через два тижні після оскаржуваних подій, прокурор відхилив скарги заявників як необґрунтовані, що може свідчити про пошук причин для припинення розслідування. Крім того, Європейський суд зазначає, що після декількох повернень справи на додаткове розслідування, що тривало загалом протягом чотирьох років та дев’яти місяців після оскаржуваних подій, розслідування було визнано неповним самими державними органами;

— громадського контролю, оскільки, не було забезпечено права заявників на ефективну участь у розслідуванні, що полягало в неотриманні заявниками копії постанови від 7 лютого 2007 року про відмову в порушенні кримінальної справи щодо жорстокого поводження. Європейським судом було встановлено пасивність дій Уповноваженого ВРУ з правлюдини щодо скарг заявників та їхніх родичів та що державними органами неурядовим організаціям надавались формальні відповіді щодо подій 22 січня 2007 року.

Враховуючи неповноту або відсутність медичних висновків, що підтверджують або спростовують наявність тілесних ушкоджень у заявників; не співвідношення між заявленою та реальною метою проведення обшуку в Ізяславській колонії; залучення до проведення обшуку підрозділу спеціального призначення та груп швидкого реагування, надмірну чисельність осіб, залучених для проведення обшуку по відношенню до чисельності засуджених; відмову працівників колонії в реєстрації скарг заявників після проведення обшуку;обставини, за яких заявники були переведені до Хмельницького та Рівненського СІЗО; а також практику в інших справах проти України, що стосувались аналогічних скарг,Європейським судом було встановлено порушення статті 3 Конвенціїв її матеріальному аспекті у зв’язку з тим, що органами державної влади заявники були піддані катуванню.

Скарги заявників за статтею 13 Конвенції Європейським судом було визнано прийнятними, проте було вирішено не розглядати їх окремо від статті 3 Конвенції, оскільки вони стосувалися тих самих питань, що були досліджені при розгляді порушення цієї статті в її процесуальному аспекті.

З огляду на ненадання Урядом переконливих доказів щодо повернення заявникам всіх їхніх особистих речей, Європейський суд встановив порушення статті 1 Першого протоколу.

Розглянувши справу, Європейський суд:

«1. Оголошує заяву в частині, що стосується сімнадцятого заявника, неприйнятною, як несумісну ratione personae.

2. Вирішує приєднати до розгляду заяви по суті заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту щодо скарг заявників за статтею 3 Конвенції простверджувані ними катування та відхиляє їх після розгляду по суті тієї скарги.

3. Оголошує решту скарг у заяві прийнятними.

4. Постановляє, що заявники (за винятком сімнадцятого заявника) були піддані катуванню на порушення статті 3 Конвенції.

5. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з відсутністю ефективного розслідування тверджень заявників про катування (за винятком сімнадцятого заявника).

6. Постановляє, що немає необхідності розглядати скаргу за статтею 13 Конвенції у цьому зв’язку.

7. Постановляє, що було порушення статті 1 Першого протоколу у зв’язку з неповерненням адміністрацією Ізяславської виправної колонії заявникам, за винятком сімнадцятого заявника, всіх їхніх особистих речей.

8. Постановляє, що

(a) протягом трьох місяців від дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити такі суми, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) кожному заявнику, за винятком сімнадцятого заявника, по 25000 (двадцять п’ять тисяч) євро відшкодування матеріальної шкоди, разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватись;

(ii) шостому заявнику -10000 (десять тисяч) євро компенсації судових та інших витрат, разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватись;

(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

9. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.»