Рішення Євросуду: Савін проти України від 16.02.2012 року

РАДА ЄВРОПИ
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція

ECtHR_Authority
РІШЕННЯ
Справа «Савін проти України»
(Заява N 34725/08)
ОСТАТОЧНЕ
16 травня 2012 року
Страсбург, 16 лютого 2012 року

Офіційний переклад.

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Савін проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Дін Шпільманн, Голова,
Елізабет Фура,
Боштьян М. Зупанчіч,
Енн Пауер-Форд,
Ганна Юдківська,
Ангеліка Нуссбергер,
Андре Потоцький, судді,
та Клаудія Вестердік, Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 24 січня 2012 року постановляє таке рішення, що було ухвалене у той день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа була розпочата за заявою (N 34725/08), яку 15 червня 2008 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадянин Російської Федерації пан В’ячеслав Юрійович Савін (далі — заявник).

2. Заявника, якому була надана юридична допомога, представляв пан А. Крістенко — юрист, який практикує у м. Харкові. Уряд України (далі — Уряд) представляв його Уповноважений — пан Ю. Зайцев, а потім — пані В. Лутковська.

3. Заявник стверджував, що з ним жорстоко поводилися під час незаконного тримання під вартою і що органи влади не провели ефективного розслідування цього питання протягом розумного строку, таким чином дозволивши винним особам уникнути відповідальності.

4. 10 березня 2010 року Голова п’ятої секції вирішив повідомити про заяву Уряд. Також було вирішено одночасно розглядати питання щодо прийнятності та суті заяви (пункт 1 статті 29 Конвенції).

5. Уряд Російської Федерації, повідомлений про його право взяти участь у провадженні (пункт 1 статті 36 Конвенції та правило 44 Регламенту Суду), зазначив, що він не має наміру скористатися цим правом.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Заявник народився у 1972 році та проживає у м. Харкові, Україна.

A. Події 18 та 19 жовтня 1999 року

7. Як стверджував заявник та як було встановлено національними судами (див. пункти 22 та 28 нижче), у другій половині дня 18 жовтня 1999 року заявник прийшов до Дзержинського районного відділу Харківського Головного Управління Міністерства внутрішніх справ України в Харківській області за викликом слідчого як свідок у кримінальній справі, пов’язаній з шахрайством. Приблизно о 19:00 год. працівник міліції К. допитав його. Будучи незадоволеним поясненнями заявника та прагнучи отримати його зізнання у шахрайстві, К. зв’язав заявникові руки паском за спиною, посадив його на стілець і вдарив його по голові щонайменше вісім або десять разів. Після цього К. вивів заявника в коридор, кинув його обличчям на підлогу та сім або вісім разів піднімав зв’язані за спиною руки заявника. К. також кілька разів ударив заявника ногами по ребрах.

8. Згідно з рапортом К. до чергової частини відділу міліції, який пізніше було визнано завідомо неправдивим (див. пункт 22 нижче), він затримав заявника на вулиці за лайку в громадському місці. У результаті цього було складено протокол про адміністративне правопорушення і заявника було затримано. Згідно із записами в книзі затриманих, його звільнили о 20:40 год. 18 жовтня 1999 року. Як було встановлено пізніше, заявника фактично тримали в кімнаті для затриманих до 09:00 год. 19 жовтня 1999 року.

9. На додаток до вищевказаного перебігу подій, встановленого судом, заявник стверджував, що двоє інших працівників міліції, під керівництвом К., також били його.

B. Стан здоров’я заявника

10. Згідно з медичною документацією стан здоров’я заявника до вищенаведених подій у жовтні 1999 року був добрим.

11. 21 жовтня 1999 року його оглянув лікар, який зафіксував такі ушкодження: множинні синці на обличчі, шкірі черепа, лівому вусі, шиї та грудній клітині, а також закриту черепно-мозкову травму зі струсом лівої фронтальної долі мозку та внутрішньою церебральною гематомою. Лікар зробив висновок, що ці ушкодження були завдані тупими предметами та могли з’явитися 18 або 19 жовтня 1999 року.

12. У ту саму дату, 21 жовтня 1999 року, заявник був госпіталізований до неврологічної лікарні, де проходив лікування до 23 листопада 1999 року.

13. Черепно-мозкова травма, отримана заявником у жовтні 1999 року, спричинила негативні наслідки для його здоров’я. У результаті протягом наступних років він неодноразово проходив стаціонарне лікування. Зокрема через травму він проходив стаціонарне лікування протягом таких періодів: з 17 січня до 7 лютого 2000 року, з 9 до 30 січня 2001 року, з 18 квітня до 6 травня 2002 року, з 12 до 22 листопада 2002 року, з 11 до 25 квітня 2003 року та протягом подальших невизначених періодів.

14. У 2002 році заявнику було встановлено третю групу інвалідності (найлегшу) у зв’язку з залишковими явищами черепно-мозкової травми та посттравматичною енцефалопатією.

15. З 2004 року його стан кваліфікувався як інвалідність другої групи (більш тяжка), оскільки посттравматична енцефалопатія прогресувала.

16. З жовтня 1999 року було проведено вісім судово-медичних експертиз з метою перевірки тверджень про жорстоке поводження з заявником (див. пункт 17 нижче). Згідно з висновками експертиз заявник отримав черепно-мозкову травму із субарахноїдальним крововиливом, струс мозку та численні гематоми у різних частинах голови, шиї, спини та грудної клітини. Усі експертизи встановили, що версія заявника щодо часу виникнення та походження його ушкоджень є переконливою. При тому, що спочатку ушкодження були кваліфіковані як тяжкі, пізніше експерти кваліфікували їх як ушкодження середньої тяжкості. Їхні наслідки були описані таким чином: тривале погіршення стану здоров’я, а саме мозковий рубець, синдром лікворної гіпертензії, чуттєва та рухова недостатність правої сторони та судоми, що у сукупності призвело до втрати заявником тридцяти відсотків загальної працездатності та п’ятдесяти відсотків професійної працездатності. Остання судово-медична експертиза, що проводилася з 5 травня до 14 червня 2007 року, встановила, що інвалідність заявника була безпосереднім результатом ушкоджень, отриманих ним у жовтні 1999 року.

C. Розслідування за твердженнями заявника про незаконне тримання під вартою та жорстоке поводження

17. З 19 жовтня 1999 року заявник подавав до органів прокуратури численні скарги щодо незаконного тримання під вартою та катування працівниками міліції.

18. Протягом 1999 — 2008 років прокуратура шість разів відмовляла в порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції, не виявивши жодних ознак злочину у їхніх діях. Усі ці постанови були у подальшому скасовані органами прокуратури вищих інстанцій як передчасні, неправомірні та засновані на поверховому розслідуванні, не спрямованому на встановлення істини.

19. Тим часом, 20 грудня 1999 року прокуратура Дзержинського району м. Харкова порушила кримінальну справу за фактом заподіяння заявнику тяжких тілесних ушкоджень невідомими особами. У подальшому, 2 грудня 2002 року, обвинувачення були перекваліфіковані як «заподіяння ушкоджень середньої тяжкості». Розслідування кілька разів зупинялося через невстановлення осіб, які вчинили злочин.

20. 27 березня 2006 року прокуратура Орджонікідзевського району м. Харкова (далі — Орджонікідзевська прокуратура) звернулася до Дзержинського районного суду м. Харкова (далі — Дзержинський суд) з поданням про закриття провадження у справі про завдання заявникові тілесних ушкоджень середньої тяжкості невідомими особами у зв’язку із закінченням строку давності.

21. 6 липня 2006 року Дзержинський суд відхилив це подання як передчасне. Він зазначив, що органи слідства неодноразово не виконували вказівки прокуратури Харківської області та Генеральної прокуратури України.

22. 30 липня 2008 року Орджонікідзевська прокуратура порушила кримінальну справу щодо К. за частиною 2 статті 365 Кримінального кодексу України за підозрою у перевищенні службових повноважень, пов’язаному із застосуванням сили та поводженням, що принижує людську гідність. Розслідування встановило обставини, наведені у пунктах 7 та 8 вище.

23. 23 січня 2009 року К. було пред’явлено обвинувачення, а заявника було визнано потерпілим.

24. 27 січня 2009 року заявник подав цивільний позов у рамках кримінальної справи, вимагаючи відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

25. 29 січня 2009 року Орджонікідзевська прокуратура відмовила в порушенні кримінальної справи проти двох інших працівників міліції у зв’язку з жорстоким поводженням із заявником, не виявивши жодних ознак злочину у їхніх діях.

26. 19 лютого 2009 року справа була передана на розгляд до Орджонікідзевського районного суду м. Харкова (далі — Орджонікідзевський суд).

27. Суд кілька разів відкладав судові засідання, оскільки К. перебував на лікуванні у зв’язку з підвищеним артеріальним тиском, проктологічними проблемами та випадковим падінням.

28. 2 березня 2010 року Орджонікідзевський суд залишив без змін висновок розслідування та визнав К. винним відповідно до висунутого йому обвинувачення. Він постановив, що К. порушив права заявника за статтями 28 та 29 Конституції України, а також за частиною 2 статті 365 Кримінального кодексу України. Проте суд звільнив К. від кримінальної відповідальності, оскільки встановлений законодавством десятилітній строк давності закінчився.

29. 9 березня 2010 року Орджонікідзевський суд вніс зміни до вищезазначеної постанови, вказавши, що пан К. був звільнений як від кримінальної відповідальності, так і від покарання. Він також постановив залишити цивільний позов заявника без розгляду.

30. І К., і прокуратура оскаржили це рішення. К. стверджував, що кримінальне провадження щодо нього має бути закрито через відсутність доказів його вини. Прокуратура наголошувала на тому, що К. вчинив тяжкий умисний злочин під час виконання ним службових обов’язків, таким чином підриваючи авторитет правоохоронних органів та держави. Він зазначав, що К. не визнав своєї вини, не зробив жодних висновків, не відшкодував заявнику ані матеріальної, ані моральної шкоди, та зовсім не виявив каяття з приводу того, що він зробив. Тому прокуратура вважала, що обвинувальний вирок буде належним завершенням цієї справи.

31. 1 липня 2010 року апеляційний суд Харківської області відхилив обидві апеляційні скарги.

D. Службова кар’єра К. у правоохоронних органах

32. На час подій жовтня 1999 року К. обіймав посаду оперуповноваженого Дзержинського районного відділу Харківського Головного Управління МВС України в Харківській області.

33. 15 червня 2000 року його було підвищено на посаду старшого оперуповноваженого.

34. Востаннє у невизначену дату К. було підвищено на посаду заступника Начальника Золочівського районного відділу Головного Управління МВС України в Харківській області.

35. 23 січня 2009 року після пред’явлення К. обвинувачень Орджонікідзевська прокуратура усунула його від виконання службових обов’язків.

36. 2 березня 2010 року Орджонікідзевський суд виніс, на додаток до вищезазначеної постанови (див. пункт 28 вище), окрему ухвалу, в якій повідомив Управлінню МВС України в Харківській області про закриття провадження щодо К. через закінчення строку давності та зазначив, що він має бути поновлений на посаді у правоохоронних органах.

37. Видається, що К. продовжує працювати в органах міліції.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА

38. Статті 28 та 29 Конституції України наведено в рішенні від 21 квітня 2011 року у справі «Нечипорук і Йонкало проти України», заява N 42310/04, п. 121.

39. Статтею 166 Кримінального кодексу України (1960 року) передбачалося покарання у вигляді позбавлення волі строком від трьох до восьми років із позбавленням права займати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до п’яти років за перевищення службових повноважень, що супроводжується застосуванням сили або ображає особисту гідність потерпілого.

40. Після набрання чинності новим Кримінальним кодексом України у 2001 році частина 2 статті 365 передбачає таке саме покарання за цей злочин, за винятком того, що заборона обіймати посади обмежувалася трьома роками.

41. Статті 1 та 2 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (далі — Закон про відшкодування) (у редакції, чинній до внесення змін 1 грудня 2005 року) наведені відповідно в рішеннях у справах «Кобцев проти України», заява N 7324/02, п. 35, від 4 квітня 2006 року, та «Афанасьєв проти України», заява N 38722/02, п. 52, від 5 квітня 2005 року.

42. Після внесення змін до Закону про відшкодування 1 грудня 2005 року перелік випадків виникнення права на відшкодування було розширено шляхом внесення такого пункту:

«(1-1) встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали чи постанови суду про повернення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд)… незаконного взяття і тримання під вартою,…)».

III. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ

43. У відповідних витягах із доповіді Уряду України за результатами візиту до України Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (КЗК) у період з 9 до 21 вересня 2009 року [CPT/Inf (2011) 29] зазначається таке:

«14. … частота та постійність заяв, що розглядалися делегацією КЗК під час візиту у 2009 році, наводять на думку, що методи серйозного жорстокого поводження / катування продовжують безкарно застосовуватися працівниками Міністерства внутрішніх справ України. Зрозуміло, що для подолання цього явища потрібні постійні рішучі дії, що об’єднуватимуть усі відповідні державні органи в спільних намаганнях. …

16. … КЗК рекомендує, щоб до відома усіх працівників Міністерства внутрішніх справ України на регулярній основі продовжувало доводитись чітке посилання про «абсолютне непотурання» жорстокому поводженню. Слід дати зрозуміти, що ті, хто чинить жорстоке поводження, та ті, хто виправдовує або заохочує такі дії, підлягатимуть суворим санкціям».

44. У Керівних принципах Комітету міністрів Ради Європи щодо викорінення безкарності за серйозні порушення прав людини, ухвалених 30 березня 2011 року, серед заходів загального характеру із запобігання безкарності передбачається таке:

«…7. Держави мають… створити механізми для забезпечення добросовісності та підзвітності своїх представників. Держави мають усувати від виконання службових обов’язків осіб, визнаних компетентними органами винними у серйозних порушеннях прав людини або у продовженні чи потуранні безкарності, або запровадити інші дисциплінарні заходи…».

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

45. Заявник скаржився на те, що з ним жорстоко поводилися під час тримання під вартою у міліції, що, на його думку, прирівнювалося до катування, та на подальше розслідування. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає таке:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».

A. Прийнятність

45. Посилаючись на триваюче національне провадження щодо скарги заявника на жорстоке поводження, Уряд стверджував, що він не вичерпав усіх засобів юридичного захисту, доступних за національним законодавством, як цього вимагає пункт 1 статті 35 Конвенції. Він зазначив, що суди двох інстанцій встановили факт жорстокого поводження із заявником, хоча вони закрили провадження щодо відповідного працівника міліції через закінчення строку давності. Уряд підкреслив, що рішення все ще може бути оскаржене.

46. Уряд вважав обставини цієї справи подібними до обставин у справі «Місяк проти Польщі», заява N 43837/06, рішення від 3 червня 2008 року, у якій Суд відхилив скаргу заявника на жорстоке поводження як передчасну, тому що розслідування з цього питання на національному рівні ще тривало (пункт 32).

47. Насамкінець, Уряд зазначив, що заявник не скористався можливістю подати на національному рівні цивільний позов про відшкодування шкоди у зв’язку з жорстоким поводженням.

48. Заявник не погодився з цим. Він стверджував, що розслідування у його справі на національному рівні тривало понад десять років та було неефективним, таким чином надавши працівникові міліції, про якого йдеться, можливість уникнути кримінальної відповідальності. Заявник зазначив, що жодні подальші скарги не зможуть виправити цього.

49. Щодо цивільного провадження заявник стверджував, що з огляду на непритягнення до відповідальності особи, яка вчинила щодо нього злочин, саме лише відшкодування не компенсує достатньою мірою страждання, яких він зазнав.

50. Суд спершу зауважує, що єдині засоби юридичного захисту, вичерпання яких вимагається статтею 35 Конвенції, є ті, що є доступними та достатніми і стосуються стверджуваних порушень (див. рішення від 31 травня 2011 року у справі «Дерман проти Туреччини», заява N 21789/02, п. 22).

51. Суд також повторює, що обов’язки держави за статтею 3 Конвенції не можуть бути виконані самим лише присудженням відшкодування (див. рішення у справі «Оккалі проти Туреччини», заява N 52067/99, п. 58, ECHR 2006-XII (витяги)). Якби органи влади реагували на такі інциденти, що мали місце з вини представників держави, лише виплатою компенсації, не вживаючи при цьому достатніх заходів для кримінального переслідування і покарання винних осіб, тоді в деяких випадках представники держави могли б фактично безкарно порушувати права тих, хто перебуває під їхнім контролем (див. рішення від 24 липня 2008 року у справі «Володимир Романов проти Росії», заява N 41461/02, пп. 78 та 79).

52. Із вищезазначеного випливає, що для того, щоб забезпечити заявникові, який скаржиться на жорстоке поводження з боку представників держави, належне виправлення порушення його прав, окрім адекватного відшкодування потрібне ефективне розслідування (див. рішення від 29 липня 2010 року у справі «Копилов проти Росії», заява N 3933/04, п. 130).

53. У той же час, Суд зазначає, що заявникові не можна дорікати за небажання продовжувати на національному рівні провадження, яке є неефективним (див. рішення від 8 квітня 2010 року у справі «Лотарев проти України», заява N 29447/04, п. 93).

54. Суд зауважує, що, на відміну від цієї справи, заявник у справі «Місяк проти Польщі», наведеній Урядом, не стверджував, що розслідування на національному рівні його тверджень про жорстоке поводження виявилося неефективним. Відповідно і Суд постановив, що перед тим, як подавати скаргу до Суду, він мав зачекати на його закінчення.

55. Проте у цій праві неможливо встановити, чи був заявник зобов’язаний робити це, чи ні, до розгляду по суті його скарги на стверджувану неефективність розслідування на національному рівні, про яке йдеться.

56. Тому Суд об’єднує розгляд цього заперечення Уряду із розглядом суті скарги заявника за процесуальним аспектом статті 3 Конвенції (див. вищенаведене рішення у справі «Лотарев проти України», п. 74, та рішення від 24 червня 2010 року у справі «Олексій Михайлович Захаркін проти України», заява N 1727/04, п. 50).

57. Суд також зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «a» пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона повинна бути визнана прийнятною.

B. Суть

1. Жорстоке поводження із заявником

58. Сторони провадження не заперечували того, що працівник міліції К. жорстоко поводився із заявником у жовтні 1999 року.

59. Суд зазначає, що у разі подання заяв за статтею 3 Конвенції він має застосовувати особливо ретельний аналіз. Проте, якщо на національному рівні вже відбулися відповідні провадження, Суд не повинен підміняти оцінку, зроблену національними судами, своєю оцінкою фактів, оскільки, як правило, саме ці суди мають оцінювати докази у справі, надані їм. Хоча Суд не зв’язаний висновками національних судів, за звичайних обставин для того, щоб відійти від фактичних обставин, встановлених цими судами, йому потрібні переконливі аргументи (див. рішення від 1 червня 2010 року у справі «Гефген проти Німеччини» [ВП], заява N 22978/05, п. 93, з подальшими посиланнями).

60. Тому, оцінюючи поводження, якому було піддано заявника під час його дводенного тримання у відділі міліції у жовтні 1999 року, Суд передусім звертається до висновків розслідувань, проведених на національному рівні, остаточно закріплених у судових рішеннях від 2 березня та 1 липня 2010 року (див. пункти 7, 8, 22 та 28 вище). Було встановлено, що працівник міліції К. зв’язав руки заявника за спиною та завдав йому тяжких ударів по голові та інших частинах тіла. Національні органи також встановили, що ціллю вищезазначеного жорстокого поводження було примушення заявника надати зізнання у вчиненні злочину. Насамкінець, Суд вважає важливими висновки судово-медичних експертиз, згідно з якими інвалідність заявника була безпосереднім результатом жорстокого поводження, про яке йдеться (див. пункт 16 вище).

61. Самих цих висновків, незалежно від додаткових тверджень заявника щодо участі у його побитті ще двох працівників міліції (див. пункт 9 вище), Суду достатньо, щоб дійти висновку про те, що у цій справі заявника було піддано катуванню. Ключовими твердженнями, що спонукають Суд до такого висновку, є, по-перше, тяжкість жорстокого поводження, яке погіршило стан здоров’я заявника такою мірою, що він став інвалідом, та, по-друге, умисний характер жорстокого поводження, оскільки воно було спрямоване на отримання від заявника зізнавальних показань щодо вчинення злочину (див. рішення у справі «Сельмуні проти Франції» [ВП], заява N 25803/94, пп. 97 та 101, ECHR 1999-V, та вищенаведене рішення у справі «Нечипорук і Йонкало проти України», п. 149).

62. Тому Суд вважає, що заявника було піддано катуванню всупереч статті 3 Конвенції.

2. Ефективність розслідування

63. Щодо проведеного на національному рівні розслідування подій заявник стверджував, що воно було повільним та неефективним. Крім того, він вважав, що його навмисно затягували, щоб воно вийшло за межі відведеного законодавством періоду, з метою звільнення винних від кримінальної відповідальності. Він також зазначав, що на певних етапах розслідування проводилося працівниками міліції, а тому не могло вважатися незалежним. Загалом заявник стверджував, що розслідування у його справі, яке було спотворене численними направленнями справи на новий розгляд, зайвими судово-медичними експертизами та невиправданими затримками, та зрештою не призвело до покарання винних, сприяло «відчуттю безкарності» серед працівників міліції та фактично свідчило про потурання жорстокому поводженню з боку держави.

64. Уряд стверджував, що розслідування було ретельним та ефективним. Він, зокрема, наводив проведені численні судово-медичні експертизи. Уряд також зазначав, що розслідування у підсумку дійшло висновку, сприятливого для заявника, визнавши обґрунтованим його твердження щодо жорстокого поводження, віддавши працівника міліції К. до суду.

65. Суд зазначає: коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке поводження з боку працівників міліції, що порушує статтю 3 Конвенції, це положення опосередковано вимагає проведення ефективного офіційного розслідування, спроможного встановити та покарати винних. В іншому випадку загальна юридична заборона катувань та нелюдського або такого, що принижує людську гідність, поводження та покарання, була б, незважаючи на основоположну важливість, неефективною на практиці та у деяких випадках представникам держави було б можливо фактично безкарно порушувати права тих, хто знаходиться під їхнім контролем (див. рішення у справах «Ассенов та інші проти Болгарії», від 28 жовтня 1998 року, п. 102, Reports of Judgments and Decisions 1998-VIII, та «Лабіта проти Італії» [ВП], заява N 26772/95, п. 131, ECHR 2000-IV). Мінімальні стандарти ефективності, встановлені практикою Суду, включають в себе вимоги того, що розслідування має бути незалежним, безстороннім та бути предметом уваги з боку громадськості, і при цьому компетентні органи повинні діяти зі зразковою сумлінністю та оперативністю (див., наприклад, рішення у справі «Менешева проти Росії», заява N 59261/00, п. 67, ECHR 2006-III).

66. Крім того, Суд у своїй практиці встановив, що, коли представник держави обвинувачується у злочинах, пов’язаних з катуванням або жорстоким поводженням, кримінальне провадження та винесення вироку не повинні виходити за межі строку давності, а амністія або помилування при цьому не допускаються (див. рішення від 2 листопада 2004 року у справі «Абдюльсамет Яман проти Туреччини», заява N 32446/96, п. 55).

67. Суд також повторює, що, якщо представник держави обвинувачується у злочинах, пов’язаних з катуванням або жорстоким поводженням, надзвичайно важливим є те, щоб він був усунутий від виконання службових обов’язків на час проведення розслідування та розгляду справи судом та має бути звільнений, якщо буде винесено обвинувальний вирок (див. рішення у справах «Ніколова та Величкова проти Болгарії», заява N 7888/03, п. 63, від 20 грудня 2007 року, та «Сердар Гюзель проти Туреччини», заява N 39414/06, п. 42, від 15 березня 2011 року, обидва з подальшими посиланнями).

68. Виконання вищенаведених вимог пов’язане з обов’язком держави запобігати безкарності жорстокого поводження та на практиці демонструвати абсолютне непотурання цьому явищу (див. також відповідні міжнародні документи, наведені у пунктах 43 та 44 вище).

69. Повертаючись до цієї справи, Суд зауважує, що розслідування тверджень заявника щодо катування тривало понад десять років, протягом яких слідчі шість разів відмовляли в порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції. Усі ці постанови у подальшому скасовувалися органами прокуратури вищих інстанцій як передчасні, незаконні та такі, що ґрунтувалися на поверховому розслідуванні (див. пункт 18 вище). Беручи до уваги причини направлень справи на додаткове розслідування та враховуючи невиконання слідчими вказівок органів прокуратури вищого рівня, що видається звичайною практикою (див. пункт 21 вище), Суд вважає, що такі направлення справи на додаткове розслідування свідчать про серйозні недоліки в національній системі здійснення слідства, що є структурною проблемою в Україні (див. рішення від 15 липня 2010 року у справі «Олександр Смирнов проти України», заява N 38683/06, п. 61).

70. Суд також зазначає, що справу щодо працівника міліції К. було закрито 2 березня 2010 року у зв’язку із закінченням встановленого законодавством строку давності. У результаті цього його не було піддано кримінальній відповідальності або покаранню. Більш того, протягом тих десяти років, коли тривало слідство, К. було усунуто від виконання службових обов’язків лише один раз, із січня 2009 року до березня 2010 року. У решті аспектів слідство жодним чином не загрожувало його кар’єрі у правоохоронних органах. Навпаки, протягом цього часу К. принаймні двічі підвищували і він, як видається, продовжує працювати в органах міліції (див. пункти 33, 34, 36 та 37 вище). Таким чином, ця ситуація демонструє відсутність якихось переконливих спроб уникнути аналогічних порушень у майбутньому, а також фактичну повну безкарність за допущені у правоохоронних установах катування або жорстоке поводження (див., для порівняння, рішення від 5 січня 2010 року у справі «Педурет проти Молдови», заява N 33134/03, п. 77).

71. Вищенаведені міркування, навіть без урахування аналізу додаткових тверджень заявника щодо відсутності незалежності органів слідства, надають достатні підстави для того, щоб Суд дійшов висновку, що держава не виконала своїх обов’язків щодо проведення ефективного розслідування за твердженнями заявника про катування з боку працівників міліції.

72. Тому Суд відхиляє заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту, розгляд яких був попередньо об’єднаний із розглядом суті справи (див. пункт 57 вище), та вважає, що було порушення також і процесуального аспекту статті 3 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

73. Заявник скаржився на те, що його неправомірно тримали під вартою з 18 до 19 жовтня 1999 року та що національні органи ефективно не розслідували його заяви щодо цього, всупереч пункту 1 статті 5 Конвенції, у відповідних частинах якого зазначається таке:

«Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

(a) законне ув’язнення особи після засудження її компетентним судом;

(b) законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обов’язку, встановленого законом;

(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення; …».

A. Прийнятність

74. Оскільки розслідування на національному рівні тверджень заявника про жорстоке поводження рівною мірою стосується його скарги на його стверджуване незаконне тримання під вартою, Уряд повторив свої заперечення щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту, наведені у зв’язку зі скаргою заявника за статтею 3 Конвенції (див. пункти 46 — 48 вище). Він зазначив, зокрема, що, як і жорстоке поводження із заявником, незаконність його тримання під вартою з 18 до 19 жовтня 1999 року було визнано національними судами і заявник міг звернутися до суду, щоб вимагати відшкодування за це.

75. Заявник не погодився із цим, посилаючись, в основному, на надмірну тривалість слідства, що зрештою зробило неможливим притягнення до кримінальної відповідальності осіб, винних у його незаконному триманні під вартою.

76. Суд враховує тривале зволікання національних органів із визнанням незаконності тримання заявника під вартою. Що стосується його можливості отримати відшкодування, то Суд вже розглядав схоже питання за подібних обставин у справі «Лопатін та Медведський проти України», заяви N 2278/03 та N 6222/03, п. п. 76 та 77, від 20 травня 2010 року, та встановив, що засоби юридичного захисту, про які йдеться, чи то за Цивільним кодексом України, чи то за спеціальним Законом про відшкодування, не можуть вважатися ефективними за цих обставин та не повинні були бути вичерпаними.

77. У Суду немає підстав для того, щоб у цій справі вирішувати інакше, і він відхиляє заперечення Уряду.

78. Не знайшовши інших підстав для визнання цієї скарги неприйнятною, Суд визнає її прийнятною.

B. Суть

79. Заявник підтримав цю скаргу.

80. Посилаючись на свої заперечення щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту, Уряд не навів жодних додаткових зауважень щодо суті цієї скарги.

81. Суд зазначає, що, як було встановлено слідством на національному рівні, тримання заявника під вартою з 18 до 19 жовтня 1999 року частково засновувалося на завідомо неправдивому протоколі про адміністративне правопорушення, а частково не було задокументовано взагалі (див. пункти 8, 22 та 28 вище).

82. Суд неодноразово встановлював, що застосовування до особи адміністративного арешту для забезпечення її доступності для допиту в якості підозрюваного у вчиненні кримінального злочину, що, власне, і відбулося у цій справі, є свавільним за статтею 5 Конвенції (див. рішення від 19 лютого 2009 року у справі «Доронін проти України», заява N 16505/02, п. 56; вищенаведені рішення у справах «Олексій Михайлович Захаркін проти України», п. 88, та «Нечипорук і Йонкало проти України», п. 178).

83. Суд також наголошує, що незадокументоване затримання особи є цілковитим запереченням основних гарантій, що містяться у статті 5 Конвенції, та становить грубе порушення цієї норми. Відсутність записів про дату, час та місце затримання, ім’я затриманого, підстави затримання та ім’я особи, яка його здійснювала, слід розглядати як таку, що не відповідає вимозі щодо законності та самій цілі статті 5 Конвенції (див. рішення від 25 травня 1998 року у справі «Курт проти Туреччини», § 125, Reports 1998-III).

84. З огляду на вищевикладене Суд доходить висновку, що у цій справі було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

85. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

A. Шкода

86. Заявник вимагав 1800 та 40000 євро відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

87. На підтвердження вимоги щодо відшкодування матеріальної шкоди він надав довідку з Інституту неврології, психіатрії та наркології Академії медичних наук України від 11 червня 2010 року разом з детальним списком медикаментів, які йому призначили для лікування черепно-мозкової травми, якої він зазнав у жовтні 1999 року. Заявник також надав копії відповідних чеків із аптек.

88. Уряд заперечував проти цієї вимоги, зазначивши, що у заявника залишалася можливість вимагати відшкодування у національних судах.

89. Суд не має сумнівів у тому, що заявник зазнав болю та страждань у зв’язку з неправомірним триманням під вартою та жорстоким поводженням з ним з боку працівників міліції, що не визнавалося, а тим більше не відшкодовувалося, протягом десяти років. Беручи до уваги серйозність порушень, встановлених у цій справі, та здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує 40000 євро відшкодування моральної шкоди, як вимагалось заявником, разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватися.

90. Крім того, враховуючи усі наявні у нього документи, Суд також вважає за належне присудити заявникові 1800 євро, відшкодування матеріальної шкоди, які він вимагав, разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватися.

B. Судові та інші витрати

1. Представництво під час проваджень у національних судах

91. Заявник також вимагав 1400 євро компенсації судових та інших витрат, понесених у ході проваджень у національних судах. Він надав копії договорів, підписаних ним та захисником у нижченаведені дати, щодо його представництва під час проваджень у національних судах стосовно жорстокого поводження з ним з боку працівників міліції у жовтні 1999 року: 25 квітня 2006 року — на 1500 грн вартості адвокатських послуг, оплаченої заявником у цю дату; 12 липня 2007 року — на 4600 грн, сплачених заявником 15 серпня та 15 вересня 2007 року; 16 березня 2009 року — на 3000 грн, сплачених у цю дату; 21 травня 2010 року — на 2000 грн., сплачених у цю дату.

92. Уряд заперечував проти цієї вимоги. Він стверджував, що заявник все ще може отримати цю компенсацію на національному рівні.

93. Беручи до уваги документальні докази, надані заявником, Суд вважає, що судові та інші витрати, зазначені заявником, були як фактичними, так і неминучими (див. рішення від 27 вересня 1995 року у справі «Макканн та інші проти Сполученого Королівства», п. 220, Series A N 324). Тому він задовольняє вимогу заявника у повному обсязі та присуджує компенсацію у розмірі 1400 євро.

2. Представництво у ході провадження у Суді

94. Заявник також вимагав 8550 євро компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді. На підтвердження цієї вимоги він надав копію договору, підписаного ним та паном А. Крістенком, щодо його представництва під час провадження у Суді, датованого 1 липня 2008 року. У ньому зазначалося, що заявник мав сплатити панові Крістенку по завершенні провадження суму із розрахунку 60 євро за годину роботи, яка загалом не перевищуватиме присуджену Судом суму компенсації судових та інших витрат. Заявник надав чотири табелі обліку робочого часу та звіти про витрати, складені паном Крістенком протягом 2008 — 2010 рр. у зв’язку з виконаною роботою. Згідно з ними пан Крістенко працював над справою 129 годин, 100 з яких він провів, вивчаючи зауваження Уряду.

95. Уряд вважав цю вимогу надмірною.

96. Суд зазначає, що, хоча заявник ще не оплатив адвокатські послуги, він зобов’язаний оплатити їх відповідно до договірних зобов’язань. Як вбачається з матеріалів справи, пан Крістенко представляв заявника протягом усього провадження у Суді, а тому має право вимагати оплати його послуг за договором. Відповідно Суд вважає ці витрати «фактичними» (див. рішення від 8 жовтня 2009 року у справі «Теб’єті Мюхафізе Кемійветі та Ісрафілов проти Азербайджану», заява N 37083/03, п. 106). Проте Суд вважає, що ця вимога є надмірною і присуджує виплатити її частково, а саме 2000 євро, без урахування 850 євро — суми, отриманої за юридичну допомогу, які мають бути сплачені разом з будь-яким податком на додану вартість, що може нараховуватися.

3. Інші витрати

97. Насамкінець заявник вимагав 690 євро компенсації витрат на подорожі з Харкова до Києва на зустрічі з працівниками Генеральної прокуратури України. На підтвердження цього він надав копії залізничних квитків.

98. Уряд заперечував проти цієї вимоги як такої, що не стосується справи.

99. Взявши до уваги наявні у нього інформацію та документи, Суд відхиляє цю вимогу.

C. Пеня

100. Суд вважає за належне призначити пеню виходячи з граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Вирішує об’єднати із розглядом суті справи заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту у зв’язку зі скаргою заявника за статтею 3 Конвенції щодо стверджуваного катування з боку працівників міліції, та відхиляє його після розгляду суті цієї скарги.

2. Оголошує заяву прийнятною.

3. Постановляє, що заявника було піддано катуванню на порушення статті 3 Конвенції.

4. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з відсутністю ефективного розслідування твердження заявника про його катування з боку працівників міліції.

5. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з триманням заявника під вартою 18 та 19 жовтня 1999 року.

6. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявникові нижченаведені суми, що мають бути конвертовані в українські гривні за курсом на день здійснення платежу, разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватися:

(i) 40 000 (сорок тисяч) євро відшкодування моральної шкоди;
(ii) 1800 (одна тисяча вісімсот) євро відшкодування матеріальної шкоди;
(iii) 1400 (одна тисяча чотириста) євро компенсації судових та інших витрат, пов’язаних з представництвом інтересів заявника у ході провадження у національних судах;
(iv) 1150 (одна тисяча сто п’ятдесят) євро компенсації судових та інших витрат, пов’язаних з представленням заявника у ході провадження у Суді;

(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на зазначені вище суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в цей період, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

7. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 16 лютого 2012 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

Голова
Д. Шпільманн
Секретар
К. Вестердік