2015.12.02 № 6-1341цс15 ВСУ: несправедливі умови в договорах

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
067 86-244-17, юридична консультація, судова практика, юрист, адвокат, киев
067 86-244-17, юридична консультація, судова практика, юрист, адвокат, киев
від 2 грудня 2015 року
За змістом статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов’язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що спірний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; позивачка на момент укладення договору не заявляла додаткових вимог щодо умов спірного договору та в подальшому виконувала його умови; відповідач надав позивачці документи, які передували укладенню кредитного договору, у тому числі й щодо сукупної вартості кредиту, реальної процентної ставки; у додатках до кредитного договору «Загальна вартість кредиту» та «Графік погашення кредиту», які підписані позивачкою, міститься повна інформація стосовно умов кредитування.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Охрімчук Л. І., суддів: Лященко Н. П., Романюка Я. М., Сеніна Ю. Л., Сімоненко В. М., Яреми А. Г., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 травня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 квітня 2015 року та рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 5 лютого 2015 року, встановила:

У липні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі — ПАТ КБ «ПриватБанк») про визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки.

ОСОБА_1 зазначала, що 25 січня 2008 року між нею та ПАТ КБ «ПриватБанк» було укладено договір споживчого кредиту, за яким банк надав позичальнику 39 тис. доларів США, а позичальник зобов’язався повернути кредит та сплатити проценти в розмірі та умовах, визначених цим договором.

Посилаючись на те, що відповідач неправильно нараховував проценти та інші платежі, оскільки цей договір споживчого кредиту був укладений з порушенням принципу рівності сторін та загальних засад цивільного законодавства — справедливості, добросовісності й розумності, зокрема, при його укладенні банк не провів розрахунки сукупної вартості кредиту, реальної процентної ставки та абсолютного значення подорожчання кредиту, позивачка просила визнати недійсним указаний договір споживчого кредиту в частині пунктів: 3.3 щодо річної бази нарахування процентів 360 календарних днів у році; 2.2.5 щодо права банку в односторонньому порядку списувати кошти з будь-яких рахунків позичальника; 2.2.9 щодо накладення на позичальника додаткових грошових зобов’язань; 2.3.14 щодо самостійного вибору банком способу інформування позичальника; 3.2 щодо визначення порядку направлення грошових коштів, сплачених на погашення кредиту; 2.3.1 щодо права банку в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом з 10 січня 2009 року; 2.3.9 щодо права банку доводити до відома третіх осіб інформацію про заборгованість позичальника за договором, а також про наявність (відсутність) і стан майна, переданого в забезпечення виконання зобов’язань; 6.4, 8.4 щодо додаткових штрафних санкцій, оскільки ці умови договору є несправедливими в розумінні частин першої, другої, п’ятої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів»; визнати цей договір споживчого кредиту недійсним у цілому та визнати недійсним договір іпотеки, укладений між сторонами на забезпечення виконання зобов’язань за договором споживчого кредиту.

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 5 лютого 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 квітня 2015 року, в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 травня 2015 року відмовлено ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом з підстави, передбаченої пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України).

У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 травня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 квітня 2015 року та рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 5 лютого 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та прийняти нове рішення про задоволення її позовних вимог з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», частини першої статті 230 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України).

На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надала копію ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 жовтня 2014 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.

За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Згідно із частиною першою статті 360 5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 25 січня 2008 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 було укладено договір споживчого кредиту, за яким банк надав позичальнику 39 тис. доларів США, а позичальник зобов’язався повернути кредит та сплатити проценти в розмірі та умовах, визначених цим договором.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що договір споживчого кредиту укладено в письмовій формі та підписано сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; позивачка на момент укладення договору не заявляла додаткових вимог щодо умов спірного договору та в подальшому виконувала його умови; відповідач надав позивачці документи, які передували укладенню договору споживчого кредиту, у тому числі й щодо сукупної вартості кредиту, реальної процентної ставки; у додатках до договору споживчого кредиту «Загальна вартість кредиту» та «Графік погашення кредиту», які підписані позивачкою, міститься повна інформація стосовно умов кредитування. При цьому суди дійшли висновку про відсутність правових підстав для визнання спірних договорів недійсними відповідно до положень частини першої статті 230 ЦК України як укладених унаслідок введення в оману позичальника з боку банку та положень статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки ці норми є самостійними підставами визнання договорів недійсними; позивачка не навела доказів щодо введення її в оману під час укладення договору споживчого кредиту, оскільки перед його підписанням вона мала можливість ознайомитися з текстом та умовами договору та власноручно його підписала.

Разом з тим в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 жовтня 2014 року, наданій заявницею для порівняння, касаційний суд дійшов висновку про те, що умови кредитного договору є несправедливими в цілому, суперечать принципу добросовісності, що є наслідком істотного дисбалансу договірних прав і обов’язків на погіршення становища споживача, з урахуванням тих обставин, що всупереч нормам статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» банк не надав позивачу в письмовій формі повної інформації про умови кредитування та про орієнтовну сукупну вартість кредиту, яка надається перед укладенням кредитного договору; до спірного договору банк включив положення, що є несправедливими, оскільки вони містять умови про зміни у витратах; ураховуючи додаткові нарахування, процент за користування кредитом збільшився, існує дисбаланс зарахування процентів і тіла кредиту; графік погашення кредиту позичальнику не видавався, що є підставою для визнання спірного кредитного договору, договорів іпотеки та поруки недійсними.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою — третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За положеннями статей 626 — 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

За змістом статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов’язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що спірний договір споживчого кредиту підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; позивачка на момент укладення договору не заявляла додаткових вимог щодо умов спірного договору та в подальшому виконувала його умови; відповідач надав позивачці документи, які передували укладенню кредитного договору, у тому числі й щодо сукупної вартості кредиту, реальної процентної ставки; у додатках до договору споживчого кредиту «Загальна вартість кредиту» та «Графік погашення кредиту», які підписані позивачкою, міститься повна інформація стосовно умов кредитування.

Отже, у цій справі суди дійшли правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсними договору споживчого кредиту та договору іпотеки, правильно застосувавши положення статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

За таких обставин підстав для скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 травня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 квітня 2015 року та рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 5 лютого 2015 року немає.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої, частиною третьою статті 360 3, статтею 360 5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила:

У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 травня 2015 року, ухвали Апеляційного суду Дніпропетровської області від 8 квітня 2015 року та рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 5 лютого 2015 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий
Л. І. Охрімчук
Судді:
Н. П. Лященко
Я. М. Романюк
Ю. Л. Сенін
В. М. Сімоненко
А. Г. Ярема