2016.12.07 № 6-1884цс16 ВСУ: трудовий спір, вирок

Вирок, трудовий спір, майнова шкода, визначення факту розкрадання
Вирок, трудовий спір, майнова шкода, визначення факту розкрадання

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 7 грудня 2016 року

За змістом частини першої статті 3 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулює законодавство про працю.

Працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов’язків (стаття 130 КЗпП України).

За статтею 134 цього Кодексу відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, зокрема, коли шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку.

Для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди (частина третя статті 233 КЗпП України).

Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

Отже, строк звернення до суду у справах щодо трудових правовідносин врегульовано положеннями КЗпП України.

При вирішенні спорів щодо відшкодування шкоди, завданої діями працівника, суди повинні перевіряти, чи додержався власник або уповноважений ним орган установленого статтею 233 КЗпП України річного строку з дня виявлення заподіяної працівником шкоди для звернення до суду з позовом про її відшкодування. Цей строк застосовується і в разі звернення із заявою прокурора. Днем виявлення шкоди слід вважати день, коли власнику або уповноваженому ним органу стало відомо про наявність шкоди, завданої працівником. Днем виявлення шкоди, встановленої в результаті інвентаризації матеріальних цінностей, при ревізії або перевірці фінансово-господарської діяльності підприємства, установи, організації, слід вважати день підписання відповідного акта або висновку.

Отже, ухвалення судом вироку, яким відповідача визнано винним та засуджено за частиною другою статті 191 КК України, не усуває юридичного значення доведених до відома юридичної особи або органу державного управління актів, висновків та інших документів, що підтверджують початок перебігу встановленого частиною третьою статті 233 КЗпП України строку звернення до суду.

Таким чином можна дійти висновку, що за змістом частини третьої статті 233 КЗпП України день ухвалення вироку відносно відповідача, не вважається днем виявлення заподіяної ним шкоди за наявності акта або висновку, складених у результаті інвентаризації матеріальних цінностей, під час ревізії або перевірки фінансово-господарської діяльності підприємства, установи, організації.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого — Охрімчук Л. І., суддів: Гуменюка В. І., Лященко Н. П., Романюка Я. М., Сімоненко В. М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом прокурора Рокитнівського району Рівненської області в інтересах держави в особі управління Державного казначейства України в Березнівському районі Рівненської області до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 квітня 2016 року, рішення апеляційного суду Рівненської області від 25 березня 2016 року та рішення Березнівського районного суду Рівненської області від 25 червня 2015 року, встановила:

У лютому 2015 року прокурор Рокитнівського району Рівненської області в інтересах держави в особі управління Державного казначейства України в Березнівському районі Рівненської області звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди.

Позивач зазначав, що Березнівський районний суд Рівненської області вироком від 21 серпня 2014 року визнав ОСОБА_1 винним та засудив його за частиною другою статті 191 Кримінального кодексу України (далі — КК України).

Посилаючись на те, що вказаним вироком установлено, що внаслідок дій відповідача у грудні 2008 року державі завдано збитків на суму 32 тис. 700 грн., прокурор просив стягнути з відповідача на користь держави вказану суму коштів на підставі статті 1166 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України).

Березнівський районний суд Рівненської області рішенням від 25 червня 2015 року позовні вимоги прокурора задовольнив: стягнув з ОСОБА_1 на користь держави 32 тис. 700 грн. на відшкодування шкоди, завданої злочином.

Апеляційний суд Рівненської області рішенням від 25 березня 2016 року рішення суду першої інстанції скасував, позовні вимоги прокурора задовольнив з інших правових підстав; стягнув з ОСОБА_1 на користь держави 32 тис. 700 грн. на відшкодування шкоди, завданої злочином.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 21 квітня 2016 року відмовив ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження у справі за вказаним позовом з підстав, передбачених пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України).

У заяві про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 квітня 2016 року, рішення апеляційного суду Рівненської області від 25 березня 2016 року та рішення Березнівського районного суду Рівненської області від 25 червня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах частини третьої статті 233 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП України).

На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії постанов Верховного Суду України від 2 березня і 27 квітня 2016 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

За положенням пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Згідно із частиною першою статті 360 4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що Березнівський районний суд Рівненської області вироком від 21 серпня 2014 року визнав ОСОБА_1 винним та засудив його за частиною другою статті 191 КК України. Цим вироком установлено, що внаслідок дій ОСОБА_1 у грудні 2008 року державі завдано збитки в розмірі 32 тис. 700 грн.

Апеляційний суд Рівненської області ухвалою від 2 грудня 2014 року зазначений вирок змінив у частині призначення покарання та звільнення від нього; у решті вирок залишив без змін.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог прокурора, суд першої інстанції вважав, що завдана відповідачем шкода державі підлягає відшкодуванню на підставі статей 1166, 1187 ЦК України; при цьому суд вважав, що позовна давність до вимог прокурора не сплила, оскільки її відлік починався з 2 грудня 2014 року — дня набрання законної сили вироком суду, яким установлено вину відповідача.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог прокурора з інших правових підстав, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що спірні правовідносини регулюються нормами трудового законодавства, та дійшов висновку про наявність правових підстав для покладення на відповідача відповідальності, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 134 КЗпП України.

Разом з тим у постановах Верховного Суду України від 2 березня і 27 квітня 2016 року міститься висновок про те, що для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, завданої підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення завданої працівником шкоди (частина третя статті 233 КЗпП України). Цей строк застосовується і в разі звернення із заявою прокурора. Днем виявлення шкоди слід вважати день, коли власнику або уповноваженому ним органу стало відомо про наявність шкоди, завданої працівником. Днем виявлення шкоди, встановленої в результаті інвентаризації матеріальних цінностей, при ревізії або перевірці фінансово-господарської діяльності підприємства, установи, організації, слід вважати день підписання відповідного акта або висновку.

Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах частини третьої статті 233 КЗпП України.

Згідно із частиною першою статті 1 ЦК України цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини).

Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються також до трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

За змістом частини першої статті 3 КЗпП України трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулює законодавство про працю.

Працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов’язків (стаття 130 КЗпП України).

За статтею 134 цього Кодексу відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, зокрема, коли шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку.

Для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди (частина третя статті 233 КЗпП України).

Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

Отже, строк звернення до суду у справах щодо трудових правовідносин врегульовано нормами КЗпП України.

При вирішенні спорів щодо відшкодування шкоди, завданої діями працівника, суди повинні перевіряти, чи додержався власник або уповноважений ним орган установленого статтею 233 КЗпП України річного строку з дня виявлення заподіяної працівником шкоди для звернення до суду з позовом про її відшкодування. Цей строк застосовується і в разі звернення із заявою прокурора. Днем виявлення шкоди слід вважати день, коли власнику або уповноваженому ним органу стало відомо про наявність шкоди, завданої працівником. Днем виявлення шкоди, встановленої в результаті інвентаризації матеріальних цінностей, при ревізії або перевірці фінансово-господарської діяльності підприємства, установи, організації, слід вважати день підписання відповідного акта або висновку.

Отже, ухвалення судом вироку, яким відповідача визнано винним та засуджено за частиною другою статті 191 КК України, не усуває юридичного значення доведених до відома юридичної особи або органу державного управління актів, висновків та інших документів, що підтверджують початок перебігу встановленого частиною третьою статті 233 КЗпП України строку звернення до суду.

Таким чином можна дійти висновку, що за змістом частини третьої статті 233 КЗпП України день ухвалення вироку відносно відповідача, не вважається днем виявлення заподіяної ним шкоди за наявності акта або висновку, складених у результаті інвентаризації матеріальних цінностей, під час ревізії або перевірки фінансово-господарської діяльності підприємства, установи, організації.

Аналогічний правовий висновок міститься й у постановах Верховного Суду України від 2 березня і 27 квітня 2016 року, наданих заявником для порівняння.

У справі, яка переглядається, вина відповідача підтверджується, зокрема, актом ревізії Контрольно-ревізійного управління Березнівського району Рівненської області від 11 листопада 2009 року.

Проте апеляційний суд, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, на порушення статті 214 ЦПК України залишив поза увагою доводи відповідача про те, що виявлення завданої ним шкоди підтверджується зазначеним актом; не надав жодної правової оцінки цьому доказу та не встановив належним чином день виявлення шкоди, а також не перевірив, чи додержаний установлений статтею 233 КЗпП України річний строк для звернення до суду з відповідним позовом, а в разі його пропуску відповідно до статті 234 цього Кодексу не з’ясував, чи поважні причини такого пропуску.

Таким чином, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували норми частини третьої статті 233 КЗпП України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 360 4 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57 — 60, 131 — 132, 137, 177, 179, 185, 194, 212 — 215 ЦПК України, визначено обов’язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів (дослідження обґрунтованості, доведеності розміру збитків, наявності доказів, що їх підтверджують).

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом. Згідно із частиною першою статті 360 2 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу, а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Відсутність процесуальної можливості з’ясувати дійсні обставини справи щодо встановлення дня виявлення завданої відповідачем шкоди та у зв’язку з цим дотримання визначеного статтею 233 КЗпП України річного строку для звернення до суду з відповідним позовом, а в разі його пропуску відповідно до статті 234 цього Кодексу — щодо поважності причин такого пропуску, перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду апеляційної інстанції згідно з підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 360 4 ЦПК України.

Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 360 3, частиною першою, підпунктом «а» пункту 1 частини другої статті 360 4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України постановила:

Заяву ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 квітня 2016 року та рішення апеляційного суду Рівненської області від 25 березня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

 

Головуючий
Л. І. Охрімчук
Судді:
В. І. Гуменюк

Н. П. Лященко

Я. М. Романюк

В. М. Сімоненко