2016.12.07 № 6-362цс16 ВСУ: коштів, розпорядження, фонд

Неможливість розпорядження перерахованими коштами під час дії тимчасової адміністрації. Застосування до банку положень ст. 625 ЦК України
Неможливість розпорядження перерахованими коштами під час дії тимчасової адміністрації. Застосування до банку положень ст. 625 ЦК України

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

 

7 грудня 2016 року

                               м. Київ

 Водночас у постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі  № 6-140цс13 та від 29 травня 2013 року у справі № 6-39цс13 викладено правовий висновок щодо застосування статті 625 ЦК України, відповідно до якого за змістом статей 526 та 1058 цього Кодексу зобов’язання банку з повернення вкладу за договором банківського вкладу (депозиту) вважається виконаним з моменту повернення вкладу вкладникові готівкою або надання іншої реальної можливості отримати вклад та розпорядитися ним на свій розсуд (наприклад, перерахування на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, з якого вкладник може зняти кошти чи проводити ними розрахунки за допомогою платіжної банківської картки). У випадку перерахування коштів на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, однак ненадання вкладнику можливості використання цих коштів, зобов’язання банку з повернення вкладу не є виконаним і до банку слід застосувати відповідальність за порушення грошового зобов’язання, передбачену частиною другою статті 625 ЦК України.

 

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:

 

головуючого Сімоненко В.М.,
суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І.,
  Романюка Я.М.,    

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» про стягнення грошових коштів за договором банківського вкладу (депозиту), відшкодування моральної шкоди та порушення кримінальної справи за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2016 року

 

                                           в с т а н о в и л а :

 

У березні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» (далі – ПАТ «КБ «Надра»), в якому просив зобов’язати банк виплатити належні йому кошти за договором строкового банківського вкладу від 26 листопада 2013 року в сумі 4 676,58 доларів США у цій же валюті через касу банку та зобов’язати банк виплатити йому моральну шкоду в сумі 10 тис. грн, мотивуючи позов тим, що по закінченню строку вкладу депозит не було повернуто.

Заочним рішенням Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від  26 березня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково: стягнуто з відповідача на користь позивача 108102,62 грн за договором строкового банківського вкладу; в задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 12 листопада     2015 року заочне рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від  26 березня 2015 року в частині задоволених позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивача 108102,62 грн за договором строкового банківського вкладу скасовано, прийнято нове рішення про відмову в позові.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2016 року ОСОБА_1 відмовлено у відкритті касаційного провадження.

У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_1 порушує питання про скасування судових рішень апеляційної та касаційної інстанцій та ухвалення нового рішення про задоволення позовних вимог з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України) підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статей 22, 319, 1060, 1074, 1075 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) та статті 59 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

На підтвердження зазначених підстав подання заяви про перегляд судових рішень заявник посилається на висновки Верховного Суду України, викладені у постановах, ухвалених за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 Цивільного процесуального кодексу України, за перше півріччя 2013 року від 1 липня      2013 року та на постанову Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року     у справі № 6-140цс13.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ПАТ «КБ «Надра» ОСОБА_2, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно зі статтею 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у  постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Відповідно до змісту статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.

Суди розглядали справу неодноразово.

Під час розгляду справи суди встановили, що 26 листопада 2013 року між ОСОБА_1 та ПАТ «КБ «Надра» було укладено договір строкового банківського вкладу (депозиту) без поповнення строком на 6 місяців, який у подальшому було пролонговано ще на 6 місяців. Відповідно до цього договору          ОСОБА_1 вніс до ПАТ «КБ «Надра» вклад у сумі 4225 доларів США, а банк зобов’язався сплатити процентну ставку розміром 10,5 % річних. Відповідно до умов договору строк розміщення вкладу закінчився 26 листопада 2014 року.

Пунктами 3.4.5, 4.9 зазначеного договору передбачено, що повернення депозитного вкладу та відсотків, нарахованих банком за користування вкладом, здійснюється шляхом перерахування банком коштів на поточний рахунок.

Згідно з пунктом 2.5 договору в межах відповідного пакету послуг такий поточний рахунок банк відкрив позивачеві за домовленістю з ним для внесення коштів вкладу та перерахування банком належних вкладникові коштів.

24 листопада 2014 року ОСОБА_1 звернувся до банку із заявою про виплату коштів в іноземній валюті за депозитним вкладом шляхом їх видачі готівкою через касу банку, однак банк не виплатив готівкою грошові кошти позивачеві в кінці строку дії вкладу, оскільки відповідно до умов договору належні позивачеві кошти було перераховано на його поточний рахунок, а з вимогою про виплату грошових коштів з поточного рахунку позивач до банку не звертався, вимог про стягнення в судовому порядку зазначених коштів не заявляв.

Відмовляючи ОСОБА_1 в задоволенні позовних вимог  про стягнення з відповідача на користь позивача 108102,62 грн за договором строкового банківського вкладу, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив з того, що порядок виконання договору строкового банківського вкладу, який  узгоджується з положеннями статті     599 та частини першої статті 1058 ЦК України, було погоджено сторонами в договорі, а тому після перерахування банком грошових сум на поточний рахунок позивача зобов’язання за договором строкового банківського вкладу було припинено у зв’язку з його з виконанням, проведеним належним чином.

Водночас у постановах Верховного Суду України від 25 грудня 2013 року у справі  № 6-140цс13 та від 29 травня 2013 року у справі № 6-39цс13 викладено правовий висновок щодо застосування статті 625 ЦК України, відповідно до якого за змістом статей 526 та 1058 цього Кодексу зобов’язання банку з повернення вкладу за договором банківського вкладу (депозиту) вважається виконаним з моменту повернення вкладу вкладникові готівкою або надання іншої реальної можливості отримати вклад та розпорядитися ним на свій розсуд (наприклад, перерахування на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, з якого вкладник може зняти кошти чи проводити ними розрахунки за допомогою платіжної банківської картки). У випадку перерахування коштів на поточний банківський рахунок вкладника в цьому ж банку, однак ненадання вкладнику можливості використання цих коштів, зобов’язання банку з повернення вкладу не є виконаним і до банку слід застосувати відповідальність за порушення грошового зобов’язання, передбачену частиною другою статті 625 ЦК України.

Отже, існує неоднакове застосування статті 625 ЦК України.

Усуваючи розбіжності в застосуванні вказаної норми матеріального права колегія суддів виходить з такого.

Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. За змістом цієї норми закону та статті 1058 ЦК України, яка регулює правовідносини, що випливають з договору банківського вкладу, зобов’язання банку з повернення вкладу вважається виконаним, якщо вкладнику буде надана реальна можливість отримати вклад та розпорядитися ним на свій розсуд.

Суд установив, що за умовами укладеного сторонами договору банківського вкладу на ім’я вкладника було відкрито поточний банківський рахунок, на який банк мав перерахувати кошти для повернення вкладу.

Також судом встановлено, що кошти були перераховані на відкритий у банку поточний банківський рахунок вкладника ОСОБА_1 в кінці строку дії вкладу (26 листопада 2014 року). При цьому суд не з’ясував, чи мав вкладник  реальну можливість зняти ці кошти з рахунку готівкою або ж розраховуватися ними з допомогою платіжної банківської  картки.

За таких обставин висновок суду про те, що банк виконав своє грошове зобов’язання в день перерахування вкладу на поточний банківський рахунок вкладника, є помилковим.

Разом з цим у цій справі позивач просив суд зобов’язати банк виплатити йому кошти готівкою у валюті вкладу (долари США) через касу банку одним платежем.

Відповідно до підпункту 9 пункту 6 постанови Правління Національного банку України від 1 грудня 2014 № 758 від 1 грудня 2014 року «Про врегулювання ситуації на грошово-кредитному та валютному ринках України» (далі – Постанова НБУ № 758) уповноважені банки зобов’язані обмежити видачу (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті або банківських металів з поточних та депозитних рахунків клієнтів через каси та банкомати в межах до 15 тис. гривень на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом Національного банку України (далі — НБУ).

Підпунктом 13 пункту 6 цієї Постанови встановлено, що видача готівкових коштів у межах України за електронними платіжними засобами, що емітовані як резидентами, так і нерезидентами, здійснюється виключно в гривнях.

Постановою Правління НБУ від 6 лютого 2015 року № 83 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «НАДРА» до категорії неплатоспроможних» (далі – Постанова НБУ №83) віднесено цей банк до категорії неплатоспроможних через недокапіталізацію банку відповідно до вимог стрес-тестування та неприведення діяльності  у відповідність до вимог законодавства України.

Отже, за вказаними нормами права з 1 грудня 2014 року до 1 березня 2015 року резиденти України, до яких відноситься й позивач, могли отримати через електронні термінали або касу банку готівкові кошти з поточних рахунків лише в національній валюті за курсом НБУ та в межах 15 тис. грн. на добу на одного клієнта.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (далі — Фонд) є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених цим Законом.

Відповідно до Положення про порядок відшкодування Фондом гарантування вкладів фізичних осіб коштів за вкладами, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду № 14 від 9 серпня 2012 року, для отримання коштів вкладник або інша особа (представник, спадкоємець тощо) звертається до Фонду із заявою про виплату гарантованої суми відшкодування.

На підставі Постанови НБУ № 83 виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення щодо запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ «КБ «Надра» та призначення уповноваженої особи Фонду на тимчасову адміністрацію строком до 5 травня 2015 року.

Тимчасова адміністрація діє в ПАТ «КБ «Надра» і по сьогодні, оскільки термін ліквідації банку визначено з 5 червня 2015 року по 3 червня 2020 року відповідно до постанови Правління НБУ від 4 червня 2015 року № 356 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «НАДРА».

Отже, на час звернення позивача до суду (16 березня 2015 року) у ПАТ «КБ «Надра» вже діяла тимчасова адміністрація,  порядок повернення вкладів фізичним особам змінився і регулювався нормами Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», а тому заявник має право звернутися до тимчасової адміністрації ПАТ «КБ «Надра» з відповідною заявою, передбаченою наведеними положеннями чинного законодавства, для отримання належних йому коштів.

Оскільки неправильне застосування норм чинного законодавства не призвело до прийняття неправильного по суті рішення,  підстав для скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2016 року та ухвали Апеляційного суду Чернігівської області від 12 листопада 2015 року немає.

Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 3603, частиною третьою статті 3603, частиною першою статті 3605 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

 

           п о с т а н о в и л а :

 

У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 січня 2016 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

 

Головуючий                                                                   В.М. Сімоненко

 

      

        Судді:                                                                        В.І. Гуменюк

 

 

                                                                                          Н.П. Лященко                                                                                                                                                                      

                                                                                         

 

                                                                                          Л.І. Охрімчук                 

 

 

                                                                                                Я.М. Романюк