2015.09.16 № 6-68цс15 ВСУ: захист права державної власності

067 86-244-17, юридична консультація, судова практика, юрист, адвокат, киев
067 86-244-17, юридична консультація, судова практика, юрист, адвокат, киев

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

 16 вересня 2015 року                                                                     м. Київ

 

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав – учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

При цьому відповідно до частин першої та п’ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Положеннями статті 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у пункті 4 частини першої статті 268 ЦК України зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.

Однак пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України за своєю суттю направлений на захист прав власників та інших осіб від держави.

Оскільки держава зобов’язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Отже з огляду на статус держави та її органів як суб’єктів владних повноважень, положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред’являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб’єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

       Судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Яреми А.Г.,    
суддів: Барбари В.П., Колесника П.І., Сеніна Ю.Л.,
  Берднік І.С., Лященко Н.П., Сімоненко В.М.,
  Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І., Шицького І.Б.,
  Ємця А.А., Потильчака О.І.,  
  Жайворонок Т.Є., Романюка Я.М.,  

 

за участю представника товариства з обмеженою відповідальністю «Старсіті» ОСОБА_1, прокурора Сахно Н.В.,

 

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом прокурора Обухівського району Київської області в інтересах держави в особі Головного управління Держземагентства у Київській області, регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській області до Обухівської районної державної адміністрації, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, товариства з обмеженою відповідальністю «Старсіті», третя особа – приватне акціонерне товариство «Обухівське», про визнання незаконними та скасування розпоряджень, визнання недійсними державних актів і скасування їх державної реєстрації, визнання недійсними договорів купівлі-продажу та витребування земельної ділянки за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року,

 

в с т а н о в и л и:

 

У жовтні 2013 року прокурор Обухівського району в інтересах держави в особі Головного управління Держземагентства у Київській області, регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській області звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що за результатами перевірки додержання вимог земельного законодавства посадовими особами публічного акціонерного товариства “Обухівське” (далі – ПАТ “Обухівське”) 19 березня    2013 року прокуратурою Обухівського району Київської області зареєстровано кримінальне провадження за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 365 Кримінального кодексу України. У ході досудового розслідування кримінального правопорушення встановлено вилучення з постійного користування відкритого акціонерного товариства «Обухівське» (далі — ВАТ «Обухівське»), правонаступником якого є ПАТ «Обухівське», та передання у власність громадян для ведення особистого селянського господарства земельної ділянки загальною площею S_1 га, яка розташована в адміністративних межах Нещерівської сільської ради Обухівського району Київської області.

Посилаючись на те, що вилучення земельної ділянки з постійного користування ВАТ «Обухівське», правонаступником якого є ПАТ «Обухівське», здійснене з порушенням чинного законодавства, оскільки правлінням ВАТ «Обухівське», правонаступником якого є ПАТ «Обухівське»,  таке рішення не приймалося і не узгоджувалося з наглядовою радою, тобто не було згоди землекористувача на таке вилучення,  прокурор Обухівського району в інтересах держави в особі Головного управління Держземагентства у Київській області, регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській області просив: задовольнити його позовні вимоги і визнати незаконним та скасувати розпорядження Обухівської районної державної адміністрації від 10 вересня     2007 року НОМЕР_1; визнати незаконним і скасувати розпорядження Обухівської районної державної адміністрації від 10 грудня 2007 року НОМЕР_2; визнати недійсними державні акти на право власності на земельну ділянку НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, видані 4 березня 2008 року, та скасувати їх державну реєстрацію; визнати недійсними договори купівлі-продажу земельних ділянок від 14 травня 2008 року, які зареєстровані в реєстрі НОМЕР_9, НОМЕР_10, НОМЕР_11, НОМЕР_12, НОМЕР_13, а також договір купівлі-продажу земельної ділянки від 16 травня 2008 року, зареєстрований у реєстрі НОМЕР_14; визнати недійсними державні акти на право власності на земельну ділянку, видані на ім’я товариства з обмеженою відповідальністю«“Старсіті» (далі — ТОВ «Старсіті»), і скасувати їх державну реєстрацію; витребувати з незаконного володіння ТОВ «Старсіті» на користь держави в особі Головного управління Держземагентства у Київській області земельну ділянку загальною площею S_2 га, яка розташована в адміністративних межах Нещерівської сільської ради Обухівського району Київської області.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 24 березня 2014 року позов задоволено: визнано незаконним і скасовано розпорядження Обухівської районної державної адміністрації від 10 вересня 2007 року НОМЕР_1; визнано незаконним і скасовано розпорядження Обухівської районної державної адміністрації від 10 грудня 2007 року НОМЕР_2; визнано недійсними державні акти на право власності на земельну ділянку НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8, видані 4 березня 2008 року, та скасовано їх державну реєстрацію; визнано недійсними договори купівлі-продажу земельних ділянок від 14 травня 2008 року, які зареєстровані в реєстрі НОМЕР_9, НОМЕР_10, НОМЕР_11, НОМЕР_12, НОМЕР_13, а також визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 16 травня 2008 року, зареєстрований у реєстрі НОМЕР_14; визнано недійсними державні акти на право власності на земельну ділянку, видані на ім’я ТОВ «Старсіті», і скасовано їх державну реєстрацію; витребувано із незаконного володіння ТОВ «Старсіті» на користь держави в особі Головного управління Держземагентства у Київській області земельну ділянку загальною площею S_2 га, яка розташована в адміністративних межах Нещерівської сільської ради Обухівського району Київської області.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 4 червня 2014 року рішення Обухівського районного суду Київської області від 24 березня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову прокурора Обухівського району Київської області в інтересах держави в особі Головного управління Держземагентства у Київській області, регіонального відділення Фонду державного майна України по Київській області.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року касаційну скаргу заступника прокурора Київської області відхилено, рішення Апеляційного суду Київської області від 4 червня 2014 року залишено без змін.

У березні 2015 року до Верховного Суду України звернувся заступник Генерального прокурора України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ            від 3 вересня 2014 року, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції пункту 4 частини першої статті 268 Цивільного кодексу України (далі ‒ ЦК України; в редакції від 16 січня 2003 року), підпункту 2 пункту 2 розділу І Закону України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» та пункту 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону.

У зв’язку із цим заступник Генерального прокурора України просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Відповідно до підпункту 2 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» ( далі – Закон № 192-VIII) заяви, що надійшли до Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, переглядаються у порядку, що діяв на день їх надходження

З огляду на це справа підлягає розгляду за правилами Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) від 18 березня 2004 року в редакції, яка була чинною до змін, унесених згідно із Законом № 192-VIII.

Заслухавши суддю-доповідача, вислухавши пояснення представника Генеральної прокуратури України та представника ТОВ «Старсіті», судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України дійшли висновку, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення задоволенню не підлягає з таких підстав.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

За змістом статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Судами під час розгляду справи встановлено, що на підставі рішення Нещерівської сільської ради Обухівського району Київської області від 1 грудня 1995 року видано державний акт на право постійного користування землею         від 16 лютого 1996 року, згідно з яким радгоспу-комбінату «Обухівський», правонаступником якого є ПАТ «Обухівське», надано у постійне користування земельну ділянку площею S_3 га для сільськогосподарського виробництва, яка розташована в адміністративних межах Нещерівської сільської ради Обухівського району Київської області.

На підставі розпорядження Обухівської районної державної адміністрації Київської області від 10 вересня 2007 року НОМЕР_1 вилучено із постійного користування ВАТ «Обухівське» земельну ділянку площею S_1 га, яка розташована в адміністративних межах Нещерівської сільської ради Обухівського району Київської області, включено вилучену земельну ділянку до складу земель запасу державної власності сільськогосподарського призначення та надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність шести громадянам (згідно з додатком) для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель запасу державної власності в межах адміністративної території Нещерівської сільської ради Обухівського району Київської області.

Розпорядженням Обухівської районної державної адміністрації Київської області від 10 грудня 2007 року НОМЕР_2 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність шести громадян для ведення особистого селянського господарства за рахунок земель запасу державної власності в межах адміністративної території Нещерівської сільської ради Обухівського району Київської області; передано у власність шести громадян (ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_6) земельні ділянки загальною площею S_2 га для ведення особистого селянського господарства та надано дозвіл товариству з обмеженою відповідальністю «Науково-виробнича компанія «Горизонт» (далі ‒ ТОВ «НВК «Горизонт») встановити межі земельних ділянок та зони обмежень у натурі (на місцевості) і виготовити державні акти на право власності на землю.

4 березня 2008 року ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_5, ОСОБА_7, ОСОБА_6 видані державні акти на право власності на земельні ділянки (НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8), стосовно яких проведено державну реєстрацію.

На підставі договорів купівлі-продажу від 14 травня 2008 року ОСОБА_4, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_5 та ОСОБА_7 відчужили належні їм на праві власності земельні ділянки ТОВ «Старсіті».

ОСОБА_6 відчужив ТОВ «Старсіті» належну йому на праві власності земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу від 16 травня 2008 року.

ТОВ «Старсіті» отримало два державні акти на право власності на земельні ділянки площею S_4 га та S_5 га і здійснило їх державну реєстрацію.

Залишаючи без змін рішення суду апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позову, суд касаційної інстанції погодився з його висновками, що вилучення земельної ділянки з постійного користування ПАТ «Обухівське» відбулося з порушенням чинного земельного законодавства, зокрема без прийняття рішення правлінням товариства про її вилучення та без узгодження цього рішення з наглядовою радою товариства. Оскільки вилучення земельної ділянки відбулося без згоди землекористувача ПАТ «Обухівське», то надання цієї земельної ділянки у власність фізичним особам є незаконним. Проте позивач пропустив строк позовної давності, оскільки право на звернення до суду з таким позовом виникло у 2007 році, строк позовної давності за цими вимогами сплив у 2010 році, а положення Закону України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» не поширюється на спірні правовідносини у зв’язку з набрання ним чинності після спливу позовної давності. Клопотання про поновлення строку не заявлено, доказів поважності причин його пропуску не надано, а відтак порушене право ПАТ «Обухівське» на користування земельною ділянкою не підлягає захисту у зв’язку зі спливом позовної давності.

Заступник Генерального прокурора України зазначає, що суди касаційної інстанції під час розгляду більш ніж двох справ за подібних предмета спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами і однаковим матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин дійшли неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах.

Для обґрунтування заяви про перегляд оскаржуваного судового рішення заявник надав ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня 2014 року та постанови Вищого господарського суду України від 21 серпня 2013 року та 7 жовтня 2014 року.

У цих судових рішеннях, постановлених у справах, які виникли з подібних правовідносин, суди касаційної інстанції дійшли протилежних висновків, зокрема:

— в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 жовтня 2014 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції і залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, яким визнано незаконним і скасовано розпорядження органу місцевого самоврядування в частині надання у власність фізичній особі земельної ділянки, виходив з того, що на момент прийняття оскаржуваного розпорядження діяв пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України, положеннями якого передбачалося, що на вимоги власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється. Законом України від 20 грудня 2011 року № 4176–VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» виключено пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України, при цьому в пункті 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону зазначено, що протягом  трьох років з дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право. Оскільки до набрання чинності цим Законом на спірні правовідносини не поширювалась позовна давність, а після набрання ним чинності особі надано право звернутися до суду з таким позовом протягом трьох років, то, звернувшись до суду у березні 2014 року, прокурор не пропустив позовну давність;

— у постанові Вищого господарського суду України від 21 серпня 2013 року зазначено, що оскільки на час звернення позивача до суду був чинним пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України, згідно з яким позовна давність не поширювалась на вимоги власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності, то посилання відповідача на пропуск позовної давності є безпідставним;

— у постанові Вищого господарського суду України від 7 жовтня 2014 року зазначено, що на час звернення прокурора до суду (жовтень 2011 року) з позовом про визнання недійсним і скасування рішення органу місцевого самоврядування позовна давність на такі вимоги не поширювалась (пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України), тому підстави для застосування позовної давності відсутні.

Отже існує неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, а саме пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України (у редакції від 16 січня 2003 року), підпункту 2 пункту 2 розділу І Закону України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» та пункту 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять з такого.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки          (стаття 257 ЦК України).

При цьому відповідно до частин першої та п’ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Разом з тим згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

У справі, яка є предметом перегляду, ТОВ «Старсіті» заявлено про застосування позовної давності.

Положеннями статті 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у пункті 4 частини першої статті 268 ЦК України зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.

Згідно з підпунктом 2 пункту 2 розділу І Закону України від 20 грудня    2011 року № 4176-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» пункт 4 частини першої статті 268 ЦК України виключено.

Цей Закон набрав чинності 15 січня 2012 року.

Відповідно до пункту 5 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.

Згідно із частинами першою та третьою статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов’язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

До правовідносин, які виникли під час дії нормативно-правового акта, який згодом втратив чинність, застосовуються його норми. До правовідносин, які виникли раніше і регулювалися нормативно-правовим актом, який втратив чинність, але права й обов’язки зберігаються і після набрання чинності новим нормативно-правовим актом, застосовуються положення нових актів цивільного законодавства.

Проте положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України за своєю суттю направлене на захист прав власників та інших осіб від держави.

Оскільки держава зобов’язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Отже з огляду на статус держави та її органів як суб’єктів владних повноважень, положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред’являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.

На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб’єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що «позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав – учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (п. 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»).

Саме з таких міркувань виходив суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, у справі, яка є предметом перегляду, застосовуючи наслідки спливу позовної давності, зазначивши, що до спірних правовідносин застосовується загальна позовна давність, яку заявник пропустив без поважних причин. Дія Закону України від 20 грудня 2011 року № 4176-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» не поширюється на спірні правовідносини, оскільки цей Закон прийнято після спливу позовної давності.

У справах, наданих заявником для порівняння, суди касаційної інстанції виходили з того, що до набрання чинності Законом України від 20 грудня         2011 року № 4176-VI «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення порядку здійснення судочинства» на правовідносини, які виникли з участю держави та її адміністративно-територіальних утворень як суб’єктів цивільних прав, позовна давність не поширювалася, а після набрання чинності цим Законом його прикінцевими та перехідними положеннями особі надано право звернутися до суду з таким позовом протягом трьох років, тобто в період з           15 січня 2012 року до 14 січня 2015 року.

Отже судовими палатами у цивільних та господарських справах Верховного Суду України встановлено неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

При цьому у справі, що переглядається, зазначені норми матеріального права судом касаційної інстанції застосовано правильно.

За таких обставин підстави для задоволення заяви заступника Генерального прокурора України та скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року відсутні.

Керуючись статтями 355, 3605 ЦПК України (в редакції, яка була чинною до змін, унесених згідно із Законом № 192-VIII), статтею 3603 ЦПК України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України

 

п о с т а н о в и л и:

 

У задоволенні заяви заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 вересня 2014 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий                                                                           А.Г. Ярема

 

 

 

Судді:                            В.П. Барбара                                   Н.П. Лященко

 

 

 

                                      І.С. Берднік                                               Л.І. Охрімчук

 

 

 

                                      В.І. Гуменюк                                   О.І. Потильчак

 

 

 

                                      А.А. Ємець                                       Я.М. Романюк

 

 

 

                                      Т.Є.Жайворонок                              Ю.Л. Сенін

 

 

 

                                      П.І. Колесник                                  В.М. Сімоненко

 

 

 

                                                                                           І.Б. Шицький