2013.06.11 № ВСУ: зміна орендної плати та земельний податок

067 86-244-17, юридична консультація, судова практика, юрист, адвокат, киев
067 86-244-17, юридична консультація, судова практика, юрист, адвокат, киев

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

У справі, що розглядається, суд касаційної інстанції, погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій про задоволення позову, виходив із того, що ні Закон України від 3 липня 1992 року № 2535-XII «Про плату за землю» (далі — Закон № 2535-XII), ні інші нормативно-правові акти не закріплюють обов’язок орендаря перераховувати оренду плату (сплачувати її в більшому розмірі) в разі законодавчої зміни граничного розміру цієї плати. Тобто орендар зобов’язаний буде сплачувати більший розмір орендної плати лише у випадку внесення відповідних змін до договору. 

Таким чином, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України погоджується з висновком Вищого адміністративного суду України про те, що хоча зміна розміру земельного податку згідно із Законом № З09-VI є підставою для перегляду встановленого розміру орендної плати шляхом внесення відповідних змін до договору оренди землі його учасниками, зазначене не тягне автоматичні зміни орендної палати та, відповідно, донарахування ДПІ суми податкового зобов’язання з орендної плати із застосуванням штрафних санкцій за податковими повідомленнями-рішеннями.

11 червня 2013 року                                                                     м. Київ

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

 

головуючого Кривенка В.В.,
суддів: Гусака М.Б., Коротких О.А., Кривенди О.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Прокопенка О.Б.,  Терлецького О.О., Тітова Ю.Г.,

при секретарі судового засідання Ключник А.Ю., —

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом закритого акціонерного товариства «Кримвтормет» (далі — Товариство) до державної податкової інспекції у Балаклавському районі м. Севастополя (далі — ДПІ) про скасування податкового повідомлення-рішення,

в с т а н о в и л а:

 

У серпні 2009 року Товариство звернулося до суду з позовом, у якому просило визнати недійсним та скасувати податкове повідомлення-рішення від 6 серпня 2009 року № 0000701503/0 про визначення податкового зобов’язання з орендної плати за землю в сумі 55 676 грн 95 коп., у тому числі: за основним платежем — 42 828 грн 43 коп., за штрафними (фінансовими) санкціями — 12 848 грн 52 коп.

На обґрунтування позовних вимог Товариство посилалося на те, що воно з Інкерманською міською радою, відповідно до вимог чинного законодавства, уклало договір оренди земельної ділянки, яким була визначена сума орендної плати. Зміни до договору оренди земельної ділянки щодо збільшення розміру орендної плати за землю сторони не вносили. За таких обставин податковий орган неправомірно визначив податкове зобов’язання з орендної плати.

Окружний адміністративний суд Автономної Республіки Крим постановою від 24 листопада 2009 року, залишеною без змін ухвалами Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 3 серпня 2010 року та Вищого адміністративного суду України від 28 серпня 2012 року, позов Товариства задовольнив.

Суд першої інстанції, з рішенням якого погодилися як апеляційний суд, так і суд касаційної інстанції, виходив із того, що позивач та Інкерманська міська рада не вносили змін до договору оренди земельної ділянки щодо збільшення розміру орендної плати за землю. Зміна розміру земельного податку є підставою для перегляду розміру орендної плати шляхом внесення змін до договору оренди його учасниками.

У заяві про  перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС), ДПІ просить скасувати рішення суду касаційної інстанції і направити справу на новий касаційний розгляд.

На обґрунтування заяви ДПІ додало копію ухвали Вищого адміністративного суду України від 11 жовтня 2012 року (№ К-24067/10), яка, на думку заявника, підтверджує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права у подібних правовідносинах.

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що у задоволенні заяви ДПІ слід відмовити з таких підстав.

Вищий адміністративний суд України, допускаючи справу до провадження Верховного Суду України, виходив із того, що в доданій до заяви ДПІ копії ухвали Вищого адміністративного суду України від 11 жовтня 2012 року (№ К-24067/10) по-іншому, ніж у справі, що розглядається, застосовано статтю 21 Закону України від 6 жовтня 1998 року № 161-XIV «Про оренду землі» (далі — Закон № 161-XIV) зі змінами, внесеними Законом України від 3 червня 2008 року № 309-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (далі – Закон № 309-VI).

У справі, що розглядається, суд касаційної інстанції, погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій про задоволення позову, виходив із того, що ні Закон України від 3 липня 1992 року № 2535-XII «Про плату за землю» (далі — Закон № 2535-XII), ні інші нормативно-правові акти не закріплюють обов’язок орендаря перераховувати оренду плату (сплачувати її в більшому розмірі) в разі законодавчої зміни граничного розміру цієї плати. Тобто орендар зобов’язаний буде сплачувати більший розмір орендної плати лише у випадку внесення відповідних змін до договору. 

У судовому рішенні, наданому на підтвердження неоднакового застосування норм права у подібних правовідносинах, Вищий адміністративний суд України, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог і відмовляючи у задоволенні позову, виходив із того, що Товариство на порушення вимог статті 21 Закону
№ 161-XIV (зі змінами, внесеними Законом № 309-VI) здійснювало нарахування і сплату орендної плати за землі комунальної власності за договором оренди в розмірах менших, ніж встановлено законом. У зв’язку зі зміною нормативно грошової оцінки землі необхідність сплати земельного податку у новому розмірі виникла у позивача незалежно від внесення змін до договору оренди.

Із наведених судових рішень убачається, що суд касаційної інстанції у  подібних правовідносинах неоднаково застосував частину четверту статті 21 Закону № 161-XIV, внаслідок чого були ухвалені різні за змістом судові рішення.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції наведеної норми права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Відповідно до частин першої та другої статті 83 Земельного кодексу України (далі — ЗК) землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об’єкти комунальної власності.

До повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу (пункт «в» статті 12 ЗК).

Згідно зі статтею другою Закону № 2535-ХІІ використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель. За земельні ділянки, надані в оренду, справляється орендна плата.

Граничний розмір орендної плати за земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, встановлено Законом № 161-ХІV та є обов’язковим при укладанні відповідних договорів.

Відповідно до частини першої статті 21 цього ж Закону орендна плата – це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

Підставою нарахування земельного податку відповідно до статті 13 Закону № 2535-ХІІ є дані державного земельного кадастру, а орендної плати за земельну ділянку, яка перебуває у державній або комунальній власності,—  договір оренди такої земельної ділянки.

Частиною четвертою статті 21 Закону № 161-ХІV річна орендна плата за земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, надходить до відповідних бюджетів. Розподіляється і використовується відповідно до закону і не може бути меншою для земель сільськогосподарського призначення – розміру земельного податку, що встановлюється Законом України «Про плату за землю»; для інших категорій земель – трикратного розміру земельного податку, що встановлюється Законом України «Про плату за землю».

Згідно з пунктом 8 частини першої статті 14 Закону України від 26 червня 1991 року № 1251-XII «Про систему оподаткування», до загальнодержавних платежів належать такі податки і збори (обов’язкові платежі), як плата за землю (земельний податок, а також орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності).

Як убачається з матеріалів справи, 17 листопада 2004 року між Товариством та Інкерманською міською радою був укладений договір № 89/04 оренди земельної ділянки несільськогосподарського призначення, що розташована у м. Інкерман (далі — Договір).

Пунктом 4.5 зазначеного договору передбачено, що розмір річної орендної плати підлягає щорічному перерахунку в строк до 1 лютого поточного року залежно від грошової оцінки земельної ділянки, що щорічно індексується. Щорічний розрахунок орендної плати та сплата орендної плати здійснюється орендарем відповідно до умов цього договору та вимог чинного законодавства України.

Відповідно до статті 21 Закону № 161-XIV та статті 8 Закону № 2535-ХІІ передбачено внесення змін у розмір орендної плати за земельні ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності.

Разом із тим, статтею 30 Закону № 2535-ХІІ встановлено, що зміна умов договору оренди землі здійснюється за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору оренди землі спір вирішується в судовому порядку.

При цьому статтею 654 Цивільного кодексу України передбачено, що зміна договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає зі звичаїв ділового обороту.

Разом із тим слід зауважити, що державна податкова служба відповідно до статті 2 Закону України від 4 грудня 1990 року № 509-ХІІ «Про державну податкову службу в Україні» була наділена повноваженнями зі здійснення контролю за додержанням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів, державних цільових фондів податків і зборів (обов’язкових платежів), а також неподаткових доходів, установлених законодавством, проте ініціативою вносити зміни в договори оренди землі відповідно до статей 12, 80, 83 ЗК, статті 21 Закону № 161-ХІV, статті 30 Закону № 2535-ХІІ наділена одна зі сторін цих договорів, якою у справі, що розглядається, є міська рада — орган місцевого самоврядування, через яку відповідною територіальною громадою реалізовано право власності на передані в оренду земельні ділянки, що знаходяться у комунальній власності.

Договір оренди землі є цивільно-правовим, а отже, йому притаманні такі ознаки, як свобода договору, обов’язковість його виконання сторонами тощо. Суб’єкт владних повноважень, який не є учасником договору, не може здійснювати владні управлінські функції шляхом втручання у відносини сторін договору, але має право контролювати належність виконання договору та відповідність його умов чинному законодавству України, зокрема стежити, щоб такі умови не суперечили інтересам суспільства. Якщо ж договір пов’язаний зі сплатою податків і, на думку суб’єкта владних повноважень, спрямований на ухилення від їх сплати, останній, за допомогою адміністративних заходів, уповноважений відновити публічний порядок.

Таким чином, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України погоджується з висновком Вищого адміністративного суду України про те, що хоча зміна розміру земельного податку згідно із Законом № З09-VI є підставою для перегляду встановленого розміру орендної плати шляхом внесення відповідних змін до договору оренди землі його учасниками, зазначене не тягне автоматичні зміни орендної палати та, відповідно, донарахування ДПІ суми податкового зобов’язання з орендної плати із застосуванням штрафних санкцій за податковими повідомленнями-рішеннями.

Відповідно до частини першої статті 244 КАС Верховий Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

постановила:

У задоволенні заяви державної податкової інспекції у Балаклавському районі м. Севастополя відмовити.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, передбаченого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий                       В.В. Кривенко
Судді: М.Б. Гусак
  О.А. Коротких
  О.В. Кривенда
  В.Л. Маринченко
  П.В. Панталієнко
  О.Б. Прокопенко
  О.О. Терлецький
  Ю.Г. Тітов