2014.09.03  № 6-100цс14 ВСУ: пеня нараховується

Пеня нараховується в межах одонорічного строку, зазвичай. Розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків
067 86-244-17, юридична консультація, судова практика, юрист, адвокат, киев

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

3 вересня 2014 року

 

м. Київ

   За правилами п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України період, за який нараховується пеня за прострочення виконання зобов’язання не може перевищувати одного року. Виходячи з правової природи пені, яка нараховується за кожен день прострочення, право на позов про стягнення пені за кожен окремий день виникає щодня  на відповідну суму, а позовна  давність за позовом про стягнення пені відповідно до статті 253 ЦК України обчислюється по кожному дню, за який нараховується пеня, окремо, починаючи з дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права.

Частиною третьою статті 551 ЦК України, зокрема передбачено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків. 

Отже, частина третя статті 551 ЦК України з урахуванням положень статті 3 ЦК України щодо загальних засад цивільного законодавства та частини четвертої статті 10 ЦПК України щодо обов’язку суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав дає право суду  зменшити розмір неустойки за умови, що він значно перевищує розмір збитків.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

 

 

головуючого Яреми А.Г.,

 

 
суддів: Григор’євої Л.І., Охрімчук Л.І.,
  Гуменюка В.І., Патрюка М.В.,

 

  Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., —
     

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом  ОСОБА_1 до  ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики за заявою  ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від    13 травня 2013 року,

 

 

в с т а н о в и л а:

 

У липні 2012 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2  про стягнення заборгованості за договором позики.

На обґрунтування вимог посилався на те, що 22 грудня 2009 року укладено нотаріально посвідчений договір позики, відповідно до умов якого він передав відповідачу грошові кошти в розмірі 1 495 805 грн, що в еквіваленті складало 130 070 євро, зі строком повернення до 22 червня  2010 року. Факт одержання суми позики підтверджується розпискою від 22 грудня 2009 року, власноручно написаною позичальником у момент передачі грошей.

21 червня 2010 року до договору внесені зміни та продовжено строк повернення позики до 22 грудня 2010 року.

 З метою забезпечення виконання зобов’язань за вказаним договором             ними укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого відповідач передав в іпотеку п’ятикімнатну квартиру АДРЕСА_1.

Посилаючись на неналежне виконання відповідачем своїх зобов’язань за договором позики, ОСОБА_1 просив стягнути зі ОСОБА_2 заборгованість за договором позики в розмірі 1 495 805 грн, три  проценти річних у розмірі      64 422 грн 07 коп., інфляційні нарахування за весь час прострочення виконання зобов’язання  в розмірі 79 185 грн 39 коп. та пеню в розмірі 7 838 018 грн 20 коп.

 Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 3 грудня 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 7 лютого 2013 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з відповідача на користь позивача       9 477 430 грн. 66 коп. боргу.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2013 року відмовлено ОСОБА_2 у відкритті провадження у справі.

У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 травня 2013 року ОСОБА_2 порушує питання про скасування зазначеної ухвали з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме: пункту першого частини другої статті 258, частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).

В обґрунтування заяви ОСОБА_2 додав ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 лютого            2011 року, від 17 жовтня 2012 року, від 9 квітня 2012 року та від 5 лютого       2014 року, в яких, на думку заявника, по-іншому застосовані зазначені правові норми.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 червня 2014 року справу допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України).

Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями  пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове   застосування   судом   (судами)  касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права,  що  потягло ухвалення   різних   за   змістом   судових   рішень  у  подібних правовідносинах.

У справі, яка переглядається, судами встановлено, що 22 грудня 2009 року  сторонами укладено нотаріально посвідчений договір позики, відповідно до умов якого  ОСОБА_1 передав  ОСОБА_2 грошові кошти в розмірі 1 495 805 грн, що в еквіваленті складало 130 070 євро, зі строком повернення до 22 червня           2010 року. Договір є безвідсотковим.

Факт одержання суми позики підтверджується розпискою, власноручно написаною позичальником у момент передачі суми позики – 22 грудня            2009 року.

21 червня 2010 року сторонами внесені зміни до договору позики,  згідно з якими  строк повернення позики продовжено до 22 грудня 2010 року.

 Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що зобов’язання повинно виконуватись належним чином відповідно до умов договору, тому на підставі статей 526, 1046, 1049, 1050 ЦК України боржник зобов’язаний повернути суму позики з урахуванням індексу інфляції та сплатити три проценти річних та пеню. При цьому, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що підстав для зменшення розміру пені не вбачається, оскільки відповідач із такою заявою не звертався, а її розмір установлений сторонами в договорі, тому стягненню підлягає пеня в розмірі 1% від суми несвоєчасно повернутої позики – 1 495 805 грн — за кожен день прострочення, що складає 7 838 018 грн.

Разом із тим у наданих для порівняння судових рішеннях у справах, які виникли в подібних правовідносинах, містяться інші правові висновки, а саме в ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ:

  • від 9 квітня 2012 року у справі про стягнення заборгованості за кредитним договором суд апеляційної інстанції, з рішенням якого погодився й суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення місцевого суду в частині задоволення позову про стягнення пені й ухвалюючи в цій частині нове рішення про стягнення пені в межах річного строку та про зменшення розміру пені на підставі частини третьої статті 551 ЦК України, виходив із того, що її розмір значно перевищує суму заборгованості за кредитним договором;
  • від 5 лютого 2014 року про стягнення заборгованості за кредитним договором суд  касаційної інстанції, погодився з рішенням апеляційної інстанції, який, застосовуючи пункт перший частини першої статті 258 ЦК України, виходив із того, що нарахування суми пені за період, який перевищує один рік, суперечить вимогам закону.

 Що стосується ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 лютого 2011 року та від 17 жовтня           2012 року, то на підставі пункту четвертого частини третьої статті 359 ЦПК України вони обґрунтовано відхилені Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ як такі, що не є прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки  заявник раніше вже здійснював на них посилання,  подаючи заяву про перегляд судового рішення, однак за наслідками її розгляду ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 березня 2014 року відмовлено в допуску справи до провадження Верховного Суду України.

  Отже, доводи заяви та надані на їх підтвердження судові рішення —  ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 квітня 2012 року та від 5 лютого 2014 року — свідчать про наявність неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: пункту першого частини другої статті 258 та частини третьої статті 551 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

 Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

 Згідно із частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

 Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов’язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу (частина перша статті 1050 ЦК України).

  Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Стягнення з боржника, який порушив грошове зобов’язання, сум індексації грошового боргу та процентів не перешкоджає стягненню у передбачених законом або договором випадках неустойки (пені) за прострочення виконання грошового зобов’язання, оскільки  відповідно до частини першої статті 550 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання.

Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно.

Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі (частини перша, друга статті 551 ЦК України).

 Як установлено судом, пунктом 1 договору передбачено, що у разі несвоєчасного погашення платежів позичальник зобов’язуєься сплачувати позикодавцю неустойку в розмірі 1%  від усієї суми позики за кожен день прострочення.

 За загальним правилом період, за який нараховується пеня за прострочення виконання зобов’язання, не може перевищувати один рік (пункт перший частини другої статті 258 ЦК України). При цьому виходячи з правової природи пені, яка нараховується за кожен день прострочення, право на позов про стягнення пені за кожен окремий день виникає щодня  на відповідну суму, а позовна  давність за позовом про стягнення пені відповідно до статті 253 ЦК України обчислюється по кожному дню, за який нараховується пеня, окремо, починаючи з дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права.

Оскільки право на стягнення пені в кредитора виникло з наступного дня після 22 грудня 2010 року, а до суду він звернувся лише — 16 липня 2012 року, то пеня підлягала стягненню лише в межах одного року до дня пред’явлення позову.

Стягнувши пеню за весь час прострочення, починаючи з 23 грудня         2010 року, суд неправильно застосував норму пункту першого частини другої статті 258 ЦК України.

Крім того, частиною третьою статті 551 ЦК України передбачено, зокрема, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків.

Отже, частина третя статті 551 ЦК України з урахуванням положень    статті 3 ЦК України щодо загальних засад цивільного законодавства та частини четвертої статті 10 ЦПК України щодо обов’язку суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав дає право суду зменшити розмір неустойки за  умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків.

Установивши, що розмір неустойки значно більший від розміру боргового зобов’язання (разом із нарахованою індексацією та трьома процентами річних), суд,  на відміну від судових рішень, наданих для порівняння, не застосував до спірних правовідносин норму частини третьої статті 551 ЦК України, яка підлягала застосуванню.

Поширення дії норми матеріального права на певні правовідносини в одних випадках і незастосування цієї самої норми до аналогічних відносин в інших випадках є неоднаковим застосуванням одних і тих самих норм матеріального права, яке відповідно до пункту першого частини першої        статті 355 ЦПК України є підставою для перегляду судового рішення.

          Неправильне застосування норми частини третьої статті 551 ЦК України призвело до ухвалення незаконного рішення у справі, тому воно підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

За таких обставин заява  про перегляд Верховним Судом України ухвали судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від  13 травня 2013 року підлягає задоволенню з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою   статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Заяву  ОСОБА_2 задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від  13 травня 2013 року скасувати, передати справу на новий касаційний розгляд.

 Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий                                      А.Г. Ярема

Судді:                                               Л.І. Григор’єва

 

 

                                                      В.І. Гуменюк

                                                        Н.П. Лященко         

                                                    М.В. Патрюк

            Л.І. Охрімчук

             

              Ю.Л. Сенін