2014.11.25 № 3-180гс14 ВСУ: обчислення позовної давності

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
Порядок обчислення позовної давності за допомовленістю не може бути змінено.від 25 листопада 2014 року
Відповідно до статті 260 Цивільного кодексу України порядок обчислення позовної давності не може бути змінено за домовленістю сторін

Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого — Барбари В. П., суддів — Берднік І. С., Ємця А. А., Жайворонок Т. Є., Колесника П. І., Потильчака О. І., Шицького І. Б., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за заявою публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 29 липня 2014 року у справі N Б-50/211-10 за заявою фізичної особи — підприємця ОСОБА_1 про визнання банкрутом, встановила:

Ухвалою господарського суду Харківської області від 9 квітня 2014 року припинено провадження у справі про визнання банкрутом фізичної особи — підприємця ОСОБА_1, скасовано мораторій на задоволення вимог кредиторів.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 8 травня 2014 року залишено без змін ухвалу господарського суду Харківської області від 9 квітня 2014 року.

Вищий господарський суд України постановою від 29 липня 2014 року залишив без змін постанову Харківського апеляційного господарського суду від 8 травня 2014 року та ухвалу господарського суду Харківської області від 9 квітня 2014 року.

У заяві про перегляд постанови Вищого господарського суду України від 29 липня 2014 року з підстав, передбачених пунктом 1 статті 111 16 Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК України), публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль» (далі — ПАТ «Райффайзен Банк Аваль»), посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень абзацу 8 статті 1 та статей 6, 47 — 49 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі — Закон про банкрутство), при вирішенні аналогічних судових справ, просить скасувати цю постанову Вищого господарського суду України, постанову Харківського апеляційного господарського суду від 8 травня 2014 року, ухвалу господарського суду Харківської області від 9 квітня 2014 року і передати справу до суду першої інстанції для подальшого розгляду.

На обґрунтування неоднаковості застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» долучило до поданої заяви копії постанови Вищого господарського суду України від 5 квітня 2011 року у справі N Б-39/115-09 та постанови Верховного Суду України від 27 жовтня 2009 року у справі N 5/65-09.

Ухвалою від 20 жовтня 2014 року Вищий господарський суд України допустив справу N Б-50/211-10 для перегляду Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 29 липня 2014 року, зазначивши про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права у подібних правовідносинах, що вбачається із наданої заявником копії постанови суду касаційної інстанції у справі N Б-39/115-09.

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені у заяві доводи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає частковому задоволенню.

У справі, яка розглядається, судом встановлено, що боржник З. В. Г. зареєстрована як фізична особа — підприємець виконавчим комітетом Харківської міської ради 27 червня 2006 року, є суб’єктом спрощеної системи оподаткування та звітності.

У листопаді 2010 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою в порядку статей 47 — 49 Закону про банкрутство стосовно порушення справи про її банкрутство, посилаючись на те, що в результаті здійснення нею підприємницької діяльності утворилася заборгованість перед кредиторами, які звернулися до ОСОБА_1 із вимогами, проте погасити всю заборгованість вона не має можливості, а виконання нею грошових зобов’язань перед одним із кредиторів призведе до неможливості виконання нею грошових зобов’язань перед іншими кредиторами.

На підтвердження факту цієї заборгованості заявниця зазначила, що вона має заборгованість перед фізичною особою — підприємцем ОСОБА_2 у сумі 278330 грн. згідно з рішенням господарського суду Харківської області від 20 вересня 2010 року у справі N 07/210-10 та перед фізичною особою — підприємцем ОСОБА_3 у сумі 27468 грн. згідно з рішенням господарського суду Харківської області від 13 жовтня 2010 року у справі N 05/213-10. Загальний розмір безспірної кредиторської заборгованості, пов’язаної із підприємницькою діяльністю боржника, на час звернення до суду із відповідною заявою становив 305798 грн.

Окрім того, ОСОБА_1 зазначила, що має заборгованість, не пов’язану зі здійсненням нею підприємницької діяльності, а саме: за кредитним договором від 6 березня 2008 року N 014/1277/74/97816 перед публічним акціонерним товариством «Райффайзен Банк Аваль» у розмірі 206381,18 доларів США, за кредитним договором від 25 квітня 2008 року N 94Ф-ІК-400 перед публічним акціонерним товариством «ВТБ Банк» — 499371,8 доларів США, за кредитним договором від 29 квітня 2008 року N 700006381 перед закритим акціонерним товариством «Альфа банк» — 43685,11 доларів США.

15 листопада 2010 року господарським судом Харківської області порушено провадження у справі N Б-50/211-10 про банкрутство ОСОБА_1 за заявою боржника.

Постановою господарського суду Харківської області від 21 грудня 2010 року ОСОБА_1 визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру та призначено ліквідатора.

Вищий господарський суд України погодився з висновком господарського суду Харківської області в ухвалі від 9 квітня 2014 року та Харківського апеляційного господарського суду в постанові від 8 травня 2014 року про припинення провадження у справі про визнання ОСОБА_1 банкрутом з огляду на те, що на момент подачі заяви до суду боржником не було надано належних доказів, які підтверджували би безспірність вимог кредиторів і неплатоспроможність боржника, оскільки відсутні належні докази пред’явлення кредиторами виконавчих документів до органів виконавчої служби, а судові рішення, копії яких додано боржником до заяви про порушення справи про банкрутство, не були звернені до виконання та не є виконавчими документами у розумінні Закону України «Про виконавче провадження».

У постанові суду касаційної інстанції від 5 квітня 2011 року у справі N Б-39/115-09, на яку посилається заявниця, за подібних обставин справи та однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин Вищий господарський суд України дійшов протилежного правового висновку про те, що звернення боржника із заявою про банкрутство в порядку статті 47 Закону про банкрутство свідчить про визнання ним наявності боргу, а тому в цьому випадку не вимагається подання при зверненні із заявою про порушення справи про банкрутство доказів безспірності вимог кредиторів.

Усуваючи розбіжності у застосуванні норм матеріального права, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України виходить із наступного.

Відповідно до статті 53 Цивільного кодексу України фізична особа, яка неспроможна задовольнити вимоги кредиторів, пов’язані із здійсненням нею підприємницької діяльності, може бути визнана банкрутом у порядку, встановленому законом.

Згідно з частиною 7 статті 128 Господарського кодексу України громадянин-підприємець може бути визнаний судом банкрутом відповідно до вимог цього Кодексу та інших законів.

Заява щодо порушення справи про банкрутство громадянина-підприємця подається на загальних підставах, встановлених статтями 6 та 7 Закону про банкрутство, з урахуванням особливостей, визначених статтею 47 зазначеного Закону.

Частиною третьою статті 6 та частиною восьмою статті 7 Закону про банкрутство передбачено, що справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно складають не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку, якщо інше не передбачено цим Законом, та в разі підтвердження кредитором (кредиторами) своєї (своїх) вимоги (вимог) до неплатоспроможного боржника документами, що свідчать про їх безспірність.

Відповідно до частин першої та другої статті 47 Закону про банкрутство правила, передбачені цією статтею, застосовуються до відносин, пов’язаних з визнанням громадянина — суб’єкта підприємницької діяльності банкрутом. Заява про порушення справи про банкрутство громадянина-підприємця може бути подана в господарський суд громадянином-підприємцем, який є боржником, або його кредиторами.

Згідно з частиною п’ятою статті 7 Закону про банкрутство боржник зобов’язаний звернутись до суду із заявою про визнання банкрутом у разі виникнення таких обставин:

— задоволення вимог одного або кількох кредиторів призведе до неможливості виконання грошових зобов’язань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами;

— орган боржника, уповноважений відповідно до установчих документів або законодавства прийняти рішення про ліквідацію боржника, прийняв рішення про звернення в господарський суд із заявою боржника про порушення справи про банкрутство.

При цьому справа про банкрутство порушується господарським судом за заявою боржника за наявності хоча б однієї з підстав, передбачених частиною п’ятою статті 7 Закону про банкрутство.

Звертаючись до суду із заявою щодо порушення справи про своє банкрутство, ОСОБА_1 послалася на те, що загальний розмір заборгованості перед кредиторами, пов’язаної із підприємницькою діяльністю та не забезпеченої заставою, становить 305798 грн., а вартість її майна — 972435 грн., проте це майно перебуває в заставі та іпотеці, самостійно провести його реалізацію ОСОБА_1 не може, а задоволення нею вимог одного або кількох кредиторів призведе до неможливості виконання грошових зобов’язань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами.

За змістом абзацу восьмого статті 1 Закону про банкрутство безспірними є вимоги кредиторів, визнані боржником, інші вимоги кредиторів, підтверджені виконавчими документами чи розрахунковими документами, за якими відповідно до законодавства здійснюється списання коштів з рахунків боржника.

Тобто згідно з наведеною нормою закону ініціювання боржником порушення справи про банкрутство свідчить про відсутність між боржником та його кредиторами спору про наявність і неоплатність боргу, оскільки сам боржник визнає ці обставини.

У справі, що розглядається, із заявою про порушення справи про банкрутство в порядку статті 47 Закону про банкрутство звернувся саме боржник, що свідчить про визнання ним обставин наявності боргу.

Постановою від 29 липня 2014 року Вищий господарський суд України залишив без змін постанову Харківського апеляційного господарського суду від 8 травня 2014 року, ухвалу господарського суду Харківської області від 9 квітня 2014 року та не звернув уваги на зазначені вимоги закону та встановлені судом обставини справи.

Оскільки суд касаційної інстанції при вирішенні цієї справи неправильно застосував норми матеріального права, що суперечить висновкам цього ж суду в іншому судовому рішенні у подібних правовідносинах у справі N Б-39/115-09, заява ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» підлягає частковому задоволенню, а постанова Вищого господарського суду України від 29 липня 2014 року — скасуванню з передачею справи на новий касаційний розгляд.

Керуючись статтями 111 16, 111 23, 111 24, 111 25 ГПК України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України постановила:

Заяву публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» задовольнити частково.

Постанову Вищого господарського суду України від 29 липня 2014 року у справі N Б-50/211-10 скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 статті 111 16 Господарського процесуального кодексу України.

Головуючий:
В. П. Барбара
Судді:
І. С. Берднік
А. А. Ємець
Т. Є. Жайворонок
П. І. Колесник
О. І. Потильчак
І. Б. Шицький