2015.01.04 № 6-37цс15 ВСУ: 3 % річних, договір позики

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ
 ВАС Статтею 599 ЦК України встановлено, що зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
           Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Відповідно до вимог статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.
У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
За положеннями статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов’язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
           Виходячи з положень частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Звернення до суду з вимогою про повернення всіх сум за договором позики у зв’язку з порушенням умов договору є наслідком невиконання чи неналежного виконання боржником своїх договірних зобов’язань.
Аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що у разі прострочення виконання грошового зобов’язання за договором позики, позикодавець вправі вимагати від позичальника сплати суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції, а також 3 % річних від простроченої суми за весь час прострочення згідно статті 625 ЦК України.   
Крім  того позикодавець має право отримати проценти від суми позики, згідно статті 1048 ЦК України, які нараховуються за період з дати отримання коштів позичальником по день повернення позики, якщо інше не було встановлено укладеним між сторонами договором.
Факт повернення суми позики до звернення позивача до суду, але з порушенням встановленого договором позики строку повернення, не звільняє боржника від відповідальності, передбаченої статтями 625, 1048 ЦК України.

 

 

 1 квітня 2015 року                                 м. Київ

   

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Гуменюка В.І.,
суддів: Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Романюка Я.М.,
Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М., —  
     

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів за користування позикою та за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, ОСОБА_1 про визнання договорів позики недійсними, встановлення факту, що має юридичне значення, за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2014 року,

в с т а н о в и л а :

У грудні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 25 жовтня 2010 року ОСОБА_2 позичила у нього 135 тис. грн., зобов’язавшись повернути їх до 1 листопада 2011 року, про що було складено розписку. 9 листопада 2010 року вона позичила кошти в розмірі 135 тис. грн з кінцевим терміном повернення до 1 листопада 2011 року, про що також було складено розписку. Однак у встановлений строк відповідачка кошти не повернула і лише 26 січня 2013 року нею було сплачено 135 тис. грн за договором позики від 25 жовтня 2010 року і 26 лютого 2013 року – 135 тис. грн за договором позики від 9 листопада 2010 року.

ОСОБА_1 просив суд стягнути з ОСОБА_2 на його користь                 58 103 грн 83 коп., у тому числі:

          — за договором позики від 25 жовтня 2010 року –інфляційні втрати в розмірі 401 грн 34 коп., 3% річних від простроченої суми в розмірі 5 026 грн 44 коп., а також проценти  від суми позики  на ріні облікової ставки Національного банку України в розмірі 23 304 грн 86 коп.;

          — за договором позики від 9 листопада 2010 року –  інфляційні втрати     в розмірі 265 грн 94 коп.; 3% річних від простроченої суми в розмірі                5 370 грн 42 коп., проценти  від суми позики  на ріні облікової ставки Національного банку України в розмірі 23 734 грн 83 коп.

У січні 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом про визнання договорів позики недійсними і встановлення факту, що має юридичне значення, зазначаючи, що з 1994 року перебуває у фактичних шлюбних відносинах з ОСОБА_2, при складанні розписки від 25 жовтня 2010 року він був свідком, але письмової згоди не надавав, про існування розписки
від 9 листопада 2010 року він дізнався лише у грудні 2013 року. Посилаючись на те, що договори позики фактично створюють обов’язки не лише для ОСОБА_2, а й для нього, ОСОБА_3 просив суд встановити факт його проживання з ОСОБА_2 однією сім’єю без реєстрації шлюбу в період з 1 січня 2004 року до дня звернення до суду із зазначеним позовом й визнати недійсними договори позики, які були укладені між ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

Рішенням Канівського міськрайонного суду Черкаської області від      16 квітня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Черкаської області від 24 липня 2014 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Постановлено стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 за весь час прострочення грошових зобов’язань за договорами позики 58 103 грн 83 коп. Позов ОСОБА_3 задоволено частково, постановлено встановити факт проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_2 однією сім’єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу з 1 січня 2004 року до 22 січня 2014 року; у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2014 року касаційну скаргу
ОСОБА_2 відхилено, судові рішення  першої та апеляційної інстанцій залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві ОСОБА_2 просить скасувати рішення Канівського міськрайонного суду Черкаської області
від 16 квітня 2014 року, ухвалу Апеляційного суду Черкаської області
від 24 липня 2014 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2014 року й ухвалити нове рішення про відмову ОСОБА_1 в позові, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статей 545, 599, 625, 1046 – 1048 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).

На підтвердження своїх доводів заявниця наводить ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
від 18 липня 2012 року, а також рішення цього ж суду від 11 липня
2012 року та від 3 жовтня 2012 року.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ  від 9 лютого 2015 року справу допущено до провадження у Верховному Суді України.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_2 та її представника, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України визнає, що заява задоволенню  не підлягає з таких підстав.

Згідно зі статтею 355 Цивільного процесуального кодексу України  (далі – ЦПК України), в редакції на час подачі заяви про перегляд, заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав:

1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;

2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої  визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.

Судами під час розгляду справи встановлено, що 25 жовтня 2010 року ОСОБА_2 позичила у ОСОБА_1 135 тис. грн з кінцевим терміном повернення до 1 листопада 2011 року, про що було складено розписку.            9 листопада 2010 року ОСОБА_2 позичила у ОСОБА_1 кошти в розмірі
135 тис. грн з кінцевим терміном повернення до 1 листопада 2011 року, про що також нею було складено розписку. Однак у зазначений в розписках строк відповідачка кошти не повернула і лише 26 січня 2013 року позивачу було сплачено 135 тис. грн за договором позики від 25 жовтня 2010 року, а
26 лютого 2013 року  позивач отримав 135 тис. грн за договором позики від 9 листопада 2010 року.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову ОСОБА_1, суд першої інстанції, з висновками якого погодились суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив із того, що боржник за договорами позики прострочив свої грошові зобов’язання, а тому відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, три проценти річних від простроченої суми, а також позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики за ставкою Національного банку України відповідно до вимог статті 1048 ЦК України.

Разом із тим у наданому для порівняння рішенні Вищого спеціалізованого суду України  з  розгляду  цивільних  і  кримінальних  справ  від 11 липня 2012 року суд касаційної інстанції виходив із того, що договірні правовідносини між сторонами договору позики припинені на підставі рішення суду, яким з відповідача стягнуто на користь позивача суми за договорами позики, а тому підстави для нарахування процентів від суми позики згідно із статтею 1048 ЦК України відсутні.

У наданих для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України  з  розгляду  цивільних  і  кримінальних  справ  від 18 липня        2012 року і рішенні цього ж суду від 3 жовтня 2012 року  суд касаційної інстанції виходив із того, що підстави для нарахування коштів, передбачених статтями 625, 1048 ЦК України, відсутні, оскільки основне грошове зобов’язання за договором виконано до ухвалення рішення суду.

Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей  625, 1048 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Статтею 599 ЦК України встановлено, що зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

           Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Відповідно до вимог статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

За положеннями статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов’язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

           Виходячи з положень частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Звернення до суду з вимогою про повернення всіх сум за договором позики у зв’язку з порушенням умов договору є наслідком невиконання чи неналежного виконання боржником своїх договірних зобов’язань.

Аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що у разі прострочення виконання грошового зобов’язання за договором позики, позикодавець вправі вимагати від позичальника сплати суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції, а також 3 % річних від простроченої суми за весь час прострочення згідно статті 625 ЦК України.

Крім  того позикодавець має право отримати проценти від суми позики, згідно статті 1048 ЦК України, які нараховуються за період з дати отримання коштів позичальником по день повернення позики, якщо інше не було встановлено укладеним між сторонами договором.

Факт повернення суми позики до звернення позивача до суду, але з порушенням встановленого договором позики строку повернення, не звільняє боржника від відповідальності, передбаченої статтями 625, 1048 ЦК України.

Ураховуючи викладене, висновок суду про те, що позикодавець має право на одержання від позичальника сум, передбачених частиною другою статті 625 та частиною першою статті 1048 ЦК України, є правильним та такими, що ґрунтується на законі.

Саме із таких міркувань виходив і суд касаційної інстанції, залишаючи без змін ухвалені у справі судові рішення.

Відповідно до статті 3605 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Керуючись статтею 3603  ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

                                                  п о с т а н о в и л а :

 

У задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 вересня 2014 року відмовити.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій  пунктом 2 частини  першої статті 355 ЦПК України.

 

Головуючий                                                                 В.І. Гуменюк

Судді :                                                                            Н.П. Лященко

                                                                                           Л.І. Охрімчук

                                                                                           Я.М. Романюк

                                                                                           Ю.Л. Сенін

                                                                                            В.М. Сімоненко