2015.01.28 № 6-221цс14 ВСУ: державний акт на підставі рішення місцевої ради

 П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М    У К Р А Ї Н И
 
28 січня 2015 року
 
                           м. Київ
 Державний акт на право власності на земельну ділянку видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, тому вирішення питання про правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішенняСтаттями 116, 118 ЗК України визначено підстави й порядок набуття громадянами і юридичними особами права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності.
Установивши факт відсутності на час прийняття селищною радою рішення про надання громадянину земельної ділянки затвердженої в установленому законом порядку документації, яка б встановлювала межі селища, суд на підставі статей 116, 122, частини першої статті 155, пункту 12 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України (який був чинним на час прийняття селищною радою рішення) дійшов обґрунтованого висновку про перевищення селищною радою повноважень щодо розпорядження землями, які розташовані за межами населеного пункту, та недійсність такого рішення селищної ради.
Державний акт на право власності на земельну ділянку видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, тому вирішення питання про правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішення, на підставі якого такий акт виданий, і дотримання вимог, передбачених земельним законодавством, зокрема статтями 116, 118 ЗК України.

                         

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

    

головуючого

суддів:

 Яреми А.Г.,

Григор’євої Л.І.,

Гуменюка В.І.,

Лященко Н.П., 

 

Охрімчук Л.І.,

Романюка Я.М., 

 

Сеніна Ю.Л.,

Сімоненко В.М., —

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом прокурора м. Ірпеня Київської області до Коцюбинської селищної ради Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа – комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство», про визнання недійсними рішення й державного акта на право власності на земельну ділянку та визнання права власності на земельну ділянку та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до прокуратури м. Ірпеня Київської області, Коцюбинської селищної ради Київської області, треті особи: ОСОБА_1, комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство», про визнання особи добросовісним набувачем та визнання права власності на земельну ділянку за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від  26 лютого 2014 року,

в с т а н о в и л а :

 

У березні 2013 року прокурор м. Ірпеня Київської області в інтересах держави звернувся до суду з позовом до Коцюбинської селищної ради Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання недійсними рішення й державного акта на право власності на земельну ділянку та визнання права власності на земельну ділянку.

Зазначав, що рішенням Коцюбинської селищної ради Київської області від 25 грудня 2008 року НОМЕР_1 затверджено проект землеустрою щодо відведення та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею S_1 для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована АДРЕСА_1. На підставі цього рішення 27 лютого  2009 року ОСОБА_1 видано державний акт на право власності на вказану земельну ділянку.

Згідно з договором купівлі-продажу від 24 березня 2010 року ОСОБА_1 здійснив відчуження зазначеної земельної ділянки ОСОБА_2, у зв’язку із чим на державному акті на право власності на земельну ділянку, що виданий ОСОБА_1, вчинено відмітку про перехід права власності на земельну ділянку до ОСОБА_2.

Посилаючись на те, що Коцюбинською селищною радою Київської області прийнято рішення про відчуження вказаної земельної ділянки з перевищенням повноважень, оскільки зазначена земельна ділянка розташована за межами населеного пункту – смт Коцюбинське Київської області та без виключення її із земель Державного лісового фонду України й вилучення з користування комунального підприємства «Святошинське лісопаркове господарство», тобто без відома держави в особі уповноваженого органу та постійного землекористувача, в якого земельна ділянка перебувала в постійному користуванні згідно з постановою Ради Міністрів Української РСР від 20 червня 1956 року № 673, просив на підставі статей 20, 21, 39, 152,   155 Земельного кодексу України (далі – ЗК України), статті 57 Лісового кодексу України, статті 9 Закону України від 17 червня 2004 року № 1808-IV «Про державну експертизу землевпорядної документації», якою передбачено обов’язковість проведення державної експертизи проектів землеустрою щодо відведення земель лісогосподарського призначення, статей 3, 10, 12, 13,            23 Закону України від 20 квітня 2000 року № 1699-III  «Про планування і забудову територій», статей 16, 21, 228, 336, 392, 393 Цивільного кодексу України  (далі – ЦК України) визнати недійсними: рішення Коцюбинської селищної ради Київської області від 25 грудня 2008 року  НОМЕР_1 і державний акт на право власності на земельну ділянку, що виданий 27 лютого 2009 року ОСОБА_1, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_2 – та скасувати його державну реєстрацію; визнати право власності держави на спірну земельну ділянку.

У липні 2013 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом до прокуратури м. Ірпеня Київської області, Коцюбинської селищної ради Київської області про визнання особи добросовісним набувачем та визнання права власності на земельну ділянку.

Зазначала, що 24 березня 2010 року між нею та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, яка належала ОСОБА_1 на праві власності.

Посилаючись на те, що право власності на спірну земельну ділянку вона набула на законних підставах, оскільки вказаний договір купівлі-продажу був укладений з дотриманням вимог чинного законодавства, просила визнати її добросовісним набувачем спірної земельної ділянки та визнати за нею право власності на вказану земельну ділянку.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 6 серпня           2013 року позовні вимоги прокурора м. Ірпеня Київської області задоволено частково: визнано недійсним рішення Коцюбинської селищної ради Київської області від 25 грудня 2008 року НОМЕР_1 «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд АДРЕСА_1»; визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку площею S_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташована АДРЕСА_1, що виданий ОСОБА_1, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_2 та скасовано державну реєстрацію вказаного державного акта на право власності на земельну ділянку; у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Київської області від 27 листопада 2013 року рішення Ірпінського міського суду Київської області від 6 серпня 2013 року в частині визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку скасовано і в цій частині ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог прокурора м. Ірпеня Київської області про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та скасування його державної реєстрації відмовлено; у решті – рішення суду залишено без змін.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від             26 лютого 2014 року рішення апеляційного суду Київської області від                  27 листопада 2013 року скасовано, залишено в силі рішення Ірпінського міського суду Київської області від 6 серпня 2013 року.

У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 лютого 2014 року ОСОБА_2 порушує питання про скасування рішення суду першої інстанції й зазначеної ухвали та залишення без змін рішення апеляційного суду, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 204, 328, 330, 388 ЦК України та статті 152 ЗК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

В обґрунтування заяви ОСОБА_2 надала ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 березня 2014 року, від 5 березня 2014 року, від 12 лютого 2014 року, від 16 травня 2012 року та від 17 жовтня 2012 року, в яких, на її думку, по-іншому застосовано зазначені правові норми.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від             8 грудня 2014 року поновлено ОСОБА_2 строк для подання заяви про перегляд судового рішення; цивільну справу за позовом прокурора м. Ірпеня Київської області до Коцюбинської селищної ради Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа – комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство», про визнання недійсними рішення й державного акта на право власності на земельну ділянку та визнання права власності на земельну ділянку та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до прокуратури м. Ірпеня Київської області, Коцюбинської селищної ради Київської області, треті особи: ОСОБА_1, комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство», про визнання особи добросовісним набувачем та визнання права власності на земельну ділянку допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України).

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві          ОСОБА_2 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява не підлягає задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 360-5 ЦПК України суд відмовляє в задоволенні заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Судами встановлено, що рішенням Коцюбинської селищної ради Київської області від 25 грудня 2008 року НОМЕР_1 затверджено проект землеустрою щодо відведення та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею S_1 для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована АДРЕСА_1. На підставі вказаного рішення 27 лютого 2009 року ОСОБА_1 видано державний акт на право власності на вказану земельну ділянку.

Згідно з договором купівлі-продажу від 24 березня 2010 року  ОСОБА_1 здійснив відчуження зазначеної земельної ділянки ОСОБА_2, у зв’язку із чим на державному акті на право власності на земельну ділянку, що виданий ОСОБА_1, вчинено відмітку про перехід права власності на земельну ділянку до ОСОБА_2.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог прокурора                     м. Ірпеня Київської області, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, застосувавши норми статей 12, 116, 118, 122, 152, 155, 173 ЗК України, вважав, що рішення від 25 грудня 2008 року НОМЕР_1 прийняте Коцюбинською селищною радою Київської області в межах повноважень  відповідно до передбаченої статтями 116, 118 ЗК України процедури передачі у власність земельних ділянок, проте спірне рішення прийняте селищною радою з порушенням вимог пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України (який був чинним на час прийняття селищною радою рішення), оскільки на час його прийняття межі                            смт Коцюбинське Київської області в установленому законом порядку не були визначені й встановлені, що, відповідно до статті 152 ЗК України,  є підставою для визнання спірного рішення і державного акту, що виданий на підставі цього рішення, недійсними. При цьому суд вважав, що правових підстав для визнання права власності держави на спірну земельну ділянку немає; питання про витребування земельної ділянки від ОСОБА_2 судом не вирішувалось.

Разом із тим у судових рішеннях, які надані заявником як приклад, суд касаційної інстанції дійшов таких висновків:

– в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від              19 березня 2014 року міститься висновок про те, що державний акт на право власності на земельну ділянку, який виданий на підставі незаконного рішення органу місцевого самоврядування, не підлягає визнанню недійсним з огляду на те, що за положеннями статті 330 ЦК України добросовісний набувач може набути право власності на майно, якщо відповідно до норм статті 388 ЦК України воно не може бути витребуване в нього;

– в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від           5 березня 2014 року суд зазначив про відсутність підстав для визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, оскільки договір купівлі-продажу, на підставі якого він видавався, не порушує публічного порядку держави, не є нікчемним та недійсним судом не визнавався;

–  в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від       12 лютого 2014 року міститься висновок про те, що Коцюбинська селищна рада не мала права передавати спірну земельну ділянку у власність, оскільки межі смт Коцюбинське у встановленому законом порядку не визначені; у разі визнання недійсним рішення селищної ради про надання земельної ділянки особі, яка згодом відчужила цю земельну ділянку іншій особі, відсутні підстави для визнання недійсним державного акта, що посвідчує право власності на земельну ділянку останнього набувача, якщо договір купівлі-продажу, на підставі якого ця особа набула право власності на земельну ділянку, недійсним судом не визнавався;

– в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від            16 травня 2012 року суд, застосувавши положення статей 330, 388 ЦК України,  указав на неможливість позбавлення особи права власності на земельну ділянку лише з підстав порушення закону під час передачі у власність земельної ділянки з боку органу місцевого самоврядування, якщо ця особа не вчиняла будь-яких порушень під час укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки та реєстрації права власності на неї.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статей 330, 388 ЦК України,        статті 152, частини першої статті 155 ЗК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2012 року, на яке посилається  заявник в обґрунтування заяви, не є прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки це рішення скасовано постановою Верховного Суду України від 20 березня            2013 року.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 173 ЗК України визначено, що межа району, села, селища, міста, району у місті – це умовна замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює територію району, села, селища, міста, району у місті від інших територій.

Відповідно до пункту «б» частини першої статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Згідно із частинами першою, другою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Як передбачено частиною першою статті 122 ЗК України, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Відповідно до статті 21 Закону України від 16 листопада 1992 року               № 2780-XII «Про основи містобудування» (у редакції, яка була чинною на час прийняття селищною радою рішення), визначення територій і вибір земель для містобудівних потреб здійснюється на підставі затвердженої містобудівної документації та планів земельно-господарського устрою.

Згідно із частиною другою статті 12 Закону України від 20 квітня              2000 року № 1699-III  «Про планування і забудову територій» (який був чинним на час прийняття селищною радою рішення) сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи в межах повноважень, визначених законом, відповідно до генеральних планів населених пунктів, зокрема, вирішують питання вибору, вилучення (викупу), надання у власність чи в користування земельних ділянок.

Відповідно до пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України (який був чинним на час прийняття селищною радою рішення) до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) у межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів – відповідні органи виконавчої влади.

Згідно з частиною третьою статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав;            б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Частиною першою статті 155 ЗК України передбачено, що у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Установивши у справі, яка переглядається, факт відсутності на час прийняття селищною радою рішення про надання ОСОБА_1 земельної ділянки будь-якої містобудівної чи іншої, передбаченої законом, документації, яка б встановлювала межі смт Коцюбинське Київської області, суд на підставі             статей 116, 122, частини першої статті 155 ЗК України, пункту 12   розділу X «Перехідні положення» ЗК України (який був чинним на час прийняття селищною радою рішення) дійшов обґрунтованого висновку про перевищення селищною радою повноважень щодо розпорядження землями, які розташовані за межами населеного пункту, та недійсність такого рішення селищної ради.

Відповідно до частини першої статті 125, частини першої статті 126 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час прийняття селищною радою рішення) право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку виникло з моменту отримання ним державного акта та його державної реєстрації.

Таким чином, оскільки зазначені норми встановлювали нерозривний зв’язок між виникненням права власності на земельну ділянку з обов’язковим одержанням її власником державного акта, який посвідчував його право власності, то суд на підставі зазначених норм дійшов обґрунтованого висновку про визнання недійсним і державного акта, що виданий ОСОБА_1 на підставі недійсного рішення селищної ради.

Доводи заяви про неправильне застосування судом зазначених норм права з огляду на те, що після переходу права власності на земельну ділянку до ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу (який судом не визнаний недійсним) цей державний акт посвідчує її право власності, є безпідставними, оскільки відповідно до статті 125, частини другої статті 126 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час укладення договору купівлі-продажу) право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цих прав та у випадках набуття права власності на земельну ділянку за цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки посвідчується не державним актом, а відповідною цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, який установлений законом.

Відповідно до статті 19 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-ІV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, яка була чинною на час укладення договору купівлі-продажу) підставою для державної реєстрації права власності на земельну ділянку є саме нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу нерухомого майна, а не державний акт (частина друга статті 126 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час укладення договору купівлі-продажу).

Вчинення в такому разі на державному акті (визнаному судом недійсним) відмітки про відчуження земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу не змінює суті такого державного акта, як недійсного.

За таких обставин суд у справі, яка переглядається, правильно застосував норми статей 125, 126, 155 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) при ухваленні рішення про визнання недійсними рішення Коцюбинської селищної ради Київської області від   25 грудня 2008 року НОМЕР_1 та державного акта на право власності на земельну ділянку, що виданий ОСОБА_1   27 лютого 2009 року.

Що стосується доводів заяви про неоднакове застосування   статей 330, 388 ЦК України, то Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від            19 березня 2014 року, постановленій у подібних із справою, яка переглядається, правовідносинах, в яких тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, однак, на відміну від справи, яка переглядається, у наданій для порівняння справі суд застосував положення статей 330, 388 ЦК України за відсутності заявлених про це вимог.

У зв’язку із цим необхідно зазначити таке.

Відповідно до принципу диспозитивності (стаття 11 ЦПК України) суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб із зазначених ними підстав та в межах заявлених ними вимог.

Як убачається з матеріалів справи, способом захисту порушеного права власності держави на земельну ділянку позивачем обрано позов про визнання права власності на це майно (стаття 392 ЦК України), а не витребування майна від нинішнього його володільця шляхом віндикації (статті 387, 388 ЦК України).

Разом із тим, за змістом роз’яснення, яке міститься в    пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада          2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», позов про визнання права власності на майно (стаття 392 ЦК України) є належним способом захисту, якщо позивач вимагає залишення у нього майна, відчуженого третьою особою за договором, учасником якого він не був, і це майно ще не вибуло з його володіння.

Установивши, що земельна ділянка вже вибула з володіння власника в зазначений спосіб, суд обґрунтовано відмовив у позові, заявленому з підстав, які передбачені статтею 392 ЦК України, оскільки обраний позивачем спосіб захисту не є належним способом захисту.

У той самий час, якщо позивач вимагає повернення майна, відчуженого третіми особами за договором, учасником якого позивач не був, належним способом захисту є витребування майна від нинішнього його володільця шляхом віндикації (статті 387, 388 ЦК України).

Однак, ураховуючи те, що позивач у справі, яка переглядається, таких вимог не заявляв, суд обґрунтовано не застосував до правовідносин сторін зазначені норми матеріального права.

Отже, у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції правильно застосував норму статті 155 ЗК України та обґрунтовано не застосував норми  статей 330, 388 ЦК України.

Що стосується доводів заявника про неоднакове застосування судом касаційної інстанції статті 204 ЦК України у подібних правовідносинах, то слід зазначити, що у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції вказану норму не застосовував.

Таким чином, обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердились, у зв’язку із чим відповідно до частини першої статті 360-5 ЦПК України в задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд рішення суду касаційної інстанції Верховним Судом України необхідно відмовити.

Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 360-5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

 

У задоволенні заяви ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 лютого 2014 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий А.Г. Ярема

Судді:         Л.І. Григор’єва В.І. Гуменюк    Н.П. Лященко Л.І. Охрімчук Я.М. Романюк Ю.Л. Сенін

В.М. Сімоненко