2015.02.25 № 6-231цс14 ВСУ: дія договору користування закінчилася

 П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ
  25 лютого 2015 року                                                         м. Київ
 ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ
у справі за № 6-231цс14
Дія договору закінчилася, особа продовжує користуватися майном і отримувати послуги, має сплачувати за його користування у визначених розмірах та строках
Дія договору закінчилася, особа продовжує користуватися майном і отримувати послуги, має сплачувати за його користування у визначених розмірах та строках
 Відповідно до статті 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.
Сторони договору можуть здійснювати свої права і виконувати свої обов’язки протягом строку дії договору (частина перша статті 631 ЦК України).
Умовами договору передбачено, що розмір оплати за проживання в гуртожитку, згідно з калькуляцією, визначається на підставі наказу ректора.
У разі якщо строк дії договору закінчився, а особа, що заселена в гуртожиток на підставі такого договору, продовжує користуватися майном і отримувати послуги, на неї покладається обов’язок сплачувати за його користування в розмірах, у строки та в порядку, що були визначені договором, строк якого закінчився.

Судова палата у цивільних справах

                               Верховного Суду України в складі:

головуючого Яреми А.Г.,    
суддів: Григор’євої Л.І., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л.,-
  Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І.,  

 

за участі:    представника позивача – ОСОБА_2,

                      відповідача – ОСОБА_1,

                      представника відповідача – ОСОБА_3,

 

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Київського національного університету імені Тараса Шевченка до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за користування жилим приміщенням та виселення за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 вересня 2014 року,

 

в с т а н о в и л а:

 

У березні 2013 року Київський національний університет імені     Тараса Шевченка (далі – КНУ ім. Т. Шевченка) звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що на підставі договорів про підготовку спеціалістів від 11 вересня 1995 року та від 22 грудня 1997 року, які укладені між КНУ ім. Т. Шевченка й Міністерством оборони України, і додаткових угод до них, ОСОБА_1 у 2000 році була заселена до кімнати НОМЕР_1 у гуртожитку НОМЕР_2, що розташований за адресою: АДРЕСА_1. Згідно з додатковою угодою до договору про підготовку спеціалістів від 22 грудня 1997 року, яка укладена 19 серпня 2009 року між КНУ ім. Т. Шевченка й Міністерством оборони України, останнє зобов’язувалось: після введення в експлуатацію житлового будинку АДРЕСА_2 вивільнити (шляхом переселення сімей військовослужбовців і працівників Збройних Сил України в жилі приміщення, які їм будуть надані) і передати зайняті такими особами кімнати в гуртожитку університету; протягом 2010 року провести відселення решти сімей військовослужбовців із займаних ними кімнат у гуртожитку; до кінця 2011 року провести відселення всіх сімей військовослужбовців і звільнені жилі приміщення передати університету. Однак Міністерство оборони України своїх зобов’язань не виконало, а сім’ї військовослужбовців, у тому числі й ОСОБА_1, проживають у гуртожитку.

Посилаючись на те, що з 1 січня 2012 року між Міністерством оборони України й університетом відсутні договірні відносини щодо користування жилими приміщеннями гуртожитку, у зв’язку із чим відсутні підстави й для проживання в гуртожитку ОСОБА_1, і на те, що остання не здійснює оплату за проживання в гуртожитку згідно з додатковою угодою від 19 серпня 2009 року та наказом ректора університету від 11 травня 2011 року, КНУ ім. Т. Шевченка просив стягнути з ОСОБА_1 борг за користування жилим приміщенням у розмірі 23 832 грн 59 коп. і виселити її із займаної кімнати НОМЕР_1 у гуртожитку НОМЕР_2, що розташований за адресою: АДРЕСА_1.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 2 квітня           2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від           2 липня 2014 року, позов задоволено частково: стягнуто з ОСОБА_1 на користь КНУ ім. Т. Шевченка 23 832 грн 59 коп. у рахунок сплати заборгованості з оплати за проживання в гуртожитку, у решті позову відмовлено; вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 вересня 2014 року касаційні скарги ОСОБА_1 та КНУ ім. Т. Шевченка відхилено, рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 2 квітня 2014 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 2 липня 2014 року залишено без змін.

У жовтні 2014 року до Верховного Суду України звернулась ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 вересня 2014 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 511, 901, 903 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), унаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення в подібних правовідносинах.

У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення в частині стягнення суми боргу й ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи заявниці, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення задоволенню не підлягає  з таких підстав.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

За змістом статті 360-5 ЦПК України Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися.

Судами під час розгляду справи встановлено, що на підставі договору від 11 вересня 1995 року, додаткової угоди до нього від 21 лютого 1997 року та договору від 22 грудня 1997 року, які укладені між КНУ ім. Т. Шевченка й Міністерством оборони України, а також на підставі списку військовослужбовців на заселення до гуртожитку НОМЕР_2, затвердженого заступником Міністра оборони України – командувачем Військ протиповітряної оборони України 17 листопада 1998 року, ОСОБА_1 у 2000 році заселена до кімнати НОМЕР_1 у гуртожитку НОМЕР_2, що розташований за адресою: АДРЕСА_1.

Наказом ректора КНУ ім. Т. Шевченка від 21 березня 2006 року НОМЕР_3 з 1 квітня 2006 року встановлено розмір плати за проживання в гуртожитках університету, у тому числі й для курсантів та слухачів військового інституту, які проживають у гуртожитку НОМЕР_2.

Наказом ректора КНУ ім. Т.Шевченка від 11 травня 2011 року з           1 червня 2011 року встановлено щомісячну вартість одного ліжко-місця за проживання в гуртожитку університету, у тому числі й для осіб, які не є студентами, аспірантами, докторантами, з урахуванням усіх витрат на надання платної послуги з проживання в розмірі 402 грн.

Відхиляючи касаційні скарги ОСОБА_1 та КНУ ім. Т. Шевченка на рішення судів першої й апеляційної інстанцій про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості з оплати за проживання в гуртожитку, суд касаційної інстанції погодився з їх висновками, що ОСОБА_1 фактично проживає в гуртожитку університету, отримує послуги з проживання, у тому числі й комунальні послуги, тому на підставі статей 901, 903 ЦК України вона зобов’язана вносити плату за проживання й користування наданими їй послугами в розмірі, у строки та в порядку, які встановлені договором.

ОСОБА_1 зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду більш ніж двох справ за подібних предмета спору, підстав позову, змісту позовних вимог та встановлених судом фактичних обставин і однакового матеріально-правового регулювання спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу цих судових рішень.

Для прикладу заявниця надала ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 квітня 2014 року, від 23 травня 2014 року та від 17 липня 2014 року, які постановлені у справах за позовами КНУ ім. Т. Шевченка про виселення з гуртожитку та стягнення заборгованості з оплати за проживання в гуртожитку.

Посилання ОСОБА_1 на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 квітня 2014 року не може бути прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, оскільки в ній не міститься правової позиції щодо неоднакового застосування норм матеріального права, а вказується на недоведеність університетом обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог.

В ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 травня 2014 року та від 17 липня 2014 року, наданих заявницею для порівняння, суд касаційної інстанції погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що заселення військовослужбовців і членів їхніх сімей до студентського гуртожитку КНУ ім. Т. Шевченка відбулось у зв’язку з укладенням між КНУ ім. Т. Шевченка й Міністерством оборони України договору про підготовку спеціалістів від 22 грудня         1997 року та додаткової угоди від 19 серпня 2009 року до цього договору, умовами яких установлено порядок зміни розміру плати за проживання в гуртожитку. Оскільки КНУ ім. Т. Шевченка зазначеного порядку не дотрималось, то підстави для стягнення заборгованості з оплати за проживання відсутні.

Таким чином, існує неоднакове застосування касаційним судом одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Згідно зі статтею 629 ЦК України договір є обов’язковим для виконання сторонами.

Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов’язки відповідно до договору (частина перша статті 631 ЦК України).

Додатковою угодою до договору про підготовку спеціалістів від         22 грудня 1997 року, яка укладена 19 серпня 2009 року між                         КНУ ім. Т. Шевченка й Міністерством оборони України, визначено термін дії договору — з 1 січня 1998 року до 31 грудня 2011 року.

Після закінчення строку дії договорів ОСОБА_1 продовжує проживати в гуртожитку, користуватися житлово-комунальними послугами.

Згідно із частиною першою статті 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Статтею 901 ЦК України передбачено, що за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов’язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 903 ЦК України).

Умовами додаткової угоди до договору про підготовку спеціалістів від         22 грудня 1997 року, яка укладена 19 серпня 2009 року між                         КНУ ім. Т. Шевченка й Міністерством оборони України, передбачено, що розмір оплати за проживання в гуртожитку, згідно з калькуляцією, визначається на підставі наказу ректора.

У разі якщо строк дії договору закінчився, а особа, що заселена в гуртожиток на підставі такого договору, продовжує користуватися майном і отримувати послуги, на неї покладається обов’язок сплачувати за його користування в розмірах, у строки та в порядку, що були визначені договором, строк якого закінчився.

У справах, які надані заявницею для порівняння, суди відмовили університету в стягненні заборгованості з оплати за проживання в гуртожитку в зв’язку з відсутністю підстав для стягнення боргу, оскільки університетом не дотримано порядку зміни розміру оплати, визначеному умовами договорів.

Натомість, у справі, яка переглядається, суди дійшли висновку, що розмір оплати за проживання в гуртожитку встановлено з дотриманням порядку, визначеного в договорах, ОСОБА_1 проживає в гуртожитку, займає два ліжко-місця, отримує й користується житлово-комунальними послугами, які належним чином надаються університетом, тому вона повинна сплачувати за проживання та надані їй послуги.

Дійшовши такого висновку і встановивши факт несплати ОСОБА_1 за проживання в гуртожитку та за надані їй послуги, суд обґрунтовано стягнув з неї суму заборгованості по оплаті зазначених витрат.

Таким чином, у справі, яка переглядається, рішення касаційної інстанції є законним.

За таких обставин підстави для задоволення заяви ОСОБА_1 та скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 вересня 2014 року відсутні.

Керуючись статтями 355, 360 — 3, 360 — 5 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

 

У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 вересня 2014 року відмовити.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої     статті 355 ЦПК України.

Головуючий                                                                А.Г. Ярема

 

 

Судді:                                                                           Л.І. Григор’єва

 

 

                                                                                     В.І. Гуменюк

 

 

                                                                                    Н.П. Лященко

 

 

                                                                                     Л.І. Охрімчук

 

 

                                                                                     Ю.Л. Сенін