2015.03.11 № 6-22цс15 ВСУ: вчинення відмітки на державному акті на землю

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ
11 березня 2015 року                                                м. Київ
Вчинення відмітки  на державному акті (визнаному судом недійсним) про відчуження земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу не змінює суті такого державного акта, як недійсного.     ВАС
 Статтею 173 ЗК України визначено, що межа району, села, селища, міста, району у місті – це умовна замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює територію району, села, селища, міста, району у місті від інших територій.
         Відповідно до пункту «б» частини першої статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.
         Згідно із частинами першою, другою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
         Як передбачено частиною першою статті 122 ЗК України, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
Таким чином, оскільки зазначені норми встановлювали нерозривний зв’язок між виникненням права власності на земельну ділянку з обов’язковим одержанням її власником державного акта на право власності, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, безпідставно скасував рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку.
 Висновок суду апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, про неправильне застосування місцевим судом вищенаведених норм матеріального права з огляду на те, що після переходу права власності на земельну ділянку на підставі договорів купівлі-продажу, які судом не визнані недійсними, саме державний акт посвідчує право власності особи, є безпідставним, оскільки відповідно до статті 125, частини другої статті 126 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час укладення договору купівлі-продажу) право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цих прав. У разі набуття права власності на земельну ділянку за цивільно-правовою угодою  воно посвідчується не державним актом, а відповідною цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, який установлений законом.

Судові палати у цивільних та господарських  справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Яреми А.Г.,
суддів: Барбари В.П., Берднік І.С., Григор’євої Л.І.,
Гуля В.С., Гуменюка В.І., Ємця А.А.,
Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Лященко Н.П.,
Охрімчук Л.І., Потильчака О.І., Сеніна Ю.Л.,
Сімоненко В.М., Шицького І.Б.,  
     

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом прокурора
м. Ірпеня Київської області до Коцюбинської селищної ради Київської області, ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа – комунальне підприємство “Святошинське лісопаркове господарство”, про визнання недійсними: рішення селищної ради, державного акта на право власності на земельну ділянку та визнання права власності на земельну ділянку за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 червня 2014 року,

                                                     в с т а н о в и л и :

 

У лютому 2013 року прокурор м. Ірпеня Київської області (далі – прокурор) в інтересах держави звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що рішенням Коцюбинської селищної ради Київської області (далі – Коцюбинська селищна рада) від 25 грудня 2008 року  НОМЕР_1 затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею S га для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована АДРЕСА_1. На підставі цього рішення 20 лютого 2009 року ОСОБА_1 видано державний акт серії НОМЕР_2 на право власності на земельну ділянку. 21 липня 2009 року ОСОБА_1 продала зазначену земельну ділянку ОСОБА_2, у зв’язку із чим на державному акті вчинено відмітку про перехід права власності до ОСОБА_2. Згодом за договором купівлі-продажу від 13 квітня 2010 року ООСБА_2 продав спірну земельну ділянку ООСБА_3 і на державному акті вчинено відмітку про перехід права власності  нього.

Посилаючись на те, що Коцюбинською селищною радою рішення про відчуження вказаної земельної ділянки прийнято з перевищенням повноважень, оскільки земельна ділянка розташована за межами селища, прокурор просив визнати недійсними: рішення Коцюбинської селищної ради від 25 грудня      2008 року НОМЕР_1 і  державний акт на право власності на земельну ділянку від 20 лютого 2008 року серії НОМЕР_2, що виданий ОСОБА_1, з відмітками про перехід права власності до  ОСОБА_2 та до ОСОБА_3,  скасувати його державну реєстрацію й визнати право власності держави на спірну земельну ділянку.

Заочним рішенням Ірпінського міського суду Київської області
від 8 жовтня 2013 року позов прокурора задоволено частково: постановлено визнати недійсним рішення Коцюбинської селищної ради
від 25 грудня 2008 року НОМЕР_1, визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2 та скасувати його державну реєстрацію; у задоволенні позовних вимог про визнання за державою права власності на земельну ділянку відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду  Київської області від 21 січня 2014 року заочне рішення Ірпінського міського суду Київської області в частині задоволення позовних вимог  прокурора про визнання державного акта на право власності на земельну ділянку недійсним і скасування його державної реєстрації скасовано, у цій частині ухвалено нове рішення про відмову в позові.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 червня 2014 року касаційну скаргу заступника прокурора Київської області на зазначені судові рішення відхилено.

У поданій до Верховного Суду України заяві заступник Генерального прокурора України просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 червня 2014 року, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статей 125, 126 Земельного кодексу України      (далі – ЗК України), статей 215, 216, 228 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).

На  підтвердження своїх доводів заступник Генерального прокурора України наводить ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року, від 24 вересня       2014 року, а також постанови Вищого господарського суду України від              15 вересня 2011 року та від 15 листопада 2011 року.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
від 26 січня 2015 року справу допущено до провадження у Верховному Суді України.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора, перевіривши доводи заяви, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України визнають, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно зі статтею 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав:

1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;

2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.

Судами під час розгляду справи встановлено, що рішенням Коцюбинської селищної ради від 25 грудня 2008 року НОМЕР_1 затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею S га для будівництва й обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована АДРЕСА_1. На підставі вказаного рішення 20 лютого 2009 року ОСОБА_1 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2.  21 липня 2009 року ОСОБА_1 продала належну їй земельну ділянку ОСОБА_2, про що на державному акті зроблено відмітку про перехід права власності. 13 квітня 2010 року ОСОБА_2 продав спірну земельну ділянку ОСОБА_3, у зв’язку із чим на державному акті вчинено відмітку про перехід права власності на земельну ділянку до покупця.

Задовольняючи позов частково й визнаючи недійсними рішення Коцюбинської селищної ради від 25 грудня 2008 року НОМЕР_1 та державний акт на право власності на земельну ділянку серії НОМЕР_2, суд першої інстанції виходив із того, що це рішення  прийняте Коцюбинською селищною радою з перевищенням своїх повноважень. Відмовляючи в задоволенні позову про визнання права власності держави на спірну земельну ділянку, суд визнав ці вимоги безпідставними.

         Суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, частково скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, зазначив, що підставою для набуття громадянином права власності на земельну ділянку є укладення ним цивільно-правової угоди, а державний акт, що видається на підставі такої угоди, лише посвідчує право особи на земельну ділянку. Отже, без установлення судом недійсності правочину як правової підстави набуття громадянином земельної ділянки визнання недійсним державного акта, виданого на підставі цього правочину, у цьому разі є необґрунтованим.

Разом із тим у наданих до заяви  для порівняння ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року та від 27 вересня 2014 року суд касаційної інстанції виходив із того, що підставою для державної реєстрації права власності на земельну ділянку є саме нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу нерухомого майна, а не державний акт. Вчинення в такому разі на державному акті (визнаного судом недійсним) відмітки про відчуження земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу не змінює суті такого державного акта, як недійсного.

У постановах Вищого господарського суду України від 15 вересня       2011 року та від 15 грудня 2011 року суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що вчинені з порушенням вимог закону правочини, предметом яких є передача в приватну власність земельних ділянок, є такими, що порушують публічний порядок, тобто є нікчемними.

Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме:  статей 125, 126 ЗК України, статті 228 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції вищенаведеної норми матеріального права, судові  палати у

цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять із такого.

         Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

         Статтею 173 ЗК України визначено, що межа району, села, селища, міста, району у місті – це умовна замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює територію району, села, селища, міста, району у місті від інших територій.

         Відповідно до пункту «б» частини першої статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

         Згідно із частинами першою, другою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

         Як передбачено частиною першою статті 122 ЗК України, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Таким чином, оскільки зазначені норми встановлювали нерозривний зв’язок між виникненням права власності на земельну ділянку з обов’язковим одержанням її власником державного акта на право власності, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, безпідставно скасував рішення Ірпінського міського суду Київської області від 8 жовтня 2013 року в частині визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку.

 Висновок суду апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, про неправильне застосування місцевим судом вищенаведених норм матеріального права з огляду на те, що після переходу права власності на земельну ділянку до ОСОБА_2, а потім до ООСБА_3 на підставі договорів купівлі-продажу, які судом не визнані недійсними, саме державний акт посвідчує їхнє право власності, є безпідставним, оскільки відповідно до статті 125, частини другої статті 126 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час укладення договору купівлі-продажу) право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цих прав. У разі набуття права власності на земельну ділянку за цивільно-правовою угодою  воно посвідчується не державним актом, а відповідною цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, який установлений законом.

Вчинення в такому разі на державному акті (визнаному судом недійсним) відмітки про відчуження земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу не змінює суті такого державного акта, як недійсного.

За таких обставин суд у справі, яка переглядається, неправильно застосував норми статей 125, 126 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) при ухваленні рішення про відмову в позові про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку, що виданий ОСОБА_1 20 лютого 2009 року.

Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року  (справа №6-221цс14).

Стосовно доводів прокурора про неправильне застосування судом касаційної інстанції статті 228 ЦК України, то судові  палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України виходять із такого.

Перелік правочинів, які є нікчемними та порушують публічний порядок, встановлено  статтею 228 ЦК України.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об’єктами права власності українського народу — землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об’єктів цивільного права тощо.

При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України повинна враховуватись вина сторін або однієї з них у намірі порушити публічний порядок, проте наявність такої вини судом не встановлювалась.

Відповідно до статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

Ураховуючи викладене, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 квітня 2014 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись статтею 3603 ЦПК  України, судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л и :

 

Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 квітня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий           А.Г. Ярема
Судді:  
             В.П. Барбара       П.І. Колесник
              І.С. Берднік       Н.П. Лященко
             Л.І. Григор’єва       Л.І. Охрімчук
             В.С. Гуль       О.І. Потильчак
             В.І. Гуменюк        Ю.Л. Сенін
             А.А. Ємець       В.М. Сімоненко
            Т.Є. Жайворонок         І.Б. Шицький