2015.03.31 № 2-рп/2015 КСУ: Рішення по справі № 1-7/2015

РІШЕННЯ
КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ
Констсуд
у справі за конституційним зверненням громадянина Третяка Андрія В’ячеславовича щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 294 Кодексу України про адміністративні правопорушення у взаємозв’язку з положеннями пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України

м. Київ
31 березня 2015 року
N 2-рп/2015
Справа N 1-7/2015

Конституційний Суд України у складі суддів:

Бауліна Юрія Васильовича — головуючого,

Вдовіченка Сергія Леонідовича,

Гультая Михайла Мирославовича,

Запорожця Михайла Петровича,

Касмініна Олександра Володимировича,

Литвинова Олександра Миколайовича,

Мельника Миколи Івановича,

Саса Сергія Володимировича,

Сергейчука Олега Анатолійовича,

Сліденка Ігоря Дмитровича,

Стецюка Петра Богдановича,

Тупицького Олександра Миколайовича,

Шаптали Наталі Костянтинівни,

Шевчука Станіслава Володимировича,

Шишкіна Віктора Івановича — доповідача,

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним зверненням громадянина Третяка Андрія В’ячеславовича щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 294 Кодексу України про адміністративні правопорушення у взаємозв’язку з положеннями пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України.

Приводом для розгляду справи відповідно до статей 42, 43 Закону України «Про Конституційний Суд України» стало конституційне звернення громадянина Третяка А. В.

Підставою для розгляду справи згідно зі статтею 94 Закону України «Про Конституційний Суд України» є наявність неоднозначного застосування судами України вказаних положень Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Заслухавши суддю-доповідача Шишкіна В. І., дослідивши матеріали справи, зокрема позиції науковців Державного науково-дослідного інституту Міністерства внутрішніх справ України, Національної академії внутрішніх справ, Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, Ужгородського національного університету, Конституційний Суд України установив:

1. Громадянин Третяк А. В. звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням дати офіційне тлумачення положень частини другої статті 294 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі — Кодекс), а саме «постанова судді у справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржена особою, яку притягнуто до адміністративної відповідальності, її законним представником, захисником, потерпілим, його представником протягом десяти днів з дня винесення постанови», у взаємозв’язку з положеннями пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, згідно з якою забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом, є однією із основних засад судочинства.

З аналізу конституційного звернення вбачається, що автор клопотання намагається отримати роз’яснення словосполучення «постанова судді у справі про адміністративне правопорушення», яке міститься в частині другій статті 294 Кодексу, в аспекті такого питання: зміст цього словосполучення поширюється на будь-які постанови судді у справі про адміністративне правопорушення, в тому числі ухвалені на стадії виконання судового рішення, що можуть бути оскаржені в апеляційному порядку, чи лише на ті, які ухвалені по суті справи (стаття 284 Кодексу). На підтвердження необхідності у такому роз’ясненні Третяк А. В. долучив до конституційного звернення копії судових рішень, з яких вбачається, що в одних випадках апеляційні суди вважали, що положення, щодо офіційного тлумачення якого звернувся автор клопотання, стосується лише постанов, ухвалених по суті справи, і відмовляли у прийнятті до провадження апеляційних скарг на постанови, не передбачені статтею 284 Кодексу, а в інших — дотримувались протилежного висновку, стверджуючи, що зазначене положення не обмежує право на апеляційне оскарження будь-яких постанов судді у справі про адміністративне правопорушення.

Як вважає Третяк А. В., неоднозначне застосування судами України положень частини другої статті 294 Кодексу призвело до порушення його конституційного права на доступ до правосуддя.

2. Вирішуючи поставлене в конституційному зверненні питання, Конституційний Суд України виходить з такого.

2.1. Україну проголошено правовою державою (стаття 1 Конституції України). Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (частина перша статті 6 Конституції України). За змістом частини другої статті 19 Основного Закону України органи судової влади, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Одними з основних засад судочинства є, зокрема, законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (пункти 1, 2, 8 частини третьої статті 129 Конституції України).

2.2. Згідно з частиною другою статті 294 Кодексу «постанова судді у справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржена особою, яку притягнуто до адміністративної відповідальності, її законним представником, захисником, потерпілим, його представником протягом десяти днів з дня винесення постанови».

Конституційний Суд України вважає, що визначення видів постанов судді, про які йдеться у частині другій статті 294 Кодексу, в аспекті поставленого Третяком А. В. питання стосовно оскарження їх у апеляційному порядку необхідно здійснювати у взаємозв’язку з положеннями частини першої статті 284 і частини другої статті 287 Кодексу.

У Кодексі, який має відповідну логічно вибудувану конструкцію, унормовано, зокрема, послідовність процедурних дій щодо розгляду та вирішення питань, пов’язаних із притягненням особи до адміністративної відповідальності; порядок оскарження постанови судді у справі про адміністративне правопорушення, ухваленої по суті; порядок виконання постанови про накладення адміністративного стягнення.

Порядок провадження у справах про адміністративні правопорушення врегульовано у статтях 284, 287, 294, які містяться у розділі IV Кодексу. Згідно з частиною першою статті 284 Кодексу у справі про адміністративне правопорушення орган (посадова особа) ухвалює одну з таких постанов: про накладення адміністративного стягнення; про застосування заходів впливу, передбачених статтею 24 1 цього кодексу; про закриття справи. Вказаний перелік видів постанов, якими завершується розгляд справи про адміністративне правопорушення по суті, є вичерпним.

Визначальною для встановлення видів постанов судді, що можуть бути оскаржені в інстанційному судовому порядку, є частина друга статті 287 Кодексу, в якій зазначено, що постанова районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду (судді) про накладення адміністративного стягнення може бути оскаржена в порядку, передбаченому цим кодексом.

Процедура перегляду постанови судді у справі про адміністративне правопорушення в апеляційному порядку регулюється положеннями статті 294 глави 24 «Оскарження постанови по справі про адміністративні правопорушення» розділу IV Кодексу. Цільовим призначенням цієї глави є встановлення порядку оскарження, зокрема, постанови судді у справі про адміністративне правопорушення.

Проте порядок виконання постанови про накладення адміністративного стягнення регламентується положеннями іншого розділу Кодексу, а саме розділом V «Виконання постанов про накладення адміністративних стягнень». Вони не перебувають у безпосередньому зв’язку з положеннями глави 24 розділу IV Кодексу, якими унормовується порядок оскарження постанови судді у справі про адміністративне правопорушення, ухваленої по суті.

Наведене є підставою для висновку, що за результатами розгляду справи про адміністративне правопорушення не можуть бути оскаржені інші постанови судді, крім зазначених у статті 284 Кодексу.

Таким чином, Конституційний Суд України вважає, що положення частини другої статті 294 Кодексу стосовно оскарження в апеляційному порядку постанови судді у справі про адміністративне правопорушення необхідно розуміти так, що на підставі вказаної норми може бути оскаржена лише постанова судді у справі про адміністративне правопорушення, ухвалення якої передбачене у статті 284 цього кодексу.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 153 Конституції України, статтями 51, 62, 63, 66, 67, 69, 95 Закону України «Про Конституційний Суд України», Конституційний Суд України вирішив:

1. Положення частини другої статті 294 Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо оскарження в апеляційному порядку постанови судді у справі про адміністративне правопорушення в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що в апеляційному порядку може бути оскаржена лише та постанова судді у справі про адміністративне правопорушення, ухвалення якої передбачене частиною першою статті 284 цього кодексу, а саме: про накладення адміністративного стягнення, про застосування заходів впливу, встановлених у статті 24 1 цього кодексу, про закриття справи.

2. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у «Віснику Конституційного Суду України» та в інших офіційних виданнях України.

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

ОКРЕМА ДУМКА

судді Конституційного Суду України Шишкіна В. І. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Третяка Андрія В’ячеславовича щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 294 Кодексу України про адміністративні правопорушення у взаємозв’язку з положеннями пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України

Конституційний Суд України у Рішенні від 31 березня 2015 року N 2-рп/2015 дав офіційне тлумачення положень частини другої статті 294 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі — Кодекс) у взаємозв’язку з положеннями пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України. Конституційний Суд України вирішив, що зазначені положення в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що в апеляційному порядку може бути оскаржена лише та постанова судді у справі про адміністративне правопорушення, ухвалення якої передбачене частиною першою статті 284 цього кодексу, а саме: про накладення адміністративного стягнення, про застосування заходів впливу, встановлених у статті 24 1 цього кодексу, про закриття справи.

Керуючись статтею 64 Закону України «Про Конституційний Суд України», висловлюю окрему думку щодо наведеної позиції Конституційного Суду України.

1. Положення частини другої статті 294 Кодексу передбачають реалізацію права вказаних у ній суб’єктів на апеляційне оскарження постанови судді у справі про адміністративне правопорушення. Однак ця норма не містить однозначного розуміння припису щодо постанов, які можуть бути предметом оскарження в апеляційному порядку, тому й було відкрито провадження щодо надання офіційного тлумачення зазначених положень Кодексу.

Виходячи із завдання Конституційного Суду України — гарантування верховенства Конституції України (стаття 2 Закону України «Про Конституційний Суд України»), концепція його рішень в офіційній інтерпретації положень Конституції України та законів України має бути спрямованою на захист конституційних прав громадян як складової Основного Закону держави.

2. Україну згідно зі статтею 1 Конституції України проголошено правовою державою. До основних ознак правової держави належить, зокрема, верховенство конституції щодо законів та інших правових актів.

Згідно з частиною другою статті 3 Основного Закону України держава відповідає перед людиною за свою діяльність, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави, що обумовлює максимально повне забезпечення юридичними засобами охорони і захисту прав і свобод людини і громадянина.

Такі підвалини державного ладу в Україні знайшли відображення у частинах першій, другій статті 55 Конституції України, згідно з якими кожному гарантується право на судовий захист, зокрема на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, а також вони закріплені в положеннях пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, якими передбачене право на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень.

Наведені конституційні норми корелюють з положеннями, які з метою захисту прав людини визначені в міжнародно-правових документах (підпункти «a», «b» пункту 3 статті 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року; пункт 1 статті 6, стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року) і вказують на зобов’язання держав-учасниць забезпечити у національному законодавстві кожному ефективний засіб правового захисту від порушення його прав особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Конституційний Суд України у Рішенні від 25 грудня 1997 року N 9-зп (справа за зверненням жителів міста Жовті Води), даючи офіційне тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, зазначив, що в ній міститься загальна норма, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов’язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист (абзац перший пункту 2 мотивувальної частини). У резолютивній частині цього рішення в імперативній формі констатовано, що суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод (пункт 1); відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене (пункт 2). Розвиваючи цю концепцію, Конституційний Суд України у Рішенні від 16 листопада 2000 року 13-рп/2000 зазначив, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України; зокрема, не можуть бути обмежені у будь-який спосіб права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 55, 59, 63 Конституції України (абзац другий пункту 6 мотивувальної частини).

Органи державної влади, у тому числі й суди, не можуть нехтувати наведеною офіційною інтерпретацією вказаних конституційних норм, оскільки відповідно до частини п’ятої статті 124 Конституції України рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на всій території України.

3. Процедурну регламентацію реалізації конституційного права на судовий захист у різних галузях судового провадження унормовано в положеннях Кодексу та процесуальних кодексів.

Відповідно до статті 1 Кодексу його завданням є, зокрема, охорона прав і свобод громадян, зміцнення законності. Ці завдання стосуються також діяльності судді під час ухвалення ним постанов у справі про адміністративні правопорушення, в тому числі й щодо перегляду постанов за скаргами учасниками процесу. Здійснити захист свого права у разі постановлення суддею незаконного судового рішення у справі про адміністративне правопорушення громадянин може лише шляхом його оскарження до суду апеляційної інстанції.

Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що право на судовий захист, гарантоване частиною першою статті 55 Конституції України, у системному зв’язку з положеннями пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, передбачає як звернення до суду першої інстанції, так і оскарження судових рішень в апеляційному та касаційному порядку, оскільки їх перегляд гарантує відновлення порушених прав людини і громадянина (рішення: від 11 грудня 2007 року N 11-рп/2007 (абзаци другий, третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини); від 27 січня 2010 року N 3-рп/2010 (абзаци другий, третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини); від 28 квітня 2010 року N 12-рп/2010 (абзац третій підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини); від 8 липня 2010 року N 18-рп/2010 (абзаци перший, другий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини); від 2 листопада 2011 року N 13-рп/2011 (абзац перший підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини); від 22 квітня 2014 року N 4-рп/2014 (абзац перший підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).

Таким чином, право на оскарження (на скаргу) не обмежується лише зверненням за захистом до суду першої інстанції з подальшим розглядом обставин справи і постановленням судового рішення, а охоплює також можливість його інстанційного оскарження.

4. Конституційний Суд України також неодноразово зазначав, що апеляційне оскарження судового рішення можливе в усіх випадках, крім тих, коли закон містить пряму заборону на таке оскарження (рішення: від 27 січня 2010 року N 3-рп/2010 (абзац другий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини); від 28 квітня 2010 року N 12-рп/2010 (абзац другий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини); від 8 липня 2010 року N 18-рп/2010 (абзац четвертий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини); від 2 листопада 2011 року N 13-рп/2011 (абзац третій підпункту 3.3 пункту 3 мотивувальної частини); від 25 квітня 2012 року N 11-рп/2012 (абзаци третій, четвертий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини); від 29 серпня 2012 року N 16-рп/2012 (абзац четвертий підпункту 5.1 пункту 5 мотивувальної частини); від 22 квітня 2014 року N 4-рп/2014 (абзац четвертий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).

Проаналізувавши зміст частини другої статті 294 Кодексу з урахуванням вказаних правових позицій Конституційного Суду України, можна дійти висновку, що в ній не лише не міститься прямої заборони оскарження конкретних видів постанов, які суддя постановляє у справі про адміністративне правопорушення, а й не наведено видів постанов, що можуть бути оскаржені в апеляційному порядку. Право зазначених у названій нормі Кодексу суб’єктів на апеляційне оскарження не обмежене видами постанов, які суддя може ухвалити вирішуючи будь-яке питання в адміністративній справі, зокрема на стадії виконання судового рішення.

З огляду на такі обставини та виходячи із припису пункту 8, як однією із засад судочинства, що міститься у частині третій статті 129 Конституції України, можна стверджувати, що положення частини другої статті 294 Кодексу не обмежують право зазначених у ній суб’єктів оскаржити в апеляційному порядку постанову судді у справі про адміністративні правопорушення, яку постановлено у зв’язку з виконанням судового рішення.

Суддя
Конституційного Суду України
В. І. Шишкін

ОКРЕМА ДУМКА

судді Конституційного Суду України Саса С. В. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Третяка Андрія В’ячеславовича щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 294 Кодексу України про адміністративні правопорушення у взаємозв’язку з положеннями пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України

На підставі статті 64 Закону України «Про Конституційний Суд України» висловлюю окрему думку стосовно Рішення Конституційного Суду України від 31 березня 2015 року N 2-рп/2015 (далі — Рішення).

1. Громадянин Третяк А. В. звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням дати офіційне тлумачення положень частини другої статті 294 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі — Кодекс), а саме «постанова судді у справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржена особою, яку притягнуто до адміністративної відповідальності, її законним представником, захисником, потерпілим, його представником протягом десяти днів з дня винесення постанови», у взаємозв’язку з положеннями пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, згідно з якою забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом, є однією з основоположних засад судочинства.

На думку автора клопотання, внаслідок неоднозначного застосування судами України положень частини другої статті 294 Кодексу порушено його право на судовий захист. Таке порушення, як вважає Третяк А. В., полягає у тому, що суд відмовив у розгляді його апеляційної скарги на постанову судді про поновлення строку пред’явлення виконавчого документа до виконання.

Загалом погоджуюсь із позицією, викладеною у Рішенні, що положення частини другої статті 294 Кодексу щодо оскарження в апеляційному порядку постанови судді у справі про адміністративне правопорушення необхідно розуміти так, що в апеляційному порядку може бути оскаржена лише та постанова судді у справі про адміністративне правопорушення, ухвалення якої передбачене частиною першою статті 284 цього кодексу, а саме: про накладення адміністративного стягнення, про застосування заходів впливу, встановлених у статті 24 1 цього кодексу, про закриття справи. Однак вважаю, що Конституційний Суд України обмежився буквальною інтерпретацією зазначеної норми, тоді як повинен був піддати конституційно-правовому аналізу питання щодо можливості оскарження в апеляційному порядку постанов судді у справі про адміністративне правопорушення, винесення яких не передбачене частиною першою статті 284 Кодексу. Це зумовлено тим, що забезпечення права на апеляційне оскарження постанов судді у справі про адміністративне правопорушення виходить за межі правового регулювання частини другої статті 294 Кодексу.

2. Згідно з Основним Законом України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, головним обов’язком якої є утвердження і забезпечення прав і свобод людини (частина друга статті 3); органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України (частина друга статті 6); в Україні визнається і діє принцип верховенства права, звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (частини перша, третя статті 8).

Права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частини перша, друга статті 55 Основного Закону України).

Конституційний Суд України зазначив, що відмова суду в прийнятті позовних заяв, скарг, оформлених відповідно до процесуального закону, є порушенням права на судовий захист, яке за статтею 64 Конституції України не може бути обмежене. Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної інстанції, оскільки перегляд таких рішень в апеляційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина. За правовою позицією Конституційного Суду України «правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах» (абзаци другий, третій підпункту 3.1 пункту 3 Рішення від 27 січня 2010 року N 3-рп/2010).

Однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом (частина третя статті 129 Основного Закону України). Забезпечення апеляційного оскарження є конституційною гарантією права кожного на судовий захист.

У Рішенні від 27 січня 2010 року N 3-рп/2010 Конституційний Суд України зазначив, що апеляційне оскарження судового рішення можливе у всіх випадках, крім тих, коли закон містить заборону на таке оскарження (абзац другий підпункту 3.2 пункту 3).

3. З аналізу матеріалів справи вбачається, що питання про можливість оскарження будь-яких постанов судді у справі про адміністративне правопорушення, зокрема, прийнятих на етапі виконання судового рішення, є ключовим. Автор клопотання порушує його в контексті частини другої статті 294 Кодексу тому, що суди України керувалися саме цим положенням.

Пов’язані з виконанням постанови про накладення адміністративного стягнення питання вирішуються органом (посадовою особою), який виніс постанову (стаття 304 Кодексу).

Питання порядку поновлення строків виконання постанов у справах про адміністративні правопорушення виходить за межі судового провадження справи по суті і стосується стадії виконання судового рішення. Такий порядок регулюється нормами Кодексу та Законом України «Про виконавче провадження» (далі — Закон), який є спеціальним. Зазначене підтверджується положеннями пункту 2 частини другої статті 17 Закону, згідно з якими до виконавчих документів, які підлягають виконанню державною виконавчою службою, належать, зокрема, постанови судів у справах про адміністративні правопорушення, а також пункту 1 частини першої статті 22 Закону, якими передбачено строки пред’явлення виконавчих документів до виконання, серед яких і постанови судів у справах про адміністративні правопорушення.

Можливість поновлення пропущеного строку пред’явлення виконавчого документа до виконання в судовому порядку передбачена частиною другою статті 24 Закону, відповідно до якої стягувач, який пропустив строк пред’явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутися із заявою про поновлення строку пред’явлення до суду, який видав виконавчий документ, або до суду за місцем виконання.

Нормами Кодексу та Закону не встановлено заборони на оскарження постанови судді у справі про адміністративні правопорушення щодо поновлення строку пред’явлення виконавчого документа до виконання.

Отже, Конституційний Суд України виходячи з конституційних гарантій забезпечення права на судовий захист, не обмежуючись буквальним тлумаченням положень частини другої статті 294 Кодексу, повинен був здійснити системний аналіз положень Кодексу та Закону в аспекті питання щодо можливості оскарження в апеляційному порядку постанов судді у справі про адміністративні правопорушення, винесення яких не передбачене частиною першою статті 284 Кодексу, тобто прийнятих не за результатами судового провадження по суті справи.

Такий підхід дозволив би судам України однозначно розуміти питання, пов’язані з можливістю оскарження в інстанційному порядку судових рішень у випадках, коли закон не забороняє такого оскарження, і забезпечити реалізацію права особи на судовий захист шляхом оскарження постанов судді у справі про адміністративні правопорушення, винесення яких не передбачено частиною першою статті 284 Кодексу.

Суддя
Конституційного Суду України
С. В. Сас