2015.04.02 № 6-222цс14 ВСУ: порушення, невизнання, оспорювання

ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ
 Правова позиція, висловлена ВСУ при розгляді справи № 6-222цс14
Кожна  особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені  права, свободи чи  інтереси  цих осіб, і   залежно  від     установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Суд апеляційної інстанції, задовольняючи позов про визнання договору недійсним, також послався на те, що відповідач не виконує передбачений пунктом 43 договору оренди обов’язок щодо виготовлення документації, яка б дозволяла   позивачці самостійно господарювати на землі.
Проте частиною першою статті 215 ЦК України  передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання вимог закону в момент вчинення правочину. Порушення умов договору може бути підставою для його розірвання, а не визнання недійсним (стаття 651 ЦК України).

 4 лютого 2015 року                                 м. Київ

   

          Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

головуючого Яреми А.Г.,
суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Охрімчук Л.І.,
Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л., Сімоненко В.М.,-
     

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до сільськогосподарського виробничого кооперативу “Колос”, треті особи: відділ Держземагентства у Калинівському районі Вінницької області, реєстраційна служба Калинівського районного управління юстиції Вінницької області, про визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними та повернення земельних ділянок за заявою сільськогосподарського виробничого кооперативу “Колос” про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 квітня 2013 року,

                                                                                                  в с т а н о в и л а :

У листопаді 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 4 квітня 2011 року між нею та сільськогосподарським виробничим кооперативом “Колос” (далі – СВК “Колос“) було укладено договори оренди, відповідно до умов яких вона передала відповідачу для ведення товарного сільськогосподарського виробництва дві земельні ділянки площею S_1 га та S_2 га, що розташовані АДРЕСА_1.

Позивачка зазначала, що спірні договори в порушення вимог статті         15 Закону України “Про оренду землі” не містять інформації про об’єкт оренди (місце розташування земельної ділянки), а саме: відсутні план або схема земельних   ділянок,   акт   визначення   меж   земельних  ділянок  в  натурі   (на

місцевості). Із цих підстав позивачка просила суд визнати договіри оренди недійсним та повернути їй земельні ділянки.

Рішенням Калинівського районного суду Вінницької області від 4 березня 2014 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 26 березня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано,  ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 квітня 2014 року касаційну скаргу СВК “Колос” відхилено, рішення Апеляційного суду Вінницької області від 26 березня 2014 року залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві СВК “Колос” просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 квітня 2014 року і рішення Апеляційного суду Вінницької області від          26 березня 2014 року, а рішення Калинівського районного суду Вінницької області від 11 лютого 2014 року залишити в силі, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме пункту 1 частини першої статті 15 Закону України “Про оренду землі”, а також статті 15 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України).

На підтвердження своїх доводів СВК “Колос” наводить ухвалу колегії суддів судової  палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ  від 17 вересня 2014 року.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ  від   8 грудня 2014 року справу допущено до провадження у Верховному Суді України.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи заяви, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України визнає, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Згідно зі статтею 355 Цивільного процесуального кодексу України                (далі – ЦПК України) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав:

1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;

2) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої  визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.

Судами під час розгляду справи встановлено, що на підставі державних актів ОСОБА_1 на праві приватної власності належать дві земельні ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею S_1 га та S_2 га, що розташовані АДРЕСА_1. 4 квітня 2011 року між ОСОБА_1 і СВК “Колос” укладено договори оренди вищезазначених земельних ділянок. 29 листопада 2012 року вказані договори зареєстровані у відділі Держкомзему у Калинівському районі Вінницької області.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що між позивачкою та відповідачем при укладенні договорів оренди землі погоджено всі істотні умови,  позивачем не доведено в чому саме полягає порушення його прав у зв’язку з відсутністю окремих умов договору та істотність таких порушень.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанцій, виходив із того, що укладені між сторонами договори оренди земельних ділянок не містили істотних умов, передбачених пунктом першим частини першої статті 15 Закону України «Про оренду землі», зокрема, відсутні акти встановлення меж земельних ділянок та схеми розташування цих ділянок.

Проте в наданій для порівняння ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення апеляційного суду та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, яким було задоволено позовні вимоги про визнання договору оренди земельної ділянки недійсним, виходив із того, що сторонами погоджено всі істотні умови договору оренди землі, зокрема щодо об’єкту оренди, а відсутність плану або схеми земельної ділянки, визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) не порушує права позивача, а тому відсутність у спірному договорі зазначених  відомостей не може бути підставою для визнання цього договору недійсним.

Викладене свідчить про те, що має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме пункту 1 частини першої статті 15 Закону України “Про оренду землі” і статті 15 ЦК України, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені  права, свободи чи  інтереси  цих осіб, і   залежно  від     установленого

вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

У справі,  яка  переглядається,  суди апеляційної і касаційної інстанцій   виходили   із   того, що  оспорюваний  договір оренди земельної ділянки є  недійсним відповідно до  статті 15 Закону України «Про оренду землі» у зв’язку з відсутністю в ньому істотньої умови, передбаченої пунктом першим частини першої статті 15 Закону України «Про оренду землі» — об’єкту оренди.

 При цьому судами залишено поза увагою вимоги статті 3 ЦПК України та статті 15 ЦК України,  а також зміст пунктів 1-2 договору оренди про передання позивачкою в оренду земельної ділянки НОМЕР_1 за кадастровим номером НОМЕР_2 площею S_1 га, яка розташована АДРЕСА_1, та земельної ділянки НОМЕР_3 за кадастровим номером НОМЕР_4 площею S_2 га, яка розташована АДРЕСА_1.

Суд апеляційної інстанції, задовольняючи позов про визнання договору недійсним, також послався на те, що СВК “Колос” не виконує передбачений пунктом 43 договору оренди обов’язок щодо виготовлення документації, яка б дозволяла  ОСОБА_1 самостійно господарювати на землі.

Проте частиною першою статті 215 ЦК України  передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання вимог закону в момент вчинення правочину. Порушення умов договору може бути підставою для його розірвання, а не визнання недійсним (стаття 651 ЦК України).

Відповідно до вимог частини другої статті 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

Ураховуючи викладене, ухвала суду касаційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий касаційний розгляд.

Керуючись статтею 3603 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

                                                   п о с т а н о в и л а :

 

Заяву сільськогосподарського виробничого кооперативу “Колос” задовольнити частково.

Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 квітня 2014 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій  пунктом 2 частини  першої статті 355 ЦПК України.

 

Головуючий                                                                                А.Г. Ярема

Судді:                          В.І. Гуменюк                                           Н.П. Лященко 

                                       Л.І. Охрімчук                                          Я.М. Романюк                     

                                       Ю.Л. Сенін                                               В.М. Сімоненко