2015.05.11 № 6-3020цс15 ВСУ: несправедливі умови

067 86-244-17, юридична консультація, судова практика, юрист, адвокат, киев
067 86-244-17, юридична консультація, судова практика, юрист, адвокат, киев

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

11 травня 2016 року                                                                   

м. Київ

Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Відносини, що виникають у зв’язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом № 723/97-ВР.

Стаття 18 Закону № 1023-XII містить самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсною.

Так, за змістом частини п’ятої цієї норми у разі визнання несправедливим окремого положення договору, включаючи ціну договору, може бути визнано недійсним або змінено таке положення, а не сам договір.

У разі коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону № 1023-XII).

Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 цього Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживачу.

Аналізуючи цю норму, можна зробити висновок, що умови договору кваліфікуються як несправедливі за наявності одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Несправедливими згідно із частиною третьою статті 18 Закону № 1023-XII є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов’язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов’язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункти 2–4) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі (пункт 11); визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору (пункт 13).

За змістом частини п’ятої статті 11 Закону № 1023-XII до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору фінансового лізингу, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за дострокове його погашення.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:

 

головуючого Гуменюка В.І.,    
суддів Лященко Н.П., Охрімчук Л.І., Сімоненко В.М.,
    Романюка Я.М., Яреми А.Г.,
       

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» про визнання недійсним договору фінансового лізингу та стягнення грошових коштів за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 вересня 2015 року,

 

в с т а н о в и л а:

У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 30 вересня 2014 року між ним та товариством з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» (далі – ТОВ «ЛК «Еталон») укладено договір фінансового лізингу, за умовами якого товариство зобов’язалось придбати у свою власність та передати йому в користування автобус БАЗ-079.32, а ОСОБА_1 – сплачувати лізингові платежі відповідно до умов договору. Того ж дня, як передбачено умовами договору, він здійснив платіж у розмірі 36 тис. грн на рахунок ТОВ «ЛК «Еталон»; предмет договору йому передано не було. Позивач зазначив, що умови договору фінансового лізингу не відповідають чинному законодавству, є несправедливими та порушують його права як споживача, у зв’язку із чим він 6 жовтня 2014 року звернувся із заявою про розірвання договору, на що отримав згоду відповідача, однак без повернення сплачених грошових коштів.

Посилаючись на зазначені обставини та положення статей 203, 215, 806, 808 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), статей 18, 21 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів» (далі – Закон № 1023-XII) та статей 1, 6 Закону України
16 грудня 1997 року № 723/97-ВР «Про фінансовий лізинг» (далі – Закон
№ 723/97-ВР), ОСОБА_1 просив визнати договір фінансового лізингу недійсним і стягнути з відповідача сплачені кошти.

Броварський міськрайонний суд Київської області рішенням від
27 січня 2015 року позов ОСОБА_1 задовольнив: визнав недійсним договір фінансового лізингу, укладений 30 вересня 2014 року між ним та ТОВ «ЛК «Еталон», стягнув з останнього на користь ОСОБА_1 36 тис. грн, а також вирішив питання розподілу судових витрат.

Апеляційний суд Київської області рішенням від 1 вересня 2015 року рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 27 січня 2015 року скасував та ухвалив нове, яким у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 відмовив.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 22 вересня 2015 року відмовив ОСОБА_1 у відкритті касаційного провадження на підставі пункту 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України).

17 грудня 2015 року до Верховного Суду України звернувся ОСОБА_1 із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 вересня 2015 року, посилаючись на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме положень Закону № 1023-XII, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

На підтвердження своїх доводів заявник надав ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 жовтня 2015 року.

У зв’язку із цим ОСОБА_1 просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 вересня 2015 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 1 вересня 2015 року і залишити в силі рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 27 січня 2015 року.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Згідно зі статтею 3604 ЦПК України Верховний Суд України задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу.

Суди першої та апеляційної інстанцій установили, що 30 вересня
2014 року між ТОВ «ЛК «Еталон» (лізингодавець) і ОСОБА_1 (лізингоодержувач) укладено договір фінансового лізингу, предметом якого є автобус БАЗ-079.32 (т.1, а. с. 8–13).

Відповідно до додатку 1 вартість предмета лізингу становить
360 тис. грн; комісія за організацію (10 %) – 36 тис. грн, комісія за передачу (3%) – 10 тис. 800 грн (т.1, а. с. 14).

Згідно з додатком 2 до цього договору вартість предмета лізингу становить 360 тис. грн, авансовий платіж – 50 %, сума лізингу – 180 тис. грн, викупна вартість – 5 тис. 400 грн, відсоткова ставка – 12,5 %, комісія – 5 %; щомісячний платіж – 4 тис. 522 грн, а також витрати, які сплачує лізингоодержувач за відвантаження предмета лізингу, комісія за передачу автобуса в сумі 10 тис. 800 грн (т.1, а. с. 15).

У день укладення договору ОСОБА_1 подав заяву на отримання фінансового лізингу, в якій указав марку, модель та вартість предмета лізингу та отримав свій примірник договору разом з додатками до нього (т.1, а. с. 67–68).

На виконання умов договору позивач 30 вересня 2014 року сплатив на рахунок ТОВ «ЛК «Еталон» 36 тис. грн коштів згідно з умовами договору (т.1, а. с. 18).

6 жовтня 2014 року ОСОБА_1 звернувся до ТОВ «ЛК «Еталон» із заявою про розірвання договору фінансового лізингу та повернення сплачених коштів.

Листом від 20 жовтня 2014 року ТОВ «ЛК «Еталон» повідомило позивача про те, що договір вважається розірваним із 6 жовтня 2014 року, одноразова сплата за організацію та оформлення договору під час його укладення в розмірі 36 тис. грн поверненню не підлягає згідно з пунктом 12.11 статті 12 договору, яким передбачено, що у випадку розірвання договору лізингоодержувачем до підписання акта приймання-передачі предмета лізингу комісія за організацію цього договору лізингоодержувачу не повертається (т.1, а. с. 17).

Суд першої інстанції аналізуючи положення договору фінансового лізингу, дійшов висновку про те, що умови, викладені в пунктах 5.4, 8.3, 8.8, 8.13, 8.15 цього договору, є несправедливими, договір забезпечує захист інтересів лише лізингодавця, що свідчить про очевидну диспропорцію між правами та обов’язками сторін. Суд зазначив також, що нечітке визначення підстав зміни вартості платежів, розміру предмета лізингу, порядку перерахунку з одночасним правом змінювати в односторонньому порядку ці умови надає лише одному учаснику правовідносин право збільшувати платежі та вартість у формально правильній поведінці і позбавляє іншого учасника можливості будь-яким чином впливати на зміну істотних умов договору.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи в задоволенні позовних вимог, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, керуючись положеннями статей 509 та 638 ЦК України, а також положеннями Закону № 723/97-ВР, виходив з того, що між сторонами укладено цивільно-правовий договір з дотриманням усіх передбачених чинним законодавством вимог. ОСОБА_1 був ознайомлений з усіма умовами цього договору та погодився з ними. Суд першої інстанції застосував положення Закону № 1023-XII без системного зв’язку зі спірними правовідносинами, що регулюються спеціальним Законом № 723/97-ВР.

Наданою для порівняння ухвалою від 7 жовтня 2015 року, постановленою у справі за позовом лізингоодержувача до ТОВ «ЛК «Еталон» про визнання недійсним договору фінансового лізингу та повернення коштів, суд касаційної інстанції залишив без змін ухвалені у справі рішення про задоволення вимог лізингоодержувача, зазначивши, що положення договору фінансового лізингу передбачають, що навіть у разі сплати лізингоодержувачем лізингових платежів, що перевищують більш ніж 50 % вартості предмета лізингу, лізингодавець має право не повертати ці кошти, що фактично є компенсацією за невиконання пункту 8.15 договору; положення цього договору свідчать про несправедливість умов, указаних у пунктах 4, 5, 7, 11 та 13 частини третьої статті 18 Закону № 1023-XII, а виконання зобов’язань забезпечується лише відповідальністю лізингоотримувача, оскільки пунктами 8.14, 12.1, 12.2, 12.3, 12.7, 12.10, 12.11 та 12.12 договору передбачена сплата лізингоотримувачем штрафу.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до частин першої, другої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Відносини, що виникають у зв’язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, Законом № 723/97-ВР.

Стаття 18 Закону № 1023-XII містить самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсною.

Так, за змістом частини п’ятої цієї норми у разі визнання несправедливим окремого положення договору, включаючи ціну договору, може бути визнано недійсним або змінено таке положення, а не сам договір.

У разі коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому (частина шоста статті 18 Закону № 1023-XII).

Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 цього Закону. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов’язків на шкоду споживачу.

Аналізуючи цю норму, можна зробити висновок, що умови договору кваліфікуються як несправедливі за наявності одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (пункт 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов’язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Несправедливими згідно із частиною третьою статті 18 Закону
№ 1023-XII є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов’язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов’язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов’язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв’язку з розірванням або невиконанням ним договору (пункти
2–4) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі (пункт 11); визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору (пункт 13).

Положеннями укладеного договору передбачено, що лізингодавець зобов’язався придбати та передати на умовах фінансового лізингу в користування майно (предмет лізингу), а лізингоодержувач зобов’язався прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові й інші платежі згідно з умовами цього договору (пункт 1.1. договору).

У разі збільшення вартості предмета лізингу до моменту повної сплати авансового платежу лізингоодержувачем останній повинен одноразово сплатити різницю такої вартості до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем з метою відповідності відсоткового розміру авансового платежу, визначеного в додатку 1 до цього договору, фактичній вартості предмета лізингу на момент його купівлі у продавця, а також одноразово сплатити різницю комісії за організацію до моменту купівлі предмета лізингу лізингодавцем. У разі зменшення вартості предмета лізингу на момент його передачі лізингоодержувачу різниця комісії за організацію поверненню не підлягає (пункт 5.4 договору).

У випадку виникнення податкових та прирівняних до них платежів лізингодавець має право вимагати зміни розміру лізингових платежів, а лізингоодержувач зобов’язаний прийняти такі зміни (пункт 8.3 договору).

Коригування розміру лізингових платежів у випадках, передбачених цим договором, не призводить до збільшення загальної вартості предмета лізингу. Відповідно також не збільшується частина лізингових платежів, які відшкодовують (компенсують) частину вартості предмета лізингу. Зазначене коригування індексує частину лізингових платежів – комісію (винагороду) лізингодавця в частині витрат на фінансування предмета лізингу (пункт 8.8 договору).

Розмір лізингової плати може індексуватися залежно від конвертації гривні в іноземну валюту та від зміни ситуації на грошовому ринку (пункт 8.13 договору).

Крім того, за змістом пунктів 5.4, 8.3, 8.8, 8.13 договору розмір лізингової плати може індексуватися та змінюватися залежно від зміни законодавства, розміру податків і прирівняних до них платежів, зміни ситуації на грошовому ринку, що впливє на вартість предмета лізингу, проте формули перерахунку не передбачає.

Крім того, лізингодавець залишив за собою право на односторонню зміну лізингових платежів.

Зокрема, у пункті 8.3 договору зазначено, що у випадку виникнення податкових та прирівняних до них платежів лізингодавець має право вимагати зміни розміру лізингових платежів, а лізингоодержувач зобов’язаний прийняти такі зміни. Лізингодавець може письмово повідомити лізингоодержувача про суму лізингового платежу (пункт 8.4 договору).

Крім того, у разі відмови лізингоотримувача від підписання додаткової угоди про коригування розміру платежів та вартості предмета лізингу лізингодавець має право в односторонньому порядку розірвати договір, вимагати повернення предмета лізингу, а сплачені споживачем платежі не повертаються (пункт 8.15 договору).

Згідно з пунктом 8.14 дострокове погашення може відбуватися не раніше ніж через 12 календарних місяців після підписання акта приймання-передачі предмета лізингу між лізингодавцем та лізингоодержувачем. За дострокову сплату лізингових платежів у термін, визначений пунктом 4.4.1 цього договору, лізингоодержувач сплачує штраф за дострокове погашення в розмірі 10 % від суми дострокового погашення.

За змістом частини п’ятої статті 11 Закону № 1023-XII до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору фінансового лізингу, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за дострокове його погашення.

Суд першої інстанції установив, що аналіз змісту спірного договору фінансового лізингу від 30 вересня 2014 року, укладеного між сторонами, дає підстави дійти висновку, що в договорі виключені та обмежені права лізингоодержувача як споживача стосовно лізингодавця у разі неналежного виконання ним обов’язків, передбачених договором та законом, звужені обов’язки та значно розширені права лізингодавця, зокрема виконання зобов’язань забезпечено лише відповідальністю лізингоодержувача; у пунктах 12.1, 12.2, 12.3, 12.7, 12.10, 12.11, 12.12 договору передбачена сплата лізингоодержувачем штрафів, пені, при цьому адекватного захисту його прав від неналежного виконання договірних зобов’язань лізингодавцем умови договору не передбачають; договором установлено право лізингодавця змінювати та розривати договір в односторонньому порядку, однак таке право не передбачається для лізингоодержувача, якому встановлено жорсткі зобов’язання та непропорційно великий розмір штрафу.

Апеляційний суд, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, зазначеного вище не врахував та дійшов помилкового висновку про укладення між сторонами цивільно-правового договору з дотриманням усіх передбачених чинним законодавством вимог.

Суд першої інстанції обґрунтовуючи рішення про часткове задоволення позову у зв’язку з несправедливими умовами, указаними у статті 18 Закону № 1023-XII, вірно вирішив справу по суті.

Відповідно до підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України за наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, та в разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, суд має право скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції.

За таких обставин ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 вересня 2015 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 1 вересня 2015 року не можуть залишатися в силі, а підлягають скасуванню на підставі підпункту «б» пункту 2 частини другої статті 3604 ЦПК України із залишенням у силі рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 27 січня 2015 року, яке було помилково скасовано судом апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

 

п о с т а н о в и л а:

 

Заяву ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 вересня 2015 року і рішення Апеляційного суду Київської області від 1 вересня 2015 року скасувати та залишити в силі рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 27 січня 2015 року.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий                                                                         В.І. Гуменюк

 

Судді:                                                                                   

Н.П. Лященко

 Л.І. Охрімчук

 Я.М. Романюк

 В.М. Сімоненко

 А.Г. Ярема