2015.05.13 № 6-53цс15 ВСУ: іпотека є дійсною з моменту внесення запису

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ
 13 травня 2015 року                                                                                              м. Київ
       
іпотека є дійсною з моменту внесення запису до реєстру
таможенные, налоговые, споры, консультації, трудові спори, юрист, Киев, консультации таможенные, налоговые споры, трудовые споры, договорная работа, 067 449-00-52
           ПРАВОВА  ПОЗИЦІЯ
  (у справі № 6-53 цс15)
 У разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, який виключено на підставі незаконного рішення суду, оскільки відпала підстава виключення цього запису. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек.
Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права і обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.
Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (а у випадку, що переглядається у зв’язку із скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню.
Встановивши у справі, що переглядається, факт переходу до відповідача права власності на нерухоме майно під час виключення з Державного реєстру іпотек запису про обтяження права власності на підставі незаконного судового рішення, суд дійшов обґрунтованого висновку про застосування до правовідносин сторін статті 23 Закону України «Про іпотеку», поширення її дії на відповідача та збереження обтяження цього майна іпотекою за іпотечним договором.
При цьому судом враховано, що кредитором дії попереднього іпотекодавця з відчуження спірної квартири під час зняття за судовим рішенням обтяження та право власності нового набувача не оспорюється, а ставиться питання про застосування механізму реалізації його переважного права на іпотечне майно, передбаченого нормами статей 23, 33, 39 Закону України «Про іпотеку».
Дійшовши правильного висновку про поширення на правовідносини сторін норми статті 23 Закону України «Про іпотеку» суд, разом з   тим, застосував її з порушенням норм частин 3 і 4 статті 5 та статті 39 цього Закону, у зв’язку із чим ухвалене судове рішення підлягає скасуванню.

 

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

 

головуючого Яреми А.Г.,   
суддів: Григор’євої Л.І.,  
  Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І.,
  Лященко Н.П., Романюка Я.М.,

 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства «Укргазбанк» до ОСОБА_1, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу, ОСОБА_4, про звернення стягнення на предмет іпотеки за заявою  ОСОБА_1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня  2014 року,

в с т а н о в и л а:

 

У лютому 2013 року публічне акціонерне товариство «Укргазбанк» (далі – ПАТ «Укргазбанк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки – квартиру  НОМЕР_1 АДРЕСА_1.

Позивач зазначав, що 26 грудня 2007 року між ПАТ «Укргазбанк» і ОСОБА_2 було укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредит у розмірі 2 млн 644 тис. доларів США зі строком повернення до 25  грудня 2012 року й сплатою відсотків за користування кредитом у порядку та в розмірах, установлених кредитним договором.

З метою забезпечення повного та своєчасного виконання кредитних зобов’язань 9 червня 2008 року між ПАТ «Укргазбанк», ОСОБА_2 і ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки НОМЕР_2, відповідно до пункту 2.1.1 якого предметом іпотеки є багатоквартирний житловий будинок  НОМЕР_3, розташований АДРЕСА_1 у місті Харкові. Відомості про іпотеку внесені до Державного реєстру іпотек, накладено заборону на відчуження нерухомого майна.

У зв’язку з невиконанням умов договору та утворенням заборгованості Московський районний суд м. Харкова рішенням від 13 травня 2010 року стягнув з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «Укргазбанк» 1 млн 664 тис. 543 грн 2 коп. та 2 млн 630 тис. 252 долари 33 центи США. Рішення суду виконано не було.

Заочним рішенням Московського районного суду м. Харкова від 11 вересня 2009 року договір іпотеки, укладений 9 червня 2008 року визнано недійсним, запис про іпотеку виключено з Державного реєстру іпотек.

У період чинності зазначеного рішення спірну квартиру ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу від 13 жовтня 2009 року продано ОСОБА_1.

Згодом на підставі рішення Господарського суду Харківської області спірну квартиру 16 травня 2011 року зареєстровано за фізичною особою-підприємцем   ОСОБА_5, а 19 травня 2011 року – за товариством з обмеженою відповідальністю «Аліма-Т» (далі – ТОВ «Аліма-Т»). 16 червня 2011 року  ТОВ «Аліма-Т» подарувало спірну квартиру ОСОБА_1, про що 20 червня 2011 року зроблено запис в Реєстрі прав власності на нерухоме майно.

4 квітня 2012 року Апеляційний суд Харківської області заочне рішення Московського районного суду м. Харкова від 11 вересня 2009 року скасував, ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору іпотеки недійсним відмовив.

Посилаючись на те, що особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статусу іпотекодавця й має всі його права та несе всі його обов’язки за іпотечним договором, ПАТ «Укргазбанк» просило задовольнити позов з підстав статей 23, 33, 39 Закону України «Про іпотеку».

Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 13 березня             2014   року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 29 травня 2014 року, позов ПАТ «Укргазбанк» задоволено: звернуто стягнення на предмет іпотеки – НОМЕР_1 АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_1, з початковою ціною продажу іпотеки з прилюдних торгів у розмірі 90 % від вартості предмета іпотеки, визначеної суб’єктом оціночної діяльності відповідно до законодавства України, в рахунок погашення заборгованості по кредитному договору НОМЕР_4 від 26 грудня 2007 року позичальника ОСОБА_2 у розмірі 3 млн 664 тис. 801 долар 99 центів США та    23 млн 800 тис. 945 грн 13 коп.

  Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Московського районного суду м. Харкова від 13 березня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 29 травня 2014 року залишено без змін.

У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від         17 вересня 2014 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвали суду касаційної інстанції та направлення справи на новий касаційний розгляд з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме частини 1 статті 23 Закону України «Про іпотеку».

Як приклад наявності зазначеної підстави для подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 надала ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від  28 січня 2015 року.

 ОСОБА_1 указує на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування зазначених норм матеріального права щодо дії договору іпотеки незалежно від відсутності зареєстрованого обтяження на момент набуття заявником права власності на квартиру, покладені в основу судового рішення у справі, яка переглядається, різняться з висновками, зробленими судом касаційної інстанції в наданому для прикладу судовому рішенні, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2015 року справу допущено до провадження Верховного Суду України в порядку глави 3 розділу V Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.

За змістом пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд» (далі – Закон № 192-VIII) заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 353 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 192-VIII) Верховний Суд України переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями  пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 192-VIII) підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове   застосування   судом   (судами)  касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права,  що  спричинило ухвалення   різних   за   змістом   судових   рішень  у  подібних правовідносинах.

На підставі статті 3604 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 192-VIII) Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 26 грудня 2007 року між ПАТ «Укргазбанк» і ОСОБА_2 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого останній отримав від банку кредит у розмірі 2 млн 644 тис. доларів США зі строком повернення до 25 грудня 2012 року й сплатою відсотків за користування кредитом у порядку та в розмірах, установлених кредитним договором зі строком дії такого договору до 26 грудня 2013 року.

Пунктом 3.2.8 указаного кредитного договору передбачено, що в разі невиконання позичальником зобов’язань, передбачених цим договором, відшкодування заборгованості здійснюється банком шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки згідно з договором іпотеки.

З метою забезпечення повного і своєчасного виконання боргових зобов’язань перед банком 9 червня 2008 року між банком, з однієї сторони, і ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з іншої сторони, укладено договір іпотеки НОМЕР_1. Відповідно до пункту 2.1.1 цього договору предметом іпотеки є багатоквартирний житловий будинок НОМЕР_3, розташований АДРЕСА_1 у    м. Харкові, загальною площею 6 422,9 кв. м, житловою площею 2285,6 кв. м, усього на 123 квартири. Відомості про іпотеку нотаріусом внесено до Державного реєстру іпотек, на відчуження нерухомого майна накладено заборону.

Пунктом 3.1.6 договору іпотеки визначено, що іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки в разі одноразового чи неодноразового прострочення іпотекодавцем сплати процентів за користування кредитними коштами, неповернення кредиту або порушення інших умов кредитного договору за рахунок коштів, виручених від реалізації предмета іпотеки, одержати задоволення своїх вимог на свій розсуд переважно перед іншими кредиторами.

ОСОБА_2 належним чином грошові зобов’язання перед банком не виконав, у зв’язку із чим рішенням Московського районного суду м. Харкова від 13 травня 2010 року з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 стягнуто на користь банку             1 млн 664 тис. 543 грн 2  коп. та 2 млн 630 тис. 252 долари 33 центи США в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 26 грудня       2007 року, рішення суду не виконано.

Заочним рішенням Московського районного суду м. Харкова від 11 вересня 2009 року договір іпотеки від 9 червня 2008 року визнано недійсним, виключено запис про іпотеку з Державного реєстру іпотек.

У період чинності зазначеного рішення та під час виключення запису про іпотеку з Державного реєстру іпотек спірну квартиру  двічі відчужено         ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу від 13 жовтня 2009 року та на підставі договору дарування від  16 червня 2011 року.

Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 4 квітня 2012 року заочне судове рішення скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові ОСОБА_2 і ОСОБА_3, реєстрацію обтяжень на спірну квартиру поновлено.

Задовольняючи на підставі статті 23 Закону України «Про іпотеку» позовні вимоги ПАТ «Укргазбанк», суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що у зв’язку з переходом  права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до ОСОБА_1 вона набула статус іпотекодавця, а відтак має всі його права та несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому самому обсязі й на тих самих умовах, що існували до набуття нею права власності на предмет іпотеки.

Разом з тим в іншій справі з подібних правовідносин, на яку як на приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права посилається у своїй заяві ОСОБА_1, судом, на відміну від справи, яка переглядається, зазначено, що оскільки на момент переходу права власності на будинок на підставі рішення суду договір іпотеки було визнано недійсним, а відповідний запис був вилучений з Реєстру відомостей про обтяження майна іпотекою, то стаття 23 Закону України «Про іпотеку» до спірних правовідносин не застосовується.

Аналогічна правова позиція викладена і в постанові Верховного Суду України від 24 грудня 2014 року в справі № 6-201цс14.

Викладене свідчить про те, що існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, що спричинило  ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Отже, у справі, яка переглядається, предметом перегляду є застосування судами  статті 23 Закону України «Про іпотеку» у поєднанні з нормами статей  33, 39 цього Закону та можливість звернення стягнення на іпотечне майно, набуте в іпотекодавця під час зняття обтяжень права власності на підставі судового рішення, згодом скасованого як незаконного.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначеної норми матеріального права та відступаючи від правової позиції щодо застосування статті 23 Закону України «Про іпотеку», викладеної у постанові Верховного Суду України від 24 грудня 2014 року                № 6-201цс14, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом.

Іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

Таким чином, іпотека як майновий спосіб забезпечення виконання зобов’язання є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов’язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов’язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов’язань або зменшити їх.

Забезпечувальне зобов’язання (взаємні права і обов’язки) виникає між іпотекекодержателем (кредитором за основним зобов’язанням) та іпотекодавцем (боржником за основним зобов’язанням).

Виконання забезпечувального зобов’язання, що виникає з іпотеки, полягає в реалізації іпотекодержателем (кредитором) права одержати задоволення за рахунок переданого боржником в іпотеку майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Сутність цього права полягає в тому, що воно дозволяє задовольнити вимоги кредитора навіть у разі невиконання боржником свого зобов’язання в силу компенсаційності цього права за рахунок іпотечного майна та встановленого законом механізму здійснення кредитором свого преважного права, незалежно від переходу права власності на це майно від іпотекодавця до іншої особи (в тому числі й у випадку недоведення до цієї особи інформації про обтяження майна).

Частиною п’ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов’язання і є дійсною до припинення основного зобов’язання або до закінчення строку дії іпотечного договору. Як убачається з кредитного договору строк його дії – до 26 грудня            2013 року. Закінчення строку дії договору не звільняє сторони від виконання зобов’язань (частина четверта статті 631 ЦК України).Суди встановили, що строк дії договору на час звернення кредитора до суду не сплинув, а і на час ухвалення рішення основне зобов’язання боржником не виконане.

Статтею 23 Закону України «Про іпотеку» визначено, що в разі переходу права власності (права  господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця та має всі його права й несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі та на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Установивши у справі, яка переглядається, факт переходу до ОСОБА_1 права власності на спірну квартиру  під час виключення з Державного реєстру іпотек  запису про обтяження права власності на цю квартиру, суд дійшов обґрунтованого висновку про застосування до спірних правовідносин статті            23 Закону України «Про іпотеку» та поширення її дії на відповідачку з огляду на таке.

Згідно із частиною першою статті 4 Закону України «Про іпотеку» обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством.

Правові, економічні та організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень визначені Законом України від  1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі – Закон № 1952-IV).

Відповідно до частини третьої статті 3 цього Закону права на нерухоме майно  та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації.

Аналогічні положення містяться й у частині другій статті 3 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якої взаємні права й обов’язки іпотекодавця та іпотекодержателя виникають з моменту державної реєстрації іпотеки відповідно до закону.

Крім того, порядок державної реєстрації іпотек у спірний період регулювався Тимчасовим порядком державної реєстрації іпотек, затвердженим  постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 року № 410 (втратив чинність 31 січня 2013 року) та Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868.

Відповідно до частин першої, другої статті 26 Закону № 1952-IV записи до Державного реєстру прав на нерухоме майно (далі – Державний реєстр прав) вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень.

У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

Пунктами 74, 75 Порядку держаної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від              17 жовтня 2013 року № 868, передбачено, що рішення суду щодо обтяження прав на нерухоме майно, що набрало законної сили, є документом, що підтверджує виникнення, перехід та припинення обтяжень речових прав на нерухоме майно.

Якщо судовий акт скасовано, то він не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення.

За таких умов у разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, який виключено на підставі незаконного рішення суду, оскільки відпала підстава виключення цього запису.

Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек.

Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов’язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (а у випадку, що переглядається, у зв’язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов’язки підлягають виконанню.

Відтак ухвалення судом рішення про недійсність договору іпотеки, яке згодом було скасоване, не спростовує презумпції правомірності правочину, а договір іпотеки (права й обов’язки сторін) залишається чинним з моменту його первинної реєстрації в Державному реєстрі іпотек.

Отже, суд дійшов правильного висновку про збереження обтяження майна іпотекою внаслідок скасування рішення суду про виключення з Державного реєстру іпотек запису про обтяження цього майна іпотекою та про поширення на ОСОБА_1 відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» статусу іпотекодавця за іпотечним договором, враховуючи, що до неї перейшло право власності на квартиру, яка є складовою частиною будинку – предмета іпотеки.

При цьому суд врахував, що кредитором дії попереднього іпотекодавця з відчуження спірної  квартири під час зняття судовим рішенням обтяження та право власності ОСОБА_1 на цю квартиру не оспорюються.

За таких обставин, з огляду на тлумачення сутності іпотеки та змісту правових механізмів забезпечення прав усіх сторін спірних правовідносин слід дійти висновку про те, що ефективним відновленням прав кредитора у зв’язку зі скасуванням незаконного рішення є застосування процедури звернення стягнення на іпотечне майно, передбаченої угодою сторін, як однієї із умов надання (отримання) кредиту.

 Дійшовши правильного висновку про поширення норми статті 23 Закону України «Про іпотеку» на правовідносини сторін, суд, разом з тим, не в повній мірі правильно застосував цю норму, оскільки не врахував положення частин 3 і 4 статті 5 Закону України «Про іпотеку» та не звернув увагу  на інші факти, які мають суттєве значення для правильного застосування норми статті 23 Закону України «Про іпотеку», зокрема, щодо визначення предмета іпотеки та його вартості. Так, у справі, яка переглядається,  судом звернуто стягнення на окрему квартиру як на предмет іпотеки, в той час як  предметом іпотеки за договором іпотеки НОМЕР_1 від 9 червня 2008 року визначено не окремі квартири, а будинок НОМЕР_3 в цілому (який складається зі 123 квартир), загальною оціночною вартістю 17 млн 70 тис. грн. Крім того, за погодженням сторін договору іпотеки з-під іпотеки виключено цілий ряд квартир  будинку (26 квартир) без зміни попередньої вартості предмета іпотеки.

Таким чином, звернувши стягнення на квартиру як на частину об’єкта нерухомого майна (частину предмета іпотеки), суд не навів обґрунтування такого рішення та не встановив, яким чином співвідноситься предмет іпотеки з його частиною та вартість предмета іпотеки (будинку) з вартістю набутої        ОСОБА_1 квартири.

Крім того, на порушення вимог статті 39 Закону України «Про іпотеку» суд першої інстанції,  з яким погодився касаційний суд, не зазначив у рішенні всіх необхідних складових, передбачених цією нормою, зокрема загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки;  спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу встановленої  статтею  38  цього   Закону;   пріоритет   та   розмір   вимог  інших

кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкову ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 цього Закону.

З наведених підстав оскаржуване судове рішення не можна визнати законним і обґрунтованим.

Ураховуючи викладене, ухвала колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Керуючись пунктом 1 статті 355, пунктом 1 частини 1 статті 3603, частиною 1 статті 3604 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 192-VIII), Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а :

Заяву  ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 вересня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини 1 статті 355 ЦПК України.

Головуючий А.Г. Ярема
Судді Л.І. Григор’єва
  В.І. Гуменюк
  Н.П. Лященко
  Л.І. Охрімчук
  Я.М. Романюк