2015.05.13 № 6-67цс15 ВСУ: реституція при недійсності правочину

П О С Т А Н О В А             
ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ
13 травня 2015 року
 
м. Київ
 
Судебные юристы
Представництво інтересів в судах України (господарські, цивільні, адміністративні справи) 067 449-00-52

 

Стаття 216 ЦК України визначає особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Проте суд касаційної інстанції, підтримавши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій статей 215, 216 ЦК України, не врахував, що реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.
Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданного на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо вічуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.
Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використання правового механізму, установленного статями 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

 

головуючого Яреми А.Г.,

  суддів:Григор’євої Л.І.,

Гуменюка В.І.,

Лященко Н.П., 

Охрімчук Л.І.,

Романюка Я.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом заступника прокурора м. Києва до Київської міської ради, ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа – Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання незаконним рішення, визнання недійсними актів про право власності на земельну ділянку, договору купівлі-продажу та відновлення становища, яке існувало до порушення, за заявою ОСОБА_2 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від     22  травня 2014 року,

в с т а н о в и л а:

 

У лютому 2013 року заступник прокурора м. Києва  (далі – прокурор) звернувся до суду із зазначеним позовом,  мотивуючи його тим, що рішенням Київської міської ради від 29 жовтня 2009 року НОМЕР_1 передано у власність         ОСОБА_1 земельну ділянку площею S_1 на АДРЕСА_1. На підставі зазначеного рішення ОСОБА_1 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку. 30 грудня 2009 року ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу продав ОСОБА_2 спірну земельну ділянку.

ОСОБА_1 зазначав, що постановою Окружного адміністративного суду    м. Києва від 1 березня 2012 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 6 грудня 2012 року, визнано протиправним та скасовано рішення Київської міської ради  НОМЕР_2  від       17 вересня 2009 року про передачу земельних ділянок товариству з обмеженою відповідальністю «Мегатранс» (далі – ТОВ «Мегатранс») на АДРЕСА_2  у           м. Києві. Зазначеним рішенням підтверджено незаконність подальшої передачі спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1 На час прийняття оспорюваного рішення зміни до Програми розвитку зеленої зони м. Києва до 2012 року та концепції формування зелених насаджень в центральній частині міста не були внесені, внаслідок чого земельну ділянку рекреаційного призначення надано для будівництва та обслуговування  житлового будинку, господарських будівель і споруд, що є грубим порушенням вимог чинного законодавства. Питання про зміну цільового призначення спірної земельної ділянки висновками контролюючих органів не погоджувались.

Посилаючись на неправомірність рішення Київської міської ради від               29 жовтня 2009 року НОМЕР_1, заступник прокурора м. Києва  просив суд визнати його незаконність, визнати недійсними акти про право власності на спірну земельну ділянку та договір купівлі-продажу, відновити становище, яке існувало до порушення.

          Заочним рішенням  Голосіївського районного суду м. Києва від 14 червня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва  від   27 лютого 2014 року, позов задоволено.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_2 відхилено, заочне рішення  Голосіївського районного суду м. Києва від 14 червня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від  27 лютого 2014 року залишено без змін.

 У заяві про перегляд ОСОБА_2 порушує питання про скасування зазначеної ухвали з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, зокрема,  частини першої статті 216 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову заступника прокурора м. Києва в частині визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки недійним та відновлення становища, що існувало до порушення, шляхом визнання права власності на земельну ділянку.

На обґрунтування заяви ОСОБА_2 додав рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від    24 грудня 2014 року, яке, на його думку, підтверджує   неоднакове   застосування  касаційним судом зазначених норм матеріального права в подібних правовідносинах, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 березня 2015 року зазначену справу допущено до розгляду Верховним Судом України в порядку глави 3 розділу V Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України).

За змістом пункту 2 розділу ІІ “Прикінцеві та перехідні положення” Закону України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII “Про забезпечення права на справедливий суд” (далі – Закон № 192-VIII) заяви про перегляд Верховним Судом України рішень судів, що надійшли до судів касаційних інстанцій для вирішення питання про допуск справи до провадження Верховного Суду України та рішення за якими не було прийнято на день набрання чинності цим Законом, розглядаються у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2015 року справу допущено до провадження Верховного Суду України в порядку гл. 3 розд. V ЦПК України ( в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 192-VIII) з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.

Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява підлягає  частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України (в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 192-VIII) переглядає судові рішення у справі виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

За положеннями пункту 1 частини першої статті 355 ЦПК України ( в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 192-VIII) підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове   застосування   судом   (судами)  касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права,  що  спричинило ухвалення   різних   за   змістом   судових   рішень  у  подібних правовідносинах.

За змістом статті 3604 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 192-VIII) суд задовольняє заяву про перегляд справи Верховним Судом України і скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України, якщо встановить, що судове рішення є незаконним.

У  справі,  яка  переглядається,  суди  встановили, що  рішенням Київської міської ради від 29 жовтня 2009 року НОМЕР_1 передано у власність         ОСОБА_1 земельну ділянку площею S_1 на АДРЕСА_1.

На підставі зазначеного рішення  22 грудня 2009 року ОСОБА_1 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку.

30 грудня 2009 року ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу продав ОСОБА_2 спірну земельну ділянку.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що рішення Київської міської ради від 29 жовтня 2009 року НОМЕР_1 «Про передачу ОСОБА_1 у приватну власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд АДРЕСА_1» є незаконним та підлягає скасуванню, у зв’язку з чим визнається недійсним державний акт, який виданий на підставі цього рішення. Крім того, підлягає визнанню недійсним договір купівлі-продажу, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, оскільки продаж спірної земельної ділянки здійснено особою, яка не мала на те права, не була наділена повноваженнями щодо володіння, користування та розпорядження землею. Для захисту порушеного права необхідно відновити становище, яке існувало до порушення, шляхом визнання права власності на спірну земельну ділянку за територіальною громадою             м. Києва в особі Київської міської ради на підставі статті 152 Земельного кодексу України       (далі – ЗК України)  та статті 392 ЦК України.

        Разом з тим із доданого до заяви про перегляд рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від    24 грудня 2014 року, на яке заявник посилається  як на підтвердження неоднакового застосування касаційним судом норм матеріального права,  касаційний суд, скасовуючи судові рішення в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу і визнання права власності та ухвалюючи в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову, керувався тим, що реституція як спосіб захисту цивільного права відповідно до частини першої статті 216 ЦК України застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним і не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, переданого третій особі на виконання недійсного правочину. Належним способом захисту порушеного права в такому випадку є витребування майна від набувача майна шляхом пред’явлення віндикаційного позову (стаття 388 ЦК України).

Отже, предметом перегляду є неоднакове застосування судами касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права – частини першої статті 216 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

 Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою — третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;  правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Стаття 216 ЦК України визначає особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна зі сторін зобов’язана повернути другій стороні у  натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

Проте суд касаційної інстанції у справі, яка переглядається, підтримавши правильність застосування судами попередніх інстанцій статей 215, 216 ЦК України при задоволенні позову заступника прокурора м. Києва щодо визнання недійним договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного ОСОБА_1 та ОСОБА_2, та щодо повернення земельної ділянки у власність територіальної громади м. Києва в особі Київської міської ради, не врахував, що реституція як спосіб захисту цивільного права  (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.

Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використання правового механізму, установленого статями 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.

Отже, за таких обставин належним способом захисту порушеного права власності є витребування майна від нинішнього його володільця шляхом пред’явлення віндикаційного позову.

З урахуванням наведеного, обраний прокурором спосіб захисту не відповідає вимогам закону.

Саме до цього зводяться правові висновки, викладені в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від    24 грудня 2014 року, наданій ОСОБА_2 як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 216 ЦК України в подібних правовідносинах, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень.

Така ж правова позиція висловлена й у постановах Верховного Суду України від 19 листопада 2014 року № 6-170цс14 та від 25 червня 2014 року      № 6-67цс14.

Відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 192-VIII) суд задовольняє заяву в разі наявності однієї з підстав, передбачених статтею 355 цього Кодексу, та скасовує судове рішення повністю або частково і направляє справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, якщо установить, що судове рішення у справі, яка переглядається, є незаконним.

Таким чином, оскільки у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення, то ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 травня 2014 року підлягає скасуванню з направленням справи  на новий  розгляд до суду касаційної інстанції.

 Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, частиною першою   статті 3602, пунктом 1 частини першої статті 3603, частиною першою статті 3604 ЦПК України (в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 192-VIII), Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України

                                          п о с т а н о в и л а:

Заяву  ОСОБА_2  задовольнити частково.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від  22 травня 2014 року скасувати, передати справу на новий касаційний розгляд.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.

Головуючий                                                        А.Г. Ярема

Судді:  Л.І. Григор’єва     В.І. Гуменюк  Н.П. Лященко   Л.І. Охрімчук    Я.М. Романюк

Суддя

Верховного Суду України                                                     Л.І. Григор’єва